www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Клименко

…немов під моїм людським життям просвічується Твій нерозчитний підпис…

М. Р. Стех. Голос

…врешті-решт головним завданням творчої людини в першій фазі життя й самоформування є пошуки свого ім’я…

М. Р. Стех. Поліптих про Ігоря Костецького

З Марком Робертом Стехом ми познайомились вісім років тому. Завдяки Інтернету і мейлам. Але передовсім, звісно ж, завдяки літературі. У 2012 році Стех разом із Люцією Ржегоржіковою виступив упорядником 900-сторінкової антології українського оповідання «Україно, давай, Україно!», яка вийшла друком чеською мовою у брненському видавництві «Větrné mlýny». Незаангажованість і бажання якнайпанорамніше представити читачеві сучасну українську коротку прозу дозволило упорядникам органічно поєднати під однією обкладинкою твори Емми Андієвської і Олеся Ульяненка, Юрія Іздрика і Валерія Шевчука, Галини Пагутяк і Тараса Прохаська, Юрія Тарнавського і Олександра Жовни, Володимира Кашки і Юрія Андруховича, Василя Слапчука і Сергія Жадана, Костянтина Москальця і Василя Портяка. За кожним із названих письменницьких імен – виразний індивідуальний стиль, характерна авторська манера письма. Щоб мати адекватне уявлення про стан сучасної української літератури, в такому діапазоні і слід з нею знайомитись.

Для антології «Україно, давай, Україно!» Стех написав передмову – есей «Панорама постчорнобильського українського оповідання: від катастрофи до катарсису?», в якому констатує: «Читання і перечитування текстів лише поглибило мою первісну, зізнаюсь, майже апріорну переконаність, що українська мала проза «післячорнобильської епохи» із її подиву гідною різноманітністю наративних технік і стилів, частково відображеною в антології текстами 44-х авторів – від традиціоналістів до радикальних експериментаторів, – це і є такий «мікросвіт», у якому уважний читач може знайти віддзеркалення еволюції універсальних процесів у світовій літературі зламу тисячоліть». На думку Марка Роберта Стеха, література, яка твориться сьогодні в Україні, покликана сприяти формуванню в свідомості українців модерної і високої культурної традиції. (У дещо зміненому вигляді й під іншою назвою стаття ввійшла до нової Стехової книжки «Есеїстика у пошуках джерел», про яку говоритиму далі.)

Невдовзі після знайомства з Марком я прочитав його роман «Голос» – концептуальний твір із медитативними психологічно-філософськими масивами думок, почуттів, синестезійних спалахів-асоціацій. Читач, який звикнув до банальної белетристичної фабули і сюжетних ідіом мейнстриму, знайомлячись з «Голосом», мусив навчитися занурюватись у досить незвичну для себе стихію, бо тільки за умови злиття зі Стеховим текстом можна відчути природу роману і збагнути його небуденний наратив.

Будь-який художній твір вимагає від автора вміння балансувати між цифрою і духом, формулою і душевністю. Якщо паритет втрачається, тоді або інтелектуальні конструкти Пізанською вежею нависають над тим, що їх має возносити вгору, або ж озвучені автором істини замість крил з легкого дюралю, на яких можна парити поза межами часу, завжди перебуваючи в актуальному вимірі, отримують крила з важелезного чавуна, під якими прогинатиметься недостатньо міцна інтелектуальна конструкція. Одержимість, з якою Стех спрямовує потоки своєї свідомості – напрочуд раціональної і поетичної водночас – в напрямку організації художнього тексту, зітканого з довгих наскрізних речень, дозволяє йому вислизати з-під тіні загрозливої вежі і підпорядковувати концептуальному задуму емоційні хвилі, збурені творчою уявою.

Знеінтелектуалізована художня дійсність не відрізняється від дійсності, якій залишили розум, проте вийняли з неї душу: обидві ці реальності – ущербні, позаяк знаменують смерть натхнення і творчості. Тоді як життя та мистецтво потребують і вміння мислити і вміння відчувати. Через те Костянтин Москалець у передмові до роману акцентує: «Голос» написано інтелектуалом і для інтелектуалів. Можна лише додати, що роман написано письменником, який у розмаїтті вербальних фарб відчуває людське життя, а відтак адресує свої розмисли тому читачеві, який має не менш тонке сприйняття.

