www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Мозжухін, журналіст

Як війна на Донбасі розколола російських правих

У Міжнародному товаристві «Меморіал» за сприяння НДУ ВШЕ відбувся семінар, присвячений російському націоналізму і його політичному виміру. Учасники дискусії обговорили нинішній стан та перспективи російського національного руху, а також можливості його співпраці з иншими силами. «Лента.ру» записала тези деяких виступів.

«На згарищі надій та ілюзій»

Валерій Соловей, професор МДІМВ, голова партії «Нова сила»:

Сучасний російський націоналізм можна приблизно розділити на два підвиди: ґрунтовий та політичний. Банальний націоналізм («націоналізм коренів і трави») базується на ідеї реалізації потреби національної самосвідомості й гордості за свою країну і тому не сильно відрізняється від звичайного патріотизму. Як і в більшості розвинених країн, в Росії ці ідеї поділяють приблизно дві третини її громадян.

Політичний націоналізм формує відповідну ідеологію і політичні програми на основі національної проблематики. Стосовно діючої влади його теж можна розділити на два види: системний (ЛДПР, «Родіна») та позасистемний. Рівень його підтримки серед російського населення значно нижчий – приблизно 10-15 %.

Історія російського націоналізму останніх двох років – це історія надій і їхнього краху. Надії були пов’язані з геополітичними процесами лютого-березня 2014 р. (приєднання Криму, війна на Донбасі), що забезпечили колосальний злет банального націоналізму в Росії, сфокусованого довкола фігури Владіміра Путіна. Що стосується російських політичних націоналістів, то через Крим і Донбас вони розкололися в тих самих пропорціях, що і все російське суспільство (приблизно 80 % проти 20 %). Різке розмежування через українське питання серед них дійшло до того, що в Україні по різні лінії фронту воювали люди, які до цього працювали в рамках однієї політичної організації.

Російські націоналісти, як лояльні до Путіна, так і непримиренні його противники, сподівалися отримати особисту вигоду від нової геополітичної динаміки, яку задала «російська весна»: одні вирішили, що нарешті з’явився реальний шанс відтворити імперію, инші мріяли про побудову російської національної держави.

Варто зазначити, що ці очікування не можна назвати такими вже й нездійсненними. У березні, і особливо в квітні 2014 року, в Москві серйозно обговорювали можливість активізації зовнішньої політики нашої країни з метою створення «Великої Росії». Причому це стосувалося не тільки України, але і двох инших сусідніх держав зі значним російськомовним населенням. Цю ідею цілком підтримували багато лібералів з російської фінансової еліти, наполягаючи на більш активних діях.

У результаті реалізувався найгірший з усіх можливих геополітичних сценаріїв – кривава і безглузда війна на Донбасі. Результатом її, крім колосальних людських втрат, мільйонів біженців і руйнувань, стало формування на території Донецької та Луганської областей України військово-кримінальних режимів, лояльних до Кремля.

Широке залучення російських націоналістів в цю військово-політичну авантюру показало, що їх мобілізаційний потенціал виявився вкрай незначним. За майже два роки війни в ній взяло участь не більше п’яти тисяч російських добровольців. Якщо порівняти  наших націоналістів з їхніми «колегами» в Україні, то результат буде явно не на користь Росії.

Що стосується нашого суспільства, то воно не виступило різко негативно проти війни, хоча і не почало її активно підтримувати. Мої розмови з людьми, які пройшли попередні військові конфлікти і займаються вербуванням росіян на Донбас, показали, що масове ставлення наших співгромадян до цього конфлікту можна висловити так: ми не розуміємо її цілей і не хочемо вбивати слов’ян. Через участь у війні на південному сході України Росія отримала жахливу моральну травму, яка поки що не відрефлексувала в масовій свідомості, але все ж таки присутня у людей на рівні відчуттів. На жаль, російські націоналісти тепер почали міцно з нею асоціюватися.

Православний сталінізм: чому в РПЦ полюбили Сталіна

Андрєй Дєснiцкiй

Не дивно, що зараз вони опинилися на попелищі власних надій та ілюзій. В організаційно-кадровому розумінні позасистемних націоналістів повністю зачистили: одні сіли, инші втекли, треті замовкли. Тепер вони переживають серйозний моральний занепад, оскільки той порядок денний, який ще кілька років тому вони могли запропонувати суспільству («досить годувати Кавказ» і «стоп міграції»), став зовсім неактуальним і навіть небезпечним. Перед сучасним російським суспільством стоїть зовсім инша проблема – як вижити в умовах погіршення економічного становища країни.

Чого чекати далі? Очевидно, що нинішня важка фрустрація позасистемних російських націоналістів поступово почне трансформуватися в біль, гнів і ненависть. Відтепер про жодні компроміси з чинною владою не може бути й мови. Цілком можливе повторення ситуації 2011-2012 років, коли націоналісти об’єдналися з лібералами і лівими в політичному і соціальному протесті. Якщо зовсім недавно їх усіх розділяло ставлення до Криму і Донбасу, то тепер цей порядок денний стає неактуальним. Крім того, зараз в Росію почали повертатися розчаровані й озлоблені добровольці, що мають військовий досвід і традиції бойової солідарності. Враховуючи непередбачуваність політичної динаміки в нашій країні, висока ймовірність того, що скоро ці люди дуже голосно про себе заявлять.

