Олександр Маслак- філософ, політолог, експерт аналітичної групи Рубікон

Кітч українсько-польського примирення

Я в своїй першій великій статті про перспективи ідеї Міжмор’я писав, що конфлікті моменти в тлумаченні багатьох історичних подій є головною перепоною для створення цього надзвичайно важливого для України геополітичного союзу. Зараз, з одного боку, перспектива реалізації проекту Міжмор’я реальна як ніколи. З іншого боку, конфлікт навколо інтерпретації подій 1943 р. на Волині, так само загострюється в геометричній прогресії. І, здається, може на довгі роки поховати ідею Балто-Чорноморської інтеграції. Українсько-польська «війна за історію» перейшла у загострену фазу. І тому варто сказати щось про її причини.

Що мене дивувало в довгих пошуках «українсько-польського порозуміння», так це те, що ніхто ніякого порозуміння не хотів шукати. Був своєрідний «кітч українсько-польського примирення» (є такий термін «кітч поєднання» - так у 1990-х окреслювали поверхову політику польсько-німецького примирення). Була доволі вузька тусовка польської та української богеми, яка на тому кітчі жила, «варилася у своєму соку» і всіляко розкручувала один одного в країні-сусідці. Таким чином голос галицької богеми Орест Друль став називати специфічного польського лівака Славоміра Сєраковського «людиною-легендою» (як би до нього не ставитися – але це гіпер-гіперболізація), а Грицак тішився виданням своїх книг у дуже нішовому видавництві, яке належало тому самому Сєраковському. А який-небудь Іздрик міг похвалитися славою і гонораром за безграмотний переклад «Родинної Європи» Мілоша. Ну і т.п.

Але, загалом, поза цією тусовкою, українці нічого не знали про реальну ситуацію у Польщі. І навіть наші заробітчани в Польщі, в своїй основній масі, не докладали ніяких зусиль, щоб зрозуміти країну в якій живуть (окрім хіба вивчення мови). Так само і поляки жили уявленнями про те, що «за східним кордоном Совок» і «нема між ними, українцями-росіянами-білорусами, особливої різниці» (при тому, на відміну від західних європейців, вони знали що це різні країни і народи). Це створило більш ніж плідний ґрунт для різного роду негативних міфів і викривлень. Один приклад. Київський журналіст, який зараз всіляко розвінчує «хвилю українофобії в Польщі, яку почав новий польський уряд», під час Євро-2012, коли я жив у Варшаві, попросив написати коментар про те, як поляки масово вболівають за українську футбольну збірну. Полякам, в принципі, було байдуже до української збірної (хоча, може й були якісь винятки). Про що я й сказав. Цей коментар, само собою, не потрапив у репортаж. Зате там з’явилися приторні розповіді про те, як поляки вболівають за українських футболістів (як і навпаки). «Бо така була політична потреба». Один штрих до створення «уявної Польщі» було зроблено. Ця ж сектантська логіка призводила до того, що політичні банкроти, типу Кваснєвського, більше цікавого у розділі «алкоголь і колишні політики», у нас подавалися і подаються досі, як «голос польського суспільства». Українці, з допомогою цього вузького кола богеми, створили викривлений образ Польщі і того що відбувається у цій країні. У масовій свідомості почав закріплюватися образ Польщі, як безкорисного союзника та «безкоштовного адвоката в Європі», яка так само безкорисно та безкоштовно нам у чомусь повинна допомагати. Якщо ж українець такої «безкорисної дружби» не бачить, а бачить з боку поляків ще якісь там вимоги – це викликає страшенний дисонанс із усталеною картиною світу.

«З Варшавою треба розмовляти»