Ясна річ, що письменник, працюючи над романом, не керується виключно думками про еволюцію жанру. Але у художньому творі літератор втілює своє бачення романної форми і намагається скористатися її можливостями, щоб виповісти і оприявнити себе, свою індивідуальність в унікальних словах, які не можуть бути промовлені кимось іншим. Відповідаючи в інтерв’ю на моє запитання про роман «Голос», Марко сказав: «Цікавила мене аж ніяк не фабула, не зовнішні події чи закрути сюжету, а прірва, яка лежить під ними, цей голос, з якого усе бере свій початок, і куди накінець поринає. А для того, щоб передати словами ці виміри я не бачив іншої можливості, ніж ставити під сумнів деякі конвенціональні засоби романістики, структури розповіді, розгортання сюжету, ба самих механізмів мислення та відчування людини, яка пише, і тої, яка читає».

«Голос» вписується в традицію тієї світової та української літератури, яка ніколи не залишала рідного середовища – філософії. У зв’язку з прочитанням роману можна називати різні імена. Але не можна не згадати письменника-інтелектуала й авангардиста Ігоря Костецького, чия книжка вибраних творів «Тобі належить цілий світ» вийшла в Україні в блискучому літературознавчому опрацюванні Марка Роберта Стеха.

Начерки до творчого портрета Костецького разом з «Поліптихом», який включає есеї «Пошуки», «Ім’я», «Стиль», «Міт», також ввійшли до книжки «Есеїстика у пошуках джерел». В одній зі статей Стех цитує слова Соломії Павличко про Костецького як про одного з ключових митців української літератури XX століття, а в своєму інтерв’ю, надрукованому в «Есеїстиці…», літературознавець каже так: «Це літератор-ерудит, а водночас новатор світового рівня у сферах драматургії та прози. Костецький, для мене, це яскравий приклад того, як українська література може функціонувати в світовому вимірі. Він, зрештою, свідомо намагався кожним своїм проєктом наближувати українську культуру до загальноевропейської, інтеґрувати Україну в світовий контекст».

Перелік фахів, якими займався Стех, – розмаїтий: він вивчав механічну інженерію, займався видавничою діяльністю, був причетний до кінематографу і театру. Ерудованість дозволяє Маркові в іпостасі ведучого популярного нині циклу передач «Очима культури» з однаковою майстерністю розповідати про українських літераторів, театралів, кінорежисерів, музикантів та художників. Розповідаючи, реанімувати історичні факти, розвіювати міфи, які поставали в тоталітарну добу, і озвучувати забуті імена українських митців. Недаремно твори згадуваного Ігоря Костецького стали доступними українському читачеві завдяки старанням Стеха. Те ж саме можна сказати і про видання двох романів Юрія Косача – «Володарки Понтиди» та «Дня гніву». (Про них теж розповідається в «Есеїстиці у пошуках джерел».)

Стех був в Україні не раз. Я планував побачитись з Марком на врученні премії «Глодоський скарб», яку він отримав за свою мистецьку діяльність у квітні 2014 року. Але два роки тому ми не зустрілись. Тож, дізнавшись, що літературознавець планує бути на цьогорічному Форумі у Львові, я вирішив обов’язково потрапити на одну з його презентацій. А презентував Стех одразу дві книжки – свою «Есеїстику у пошуках джерел» (видавництво «Пенмен», 2016), а також історичний роман Юрія Косача «День гніву», виданий, як і попередня книжка «Володарка Понтиди», у видавництві Івана Малковича.

Зустріч з шанувальниками Стехової творчості, яка відбулася в Музеї мистецтва давньої української книги (ліворуч від палацу Потоцьких), модерувала літературознавець, поетка Ірина Старовойт. Серед інших на презентації були присутні: поет, перекладач і директор видавництва «Пенмен» Юрій Буряк, співачка, актриса Наталія Половинка, письменник Тимофій Гаврилів, композиторка Богдана Фроляк, оперний і симфонічний диригент Мирон Юсипович, режисер театру ім. Марії Заньковецької Григорій Шумейко, актори театру ім. Леся Курбаса Олег Стефан та Олег Цьона. Марко Стех розповідав про свою есеїстичну книжку і відповідав на запитання, він говорив про те, що його хвилює як людину і як митця. Слухаючи Марка, я думав про те, що такі люди, як Стех, ніколи не забувають, що їхнє життя – як і життя кожної іншої людини – важливе наявністю отого нерозчитного підпису, про який на рівні найсокровенніших інтонацій згадується в «Голосі».