Росіяни проти совєтів

Владімір Мілов, політик:

Цілком очевидно, що в нинішньому російському суспільстві існує величезний попит на респектабельну націоналістичну політичну силу. Причин, через які за чверть століття після розпаду СССР вона так і не з’явилася, як на мене, декілька.

По-перше, в кінці 1980-х тодішні російські націоналісти (наприклад, товариство «Пам’ять») не змогли зрозуміти і прийняти природний рух нашої країни в бік ринкового капіталізму та ліберальної демократії західного зразка. Вони пішли проти неминучого ходу історії і тому не змогли вписатися в нову реальність. Якби націоналісти того часу прийняли концепцію «росіяни проти совєтів» (тобто подолання спадщини СССР і повернення російського народу до його европейського коріння), то трансформація нашого суспільства на рубежі 1980-1990-х років могла бути набагато швидшою і успішнішою.

По-друге, ліберальні реформатори початку 1990-х років взяли хибний курс на повне заперечення російського націоналізму як позитивного політичного явища. У цій ситуації Росія докорінно відрізнялася від модернізації у Східній Европі та Прибалтиці, яка набула форм національно-визвольного руху. На жаль, наша ліберальна інтелігенція має дуже спотворене уявлення про націоналістів, вважаючи їх агресивними напівкримінальними маргіналами.

По-третє, появі в російському політичному мейнстрімі помірних націоналістів активно протидіє чинна влада, яка побоюється виникнення незалежної політичної сили, що буде здатна самостійно формувати порядок денний. Крім того, саме їх керівництво країни (особливо її силова складова) вважає головними екстремістами і потенційними активістами масових вуличних акцій.

По-четверте, більшість самих націоналістів абсолютно задоволені своїм місцем у маргінальній ніші політичного спектра. Багато з них вважають нинішню російську державність «антиросійською» і тому такою, що не має права на існування.

По-п’яте, у більшості націоналістів, незважаючи на неабиякий інтелектуальний потенціал, відсутній чіткий і змістовний порядок денний. Їхні політичні програми найчастіше виявляються неймовірним змішанням правих і лівих ідей. Неможливо претендувати на роль виразників інтересів російської національної буржуазії і одночасно виступати за перегляд результатів приватизації. Жоден нормальний підприємець не підтримає політичну силу, яка прагне до переділу власності.

Нарешті, колосального удару по російському націоналізму завдала українська криза, що розділила її прихильників на «імперців» і прихильників національної російської держави. Ті, хто підтримав Путіна, втратили свою політичну унікальність, перетворившись на другосортних статистів чинної влади.

Російська духовність. На чому побудована пропаганда Кремля

Ігор Гарін

Ті, хто виступив різко проти політики керівництва країни, теж не змогли продемонструвати чіткої альтернативи. Багато питань виникає до російських націоналістів, які йшли воювати в українські добровольчі формування – як можна виступати за «Росію для росіян» і при цьому битися за Україну в батальйоні «Азов»? Зрозуміло, що ніякої політичної перспективи в Росії ці люди ніколи не матимуть.

Успішність майбутніх політичних проектів російських націоналістів можна визначати за їхньою здатністю відмовитися від імперських комплексів, сповзання в архаїку і заперечення модернізації, а також за тим, як швидко вони зрозуміють необхідність вирватися з нинішнього маргінального стану і увійти в російський політичний мейнстрім.

«Російський націоналізм завжди був реакцією на кризу влади»

Лев Гудков, директор «Левада-центру»

Російський націоналізм – явище дуже залежне, реактивне і несамостійне. Коли ще до перебудови в деяких союзних республіках почалися процеси національної консолідації, РСФСР і її російське населення ніяк на них не відреагували. Тільки після розпаду СССР з’явилися перші ознаки підйому російського національного чуття, що набули форм ксенофобії та агресивного антизахідництва.

На тлі емансипаційного націоналізму в колишніх республіках Совєтського Союзу і країнах Центральної та Східної Европи, що мав яскраво виражений модернізаційний характер, російський рух цього штибу виглядав дуже реактивним і вкрай консервативним. Це сталося не випадково – російський націоналізм завжди був реакцією на кризу влади. Наприклад, зараз він є болючою реакцією на невдалу модернізацію 1990-х років. Йому характерне войовниче антизахідництво і опора на традиціоналізм. Структури діючої політичної системи акумулюють у собі всі інститути і елементи колективної ідентичності суспільства (система соціалізації, пантеон історичних героїв, ритуали, ідеологія).

Тому маргіналізовані націоналісти лише критикують чинну владу, вказують на недосконалість її політики, але не виробляють ніякого альтернативного національного проекту. Наприклад, проект створення громадянської російської нації в сучасних умовах не можливо реалізувати, оскільки він суперечить інтересам нинішнього режиму.

Инші націоналістичні ідеї (неоязичництво, расова перевага) не мають образу майбутнього через неможливість стати платформою для створення повноцінного політичного руху та відсутність масової підтримки населення. Проте певні проекти націоналістів, у дещо вихолощеному вигляді, інколи можуть потрапляти в публічне поле і влада використовує їх в тому чи иншому вигляді.

http://m.lenta.ru/articles/2016/01/30/nationalism/