www.ji-magazine.lviv.ua

Олексій Копитько

Міністр оборони України трохи уточнив і доповнив інформацію про своє недавнє рішення провести переатестацію співробітників МО і скоротити 200 осіб. У цьому контексті хочу поділитися спостереженням, яке народилося на тлі спілкування з представниками натівської вояччини і їх поплічниками.

1. Коли наші ЗМІ і різні публічні коментатори бідкаються через те, що НАТО недостатньо нас підтримує, як правило, вони упускають один нюанс.

Якщо узагальнювати, то два роки тому українська армія була практично (не) боєздатним обрубком совєтської армії. Найбільш близькою до нас (перш за все в ментальному сенсі і з погляду системи управління, не кажучи вже про ОВТ) залишалася армія РФ.

Сьогодні наші ЗСУ + НГУ, незважаючи на загальновідомі проблеми, радикально відрізняються в сенсі бойового потенціалу від того, що було 2 роки тому. Хтось називає нашу армію 4-ю по силі в Европі, хтось 5-ю, а хтось і 3-ю. Але, по факту, змінилося лише те, що раніше це був небоєздатний совєтський осколок, а зараз він став боєздатним. І армія РФ, як і раніше, залишається найбільш спорідненою по багатьох показниках (хоча Міноборони вже прийняло понад 100 натівських стандартів і цей процес прискорюється).

2. Натівська вояччина українську армію дуже поважає і навіть побоюється. Наші ВСУ – єдині в Европі (крім, звичайно, РФ), хто за останні півстоліття має досвід 1) масштабної континентальної війни 2) з елементами гібридної. Психологічна готовність вбивати ворогів з усіх видів зброї, бачити смерть бойових товаришів – це найважливіший показник.

Британці і французи мені прямо казали: якби наші війська втратили 1000 чоловік убитими, ми б, напевно, вже здалися. Німці кажуть, ми здалися б задовго до 1000. Суспільство і політики просто не витримали б такого удару.

Тому стійкість української армії, а також абсолютно епічний для европейців (і не зрозумілий їм) масштаб допомоги військовим з боку волонтерів, простих людей, давно переконали раціонально мислячих західників в тому, що з Україною краще не зв’язуватися. Зробити Україну ворогом – це останнє, чого вони хочуть.

3. Всі роки незалежності натівці роздумували про можливість того, що Україна остаточно прогнеться під Росію і військовий потенціал наших держав сплюсується. Тому західні партнери, поряд зі спробами розвивати співробітництво, займалися системною стерилізацією української армії, зниженням її можливостей. Так, про всяк випадок. Це стосувалося не тільки ядерної зброї. Дипломати колись про це розкажуть.

Нічого дивного в цьому немає. Це абсолютно раціональний підхід – виходити з максимально можливої ​​загрози і вживати заходів.

4. Ключовим показником для натівців завжди були не наші клятвені запевнення про дружбу, а характер військової організації держави і система управління армією. Якщо армія продовжує дислокуватися так, немов її противник на заході, якщо наші органи військового управління абсолютно сумісні з російськими і абсолютно несумісні з натівськими, то ніякими навчаннями ситуацію якісно не зрушити.

Ці ознаки залишаються головними і зараз. Так, натівці будуть локально допомагати, бо це в їхніх інтересах. Кров’ю наших солдатів ми виграємо для них час. Так, вони будуть сприяти всьому, що зближує наші військові системи. Але політичні рішення їх абсолютно не вражають. Україна не так давно була позаблоковою, потім знову задекларувала похід в НАТО, а хто знає, що станеться на наступному колі політичної боротьби?

5. Їх вразять реальні кроки по реформуванню нашої армії, щоб вона стала сумісною з військовими структурами Альянсу. По-перше, з погляду військового управління (J-структура). По друге, з позиції управління всіма ресурсами і логістикою. І тільки потім їх цікавлять калібри танків і забарвлення трусів солдатів.

У нас перед очима є хороший приклад – Польща. Тим, хто цікавиться рекомендую два матеріали польських колег для ІС-Харків «Польський шлях в НАТО. Перипетії курсу» і «Трансформація ОПК Польщі: від виживання до технологічного ривка».

Спочатку поляки змінювали систему управління і забезпечували ментальну близькість (вичищали проросійських генералів, навчали нових командирів). Потім зайнялися реформуванням і підгонкою ОПК. Їм знадобилося більше 7 років після розвалу СССР, щоб стати членом НАТО, хоча вони стартували з набагато вигідніших позицій.

6. В кінці минулого року натівці влаштували істерику і погрожували влітку 2016 р. знизити рівень співпраці саме тому, що Україна не робила нічого, що свідчило б про наше незворотне зближення з Альянсом. Тільки два тижні тому прийняли документ, згідно з яким ми лише до 2020 р. зробимо реформи, здатні переконати натівців в серйозності наших намірів. До того часу буде цукерково-букетний період і прилюдії різної інтенсивності. Лише потім (можливо) відбудеться якісне зближення.

7. Тому треба тверезо дивитися на ці речі.

Уявіть на секунду, що Україна раптом помирилася з Росією. При цьому наші відносини з Европою, чомусь, різко погіршилися. Якщо наша армія залишиться постсовєтською, для натівців це буде дуже неприємний поворот. Боєздатна 250-тисячна ворожа армія – це аргумент, який для натівських військових завжди буде первинним. Тому треба налаштовуватися на марафонську дистанцію.

Так, наші військові будуть постійно повідомляти, що прийняли черговий натівський стандарт (цих стандартів – понад 1200). Так, керівництво Блоку періодично буде нас заохочувати / критикувати / висловлювати глибоке занепокоєння. Але це процес на роки.

І оцінювати наш рух до НАТО варто не по кількості емоційних заяв, а по реальних кроках в зазначених сферах: управління, заміна і навчання кадрів, забезпечення і логістика.

І просити у натівців потрібно те, що їм зрозуміло. Умовно, є сенс просити, щоб вони привезли 1000 вчителів англійської мови для наших офіцерів. У міру підвищення англомовності командного складу, у натівців буде рости впевненість, що нам можна дати щось серйозніше. А поки що треба розвивати двосторонні контакти з тими державами, які можуть бути нам чимось корисні.

Загалом, продовжуємо працювати.

http://hvylya.net/analytics/politics/o-nochnom-koshmare-nato-chto-budet-esli-ukraina-dogovoritsya-s-rossiey.html