www.ji-magazine.lviv.ua

2015-й рік ЮНЕСКО оголосила Роком Казимира Малевича. Найвідоміший і в Україні, і у світі знавець творчості Малевича, мистецтвознавець і професор Дмитро Горбачов чимало сил витратив на те, щоб довести: Малевич був українцем. Та й сам супрематист часто писав листи українською мовою, надихався мотивами народної творчості, вважав себе українцем.

Казимир Малевич народився у Києві в будинку №15 на вулиці Бульонській у 1879 році. Батько – поляк, директор цукрових заводів, мати – українка з Полтавщини, домогосподарка. Обоє батьків були родовими дворянами. Хрестили Малевича в костелі св. Олександра в Києві. Прізвище “Малевич” доволі популярне в Польщі, Литві, Україні, Білорусі. Вулиця Бульонська пізніше була перейменована у вулицю Боженка. Зараз вона носить ім’я Казимира Малевича. Будинок, де народився митець, був знесений в середині минулого століття. На цьому місці побудували новий корпус Інституту електрозварювання АН УРСР.

До 17 років майбутній художник жив з батьками в селах і невеликих містечках – на Поділлі (Ямпіль – до 12 років), на Харківщині (Пархомівка, Білопілля – з 1900-о року), на Чернігівщині (Вовчок, Конотоп – 1893-1895).

Усе життя Казимир Малевич усіляко підкреслював, що його художнє бачення світу сформувало українське село:

«Я волів дружбу водити з селянськими дітьми, вважаючи їх завжди вільними... Сільські діти носили завжди простий полотняний одяг, зручний для всього. Селянські одежі мені подобались ще й тим, що вони барвисті, візерунчасті, що кожен шив собі сам одежину таку, яку хотів. Самі ткали, самі вишивали і фарбували.»

Селянська хата, білостінна мазанка із живими розписами, багато яких Малевич бачив в українських селах, відіграла помітну роль у його супрематичній та кубістичній творчості. На Харківщині, де художник прожив з 12 до 15 років, він бачив розмальовані печі і навіть спостерігав, як їх розписують: “Село займалося мистецтвом (цього слова я тоді не знав). Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи, і допомагав їм мазати глиною підлогу хат і робити візерунки на печах. Селянки прекрасно зображували птахів, конячок і квіти. Усі фарби виготовлялися на місці з різних глин та синьки. Я пробував перенести цю культуру на печі у себе вдома, але не виходило. Говорили, що я брудню груби. Діставалося і парканам, і стінам сараїв тощо.”

За ескізами Малевича та інших українських художників того часу, в тому числі й Олександри Екстер, майстрині села Вербівка на Київщині робили вишивки на шаликах і подушках, хустках і скатертинах – і продавали їх у Києві, Москві та Берліні як зразки народного мистецтва. У каталозі виставки сучасного декоративного мистецтва “Супрематисти – селянській артілі” за 1915-й рік зазначено, що Малевич зробив два ескізи для шаликів і один ескіз для подушки.

“Найближча аналогія до супрематизму – геометричний розпис подільських хат, писанки з їх астральними знаками, візерунки плахт – магічний код стихій (вогню, землі, води)”, – пише Дмитро Горбачов.

Малевич часто писав листи українською мовою, а іноді – на якійсь веселій суміші російської та української мов, з чого можна було зрозуміти, що останню він знає дуже добре. Ось, наприклад, цитата з листа Малевича дружині художника Льва Крамаренка Ірині Жданко (збереглися, до речі, її спогади про те, як вони з Малевичем малювали пейзажі Святошино у 1930-у році):

“В Київі кажуть еди хоч відбавляй – вишні черешні та друга ягода що росте пиля самої землі. От би добре було вареників з сметаною та оцієї ягоди з молоком та с сахаром. Еще кажуть поросята в будинку вчених на обід можна брати”. (Лист написано 3 липня 1931 в Ленінграді, де тоді панували голодні часи).

У 1922 році завершив свою головну теоретичну працю ”Супрематизм. Світ як безпредметність, або Вічний спокій”. З 1928 по 1930 роки Казимир Малевич викладав у Київському художньому інституті, який на той час набув слави “українського Баухауза”, а серед професорів його були Олександр Богомазов, Віктор Пальмов, Лев Крамаренко та інші. Малевич, за власними його словами, “лікував” студентів від реалізму, від психологічної розгубленості перед складною світовою культурою, від внутрішньої загальмованості і невпевненості, від “живописної неврастенії” та “кольоростраху”. Аналізуючи твори студентів, професор Малевич з’ясовував, який художній вплив пригнічує волю кожного з них і який “додатковий елемент” культурних вражень допоможе їм знайти власний напрямок у мистецтві.