Боґуміла Бердиховська

Десь так само поляки вибудовували викривлений образ того, що відбувається в Україні. Поляки, на відміну від українців, значною мірою «історієцентрична» нація. У нас майже ніхто б не зрозумів випадку, коли б український Прем’єр в парламенті назвав опозицію, скажімо, «нащадками Івана Брюховецького». Просто не зрозуміли б про що йдеться. Натомість коли польський Прем’єр називає в парламенті опозицію «новою Тарговіцею» - для всіх в Польщі зрозуміло про що йдеться, і в чому суть звинувачення. Для поляка (принаймні, для більшості поляків) емоційне переживання подій Варшавського повстання чи Волинської різанини це те, що формує його ідентичність (до того ж, для значної частини поляків це частина «родинної історії»). Приблизно таке місце мав, на думку Ющенка і націонал-демократичного істеблішменту, зайняти Голодомор у свідомості простого українця (і не зайняв, пропри те, що для більшості українців це саме частина їх «родинної історії»). Це частина національного міфу, і спроба його «раціоналізувати», сказати, що «все не так однозначно», може викликати лише величезне обурення. Знову ж, так само, як у «політично свідомого» українця викликає обурення спроба сказати, що «не все в питанні про Голодомор однозначно». Історичні деталі в цьому емоційному образові стираються. Нікому вже нема справи до того, що Бандера в 1943 р. сидів у німецькому концтаборі. А прізвище конкретного ініціатора винищення поляків, Клячківського-«Савура», мабуть нікому поза Рівненською областю та вузьким колом істориків не відоме, і не цікаве. Ані в Україні, ані в Польщі. Міфологічний образ українця-«різуна поляків» закарбовується в пам’яті пересічних поляків давно. Ще від часів соцреалістичного блокбастера 1961 р. «Ogniomistrz Kaleń», або й раніше. Яскравість образу могла в якийсь час трохи згасати. Але поява чергової новини про вшанування УПА чи Бандери знову пробуджувала закріплений у свідомості архетип. І нікому вже немає справи до того, що Бандера для українців це радше засіб сказати «фе!» росіянам. Як і те, що події 1943 р. це щось чуже для родинної історії більшості українців, чуже для будь-якої актуальної масової ідеології і т.п. Так само мало кому в польському суспільстві вже цікаво, що українці зараз вважають Польщу найбільш дружньою країною.

Українофобія в польському суспільстві існувала завжди. Навіть у часи правління минулого ліберального уряду (про що представники богеми, яка осідлала українсько-полський діалог, воліли тоді не казати, а зараз воліють про це кричати криком). Але, все ж, цей феномен, після 2000-х років, був маргіналізований. З власного досвіду перебування в Польщі в 2011-12 роках можу сказати, що більшість поляків ставилася до українців якщо не позитивно, то нейтрально або «позитивно-нейтрально» (звісно, без перебільшень, які звикли малювати в українській пресі). Кола футбольних вболівальників чи товариств «кресов’яків», для яких українофобія була важливою, мали певний вплив на політику. Але аж ніяк не вирішальний. І справа тут не в позиції урядових кіл. Для того, щоб українофобія в Польщі зараз вилізла на поверхню було кілька причин. Поляки до останнього часу рідко стикалися із реальною Україною. Але «реальна Україна», для пересічного поляка, протягом кількох минулих років, стала асоціюватися із студентами, власниками «карти поляка» (по ідеї, нібито «етнічними поляками»), які влаштовують фотосесію із червоно-чорним прапором у Перемишлі. Місті, де з 1990-х років не стихала українсько-польська ворожнеча через спекуляції про «українські претензії на місто» (хоч ця ворожнеча майже стихла до початку останніх подій). Молоді люди правдами і неправдами пролізли на територію сусідньої країни, щоб у результаті заявити «фе!» її жителям – десь так це виглядало для польського споживача новин. «Реальна Україна» асоціюється також з численними заробітчанами, згідними на будь-яку роботу без будь-яких соціальних гарантій. Які стали частиною польського соціального «дна». І так само правдами й неправдами конкурують з представниками цього «дна» за робочі місця. З місцевими «професійними українцями», які чітко стали асоціювати себе із збанкрутілим польським політичним істеблішментом, й досі чіпляються за його підтримку (і дуже дивуються, що українські кандидати, які балотувалися від партій істеблішменту не потрапили до Сейму). Зрештою, із натовпами контрабандистів, які блокують пункти прикордонного контролю на українсько-польській межі. Цей сукупний образ «сучасної України», чи не найкраще пасує до образу «дикого зарізяки з Волині». Польські українофоби отримують в свої руки яскраву картинку. Якою не можна не скористатися. І яка буде збагачена черговими яскравими образами із популярних художніх фільмів. І це все активно підігрівається «третьою стороною», в особі різних Піскорських та Ренкасів.

Я не знаю як вийти з цієї ситуації. Я вважаю українсько-польський союз життєво необхідним для побудови стабільної системи безпеки в регіоні. Не факт, що самозречення чи відмова від власної історії не кращий вихід ані для українців, ані для поляків. Але на певному етапі все ж варто зробити крок для того, щоб історія стала історією, а мертві не заважали живим.

19 07 2016

http://polonews.in.ua/publicystyka/kicz-pojednania-polski-i-ukrainy.html