www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Мотиль

Хоча про російсько-українську війну Захід майже забув, вона як і раніше щодня відбирає життя. Дійсно, останні два місяці продемонстрували значну ескалацію конфлікту з боку Росії та її сателітів, що дало підстави аналітикам очікувати повномасштабної війни.

В даному випадку прикро ще те, що політика України стосовно окупованих територій східного Донбасу, який знаходиться під контролем проросійських сепаратистів з початку 2014 року, зайшла в глухий кут. Києву не вистачає сил для перемоги над Росією і її ставлениками, але і прийняти умови Путіна по реінтеграцію регіону Україна не може. Однак Київ наполягає на продовженні боротьби за Донбас в ім'я збереження національного суверенітету і підтвердження російської агресії. Абсолютно неважливо, чи хоче російський президент продовжити вторгнення, наступ або нагнітання ситуації. Це не має нічого спільного з тим, що робить Україна (або з наявністю у неї будь-якої раціональної стратегії).

Що ж слід робити Києву? Відповісти на це питання нелегко, особливо, якщо враховувати вкрай чутливе ставлення громадян до потенційного розчленування країни. З іншого боку, українці повинні запитати себе, на що вони готові витрачати надзвичайно обмежені ресурси: на свої власні потреби чи на підтримку окупованої території. В ідеальній ситуації в такому виборі просто немає необхідності. Але в реальному світі, в умовах економічної кризи і існуючої російської загрози, Україна зобов'язана відпустити Донбас психологічно, економічно, і, можливо, навіть політично.

Такий вибір детермінований трьома основними міркуваннями:

По-перше, Україна не може відбити агресію Росії військовим шляхом, будь-яка спроба лише зробить її більш вразливою. Незважаючи на те, що Україна може здобути перемогу в локальному конфлікті, примусивши Росію до "нічиєї", в широкомасштабній війні це неможливо. Хоча, в разі вторгнення, Росія, швидше за все, не зможе придушити широкого партизанського опору. Але, навіть при найкращому варіанті, повномасштабний конфлікт матиме для України і її громадян катастрофічні наслідки.

По-друге, окупований Донбас економічно виснажує того, хто його контролює. Економіка окупованого анклаву знаходиться у вільному падінні. Троє західних економістів підрахували на основі споживання електроенергії регіоном в нічний час в якості такого собі сурогату ВВП, що "економічна активність в Донбасі впала до ... 30-50% від довоєнного рівня у великих містах і до 10% в деяких малих містах". Кваліфіковані працівники покинули регіон і навряд чи повернуться. Умови життя просто катастрофічні, інвестиції відсутні. І без допомоги Росії, яку оцінюють, приблизно, в $ 39 млн. на місяць, в економічному та суспільному житті регіону, судячи з усього, настане колапс. Росія вже відчуває важкість підтримання окупованій території на плаву, незважаючи на те, що її економіка і ресурси набагато більше, ніж в України. Якщо Україна раптово отримає контроль над окупованими територіями, вона не зможе підтримувати їх і себе економічно.

По-третє, реінтеграція окупованого Донбасу на російських умовах (якщо Росія залишає за собою контроль над державним кордоном, і проросійські "прокладки" залишаються на місці) означатиме для України самогубство. Такі "прокладки" будуть поглинати і без того обмежені ресурси, перешкоджати реформам, зупинять політичний рух України в європейському напрямку і забезпечать умови для повернення в політичне життя партій, олігархів і кримінальних елементів, які керували регіоном з моменту здобуття Україною незалежності у 1991 році.

З цих трьох постулатів випливає, що Україна швидше зможе стати безпечнішою і здатною до реформ без окупованого Донбасу, ніж з ним. А Росія, у свою чергу, стане слабшою і буде нести непомірні витрати, підтримуючи окупований Донбас.

Отже, що ж робити Україні? Яким чином рішення відпустити окупований Донбас може стати прийнятним політичним вибором?

Перш за все, українці повинні психологічно відмежуватися від території, окупованої Росією. Вони повинні стати до донбаського анклаву настільки ж байдужі, як і до населених українцями Далекого Сходу Росії чи Канади. На це може знадобитися якийсь час, однак чим довше триватиме російська окупація Донбасу, тим легше українцям буде відмовитися від самоідентифікації з землями, які за фактом є проросійськими або антиукраїнськими. Зростаюче число жертв конфлікту (в першій половині 2016 року, в цілому, загинули або отримали поранення 623 українських військовослужбовців - досить велика кількість, яка не залишиться незмінною в довготривалій перспективі), має переконати деяких українців в тому, що за ці жертви вони не відімстять , а території будуть покинуті.