Тоді ж датується і активність Малевича в українській пресі – кілька десятків його статей про новаторство в мистецтві було надруковано у журналах «Нова генерація» (Харків) і «Альманах-авангард» (Київ).

18 березня 2015 року в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (так зараз називається колишній Київський художній інститут) відбулося урочисте внесення портрета Малевича в ряди портретів інших видатних викладачів цього навчального закладу.

За свідченнями друзів і знайомих, Казимир Малевич дуже добре співав – у нього був бас. Особливо весело проходили вечори, коли з бандурою з’являвся художник Володимир Татлін – грав українські мелодії, а Малевич співав.

Казимир Малевич – художник, у творчості якого відбився Голодомор 1932-1933 років. “Малевич показував трагічне становище українських селян під час злочинної насильницької колективізації”, – пише французький історик мистецтва, автор кількох монографій про Малевича Жан-Клод Маркаде.

Так, на малюнку олівцем, відомому під назвою “Де серп і молот, там смерть і голод” (цитата з популярної у 1920-30 роки народної пісні), зображені три фігури, риси обличчя у яких замінені на серп і молот, хрест, труну.

Багато з “селянських” картин містять у собі завуальовані повідомлення, як то відсутність облич. Крім того, майже всі картини того періоду неправильно датовані. “Оскільки це – картини протесту, вони спеціально датовані більш раннім часом”, – коментує мистецтвознавець Олександра Шатських.

Як і багато інших діячів української культури, Казимир Малевич став жертвою сталінізму. У 1930-у році Йосип Сталін оголосив чистку всім без винятку фахівцям високої кваліфікації, називаючи їх “буржуазними інтелігентами”. З Київського художнього інституту в той рік “вичистили” практично всіх опитаних професорів і першокласних художників – Льва Крамаренка, Євгенія Сагайдачного, Федіра Кричевського, Михайла Бойчука, Казимира Малевича. У тому ж 1930 Малевича катували в Ленінградському ОГПУ. Малевич помер 15 травня 1935 року, ще молодою людиною.

Друзі Малевича згадували, що він хотів бути похованим з розпростертими руками – у формі хреста, мотиви якого, до речі, дуже часто зустрічаються у творчості художника. Так і сталося – Казимира Малевича кремували у Москві, в супрематичній труні у вигляді хреста. Над могилою було встановлено дерев’яний кубічний монумент із зображенням чорного квадрата. Після похорону ходило багато чуток: наприклад, про те, що Малевич був похований одягненим у червону мантію. Під час Другої світової війни місце поховання було втрачене.

Замітки Казимира Малевича:

“…мене все міцніш тягнуло до Києва. Неповторним залишався у моїй пам’яті Київ. Будинки, вимурувані з кольорової цегли, гориста місцевість, Дніпро, далекі обрії, пароплави. Усе його життя впливало на мене дедалі більше. Селянки човниками перепливали Дніпро, везли масло, молоко, сметану, заповнюючи береги і вулиці Києва, надаючи містові особливого колориту.”

“…Це був Лев Квачевський. Він був студентом пейзажного класу Академії мистецтв у Петербурзі. День у день ходили ми з ним на етюди влітку, навесні і зимою, верстов по тридцять за день. Цілу дорогу сперечалися. Припиняли суперечку тільки тоді, коли сідали полуднювати. Згадували Україну. Він та я були українці.”

“Жив я тоді (у віці 16 років – ред.) в Конотопі. О, славне місто Конотоп! Воно всеньке лисніло від сала. На базарах і біля станцій довгими рядовицями сиділи за столиками тітки, котрі називалися сальницями, від них пахло часником. На столиках було навалено купи найрізноманітнішого сала, вудженого і невудженого, з смачною шкіркою, лежали крильцями ковбаски, я ламав їх на шматки і їв, як їли на базарах люди. Я сростав серед цього українського сала і часнику в Конотопі”.

*Стаття опублікована в рамках спецпроекту Бібліотеки українського мистецтва. При підготовці статті використано матеріали антології “Малевич та Україна” Дмитра Горбачова (Київ, 2006), монографії “Малевич” Жана-Клода Маркаде (Київ, Родовід, 2013).