www.ji-magazine.lviv.ua

Максим Михайленко

У своїй новій постмайданній історії Україна підходить до ключового моменту. Ці рішення можна було прийняти і раніше, але формальна українська політична еліта – як стара, так і нова – є інфантильною, вона позбавлена сміливості і масштабу. На жаль, про це голосно свідчать всі три епохи, що пролетіли з моменту відходу з поста Леоніда Кучми в 2005 році. Перед поглядом громадськості промайнула низка популістів, освітян, дрібних ділків і відкритих гангстерів.

Що ж стосується останніх двох років з моменту перемоги Революції Гідності і початку російської агресії проти України – то ці невеликі позитивні зміни стали результатом жорсткого тиску згуртованої Нації, загартованої протистоянням з підступним і жорстоким ворогом і організованої за допомогою нових технологій спілкування.

А почасти – завдяки механізмам впливу, що знаходяться в руках США, ЄС і деяких інших західних держав.

У свою чергу, постмайданна політична еліта дуже схожа на вариво зі старих і нових елементів, і новачки в ній виявилися здатні лише на тактичні успіхи – стратегічно вони продовжують програвати більш досвідченим в апаратних і публічних іграх явним і таємним реакціонерам. Але ми не будемо заглиблюватися в цю тематику – всі її основні моменти давно відомі.

Без жодної зловтіхи – я не заздрю президенту Порошенку. Він опинився в ситуації, де дилеми нашаровуються одна на одну.

У внутрішній політиці йому в найближчі тижні доведеться або взяти на себе відповідальність за політику Кабінету міністрів, і / або припинити торг і пригрозити парламентаріям, що він скористається своїм правом розпуску парламенту в перший ліпший момент після отримання такого права відповідно до чинної Конституції.

На мій погляд, дострокові вибори мало що змінять на краще, але в той же час парламент відверто деградує до контрреволюції, і якщо дострокові вибори перервуть цей процес – то така дія буде кращою за бездіяльність.

Парадоксально, проте сьогодні справи всередині країни йдуть трохи краще, ніж на зовнішньому фронті – тим більше, що у внутрішній політиці всі прекрасно знають, що і як саме треба робити.

Тому перейдемо безпосередньо до зовнішньої політики.

Низка подій, кроків і публікацій останнього тижня окреслюють параметри того вибору, відповідальність за який знову-таки багато в чому лягає на плечі президента і політичної еліти. Відіграти все назад вже буде не можливо.

Мова, звичайно, йде про спроби (підстав не довіряти статті Сергія Рахманіна у мене немає) Німеччини і Франції схилити Україну до капітуляції перед Путіним, а також про перспективи, які вимальовуються перед нашою країною в найближчі десять місяців, протягом яких винахідник «доктрини Обами» все ще перебуватиме в Білому домі.

Балто-Чорноморський шлагбаум

Євген Жеребецький

Розповім довгу історію коротко: Берлін і Париж вимагають від нас просто визнати «вибори», які проведуть Москва і бойовики в автономних утвореннях, після чого взяти терористів на утримання. Якість і законність цих «виборів» європейців не хвилюють, так само як і питання полонених, передачі кордону – «це все потім, може, колись».

Головне – ритуал, і німці з французами умивають руки, оголосивши про свою дипломатичну перемогу, звільнившись від «української проблеми». В іншому випадку нам загрожують скасуванням санкцій проти Росії, а також, ймовірно, замороженням програм допомоги.

Що стосується Барака Обами, то його бачення міжнародного порядку денного виглядає приблизно так: загалом, «світ лежить у злі», але Америка Обами не має наміру протидіяти цьому злу більше, ніж це їй необхідно для усунення прямих життєвих загроз. США настільки випередили в розвитку всі інші країни, що їх могутність не може розхитати навіть Путін, а американські інтереси зараз зорієнтовані на Південно-Східну Азію.

При цьому – явне протиріччя – на думку Обами, США не можуть захистити Україну, оскільки Росія завжди може посилити тиск, тому що Україна знаходиться в сфері її життєвих інтересів, а не США. Хоча «загалом» Обама вже Путіна переміг за допомогою бездіяльності – той, хоч і «не зовсім дурний», руйнує Росію конфліктами, архаїкою та ізоляцією. Як бачимо, there is nothing in it for us – тому при Обамі (з яким воює його власний Держдепартамент і Пентагон) нинішній рівень підтримки України є максимальним. Головне, щоб і він не знижувався.

