www.ji-magazine.lviv.ua

Жіль Лапуж, сучасний французький письменник

Дехто вважає, що вигнанням Адама та Єви з райських кущів Бог попередив утопістів: ідеальне суспільство — справа потойбічного світу, а не сьогоднішнього дня. Справді, якби люди правильно зрозуміли вигнання з раю, ми позбулися б багатьох прикрощів, бо ніколи не зазнали б отих «осяйних» суспільств, які неминуче занурюються в деспотизм, маячню, тортури й геноцид, як поклялися стерти зло з лиця землі — і віддали землю на поталу злу радикалізму.

На жаль, поради Біблії до глухих не дійшли. Відколи існують-мислять люди, утопісти завжди охоче карбували їм долю, клепали чудові плани й накреслювали царство достатку.

Вони виходили з того, що рай був приємною і благою місциною, однак дещо плюсклим, надто невиразним і навіть — о жах! — анархічним краєм. Тож вони створили власні моделі раю — модернішого, жорстокішого та підвладнішого. Утопісти не довіряють нікому. Вони визначають чіткі межі, шикують всіх під одну шеренгу, під лінійку планують міста, замість кохання запроваджують розрахунок, женуть геть мандрівників та мрійників, одним махом скасовують сім’ю, особисту долю і сам Час.

Отак ліплять вони й людей — схожих один на одного у своїй чистоті й одноманітності. Свої омріяні суспільства вони заганяють у залізні корсети, волю кидають за грати, викорінюють будь-який спротив, нищать мікроби та… Що з того, що люди гинуть або живуть у рабстві! В утопії небеса мають бути блакитними. Насправді ж вони — чорні.

ГІППОДАМ ТА ПЛАТОН – ДЕМОНИ ГЕМЕТРІЇ

За п’ять століть до нашої ери на благословенній землі азійського узбережжя Егейського моря, в місті Мілеті в Іонії, яка звеличила геніальність греків, жив Гіпподам Мілетський. У тому краї поміж морем та сонцем квітувала елегантна, граційна й усміхнена цивілізація. Та на неї чатувала біда: з іншого боку Таврських гір на чудове узбережжя зазіхало військо перського царя Дарія. Іонійці боронилися, вони спалили Сарди. Дарій розгнівався і напустив на Іонію своїх вояків. Місто Мілет, розташоване між Галікарнассом та Ефесом, припинило своє існування 494 року.

Архітектор Гіпподам був тим вельми втішений. Йому випала несподівана нагода побудувати одним махом ціле місто — майже як Німейєрові у XX столітті, коли він звів на незайманій площі місто Бразилію. «Гіпподам… винайшов геометричне креслення міст, — писав Аристотель у творі «Політика». — Він спроектував місто на 10 тисяч громадян, поділивши його на три класи: один — для ремісників, другий — для землеробів і третій — для збройної сторожі».

Запам’ятаймо «геометричне креслення міст», тобто планування їх, що робить Гіпподама першим серед утопістів. Цей мілетець замахнувся на те, щоб підправити, заледве не знищити природу, аби викувати форму, куди можна було б влити впорядковане, егалітарне, чисте, громадське й раціональне суспільство.

Амбіції Гіпподама примножив Платон. У своєму творі «Закони» він описує місто як осяйне суспільство, а в творі «Республіка» викладає його функціонування. У середмісті височить акрополь, від нього відходять 12 променів, що поділяють місто на 12 районів. Всі вулиці — рівні, всі площі — круглі, всі будинки — однакові. Це так не схоже на Афіни, достеменні Афіни, що насправді виглядають як мережа звивистих, брудних і приємних вулиць. Місто «Законів» — це геометрія на зразок геометрії Гіпподама, це вулик, де кожна чарунка зайнята мешканцями. Розваг небагато — тільки музика й танці, і ніяких новацій! Так само ніяких поетів, цих брудних мрійників, від яких не знаєш чого чекати. Харчуються всі тільки в їдальнях. Всі громадські служби утримуються бездоганно, в місті «Законів» немає особистостей — самі лише громадяни. Сіромахам, фантазерам, старцям та одинакам жити в місті забороняється.

Таке математичне місто функціонує, мов комп’ютер,— без помилок і без поламок. Його мета — підкорити душу порядкові міста, а місто — космосові, вищому порядкові. Платон прагне захистити суспільство від жахливих забаганок земного світу і кривавих страхіть історії.

Суспільство Платона поділяється на три прошарки: нагорі — філософи, які забезпечують цілісність Держави й ухвалюють постанови. (Ідеальне місто в міру того, як воно позбуватиметься несподіванок часу та вибриків історії, не матиме й потреби в сильному уряді. В радикальніших утопіях, з якими зустрінемося пізніше, уряд занепадає і взагалі зникає. Місто керує саме собою, незмінно відтворюючи ті самі дійові особи: космос теж не потребує управителя, він обертається сам собою і ніколи не збоїть).

Однак Платон не відмовляється від уряду. Філософам, які до нього належать, допомагають охоронці, або ж сторожові пси, зобов’язані бути водночас «дратівливими й мудрими», щоб керувати третім класом, класом виробників, складеним з ремісників та землеробів. Охоронці люті через те, що виробники — це невиховані люди з пожадливими душами, які чинять самі лише дурниці. Ці затуркані люди навіть дозволяють собі мати якісь нахили та почуття, наприклад, кохати сусідову жінку, любити своїх дітей, сумувати від смерті матері, коротше, несуть у собі цілу купу мікробів, що їх прагне знищити досконалий медик Платон, схиблений на гігієні. Йому потрібне прозоре суспільство, де живуть громадяни без пристрастей, без пам’яті й без уяви, щось на кшталт похмурої колекції «людей без талану».

