www.ji-magazine.lviv.ua

23 червня 2015 р. в НДЦ «Меморіал» доктор філологічних наук, професор Европейського університету Санкт-Петербурга Ніколай Борісович Вахтін прочитав лекцію на тему: «Совєтська мова і її наслідки».

Здавалося б, совєтська мова – це та сама російська мова, якою ми розмовляємо. Справді, совєтська мова заснована на російській, зовні схожа на неї, але далеко не тотожна з нею. За функціями, скоріше, – протилежна. Якщо будь-яка національна мова – засіб спілкування, засіб встановлення зв’язку і прояснення смислів, то совєтська мова – засіб для заховування смислів, підміни їх чимось иншим.

Про мову як засіб насильства писав Оруелл в романі «1984». Герої роману говорять на новоязі, і це спосіб керування думками, почуттями, поведінкою жителів утопічної країни.

Совєтська мова народилася разом з совєтською владою. «Нові люди» відразу заговорили новою мовою, що складається зі слів-обрубків: Наркомпрос, Совнарком, партком, ЧК, ГПУ. Через ці короткі і незрозумілі слова влада транслювала свої команди суспільству. Так дресирують службових собак.

Сьогодні про те, як звучала справжня російська мова, як будували фрази в дореволюційній Росії, якою була інтонація, мелодика мови, ми можемо лише здогадуватися. Мистецтво говорити колишньою, справжньою російською мовою, дуже ймовірно, ми втратили назавжди.

Але це найбільш поверхневе спостереження за мовою і тонами до і після революції. Те, що відразу впадає в очі. Зміни заторкнули набагато глибші пласти мови, визначили мислення совєтської людини.

Професор Вахтін розглянув мовні явища і зміни в суспільній свідомості з позиції антрополога. Він зупинився, перш за все, на прикладах посталінського періоду, коли з життя і спілкування совєтських людей зникла крайня, неприкрита агресія 1930-х («розстріляти, як скажених собак»), зникла тонша і більш витончена агресія в поєднанні з брехнею і двозначністю кінця 1940-х – початку 1950-х (боротьба з «безрідними космополітами» і «підлабузництвом перед Заходом»).

До кінця 1950-х режим став менш канібалістичним. Це відбилося і в мові, де в 1960-х – 1970-х – на початку 1980-х на офіційному рівні залишилася суцільна брехня. Форма втратила будь-який зміст і від цього стала ще опуклішою, ще об’ємнішою.

Совєтські ритуали і мова, що їх описує, знайомі і зрозумілі всім, хто застав СССР і пам’ятає газети з величезними передовицями, звідки неможливо отримати хоч крихту інформації, пам’ятає збори, присвячені питанням, абсолютно далеким від учасників заходу. Але совєтські люди добре знали, як себе вести, що потрібно говорити і робити, а що не варто. Совєтська людина з дитячого садка і до сивого волосся була чудово натренована в сфері офіційного етикету і успішно справлялася зі своєю роллю в цій п’єсі.

Але навіщо ж ми грали в цю гру? Який сенс цих совєтських заклинань? На ці питання відповідав професор Вахтін. Він запропонував поняття – «ритуалізована мова», тобто мова, побудована на заздалегідь відомих формулах, де насправді важлива не лексика, а інтонація. Сенс відсувається на другий план, головне – сам ритуал – проголошення цих слів. Ритуал – це і є сенс.

У нормальному спілкуванні висловлювання може бути істинним чи помилковим, а в ритуальному істинність і хибність не мають значення. Висловлювання або «правильне», або «неправильне».

Ще один термін, необхідний для розуміння совєтської мови – «тоталітарний дискурс». Це означає, що ритуалізована мова розбухає, як ракова пухлина, і захоплює надмірно багато сфер. При тоталітарному дискурсі ритуал захоплює ЗМІ, будь-які публічні заходи, доповіді, виступи: всі дружно «схвалюють братню допомогу Чехословаччині (або Афганістану)». Ритуалізованими стають навіть художні твори, приватне спілкування.

