www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Мотиль

Політолог, професор університету Ратгерс Олександр Мотиль виклав американському виданню Foreign Affairs свій сценарій краху режиму Путіна. Професор пише:

- Колись Путін здавався непереможним. Зараз він, як і його режим, виглядає знесиленим, схоже, що він заплутався і впадає у відчай. Коментатори, як російські, так і західні, все частіше говорять про те, що Росія, ймовірно, вже на межі глибокої нестабільності, можливо, навіть колапсу.

В цій зміні сприйняття немає нічого дивного. Рік тому Росія була в ейфорії після анексії Криму та агресії на Донбасі. Економіка, хоча і переживала стагнацію, здавалася стабільною.

Путін перемагав західних політиків і російських опонентів з очевидною перевагою. Його популярність злетіла до небес. Зараз з усього цього залишилася тільки популярність, все инше повернулося до гіршого. Крим і Донбас виявилися економічними чорними дірами, в які витікають російські ресурси. Війна в Україні привела Росію до безвихідного становища.

Ціни на енергоносії впали, і в Росії почалася економічна рецесія. Економічні санкції Путіна проти України, Туреччини і Заходу лише ще сильніше пошкодили російській економіці. Тим часом російська інтервенція в Сирії ось-ось загрузне в трясовині.

Ймовірно, у Росії все ще гірше, ніж описує цей побіжний огляд негативних трендів. Країна переживає три кризи, викликані правлінням Путіна, і зовнішньополітичні авантюри в Україні та Сирії тільки загострюють їх.

По-перше, російська економіка у вільному падінні. Те, що ціни на нафту і газ навряд чи суттєво піднімуться в близькому майбутньому, погано. Але набагато гірше те, що залежна від енергоносіїв економіка Росії, нереформована, неконкурентоспроможна і немодернізована, і вона залишиться такою, поки буде машиною, що приносить багатство російській політичній еліті.

По-друге, путінська політична система переживає дезінтеграцію. Його фірмова авторитарна централізація була призначена для створення сильної «вертикалі влади», яка наведе порядок в адміністративному апараті, звільнить його від корупції і підпорядкує регіональні еліти, як російські, так і неросійські, волі Москви.

Натомість надцентралізація дала протилежний ефект – бюрократія фрагментована, у бюрократів всі можливості для дій в їхніх же інтересах, а регіональні еліти все більше виходять з-під контролю; найяскравіший приклад тут – Кадиров.

По-третє, сам Путін, на якому тримається вся російська система, очевидно, вже пережив свої роки розквіту. Після катастрофічного рішення перешкодити Україні підписати угоду про асоціацію з Евросоюзом в 2013 році він робив одну стратегічну помилку за иншою. Його колись привабливий образ мачо стерся, а недавні спроби підтримати культ його особи публікацією збірника цитат і календаря з його портретами виглядають смішно і безнадійно.

Проблема Путіна (і Росії) в тому, що політико-економічна система стійка до змін. Така дисфункціональна економіка, як в Росії, може триматися тільки за умови, що її контролює каста бюрократів, яка ставить свої власні інтереси вище за інтереси країни. У свою чергу, в центрі глибоко корумпованої авторитарної системи необхідний диктатор для координації і балансу інтересів, і апетитів еліти.

Путін і неврози

Станіслав Бєлковскiй

Інноваційне рішення Путіна полягало в тому, щоб перетворити себе на культову фігуру, легітимність якої заснована на молодості і енергії, що здаються вічними. Однак такі лідери в результаті стають жертвами власного культу і, як Сталін, Гітлер, Мао і Муссоліні, не можуть покинути свій пост добровільно. Росія опинилася між Сциллою системного розпаду і Харибдою системного застою. В таких умовах Путін все більше спиратиметься на російський шовінізм, імперіалізм і етноцентризм для підтримки своєї легітимності.

