www.ji-magazine.lviv.ua

Жан Лессей

Скидається на те, що толерантність як вартість, коли розглядати її з погляду суспільного життя, та як чеснота, коли нею вимірювати поведінку окремої людини, була для ХVII століття новою ідеєю, хоч це не в’яжеться з нашими звичними уявленнями про цей період, адже в тодішній Європі процвітали витончені мистецтва, жвава інтелектуальна допитливість та блискуче світське життя. Та дивуватися означало б забути, що пам’ять людей ще зберегла спогади про недавні релігійні війни, що фанатизм лише відступив, але не зник остаточно.

Справді, в салонах точилися вільнодумні розмови, однак багато книг у Франції було заборонено чи заарештовано, а то й просто знищено. Траплялося, що на деякі незвичні погляди чи на незвичне поводження дивилися крізь пальці, та це ще не означало, що до них ставилися толерантно, бо толерантність вимагає визнання того, що є інакшим. Хоч би скільки було людей, толерантних за інстинктом чи за переконаннями, навіть серед володарів та можновладців, це не заважало фанатизмові виявити свою силу під одягом інституцій. Відлучення та переслідування були водночас наслідком автоматичного застосування законів, які в приватних розмовах вже вважалися задавненими, та настійних вимог частини громадської думки, яка спрямовувала проти меншин, перетворених на козлів відпущення, свої почуття невдоволення та потяг до насильства.

Слово “толерантність” тоді ще сприймалося з неймовірою, застереженнями, а часом — і вороже. Хоч рух енциклопедистів вже справив свій глибокий вплив на культурні кола, ще було доволі теологів, які оспівували нетолерантність у найразючішій для Франції її подобі, а саме — в забороні протестантського культу через скасування Нантського едикту (1685). Негативні наслідки цього заходу давалися взнаки ще цілі наступні десятиліття як в інтелектуальній сфері (відплив мозків), так і в економіці (кваліфіковані ремісники перейшли на службу до чужоземців).

Виникнення толерантності, а радше — визнання її як чинника громадського миру та гарантії проти несправедливості, пов’язане переважно із творчістю філософів, зокрема, П’єра Бейля, що знайшов притулок у Голландії, Дідро, Даламбера, Гольбаха, Руссо, а особливо — з творчістю Вольтера, який став щирим її співцем.

ЗААНГАЖОВАНИЙ ФІЛОСОФ

Народжений 1694 року, Вольтер із самого початку своєї творчої кар’єри драматурга розпочав, хоч і в непрямій формі, боротьбу проти лиха фанатизму, якій присвятив все життя. Так, у своїй епічній поемі “Генріада” (1728) він вихваляє короля Генріха IV за його прагнення стати мудрим та освіченим володарем всіх французів, незалежно від їхньої віри. Саму ж концепцію толерантності Вольтер безпосередньо розробляє у творах “Філософські листи” (1734) та “Питання про Енциклопедію” (1772). За три роки до смерті він звернувся до короля Людовіка XVI з вимогою переглянути судочинство, над жертвою фанатизму кавалером де Лябарра, чим його й прославив, під назвою “Крик невинної крові”.

Однак найвагомішим внеском Вольтера в цю боротьбу ідей лишається його “Трактат про толерантність” (1763). Окрім переконливості аргументів, виняткова важливість цього трактату в тому, що на відміну від “Листа про толерантність” Джона Локка (1690), який, до речі, Вольтер високо оцінив, Вольтерів трактат — не тільки філософська дисертація. Роздуми в ньому йдуть від життя, від письменницької, як тепер кажуть, заангажованості. Справді, понад рік тривала невпинна Вольтерова боротьба за реабілітацію тулузького крамаря Жана Кала, протестанта, підступно звинуваченого у вбивстві свого сина, приреченого на страту через колесування і страченого 1762 року після жорстоких тортур, незважаючи на які він навідріз відмовився визнати свою вину. Більшість суддів хотіла сподобатися натовпові невігласів та фанатів, який оскаржив Жана Кала тільки тому, що приписував протестантам звичай вбивати своїх дітей за намір перейти до католицької віри. Та хоч нещасний син крамаря Марк-Антуан Кала і мав такий намір, насправді він сам укоротив собі віку.