ВУЛИК ЧИ МУРАШНИК?

А філософи, правителі міста «Законів», працюють, забуваючи про втому. Чи вдень, чи вночі — вони завжди напоготові. Тільки-но запримітять, що десь у кришталевому місті запахло якимось почуттям, бажанням чи млявістю, накидаються й б’ють. Ворог у них «органічний», тож вони хочуть замінити його «організацією».

Саме тому улюбленою мішенню утопістів стала сім’я. Для них вона — крутиголовка, жертва, катастрофа. В ній кишить нутряне, первісне, темне, органічне начало. Звичайно, Держава могла б вести з сім’єю перемови, або ж радше зв’язати її, мов гамівною сорочкою, тісними правилами. Чимало деспотичних держав пізніше так і зробить, та ці самі деспотичні держави завжди ламатимуть об сім’ю свої зуби. Мудріший Платон вибрав радикальний шлях: свідомий того, що сім’я завжди завдаватиме державі поразки, він загалом знищив сім’ю.

Дітей виховують у родині, а згодом передають Державі. Ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів — сам собі пан! Сім’я розростається до меж цілого міста і розчиняється в ньому. Складання у жертву родини є водночас і безумним, і логічним. Логічним, бо математичне суспільство і справді не може змиритися з безладом, теплом, розростанням, інтимністю та незбагненністю родини. А безумним, бо родина не піддається, опирається і чинитиме одвічний спротив будь-якому наступові Держави.

Чи потрібна утопія?

Фернандо Аінса - літературознавець, критик, ессеїст, письменник (Уругвай-Франція)

Часом ми дивуємося, чому це ссавці виявилися не здатними побудувати розумні суспільства. Навіть бобри видаються анархістами, волоцюгами і фантазерами проти, наприклад, мурашок, бджіл або термітів. Політична неспроможність ссавців пояснюється тим опором, що його чинять сім’я, зв’язки чоловіка з дружиною, матері з дітьми проти будь-якого насильства з боку Держави.

Отут і виявляється геніальність соціальних комах: у вуликах та мурашниках малечею опікується Держава, тож батьків з дітьми не можуть зв’язувати жодні почуття сентиментальності чи ніжності. Як такий, що нечутливий до плину часу, нерухомий і покірний, пройнятий зневагою до особистих свобод, сліпий виконавець наперед заведеної програми, мурашник втілює в собі нерозумну мрію про абсолютний розум. Помилка як Платона, так і всіх його послідовників-утопістів полягає в тому, що політичною твариною є не людина, а мурашка. Платон — філософ бджіл і термітів.

Проектам Платона не випало здійснитися. Тиран Сиракуз Діонісій II, якого м’якою людиною не назвеш, відкинув поради філософа. Та попри цю обставину, філософські вправи, що їх започаткував Платон, дали рясні сходи завдяки Томасові Мору, Етьєнові Кабе та Робертові Оуену.

Ідеальні міста споруджували ще за античної доби й деякі інші філософи. Стоїк Ямбул описав сім «щасливих островів», та ці острови захоплення не викликають. Якби хтось туди потрапив, то мав би єдине бажання якомога швидше звідти втекти. Мешканців кожного з цих островів розбивали на групи по 400 душ. Розмноження регламентується Державою, як, зрештою, і виховання,— щоб забезпечити фізичну рівність кожному з дітей. Всі громадяни схожі між собою, як дві краплини води. Розумова й моральна рівність досягається завдяки одноманітному щоденному розкладу праці.

Історики утопії найчастіше не приділяють уваги Середньовіччю. А шкода, бо саме за цих похмурих часів народилися два утопічні предмети неабиякої ваги. Середньовіччя винайшло монастирі й абатства, що в безладних хвилях земного життя височіли, немов острови спокою. Це були гармонійні й застиглі суспільства, здатні викликати у Платона захват: ні сім’ї, ні особистості, бо ж у ченців навіть прізвищ не водиться. Правила святого Бенедикта такі досконалі й суворі, що напутникам та пріорам тільки й лишалося, що правити нерухомістю, нудно повторювати одне й те саме. Оцей успіх — один із небагатьох успіхів утопії! А пояснити його можна так: монастир постав у царині вічності, а не в царині історії.

Друге утопічне відкриття Середньовіччя — просто розкіш. Це дзиґар, який немовби випадково народився в монастирі, тобто в утопічному місці. Сам механізм дзиґаря дещо нагадує досконале, незмінне, бездоганне, застигле й невблаганне суспільство без суперечностей і забаганок, вільне від прислужництва історії. Бо ж тільки завдяки своєму місцю поза часом дзиґар може вказувати час.

Утопія Платонова присягає у вірності одній моделі — космосові, а тихцем черпає натхнення в іншій моделі — в мурашнику. Утопісти, яких рясно вродить у добу Відродження, матимуть ще й третю модель — годинник, що додасть поживи їхнім раціоналістичним галюцинаціям.

26 06 2016

http://uainfo.org/blogosphere/istoria/1466933350-ideal-ulya-waking-up-org-.html