www.ji-magazine.lviv.ua

   

Міхаїл Комін, політолог (Санкт-Петербург)
Андрєй Щербак, політолог (Санкт-Петербург)

Приклад України показує, що під час кризи на передову, всупереч очікуванням, виходить не громадянське суспільство - правозахисники, демократичні активісти, а представники традиційних, більш закритих структур - організації ветеранів, козаки і націоналісти. І рухає ними не прагнення до демократизації, а бажання застосувати свої навички, щоб перестрибнути декілька сходинок в соціальній ієрархії

Революційні потрясіння, з якими стикаються гібридні режими на пострадянському просторі, все сильніше відрізняються від того, до чого звикла мати справу політична наука і класична теорія демократизації. Середній клас - традиційний рушій революцій - поступово розчиняється в соціально-демографічному ландшафті пострадянських режимів. Виною тому є, по-перше, перманентна економічна криза, яка не дає сформуватися більш-менш щільному ядру середнього класу. А по-друге, навмисні дії еліти щодо поступової кооптації і трансформації середнього класу в бюрократичний апарат, який безпосередньо залежить від держави, а значить, не може нічого відповісти на демократичні вимоги.

Хто ж тоді стає основним провідником соціальних перетворень? Чи рухає цими людьми прагнення до більшої свободи і демократичних ідеалів чи щось зовсім інше? Відповісти на це питання можна, спробувавши зрозуміти установки людей, які брали участь в останній української революції.

Соціальна демографія революції

У своїй нещодавно виданій книжці «Революції. Дуже короткий вступ »американський політолог Джек Ґолдстоун описує культурні, демографічні та інші причини, які можуть викликати серйозні соціальні трансформації. Наприклад, в авторитарних режимах часто погано працюють соціальні ліфти, помножені на застійні тенденції ринку праці вони можуть породити феномен зайвих людей, серця яких і стануть вимагати революційних змін. Крім того, різке зростання чисельності населення і тривалості життя створили «молодіжний бум» у багатьох країнах Африки та Близького Сходу. «Арабська весна» спиралася саме на молодих людей, які не могли знайти собі місця в житті через застарілу структуру економіки.

Вплив таких факторів можна знайти і в недавній історії Росії. Американський соціолог Ґєорґій Дерлуґ'ян, проаналізувавши соціально-демографічний портрет кавказького сепаратизму, прийшов до висновку про наявність двох груп, які відіграли ключову роль у подіях 1990-х років. Перша група - це інтелігенція, яка, особливо в Чечено-Інгушської АССР, відчувала своє принижене становище і не мала можливості займати керівні посади в партії, установах науки і культури того періоду. Це накладалося на загальне перевиробництво інтелігенції у СССР і брак соціальної мобільності. Накопичений ними символічний капітал не міг знайти свого застосування до краху СССР, але після ослаблення диктату з центру відкрив вікно можливостей для кавказької інтелігенції, викинувши їх на передову революції.

Тому серед чеченських сепаратистів ми бачимо поета Зелімхана Яндарбієва і актора грозненського драмтеатру Ахмеда Закаєва. Президентом Грузії став шекспірознавець Звіад Ґамсахурдія і незабаром був позбавлений влади скульптором-модерністом Тенґізом Кітовані та кінокритиком Джабою Іоселіані, - і цей список можна довго продовжувати.

Друга соціальна група, яка також яскраво проявилася під час кризи, - це люмпенізовані верстви кавказької, і особливо чеченської, молоді. Не бачачи можливостей отримати гідну професію, вони освоювали кодекс вулиці, яка заміняла їм нормальні інститути соціалізації. Їхні уявлення і життєві установки артикулювала національна інтелігенція, легко скинувши в кризовий момент партійну верхівку, але не зумівши утримати представників андер-класу, який відчув свою силу, від подальших сепаратистських дій.

Інший приклад: в середині 1990-х працівники силових структур, які втратили з падінням СССР значну частину своїх переваг і соціального статусу, вийшли на авансцену постсовєтського простору як «підприємці силовики», намагаючись в прямому сенсі монетизувати свій символічний капітал. Саме ці люди скориставшися втратою державою монополії на насильство, почали займатися рекетом, тиснути на підприємців і перетворювати це заняття на власний бізнес.