Дізнавшись з публікації в The Atlantic про те, що прикладом для себе Обама обрав дипломатію Брента Скоукрофта, радника з національної безпеки Буша-старшого, який відмовив президента від повалення Хусейна після вигнання його з Кувейту, я згадав про те, що саме це рішення привело до загибелі 10 тисяч людей в мільйонній шиїтській Басрі, де повстале проти Хусейна населення сподівалося на прихід американських військ, що стояли на відстані витягнутої руки. Ця ганебна історія згодом стала підставою для глибокої недовіри іракських шиїтів до США, по суті захоплення ними влади в Багдаді і орієнтації організованої частини Іраку на більш послідовний Тегеран.

Які висновки має зробити Україна з цих двох обставин?

З Америкою – простіше. Просити її про ширше залучення до нашої підтримки найближчим часом не варто. Нам потрібно більше посміхатися Вашингтону (все-таки він не є частиною Мінських угод) і вистояти ще 10 місяців.

Хілларі Клінтон близька до неоконсерваторів, оскільки прихильна до ідей ліберального інтервенціонізму і її позиція стосовно України (і постсовєтського простору загалом, а також Росії в тому числі) сьогодні досить далека від поглядів Обами і відповідає нашим цілям.

Християнський фундаменталізм республіканця Теда Круза нічим не заважає інтересам України (швидше навпаки) – і його позиція стосовно Путіна чітка і зрозуміла, а за два роки, протягом яких Конгрес і Білий дім знаходитимуться в руках однієї партії для захисту України разом з нашими американськими друзями він зможе зробити дуже багато.

Дональд Трамп – поки сама невідомість. Правда, керівник його кампанії Корі Лєвандовскі свого часу лобіював інтереси Ізраїлю. Це дещо обнадіює.

Що Україні потрібно знати про НАТО, Люксембург і своє місце в світі

Юрій Романенко

З Європою – важче. Не можу не похвалити президента Порошенка – він тягне час, як може – тим більше, що з деякими деталями, – статус-кво Україну влаштовує. Однак, поле для маневрів звужується. Наша еліта загралася в дипломатію, тому на ній уже лежить частина відповідальності за наявний стан, в якому ми дозволяємо тиснути на себе наляканим як куріпки політикам, чия епоха явно відходить в минуле.

Біда в тому, що серйозних альтернатив їм поки немає, а ті, що можуть виникнути – набагато гірші для наших інтересів. Крім того, Україна все ж втягується в процес європейської інтеграції – але в умовах, коли майбутнє самого ЄС виглядає досить туманно.

Тому тут необхідно втримати визначену лінію.

Безсумнівно, президент розуміє, що якщо він піддасться на шантаж європейських друзів Путіна, його нинішнє перше місце в рейтингах за день перетвориться на останнє, а політична кар’єра буде завершена. І це аксіома. Як же пройти між Сциллою і Харибдою?

Оскільки, як сказано вище, нам все одно потрібно протриматися 10 місяців, президенту необхідно піти на варіант з референдумом («метод Ціпраса») з заздалегідь окресленим результатом.

Берлін з Парижем будуть незадоволені – але вони, власне, самі закликають порушити Мінські угоди, оскільки проведення місцевих виборів в ОРДЛО обставлено чіткими попередніми і внутрішніми умовами, які європейці хотіли б проігнорувати (що викликає справедливе обурення Нації). Оскільки для них головне – це «збереження обличчя Путіна». А проведення виборів за правилами, зазначеними в Мінських угодах неможливе до санації окупованих територій.

Тому європейці, скриплячи зубами, погодяться на проведення референдуму – це ж хоч якийсь «прогрес». Альтернатива – припинення участі України в Мінських угодах. До цього ми ще повернемося – зізнаюся, що такий крок і продовження (чи ні – тут існують відтінки) повномасштабних військових дій особисто я вважаю неминучістю.

Тепер, що стосується економічного і політичного шантажу з боку Франції та Німеччини. Це, мабуть, найважливіше питання. Тому що українському керівництву пора вирости з коротких штанців і перестати падати ниць перед канцлерами і президентами, які тремтять від одного дзвінка Путіна.

Отже, що станеться, якщо зустрічна пропозиція – референдум – не приймуть, і / або Україна, через нечесну гру Берліна і Парижа буде змушена покинути Мінський процес?