Письменник викрив увесь механізм судового беззаконня. Він збурив всю Францію та Європу, і хоч преса тоді лише зароджувалася, не буде перебільшенням говорити про тріумф засобів інформації, бо роль таких засобів відігравали салони, гуртки, кав’ярні та приватне листування. Можна сказати, справа Жана Кала випередила справу Дрейфуса кінця XIX століття, коли ціла нація обурилася вироком трибуналу, визнавши його несправедливим.

Всі люди ліберальних поглядів, навіть представники близьких до суду кіл стали прибічниками Вольтера в його домаганнях офіційного перегляду вироку, сплати відшкодування родині невинної жертви та публічного визнання трьох пунктів, а саме — судді можуть помилитися; коли сталася помилка, судді повинні недвозначно визнати її і зробити належні висновки; якщо до меншини ставляться без поваги, то здебільшого саме в ній вишукуватимуть вигаданих злочинців.

Хоч фанатизм як найвищий вияв нетолерантності не є монополією якоїсь певної релігії (а політичних ідеологій на той час ще не було), Францію, де після ухвали Людовіка XIV протестантів позбавили будь-яких прав, навіть права на громадянський стан, Вольтер вважав за країну-заповідник для всіх пережитків фанатизму.

Так, зокрема, він нагадує, що від 1745 по 1762 рік вісім протестантських пасторів повішено лише за те, що вони молилися за приписами своєї віри, а сотні їхніх послідовників опинилися на галерах. На Вольтерову думку, нічого такого не могло б трапитися в Англії, Німеччині чи Голландії, бо в цих країнах дотримуються релігійного плюралізму. Представники різних конфесій там можуть “жити як брати й однаково дбати про суспільне добро”. Без сумніву, він трохи ідеалізує становище на полі свободи вірувань у цих країнах, однак робить це для того, щоб затаврувати закони Франції, де “надуживання з боку найсвятішої релігії спричинили великий злочин (справа Кала)”. Тож належить “задля добра людського роду з’ясувати, чи релігія має бути милостивою чи варварською”.

ЗАГАЛЬНА ЦІННІСТЬ-ЧЕСНОТА

Для викриття фанатизму, суперечного духові Євангелія, автор побіжно оглядає релігійні звичаї в Європі та Азії, починаючи з Античності. На Вольтерову думку, ні греки, ні римляни не переслідували людей під тим приводом, ніби їхня віра ображає місцевих богів. У своїй толерантності афіняни сягнули так далеко, що спорудили вівтар для чужоземних і незнайомих їм богів, а римляни дуже мудро вважали, що розбиратися зі своїми кривдниками належить самим богам. За часів Римської імперії християн переслідували не за віру, а за намагання порушити громадський порядок.

Прагнення дати кожному змогу вірити, як він сам хоче, Вольтер знаходить у Старому Заповіті. Не бувши в захваті від біблійних євреїв, так само, як, зрештою, і від давніх єгиптян, він, проте, побачив “промені загальної толерантності”, що пронизують розповідь про послідовників Мойсея. Імператори Китаю та Японії також толерантно ставилися до розмаїття вірувань, якщо це не загрожувало державі. “їдьте до Індії, Персії чи Татарії, — писав Вольтер, — і ви побачите однакову толерантність і однаковий спокій”.

Він не робить закидів жодній релігії, бо “всюди, де є суспільство, потрібна й релігія: закони карають відомі злочини, а релігія пильнує за злочинами потаємними”. Одначе, попри всю свою доброчинну природу, релігія компрометує себе нетерпимістю та марновірством. “Марновірство стосовно релігії — те саме, що астрологія стосовно астрономії, це — дурнувата дочка мудрої матері”.