Оскільки жодну з проблем не можливо вирішити в найближчому майбутньому, Росія вступає в довгі «часи бід», наслідки яких можуть варіюватися від хвилювань і заворушень до зміни режиму і навіть колапсу держави. Було б нерозважливо передбачати майбутнє Росії, але очевидно, що чим довше Путін буде залишатися при владі, тим гірше йтимуть справи в країні. Путін, який претендував на роль рятівника Росії, став її найлютішим ворогом. Зараз США, Европі і сусідам Росії треба готуватися до найгіршого.

Фактори нестабільності

Деякі аналітики заперечують можливість масштабної дестабілізації в Росії через те, що опозиція слабка, її лідерам бракує харизми, а популярність Путіна висока. Але ці чинники не такі вже й важливі, як здається на перший погляд. Більшість революцій сталися через глибоку структурну кризу, і лише деякі спровокували самозвані революціонери.

Харизматичні лідери так само часто з’являються в процесі системної дестабілізації, як і перед нею. А загальнонаціональна популярність лідера або руху завжди менш важлива, ніж влада в столиці і впливовість серед ключових фігур політичної та економічної еліти.

Уявіть собі, що три згадані вище кризи і далі поглиблюватимуся, що, ймовірно, і станеться. В цьому випадку практично кожен сектор російського суспільства буде близький до бунту. По мірі зростання інфляції і безробіття та падіння стандартів життя буде рости незадоволеність серед робітників, посиляться хвилювання в суспільстві.

Політичні та економічні еліти також ставатимуть все більше незадоволені поглибленням цих трьох криз. Їхні статус і багатство стануть вразливі, тому серед них зростатиме готовність підтримувати альтернативи Путіну і його режиму. Міські інтелектуали, студенти і професіонали відновлять свій протестний потенціал і забезпечать інтелектуальну підтримку силам дестабілізації.

При зростанні системного хаосу і застої серед еліти, патріотично налаштовані елементи всередині силових органів (армія, поліція і спецслужби) будуть шукати альтернативи Путіну і його руйнівній системі правління. А солдати і найманці, які зараз воюють в Україні та Сирії, зможуть повернутися додому і посприяти поширенню радикальних поглядів по всій країні. 21 неросійська республіка в складі Росії відстоюватиме свою самостійність.

За 18 років Путін міг розрядити невдоволення за допомогою трьох заходів, якими користуються всі еліти, щоб залишитися при владі. Він купував народну підтримку на несподівані надприбутки від високих нафтогазових цін.

Він спирався на силові органи і придушував невдоволення. І, демонструючи мужність та енергію, обіцяючи змінити Росію у своєму стилі, він створював ідеологічні стимули для підтримки свого режиму.

Однак через власні помилки і системний розпад у Путіна більше немає матеріальних ресурсів, якими він колись розпоряджався, а його імідж сильно потьмянів. А через те, що Росія перетворилася на державу-ізгоя, що нездатна перемогти Україну і все більше вгрузає в трясовину на Близькому Сході, мрія про відроджену велич Росії втрачає свою привабливість.

В результаті Путін тепер розраховує виключно на силові органи, які підтримують його режим. Таким чином, він залежить від їхньої готовності продовжувати служити йому. І Путін, який нещодавно забезпечив прийняття закону, що дозволяє таємній поліції стріляти в учасників протестів, це знає.

Примус сил примусу

Чому Кремль просуває Кадирова в президенти Росії

Сергій Клімовський

Ставка на збройні сили може виявитися небезпечною. Почнемо з того, що вони можуть відмовитися придушувати протест, якщо протестуючих буде надто багато. Це було при всіх репресивних режимах, які мали схильність перетворювати поліцію на еліту і відправляти офіцерів служити далеко від їхніх домівок.

В провінціях Путін дуже популярний і там складніше організувати масовий протест, але такий сценарій дуже ймовірний в Москві, де в 2011-12 роках вже проходили масові демонстрації, а також в неросійських регіонах, таких, як Татарстан, Башкортостан, Якутія, Дагестан, Інгушетія, де етнічна солідарність може переважити накази про силове придушення. Якщо в заворушеннях братимуть участь жінки і робочі, поліцейські сили найменше будуть готові підкорятися наказам і стріляти.