Якщо ви не помітили, з того часу як цей затяжний процес почався, таке питання навіть не піднімали (принаймні, серйозно). Тому, насправді, ніхто достеменно не знає, що в такому випадку буде далі.

Замороження Мінського процесу залишає нас у виграшному становищі – невизнані «недоноски» залишаються на російському утриманні, а не переходять під наше (а терористи не отримують ніякого слова в наших справах). Крім того, українських військових перестануть стримувати, можна буде повернути важкі озброєння на передову – це по-перше (адже європейці лицемірно стверджують, що «порушення режиму відбуваються з обох сторін» тоді що ми втрачаємо?).

По-друге, з переформатуванням порядку денного необхідно почекати до референдуму в Нідерландах. З публічного погляду його результат або посилить наші позиції в Європі, або ж, послабивши їх, звільнить нас від низки зобов’язань, які європейці (і Росія) сприймають так підозріло вузько.

Проте, готуватися слід до гіршого – але в чому полягає це найгірше?

З одного боку, Європа вже досить глибоко проникла в Україну – втілення загроз економічного і політичного шантажу в цих умовах – завдання дуже непросте. Тим часом, такі країни-члени як Польща і країни Балтії, завдяки механізмам прийняття рішень в ЄС, цілком здатні саботувати різноманітні антиукраїнські комбінації (такі, як відкликання санкцій) – адже вони спрямовані і проти них, а устами критиків українського курсу в сфері безпеки і оборони віщає Путін.

З іншого боку, союзна бюрократія – на нашому боці, розширення Союзу в різних формах, зі зрозумілих причин, в її інтересах. Нарешті, хоча заява пана Юнкера про 20 років між Україною, НАТО та ЄС і була кон’юнктурною, оскільки він фактично заспокоював голландців, її можна використовувати в якості свідоцтва про відсутність у Києва настільки масштабних зобов’язань перед Німеччиною і Францією, щоб сприймати їх вимоги, пов’язані з фактичним переписуванням Мінських угод.

Замороження фінансової допомоги? Вона поки зовсім невелика. Призупинення дії ЗВТ? Це практично неможливо – адже потрібен консенсус всього ЄС (а його не буде). Кампанія гучних заяв, звинувачень і погроз опинилися в пастці власної брехні і таємного путінізму німецьких і французьких дипломатів? О, це можна стерпіти зі саркастичною посмішкою. Адже мова йде про наші національні, життєві інтереси – наприклад (хай і не краще), всі ці крики роками ніяк не впливають ні на угорського прем’єра Віктора Орбана, ні на польського президента Дуду.

Звісно ж, що в Берліні і Парижі повинні придумати щось сильніше – чому б, в такому випадку, Франції та Німеччини не покинути НАТО і не вступити в ОДКБ, в складі якого вони зможуть насолодитися любов’ю Путіна безпосередньо і безперешкодно? До речі, Обамі буде абсолютно все одно – його доктрина особливо акцентує на нетерпимості до free-loaders, «халявників» в сфері безпеки.

Іншими словами, європейські друзі Путіна насправді не можуть заподіяти нам надто великої шкоди – особливо з урахуванням умов, в яких і без того перебуває наша країна (і не в останню чергу завдяки політиці умиротворення агресора, яку проводили ці столиці на протязі ось вже півтора року). Та ще й в тому розколотому стані, в якому перебуває сам ЄС – чия східна частина, до речі, жорстко відмовилася перетворюватися на колонії новоявленого Халіфату.

Однак, фіксуючи все вищесказане, необхідно згадати і про те, як може змінюватися українська зовнішня політика у випадку (це технічне – я не сумніваюся, що Нація швидше знесе політичну верхівку, ніж допустить зраду, яку Україні намагаються нав’язати в Берліні) відмови від пропозицій визнати окупацію Путіним українських територій і ввести Путіна до складу нашого уряду.

Насправді ця політика змінюється уже – хоча суспільство, загіпнотизоване мінською демагогією поки не помічає цих спокійних змін (питання в тому, звичайно, чи вистачить Порошенку – або його наступнику – спритності і витримки закріпити досягнуті успіхи такого курсу).