Боротися проти марновірства та нетерпимості належить розумові, тому розумові який “щодня проникає до Франції — і в крамниці торговців, і в палаци можновладців”. Розумові належить викривати безглуздя таких сміховинних або страшних обрядів, як, зокрема, інквізиція (про яку пізніше абат Грегуар сказав, що сама назва цієї інституції є образою Євангелія), навернення до віри силоміць чи за гроші, аутодафе.

Спільне коріння думки

Чуан Шен

Автор “Трактату про толерантність” вважає перегляд судочинства над Кала за перемогу філософії. І це — незаперечна істина. Вольтер проголошує, що всі вірування мають право на самовираз: “Дурницею було б намагатися примусити всіх людей думати про метафізику однаковісінько. Куди легше скорити силою зброї весь Всесвіт, аніж скорити всі мозки єдиного міста”. У своїй концепції толерантності він іде далі за Джона Локка, який у своєму відомому листі 1690 року не поширював її на папістів та атеїстів. Однак це не означає, що Вольтер виклав матеріалістичні або атеїстичні погляди. На його думку, атеїзм аж ніяк не є синонімом толерантності і може, навпаки, скотитися до фанатизму, як і будь-яка релігія. Він пише: “Розумний атеїст при силі та владі може стати таким самим зловісним, як забобонний кровопивець”. Толерантність — це антитеза фанатизму, це шана до інших людей попри їхню відмінність від нас самих. Напевно таки мав рацію Поль Валері, коли писав, що толерантність “може зародитися й запліднити собою закони та звичаї лише за розвиненої епохи, коли люди, обмінюючись своїми відмінностями, помалу послаблять їхній вплив і збагатяться духом”.

На Вольтерову думку, ця цінність, ця чеснота містить у собі також складники доброти й лагідності, через що він часто означує толерантність словом “поблажливість”. “Що треба для щастя у прийдешньому житті? Бути справедливим. А що треба для щастя в цьому житті? Бути поблажливим”. Він переконаний, що в боротьбі проти нетолерантності слід користуватися іронією та гумором, аби виявити її, нетолерантності, гротескову непослідовність. Так, зокрема, треба викривати абсурдність потреби засуджувати на вічні муки в пеклі людей з відмінними від наших поглядами, адже життя попліч із такими людьми змушує нас підтримувати з ними цивілізовані стосунки. “Фанатизм не лише огидний, він абсурдний”.

Через 80 років після публікації “Трактату про толерантність” Людовік XVI підписав едикт про толерантність (1787), який визнавав за протестантами право на громадянський стан і дозволяв їм, нарешті, одружуватися, заповідати й успадковувати маєтність, як і всім іншим королівським підданцям. То був лише перший крок вперед по правильному шляху, що його вторував Вольтер. Однак його метою було не тільки повернути несправедливо відібрані права певній категорії французьких громадян, він проголошує толерантність універсальною вартістю. Жодний народ і жодна людина не повинні страждати від нетерпимості. Ось ці засадні слова: “Я кажу вам, що всіх людей треба розглядати як братів. Як?! Брат турок?! Брат китаєць?! Єврей?! Сіамець?! Саме так! Чи ми не діти єдиного Отця, чи ми не творіння єдиного Бога? Але ж ці народи нас зневажають, вони називають нас ідолопоклонниками! Ну то й що? Я скажу їм, що вони дуже помиляються”.

Через 11 років після смерті письменника перед лицем всього світу Національні установчі збори 26 серпня 1789 року в Декларації прав людини та громадянина проголосили свободу думки та свободу поглядів, за що весь свій вік боровся Вольтер. У статтях 10 та 11 цієї Декларації, яка прагнула бути універсальною, було, нарешті, викладено філософські та правничі засади толерантності в найширшому розумінні цього терміну, хоч самого слова “толерантність” там не знайдеш.

Людям лишалося тільки виявляти толерантність до своїх ближніх у щоденному побуті. Та чи ж настане такий час, коли вони по-справжньому заходяться коло цього?