Груповий портрет

Національна ідентичність vs космополітична ідентичність

Монсеррат Ґібернау

Намагаючись знайти такі ж соціальні групи і оцінити їх вплив на українську революцію, потрібно враховувати особливості постсовєтського суспільства. Відповідно до загального тренду, середній клас українського суспільства слабкий і перебуває в перманентному економічній кризі. Тих, хто першим вийшов на Майдан ще восени 2013 року, частково можна віднести до представників середнього класу, цивільних і громадських активістів, утвореного прошарком інтелігенції. Але незабаром до них приєдналися інші соціальні групи, змінивши портрет українського революціонера.

Хто були ці люди і які цілі вони переслідували? Наскільки їх установки базувалися на вимогах демократизації, а наскільки на вимозі соціальної справедливості? Що вони розраховували отримати від зміни режиму: якшайширшу свободу чи можливість скористатися ситуацією для особистої вигоди?

Відповісти на ці запитання можна, вивчивши феномен українських добровольчих батальйонів, учасники яких виявилися готові відстоювати свої інтереси зі зброєю в руках.

Виникнувши спонтанно, батальйони почали швидко вбудовуватися в існуючі державні структури, зберігаючи, однак, достатню незалежність. Соціальний статус батальйонів, їх керівників і комбатантів швидко ріс завдяки їх участі в бойових діях в південно-східних областях. Приблизно до літа 2014 року батальйони стали одним із стовпів української державності поряд з іншими силовими структурами - міліцією, армією, але в значній мірі зберігали незалежність від останніх.

Подібні процеси відбувалися і на території самопроголошених республік, де також формувалися озброєні загони під керівництвом проросійських активістів.

Наше дослідження командирів добровольчих батальйонів по обидва боки конфлікту дозволяє охарактеризувати загальний портрет цієї соціальної групи.

По-перше, командирів з обох сторін ніяк не можна віднести до інтелігенції або носіїв традиційних для революції емансипаторських цінностей. Їх рівень освіти невисокий, в більшості своїй вони отримали дипломи непрестижних, регіональних вузів. Серед них майже немає представників творчих професій, вони абсолютно не схожі на кавказьких лідерів, описаних Дерлуґ'яном. Чверть командирів - вихідці з силових структур, приблизно стільки ж серед них колишніх дрібних підприємців, ще менше найманих працівників, держслужбовців.

По-друге, серед командирів немає людей з високим матеріальним або соціальним статусом. Кар'єра і життєва траєкторія більшості з них складалася не дуже вдало. Проте для формування і управління батальйоном потрібні серйозні соціальні навички, талант, який командири з успіхом продемонстрували. Таким чином, командири радше є своєрідною потенційною контрелітою українського суспільства, яка в інших соціально-політичних умовах змогла б претендувати на більш високий соціальний статус.

По-третє, майже половина командирів до подій 2014 року мала досвід політичної або громадської діяльності. Але характер цієї діяльності досить специфічний. Найяскравіші приклади: отаман Всевеликого війська Донського (Козіцин), голова Криворізької міської організації ветеранів ВДВ (Колесник), голова ради Федерації організацій миротворців України (Гуменюк), регіональний керівник Організації українських націоналістів (Кохановський). Всіх їх важко віднести до правозахисних, цивільним або демократичним активістів.

В результаті українські та «новоросійські» командири - це, звичайно, не соціальне дно суспільства, але і не середній клас. У кращому випадку це коаліція нижнього прошарку середнього класу з представниками нижчого класу. Говорячи термінами макросоціології, командири - це по-своєму талановита соціальна група, можливо, потенційна контреліта, яка, не зумівши знайти свого місця в чинній політичній системі, змогла скористатися вікном можливостей, що відкрилося, і різко підвищити свій соціальний статус.

Козак і ветеран

Командири добровольчих батальйонів і загонів ополчення є прекрасним прикладом блискавичної соціальної мобільності. Так, хтось із них загинув в бою, хтось був убитий в результаті внутрішніх розборок, хтось вже через кілька місяців повернувся до своїх колишніх справ, але хтось став депутатом парламенту, міністром або навіть главою невизнаної республіки.