Лейтмотивом презентації «Есеїстики…» стали Стехові слова: «Ні Шекспір, ні Кафка, ні Джойс не можуть сказати мені про те, що є в моїх генах». Йдеться саме про українські гени, позаяк це питання для літературознавця є важливим. Недаремно в розмові з Володимиром Шелухіним він зізнається: «Я народився «вигнаним» і тільки з плином часу усвідомив цей факт. Навіть у дослівному сенсі – мої батьки були насильно виселені з рідних земель, на яких поколіннями жили мої предки, в сумнозвісній акції «Вісла». Село, де народився батько, було зрівняне з землею і не існує. Місцевість, де жила мати, збереглася, але вона перебрана іншими людьми, включно із хатою моїх дідів. Я не раз бував там, та і жив не так уже й далеко, приблизно в тому ж регіоні, отже, не мав відчуття «емігранта». Радше щось на кшталт відчуття вигнаного зі своєї отчини ізгоя. При тому й відчуття, що увесь той світ який, у принципі, мав бути моїм рідним світом, моєю реальністю, уже не існує».

До «Есеїстики у пошуках джерел» ввійшли есеї, написані в різні роки і опубліковані в українських та зарубіжних виданнях, а також кілька полемічних статей та інтерв’ю з митцем. Марко Стех, пишучи про Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Емму Андієвську, Валерія Шевчука, Юрія Іздрика, Юрія Андруховича, Юрія Ґудзя та багатьох інших сучасних літераторів, зізнається, що шлях ззовні дозволяє впритул наблизитися до маловідомих сторінок української культури. З літературознавцем, який проживає у далекій Канаді, складно не погодитись, оскільки відомо, що навіть очевидні факти вдається краще осмислити, коли перебуваєш від них на певній відстані. У випадку ж зі Стехом маємо ще й іншу ситуацію: він не лише озвучує думки, які з відомих причин раніше замовчувалися в нашій країні, а й збагачує український інформаційний простір фактами, отриманими у часі своєї літературознавчої діяльності. К. Москалець – а він є автором передмови і до есеїстичної книжки Стеха – пише: «Як усні оповіді вченого (йдеться про передачі з циклу «Очима культури» – О. К.), так і його есеї доносять нам образ маловідомої або й узагалі непізнаної країни, що в культурному плані нічим не поступається перед європейськими сусідами».

Розпочинається книжка есеями про Миколу Хвильового і Миколу Куліша, чия творчість постала у часи трагічної української дійсності. Художній досвід митців, які пройшли крізь пекло радянського терору, карбувався у часі реального проживання нової екзистенціальної ситуації. В есеї «У пошуках ключа до таємниці Миколи Хвильового», який, як зазначається в коментарі, «базований на досвіді численних розмов та дискусій про творчість Хвильового з Леонідом Плющом», Стех наводить слова автора «Я (Романтики)», записані Аркадієм Любченком: «Сьогодні обставини склались так, що треба перш за все зберегти себе фізично». Можна уявити стан свідомості письменника, який працює над літературними творами, розуміючи, що власне життя йому майже не належить. Це стан, в якому художню реальність злютовано з реальністю як такою. Можливо, внаслідок тієї злютованості з написаних Хвильовим творів пульсує настільки непідробна енергія, що її автентичну потужність не можна не відчути – вона током пронизує свідомість людини, яка читає його книжки. Це відбувається тому, що та енергія трансформувалася в літературні одкровення, вириваючись з надчутливої уяви митця, яка напряму живилася життям і смертю – життям, яке, здається, могло би тривати вічно, якби не жорстока в своїй механічності смерть.

Читаючи про антропософію як важливу містичну інспірацію творчості Хвильового і його сучасників, ловив себе на думці, що Стеха-літературознавця в «Есеїстиці…» цікавлять ті ж самі філософські та художні питання, які цікавлять Стеха-письменника у романі «Голос». Мабуть, тому, аналізуючи багатозначність, «мушкетонерство», «розхристаність» (терміни Леоніда Плюща – О. К.) прози Хвильового, літературознавець пише про його художню багатовекторність, спрямовану на «одночасне викликання в уяві читача цілої низки різних вражень-асоціяцій». При цьому Стех акцентує на «неевклідовості» аргументацій самого Леоніда Плюща, яка в цьому контексті промовисто корелює з «розхристаністю» авторського письма Хвильового і його «запахом слів» (про це, досліджуючи творчість письменника, пише Юрій Шевельов).