Скрізь, де верх бере ритуалізована мова, опозиція «істинний / помилковий» втрачає сенс і змінюється опозицією «правильний / неправильний». Що означає нівелювання опозиції «істинний / помилковий»? Це не означає, що всі висловлювання – суцільна брехня. Це означає, що в тексті можуть бути і правдиві висловлювання, і неправдиві. При цьому хибні нітрохи не гірші, ніж справжні. Вони рівноправні. Всі висловлювання виконують одну і ту саму функцію. У тоталітарному дискурсі немає сенсу говорити про суть окремих висловлювань. Є сенс говорити тільки про текст загалом. Якщо він втрапляє в ритуалізовану сферу, в ньому автоматично відбувається нейтралізація істинності. Якщо дотримані ритуальні норми лексики, інтонації, – зміст не має значення. Ритуал обов’язковий для всіх. «Людським голосом» в такому суспільстві не має права говорити ніхто. Навіть Генеральний секретар ЦК КПРС. Завдання словесного ритуалу: «Створення відчуття того, що саме такий опис реальності є єдино можливим і незмінним, хоча і не обов’язково вірним» (Олексій Юрчак, 2014 року).

У совєтському «новоязі» слова-синоніми можуть закріпитися в певних словосполученнях і набути невластивого їм позитивного або негативного значення. Ритуальне совєтське слововживання підказує, що «поїздка» – гарне слово, а «вояж» – погане. Відповідно, якщо в газеті повідомляють про поїздку якоїсь офіційної особи, – все гаразд. А якщо хтось здійснив вояж, отже, – сказав або зробив щось недобре. Совєтська мова – це часто мова натяків, «езопова мова». Різницю між «поїздкою» і «вояжем» неможливо перевести: при перекладі ці нюанси втрачаються.

У «правильного мовлення» не повинно бути нічого нового, вона має бути побудована на формулах-кліше. «Неправильна мова» непередбачувана. У тоталітарному суспільстві «неправильна мова» не має права на існування. «Тоталітаризм не допускає ніякої діяльності, що не була б повністю передбачувана» (Ханна Арендт).

В основі тоталітарного дискурсу лежить не просто брехня, а жахлива брехня. Свідома, навмисна брехня, причому автор не боїться бути викритим у брехні. Коли брехня жахлива, вона перестає бути брехнею і стає фактором, що нейтралізує істину: «Жахливе, деморалізуюче захоплення, що виникає від одного припущення, ніби гігантська брехня і жахливий обман зможуть ... утвердитися як безумовні факти, що людина зможе змінювати своє минуле, як захоче, і що різниця між правдою і брехнею вже не буде об’єктивною, а стане ... справою влади і хитромудрості, тиску та безкінечних повторів» (Ханна Арендт). Ось так виникає совєтська мова або тоталітарний дискурс.

Чи існують ознаки тоталітарного тексту? Їх декілька.

Є такий прийом – «складання»: за допомогою «і» з’єднуються поняття, які не є синонімами, але контекст видає їх за синоніми, і навіть за щось єдине. Наприклад, комуністична партія = весь совєтський народ = все прогресивне людство. З’являється паралелізм, тотожність цих слів. Їх власне значення пропадає. Всі вони вже означають щось инше. Що саме – важко зрозуміти, але це і не важливо. Це спосіб стерти реальне значення слів. Якщо вдуматися, то вони – зовсім не одне і те ж. Але вдумуватись не потрібно. Ці словосполучення повинні змусити вас проковтнути текст, минаючи свідомість.

Ще один прийом – іронічне цитування. До слова додається епітет, що змушує засумніватися в сенсі слова. Слово беруть в лапки: сумнозвісна «совєтська загроза», так звана «свобода особистості», так звані «вільні вибори», «гуманістичне» бекання «ліберальної преси». Лапки, що ставлять слово під підозру, були особливо популярні у Леніна.

Третя ознака – Маніхейський словник. Словник тоталітарної мови ділиться на світлу і темну зону.