На даний момент громадська думка розділилася. Згідно з опитуванням, проведеним в лютому 2016 року, «припинення всіх зв'язків між Україною і неконтрольованими територіями Донбасу» знайшла підтримку серед 64% респондентів на заході України, 51,5% - в центрі, 24,2% - на півдні, і 32,9 % на сході. У той же час, теза про «відділенні територій від України» був підтриманий 27,6% на заході, 24% - в центрі, 12,1% - на півдні, і 22,9% - на сході країни. Цифри свідчать, що українці готові послабити зв'язку з анклавом, але має пройти ще якийсь час для того, щоб більшість беззастережно підтримало ідею відокремлення. Цікаво відзначити, що переповнені українські кафе і ресторани свідчать, що багато українців фактично вже визнали відділення і ведуть себе так, як ніби проблеми Донбасу не існує. Те, що багато жителів України, які є не з Донбасу, ніколи не відвідували регіон і практично нічого про нього не знають, тільки посилює цю відстороненість.

Центральним в психологічній парадигмі відділення є відмова від установки, що Донбас має важливе значення для життєздатності Української держави і нації. За останні два роки, протягом яких Україна вижила, стабілізувала економіку і почала реформи, - стало очевидним, що країна може чудово існувати і без цього анклаву. Українці повинні також напрацювати альтернативну національну ідею, яка не ідентифікує окупований Донбас як сакральну, чисто українську територію. Це було б досить складно, але, за іронією долі, проросійські донбаські "прокладки" допомагають процесу, просуваючи власне історичне бачення розвитку і антиукраїнську ідентичність, організовуючи свої власні політичні інститути і інтегруючись в економічну, культурну та військову систему Росії.

Українські політичні еліти розділилися щодо окупованого анклаву, аналогічно українській громадській думці. Відділення Донбасу вже стало легітимною темою публічної дискусії і більше не викликає негайних звинувачень в зраді, як це було два роки тому. Але жодна з політичних сил не знайшла в собі волі зробити рішучий крок у напрямку роз'єднання. Опозиційний блок, політична сила з неоднозначною репутацією, проросійське утворення, що складається з прихильників колишнього президента Януковича, ратує за реінтеграцію регіону в Україну на російських умовах. Націоналістичні партії, такі як Свобода і Правий сектор, а також популісти з Радикальної партії Олега Ляшка та "Батьківщини" Юлії Тимошенко обстоюють необхідність регіону для збереження цілісності нації і держави.

Однак чинний уряд президента Петра Порошенка і прем'єр-міністра Володимира Гройсмана неявно прийняли стратегію відділення, обмежившись риторичними закликами до реінтеграції і не роблячи ніяких практичних кроків в цьому напрямку. Ідея відокремлення стане респектабельною політичною течією для прозахідних партій більшості, але тільки в разі, якщо їх можна буде ототожнити з реформами і хорошим управлінням. Як тільки українці побачать, що країна може стати процвітаючою і без Донбасу, ідеологема реаннексіі втратить свою привабливість.

Разом з тим, Україна повинна отримати максимум з наявного стану речей. Мінські домовленості, які регулюють фактично неіснуючий режим припинення вогню між Україною і Росією, надають кожній зі сторін кращий варіант "Б". Україна зберігає свій суверенітет, Росія отримує можливість втручання в конфлікт, а сепаратисти можуть бавитися в незалежність. Така рівновага може деякий час тривати.

Україна зможе повернути Крим і Донбас не зброєю: є лише один шлях

Борис Кушнірук

В результаті Мінські переговори дають Україні час, яке їй відчайдушно необхідний для посилення військового потенціалу, продовження реформ і обмірковування механізму роз'єднання. Так як Україна буде ефективно відрізана від все більш віддаленого і ворожого донбаського анклаву, психологічні, ідеологічні і політичні труднощі поступово ставатимуть все менш значущими.

У той же час було б розумним зменшити або усунути економічну залежність України від ресурсів, що добуваються на сході, таких як вугілля. Київ повинен стимулювати проукраїнське населення Донбасу до переселення в Україну і створити захисний периметр, який зменшить контрабанду і атаки російських диверсійних груп, слід офіційно проголосити, що Україна не має намірів відвойовувати анклав військовим шляхом і офіційно оголосити ці території окупованими Росією. Україна перевела б всю формальну відповідальність і витрати на підтримку окупованій території на Росію, звільнившись для проведення реформ.

Ці заходи не закінчать війну, яка триватиме до тих пір, поки Путін не вирішить її припинити. Але його рішення вийти з конфлікту може бути прийнято тільки після того, як Україна зрозуміє, що не може розраховувати на цей регіон і стане сильною в економічному, політичному і військовому відношенні. А для України, щоб стати стабільною і сильною, потрібно ізолюватися від окупованого Донбасу, можливо, не назавжди, але точно - на осяжний період часу в майбутньому.

Київ повинен зробити вибір між своїми стратегічними інтересами і психологічної та ідеологічної прив’язкою до вже втраченого регіону. З огляду на хитке становище України, вибір очевидний.

17 08 2016

Foreign Policy