Навряд чи командирами рухали мети демократизації і здобуття більшої свободи, опору корупції та кумівства. Ймовірно, вони побачили в революції можливість нарешті застосувати свої власні вміння і перестрибнути декілька сходинок у соціальній ієрархії. Цим командири і схожі з представниками совєтської інтелігенції, що зіграли ключову роль в революційних подіях 1990-х років.

 Головний парадокс тут в тому, що в умовах кризи на передову, всупереч очікуванням, виходить не громадянське суспільство в його класичному розумінні - правозахисники, демократичні активісти, а представники традиційних, більш закритих структур - організації ветеранів, козаків і націоналістів. На початку травня в Луганську було відкрито пам'ятник «Вони відстояли Батьківщину», в композицію якого входять чотири фігури: козак, ветеран афганської війни, молодий ополченець і жінка, яку вони обороняють. Така саморепрезентація ще раз підтверджує цей новий, несподіваний портрет революціонера.

Ефективність таких закритих громадських організацій під час кризи пояснюється тим, що для успішної мобілізації групи потрібна не стільки довіра між усіма її учасниками, скільки згуртований авангард активістів, за якими піде решта. Усередині ветеранських або інших традиційних громадських організацій вибудувана чітка ієрархічна структура, є згуртоване ядро ​​лідерів. Їм простіше домовитися між собою про колективні дії, а потім мобілізувати на них решту групи.

Використання такими соціальними групами, з невисоким освітою, доходом, соціальним статусом і часто напівкримінальним минулим, різних вікон можливостей на постсовєтському просторі вже виходить за межі української кризи. Феномен приватної військової кампанії «Ваґнер», яка діє на території Сирії, - яскравий тому приклад.

Судячи з наявних даних, соціально-демографічний портрет керівників і бійців ПВК «Ваґнер» збігається з портретом українських і новоросійських комбатантів. Це по-своєму талановиті люди, кар'єра яких не склалося в мирному житті. На якийсь час вони опинилися на периферії соціальної стратифікації, але в кризу знаходять собі нове застосування. Що буде з ними, коли гібридна війна перейде в тліючий конфлікт, а потреба в них у держави відпаде, - питання відкрите і дуже тривожне.

Ширше ряди

Вплив подібних соціальних груп на ландшафт постсовєтських держав в майбутньому продовжуватиме зростати. У регіоні серйозне надвиробництво силовиків. Не маючи змоги влаштуватись на роботу за фахом, вони шукають альтернативних шляхів, але далеко не завжди успішно їх знаходять. Тому буде рости число таких фрустрованих молодих і середнього віку чоловіків, які намагаються знайти собі місце під сонцем, в тому числі шляхом ризикованих дій під час кризи.

Навіть ті силовики, хто працює за фахом, далеко не завжди задоволені своїм становищем. Кар'єра людини на службі поширена, але не дуже престижна. При кризі державності це може породити серйозну проблему: замість того щоб бути опорою держави і режиму, служиві люди використовують момент для свого просування.

Для Росії цю проблему посилює остання реформа МВС, скорочення ФСКН («Федеральная служба Российской Федерации по контролю за оборотом наркотиков» розпущена Указом Президента Російскої Федерації), чисельного складу кадрових військовослужбовців і так далі, а також поступове згасання конфлікту на південному сході України і повернення звідти бійців. Не розуміючи, яким чином вбудуватися в мирне життя на батьківщині, колишні комбатанти намагатимуться знайти собі альтернативне застосування. Нещодавно створене Загальноросійський національний рух (Общерусское национальное движение ) тільки одна з можливих реінкарнацій.

Нарешті, зростання числа незадоволених і фрустрованих соціальних верств - це тренд, властивий не тільки постсовєтським країнам, а й решті світу. Нерівність здатна сильно спотворити соціально-демографічну структуру і розвинених, і країн, що розвиваються вже в найближчі десятиліття. Зростаючий майновий і статусний розрив, невпевненість у завтрашньому дні поповнення нижчого сегмента середнього класу може стати причиною ще не однієї революційної трансформації.

9 06 2016

http://carnegie.ru/commentary/2016/06/09/ru-63776/j1oe