Отже:

- За останній рік реально почали зростати, досягаючи межі справжнього стратегічного партнерства, відносини між Україною і Турецькою Республікою, причому у всіх економічно важливих сферах; якщо Китай, на думку Обами – це майбутнє всього світу, то в нашому регіоні майбутнє – це Туреччина.

- Відносини з королівством Саудівська Аравія досягли рівня будівництва шейхами спеціального заводу для «Антонова», крім того, турецько-український проект космодрому в саудівській пустелі почав набувати обрисів;

- Колишній перший заступник міністра фінансів Ігор Уманський розповідає, скільки мільярдів доларів китайського кредиту поки лежать недоторкані; втім, про Китай можна ще багато розповісти в потоці загальних інтересів;

Разом з цим, все тіснішою стає і північна частина Балто-Чорноморської дуги, в яку крім Туреччини і України, входять Болгарія, Румунія, Польща і країни Балтії. Звичайно, перш за все згадані країни є членами ЄС і НАТО. Однак обидва ці союзи переживають не найкращі часи у зв’язку з довготривалим ухиленням їх великих членів від протестантської робочої етики у внутрішній політиці і неоконсервативного зовнішньополітичного планування, що створили Захід.

Вибір, перед яким стоять ці союзи, очевидний: це або повернення до здорової капіталістичної економіки і усвідомлення глобальної цивілізаційної місії Заходу, або зникнення під ударами ісламу з одного боку, і очоленої Путіним міжнародної організованої злочинності – з іншого. Tertium non datur. У такому похмурому світі – тут Обама правий – променем світла в темному царстві залишиться керований здоровим глуздом Китай.

Тому Україні слід діяти, виходячи зі своїх власних інтересів, а не з прагнення заслужити похвалу Меркель чи Олланда, безсилих як перед бандитами Путіна, так і перед внутрішніми проблемами своїх країн, головні з яких – утриманство і моральний релятивізм.

По-перше, позбутися страхів перед путінською ордою – її не боїться Надія Савченко, яка обіцяє скрутити Росію (країну третього світу на чолі з ненормальним диктатором) в баранячий ріг.

Чому ми повинні боятися вимираючої від алкоголізму країни, в якій Путіну сьогодні доповіли про повний провал оборонного замовлення через відсутність українських та інших імпортних комплектуючих?

Українці – багатомільйонна Нація патріотів, які вже довели свою здатність руйнувати плани недоброзичливців – і які ще не раз знищать будь-якого агресора. Задумайтеся про те, чому Путін зупинився, застрягши в «недоноску» ОРДЛО, і якими наслідками обернеться для напівмертвої Росії повномасштабна війна.

Але якщо він хоче спробувати – нехай. Барак Обама дав чіткий сигнал – він Путіна зупинити не може, оскільки глобально вже його переміг (well,whatever).

По-друге, мрія про приналежність до Заходу не залежить від певної модифікації пріоритетів – в цю мрію вірять дуже багато впливових і звичайних людей в десятках країн. Так, тому працювати треба з ними (на щастя, це почали робити), і менше уваги приділяти дріб’язковим політикам з серцями куріпок, яких в будь-якому випадку змиє хвилею нових викликів, породжених глобалізацією.

Захід потребує оновлення, і перш за все за рахунок нових країн, що вливаються в нього.

Однією з таких великих країн стає Україна, але їй необхідно вирости – вибити собі люкс на цьому круїзному лайнері зможе лише здорова капіталістична держава, що володіє впевненою інтелектуальною військовою міццю. Україні або належить стати такою державою в прискореному режимі – або зникнути в «постсовєтських сутінках», як назвав варваризацію постсовєтського простору в 2013 році Брюс Джексон.

По-третє, співучасть в оновленні та оздоровленні Заходу і рецивілізація постсовєтської Євразії і стане тією глобальною місією, навколо якої, багато в чому неминуче – і будуватиметься нова, пасіонарна і «неоконсервативна» за духом зовнішня політика України.

Якщо наша Нація вирішить покінчити з малозначною роллю «країни-клієнта» і піти дорогою розсудливого лідерства, керуючись перш за все власними інтересами.

Більшість нині передових країн теж починали свій шлях наверх з самого дна гноблення і приниження, серед задимлених руїн недавнього минулого, яке так більше ніколи і не повернулося.

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/klyuchevoy-moment-priblizhaetsya-strategicheskie-ugrozyi-i-vozmozhnosti-dlya-ukrainyi.html