Зараз така революція виглядає неймовірною, але в середині 2004 і в середині 2013 років ніхто не міг передбачити Помаранчеву революцію і Евромайдан в Україні. Такі революції, як Путін, ймовірно, розуміє, за своєю природою непередбачувані, оскільки вони – результат зростання невдоволення, гніву, радикалізації та надії.

Але все ж, при деградації політико-економічної системи і її нездатності до змін, ймовірність таких хвилювань буде збільшуватися з кожним роком. Дуже ймовірно, що протести розгоряться якось раптового, несподівано, з чогось, що образить людей і змусить їх вийти на вулиці.

Такий шок може трапитися від чого завгодно – від якоїсь ганебної помилки Путіна, показаної по телебаченню, до жорстокості поліції або пожежі з людськими жертвами. Ніхто не може передбачити такі шокові реакції, але з розпадом системи вони стають більш імовірними.

Другий сценарій – якщо збройні сили не зможуть перешкодити противникам режиму всередині еліт здійснити палацовий переворот або проголосити незалежність неросійських регіонів.

Хоча Путін побудував різновид авторитаризму, що нагадує режими нацистської Німеччини і Італії часів Муссоліні, російські репресивні органи ще не стали, як це було при Сталіні, державою в державі, з можливістю стежити за поведінкою всієї еліти. Тому не можна бути впевненим у лояльності або нейтральності російської еліти. Її представники знають, що всіх їх, як Міхаїла Ходорковського – російського бізнесмена, який став опозиційним діячем, викликав гнів Путіна і провів кілька років у в’язниці за звинуваченням у шахрайстві – можуть покарати, якщо вони переступлять межу. Але вони знають ще й те, що за часів потрясінь вони потрібні Кремлю так само, якщо не більше, ніж Кремль потрібен їм.

Наскільки ймовірні сценарії палацового перевороту чи регіонального сепаратизму? Совєтська і російська історія рясніє прикладами. Після смерті Сталіна в 1953 році його наступники розстріляли главу сталінської держбезпеки Лаврентія Берію.

У 1964 році Нікіту Хрущова усунули від влади в результаті державного перевороту. У 1998-99 роках Путін прийшов до влади завдяки схожій на змову угоді між елітами і тодішнім президентом Борісом Єльциним.

Що стосується неросійських регіонів, вони оголошували про свій суверенітет кожного разу, коли в країні була криза – під час революції 1917-21 років, при німецькій окупації в 1941-43 роках, під час горбачовської перебудови в 1987-91 рр. Лояльність еліти залежить від здатності Путіна платити їй. Як політична і економічна еліти об’єдналися довкола Путіна в 1998-2003 роках, так само у них з’явиться спокуса кинути його в прийдешні бідні роки.

Тим часом неросійські еліти, особливо в багатому нафтою Татарстані і наповненій алмазами Якутії, можуть почати послаблювати зв’язки з Москвою, оскільки у них можуть бути націоналістичні амбіції, а враховуючи, наскільки вони далеко від центру, і їм важче погрожувати. Коли еліти побачать, що можуть критикувати режим безкарно, це стане переломним моментом, і почнеться масовий антипутінський рух. Можливо, буде змова проти Путіна і його спробують насильно усунути від влади або вбити.

Третій сценарій – якщо не вдасться придушити протести, коли опозиція вдасться до насильства, а збройні сили виявляться надто слабкими, щоб відповісти. Армії, що зазнавали поразки в війнах або переживали приниження на полі бою, схильні проявляти таку слабкість.

Російська армія зараз бере участь в двох війнах – в Україні і Сирії. Можливо, на горизонті і инші вторгнення, наприклад, в країни Балтії або Центральної Азії, так як Путін намагається посіяти розбрат всередині НАТО, і одночасно захистити Росію від ІД. Незважаючи на жахливу перевагу Росії у військовій силі, війна в Україні закінчилась всього лише захопленням двох економічно проблемних регіонів – Криму і Східного Донбасу, – і надій на швидке відновлення мало.