Гонорифічні слова (хороші, світлі): комуніст, пролетаріат, народ, прогресивний, революція, солідарність, боротьба, червоний, героїчний, матеріалізм, світ, непереможна (совєтська армія), завоювання (Жовтня), авангард (робітничого класу). Можуть вживати лише у «хорошому, правильному контексті». Фінів в 1939 році (або угорців в 1956 році) не можна назвати «героїчним народом». Це не народ, а бандформування, білофіни, наймити, які воюють за імперіалізм проти авангарду світового пролетаріату, це реакціонери, а не герої.

Пейоративні слова (погані): капіталізм, імперіалізм, мілітаризм, фашизм, реакційний, буржуазний, неоколоніалізм, тоталітарний, холодна війна, релігія. Такі слова навіть в словниках мали спеціальні негативні позначки.

Нейтральні слова (можна використовувати і в позитивному, і в негативному значенні, залежно від контексту): демократія, свобода, пропаганда, безжальний, ненависть, нещадний. «Енгельс вчив виявляти нещадну ненависть до ворога». Ворог – це погано. Отже, нещадна ненависть до ворога – це добре. «Латиноамериканський диктатор веде нещадну війну проти народу Нікарагуа». Народ – це добре. Отже, нещадна війна проти народу – погано. Будь-яке поняття з цієї групи може бути або пролетарським, або буржуазним, або хорошим, або поганим, або правильним, або неправильним.

За кілька десятиліть совєтської влади виробилася мова, яку французи прозвали «дерев’яною мовою». Ця мова діяла, перш за все, на своїх. Люди, які жили всередині цього дискурсу, чуючи такі слова 24 години на добу, повторюючи «магічні формули», звичайно, будуть втрачати розум. Тобто, люди навчалися ігнорувати опозицію «істинно / хибно» і замінювати її опозицією «правильно / неправильно». В результаті три покоління совєтських людей у власних висловлюваннях не могли відрізнити істину від брехні.

Як тільки тоталітарна система захиталася, це відразу відбилося в мові. Так з’явилася власна мова у Перебудови: раптом всі відчули «вітер змін». Дорослі люди повідомляли, що вони прочитали те і те, і у них «відкрилися очі» на страшні події недавньої історії, ніби все життя вони прожили в якійсь иншій країні.

 Формально совєтська мова відійшла у минуле в серпні 1991 року. З двозначністю – візитною карткою СССР, здавалося, покінчено назавжди. Повернення до минулого нема і бути не може. Щеплення, отримане в СССР, мало навчити нас безпомилково розпізнавати фальш, пропаганду, зомбування словесними кліше. Але виявилося, що антитіла на цю інфекцію виробилися тільки у невеликої частини суспільства.

Через 25 років, ми повернулися в світ, де російська пропаганда працює по совєтських лекалах, і ефект не гірший за попередній. В офіційних російських ЗМІ немає «українського народу, який воює за свободу», а є «бандеро-фашисти, які влаштували переворот». Стосовно українців не можна вживати гарне слово «народ», можна тільки погані: «фашисти», «хунта». Воювати з українцями – неможна, але воювати з фашистами – абсолютно правильно.

Навіть вільний доступ до інформації через інтернет – не перешкода телевізійній брехні і міфотворчості. Совєтська людина, дійсно, багато чого не знала і не мала можливості дізнатися, а росіянин не бажає знати і категорично відмовляється думати самостійно.

Найцікавіше, по-моєму, це те, що ми не просто повернулися назад, на попередній виток свого розвитку, ми опинилися в одному з найбільш похмурих совєтських періодів. Є відчуття, що пізньосовєтські люди були в чомусь розумніші, тверезіші за нинішніх росіян: в 1970-х, дотримуючись офіційних ритуалів, ніхто не ставився до них серйозно. Люди чітко усвідомлювали межу між громадським (фальшивим) і приватним (справжнім), різницю між собою і владою. А наші сучасники добровільно ковтають телевізійну юшку, вірять в страшних «укро-фашистів» і нагадують совєтських громадян 1948 року народження, того самого року, коли Оруелл написав «1984», перевернувши цифри. Фактично, ми повертаємося чи то у власний 1948 рік, то чи в оруеллівську антиутопію.

Автор: Євгенія Літвінова

10 07 2015

http://www.cogita.ru/analitka/otkrytye-diskussi/razgovor-na-derevyannom-yazyke