Розстріляне відродження, приурочені до революційних річниць масові вбивства, Сандармох. І майже поруч – наше сьогодення з Революцією Гідності, Небесною Сотнею та війною на сході країни. Про історичні паралелі й актуальність класичних літературних творів Марко Роберт Стех пише з особливою причетністю. Читаємо про це в статтях, присвячених творчості Миколи Куліша, та есеї «Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» – новий лад «козакоукраїнської революції»», де Стех наводить аналогії з українською революцією 2014 року. Не менш переконливі паралелі літературознавець, приміром, вбачає, пишучи про пропагандистів сучасного «руського мира», які й сьогодні називають українців та росіян «одним народом», і звеличенням постаті Богдана Хмельницького у сталінський період (1936–1937 роки), котре вплинуло «на літературу соцреалізму та на колективну пам’ять українців не лише в СРСР, а і в незалежній Україні до сьогоднішнього дня». У своїх умовиводах Стех спирається на наукові праці й художні твори М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Старицького, Лесі Українки, М. Куліша, В. Липинського, М. Міхновського, Є. Маланюка, Ю. Липи. Вивчення концепцій Карла Юнга, викладених у праці «Психологія і література», дозволяє Стехові констатувати: «Із огляду на дуже своєрідне трактування Косачем подій XVII ст., співзвучне із сьогоднішнім днем і процесами, які відбуваються в Україні після Революції Гідності, на тлі війни проти російської агресії, «День гніву» має усі дані для того, щоби стати змістовним чинником у формуванні в нашій «колективній свідомості» нових уявлень про історію України та нових інтерпретацій понять української нації та її ідентичності».

В «Есеїстиці…» вміщено два есеї про творчість Миколи Куліша. Доруйновуючи стереотипи радянських літературознавців, Стех пише про систему тотальної чортівні в СРСР – від походеньок літературних пройдисвітів на кшталт Хлестакова, Чичикова і Остапа Бендера до реальних звірств тоталітарної імперії, які відбувалися у час, коли «колишні опоненти і побратими Куліша, силкуючись переконати себе в нормальності ненормального, співали оди наймудрішому і найблагороднішому з вождів і прославляли життя в найкращій у світі Країні Рад». Зацікавившись книжкою Дмитра Мережковського «Гоголь і чорт», в якій йдеться про «страшні дороги Росії до «чорта», в порожнечу, в «нігілізм», у ніщо», Стех називає один зі своїх есеїв «Куліш і чорт», де стверджує: «Куліш був безперечно першим драматургом у СРСР, котрий відважився зробити центром нищівної сатири радянський бюрократичний апарат» (йдеться про п’єсу «Хулій Хурина»). Презентуючи книжку у Львові, літературознавець розповідав про те, як у цілком диявольський спосіб сьогодні в світі розмиваються фундаментальні поняття: вже й зло ніби не зовсім зло і добро вже не настільки добре. В есеї ж «Куліш і чорт» читаємо: «Чи не головна «зброя» гоголівського диявола – здібність прикидатись тим, ким він не є. Це здібність до обману, ілюзії, мімікрії».

Микола Куліш, пише Стех, був творцем «з питомо західними, європейськими ментальністю і темпераментом», «зовсім імовірно, міг був стати одним із чільних натхненників екзистенціалізму». У своїх судженнях літературознавець спирається на думку Шевельова про те, що Куліш ще у 1932 році вирушив зі своєю п’єсою «Маклена Граса» тим самим літературним маршрутом, куди Луї-Фердинанд Селін з культовим твором «Подорож на край ночі» подався лише через рік.

Одна з найбільш цікавих статей у книжці – есей «Далекосхідні стежки до меж невимовного», в якому досліджується спорідненість віршів Емми Андієвської (Стех називає поетесу «провідним творцем української синтези західного та східного мистецтв») з поезією Далекого Сходу. Це якраз той випадок, коли компаративістика може бути цікавою широкому колу поціновувачів літератури. При цьому фахові тексти, надруковані в книжці, аж ніяк не назвеш популярним літературознавством. Дізнаючись з есею, приміром, про техніку перекладів класичних творів Ду Фу та Мацуо Басьо або читаючи про перегуки між віршами збірки «Сонячні кларнети» Павла Тичини і поетичними рядками Емми Андієвської, читач не почувається дилетантом, який мусить зазирати в Інтернет у пошуках додаткової інформації: всі потрібні факти він знаходить у самому есеї.

Пишучи про творчу одержимість автора «Голосу», я, звісно ж (чи, як сказав би Марко, – самозрозуміло), мав на увазі конструктивний аспект тієї одержимості, яка не тільки може, а навіть повинна охоплювати митця у моменти написання художнього чи літературознавчого тексту. Можливо, це деяке перебільшення, але коли йдеться про людей, для яких мистецтво є чимось надважливим у житті (а у випадку з Марком Робертом Стехом це саме так), то можна дозволити собі використання гіпербол, які підносять над буденністю існування і скеровують за межі конвенціонального й достоту евклідового мислення – туди, куди прокладає нам шлях і література.

листопад 2016 р.