Важливіше, що проект «Новоросія», спрямований на анексію всього півдня і сходу України, провалився. У результаті, не дивлячись на кілька тактичних перемог, можна вважати, що російські збройні сили зазнали поразки.

Перемога в Сирії виглядає такою ж далекою, навіть якщо Росія введе туди додаткові сили. Рано чи пізно принижені або переможені російські солдати і найманці повернуться додому, і їхній гнів буде, швидше за все, спрямований проти режиму, який послав їх на програшну війну.

Поліція і внутрішні війська навряд чи будуть проявляти жорстокість стосовно протестуючих солдатів. Все ускладнюється зростаючою ймовірністю відновлення терактів в Росії.

Чечня може з легкістю вибухнути, якщо Кадирова змістять в результаті місцевого палацового перевороту або ж уб’ють російські спецслужби.

Значна частина Північного Кавказу вже зараз в стані наполовину відкритого бунту. Російська авантюра в Сирії і відкритий вступ в антисунітський альянс може не тільки загострити відносини з російськими сунітами, а й спровокувати ІД на атаки в Росії.

Наскільки ймовірно, що збройні сили не зможуть придушити протест? Перша чеченська війна в 1994-96 роках показала, що російські збройні сили можна перемогти. Українська війна продемонструвала, що російську армію і найманців може нейтралізувати набагато слабший противник.

Серія терактів, що трапилася в Росії на початку путінського правління, показала, наскільки вразливою є Росія до насильства. Неможливо передбачити, коли вибухнуть збройні дії проти режиму, але ймовірність того, що це трапиться, буде збільшуватися по мірі розпаду політико-економічної системи, зростання масових заворушень і невдоволення всередині еліти.

Після бурі

Росія на межі ідеального шторму, одночасно діють кілька дестабілізуючих сил. В таких умовах масові заворушення надзвичайно вірогідні. Революції, палацові перевороти і насильство стають все більш можливими. Результатом може бути колапс режиму або розпад держави. Яким би не був сценарій, Путін навряд чи виживе.

Що слід робити Заходу і сусідам Росії? Вони не можуть ні зупинити Путіна, ні уникнути дезінтеграції Росії, так само, як не змогли уникнути розпаду СССР. Найкраще, що можна зробити, – це обмежити шкоду, якої завдасть нестабільність.

Зокрема, доведеться подбати про масові потоки біженців, бути готовими до сплесків насильства, вирішувати проблему ядерних озброєнь, що лишилася поза державним контролем.

Сусіди Росії можуть впоратися з першими двома проблемами, посиливши свою прикордонну охорону, армії, поліцейські сили і адміністративні апарати. Захід повинен розглядати їх, особливо Білорусію, Україну і Казахстан, як союзників або клієнтів, стабільність і безпека яких життєво важливі для стабільності і безпеки Заходу. Після цього Захід повинен підтримати стабільну прозахідну демократію в тому, що залишиться від постпутінської Росії.

У західних політиків буде спокуса підтримати російські збройні сили, особливо після того як почнуться масові заворушення. Але це буде контрпродуктивно: в випадку поразки підтримка сил придушення тільки продовжить кровопролиття і нестабільність, тим самим збільшуючи ймовірність того, що ядерна зброя потрапить не в ті руки.

Рано чи пізно смутні часи в Росії закінчиться. Коли затихне шум, менша і слабша Росія разом з низкою неросійських регіонів, що стануть новими незалежними державами, можливо, сприятимуть створенню більш стабільного миру, як мінімум хоча б тому, що путінська Росія – велика загроза для миру в усьому світі – перестане існувати, а нова Росія, можливо, нарешті розлучиться з імперською мрією, що дозволила Путіну прийти до влади.

Чим би це не скінчилося, найкращими гарантами стабільності і безпеки в постпутінській Росії будуть нинішні сусіди Росії, зокрема, Україна, Казахстан і Білорусія. Якщо вони будуть сильними, втрати можна буде значно зменшити. Якщо ж вони виявляться слабкими, втрати поширяться на Захід. Зараз найкращий час, щоб посилити їх,  – поки не почався потоп.

http://elise.com.ua/?p=175521#