www.ji-magazine.lviv.ua

Юлія Тищенко, Марія Дячук,
Український незалежний центр політичних досліджень

Продовження старої нової політики “прагматизму” РФ на тлі дезінформації як “пряник” для ЄС

Сьогодні автори низки вітчизняних стратегій та оглядів стосовно реалізації “Мінських угод-2”, розвитку ситуації на Донбасі та Криму почасти недооцінюють фактори змін політичної риторики з боку російського керівництва по відношенню до ЄС, країн Заходу в цілому та подекуди готовність окремих реципієнтів у країнах Євросоюзу дослухатися до цієї риторики.

Якщо під час безпекової конференції в Мюнхені  наприкінці 2015 року прем'єр-міністр Росії Дмитро Медведєв констатував зі свого боку, що Росія і країни Заходу вже увійшли в період "нової холодної війни", то, приміром, на червневому економічному форумі в Санкт-Петербурзі, на якому був присутній голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер,  який закликав до нормалізації відносин між Росією і ЄС, В. Путін проголошував так званий “прагматичний підхід” щодо налагодження взаємин Євросоюзу та РФ. Зокрема, він заявляв, що “Росія не тримає зла на ЄС за дії, що призвели до погіршення відносин з Європою”, і сторонам потрібно повернути довіру у російсько-європейські взаємини, відновити рівень взаємодії. Адже РФ може допомогти із розв’язанням  економічних, соціальних, безпекових викликів, які сьогодні актуальні в ЄС.  У нещодавньому вітальному листі французькому президенту В. Путін підкреслює, що “протягом багатьох десятиліть нашими країнами напрацьовано вельми значний потенціал взаємовигідного співробітництва на різних напрямках”. Таких прагматичних заяв і закликів до діалогу з РФ з боку російського керівництва не бракує. Тим більше, що російська пропаганда в ЄС на рівні масової комунікації працює постійно та агресивно. Ще на початку нинішнього року керівник підрозділу швидкого реагування в сфері медіа Європейської служби зовнішньої ді ЄС (EuropeanExternalActionService) Жиль Портман (Giles Portman) заявляв, що внаслідок “війни дезінформації” з боку РФ в країнах ЄС зростає число тих, хто звинувачує Київ у війні на Донбасі та симпатизує позиції Росії.

Незважаючи на продовження економічних санкцій з боку ЄС та США щодо РФ через  відсутність прогресу у реалізації Мінських угод та анексії  Криму, рішення Варшавського саміту НАТО щодо протидії агресії РФ на Сході,  ці “прагматичні” аргументи так чи інакше сприймалися й європейським бізнесом. “Прагматична риторика” може знаходити своєрідне  розуміння в європейському політичному ешелоні. Приміром, тільки ледачий не згадує заяву міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, який закликав НАТО "не брязкати зброєю" і прагнути до діалогу з Росією. При цьому критерії прагнення такого діалогу в кращому випадку озвучуються у вигляді посилання на потребу “реалізації Мінських домовленостей”. В ЄС низка країн, яка завжди підтримувала РФ, активно прислухається до закликів стосовно зміни політики щодо цієї держави, незважаючи на беззмінний курс в самій Росії на згортання прав і свобод у внутрішній політиці, зцементування авторитаризму та продовження агресії по відношенню до України на Донбасі і на пострадянському просторі.

Причому протягом тривалого часу начебто поза кадром залишаються питання реальних планів та  дій РФ стосовно реалізації її версії повернення до статусу геополітичного гравця – “закріплення за Російською Федерацією статусу однієї з лідируючих світових держав”. Навіть за умови посередньої економічної ситуації  та прогресуючої економічної кризи це не змінює напрямів самої російської внутрішньої та зовнішньої політики. “Прагматична” риторика тут грає роль “пряника” для ЄС.

Беззмінним залишається ставлення з боку російського керівництва до України та інших країн пострадянського простору як до “країн з обмеженим суверенітетом”. В РФ сприймають світовий простір в подібних категоріях і ними активно керуються. Начебто припинилася дуже активна публічна риторика про Україну, як штучно створену державу, але сама філософія політики по відношенню до України залишається фактично беззмінною. Ще 31 грудня 2015 року в оновленій редакції Стратегії національної безпеки РФ констатувалося, що “підтримка США і Європейським Союзом антиконституційного державного перевороту в Україні призвела до глибокого розколу в українському суспільстві і виникнення збройного конфлікту <…>, що перетворює Україну в довгострокове вогнище нестабільності в Європі і безпосередньо біля кордонів Росії”. При цьому в самій РФ її роль як каталізатора війни залишається поза кадром. Так само, як і постійна ескалація конфлікту на Донбасі, розбудова військових баз на українських кордонах, модернізація збройних сил РФ.

“Лідируюча світова держава” “колективного путіна” та розуміння суверенітету на пострадянському просторі. Горизонти планування.

Російський політичний клас та російських  експертів відверто дратують будь-які прояви самостійності в політиці з боку України. Те, що в Україні сприймається поточною практикою політичного процесу, комунікації із суспільством, в РФ трактується в  рамках “конспірології” як провокативні сигнали саме для Росії, причому ініційовані західними лідерами проти РФ.

Політичні реалії в самій РФ та мова політичного режиму просто не дозволяють зрозуміти інші українські контексти, зокрема, будь-яка реальна політична конкуренція сприймається сьогодні в більшості російських суспільних прошарків та експертних колах як прояв небезпеки та  хаосу, частина глибокої політичної кризи. Наші суспільно-політичні словники сьогодні подають абсолютно різні тлумачення подій всередині країн та в зовнішньому просторі. В даному випадку російський код інтерпретації реальності криється у неоімперіалізмі, який на політичному рівні проявляється в “колективному путіні”, що унаочнився ще в 2014 році після анексії Криму, а сьогодні продовжує зміцнюватися.

Варто побачити, що ці сенси підходів до України, інших країн на пострадянському просторі є не тільки проявом політичних уподобань нинішньої кремлівської верхівки, не тільки персональна думка кремлівських керманичів. Можна говорити, що в РФ сьогодні сформувався “колективний путін” ‒ критична суспільна маса, яка підтримує саме неоімперську політику, незважаючи на економічні ускладнення та відчутний дефіцит демократії, “пакети Ярової” та ін. Адже “колективний путін” ‒ це спільна позиція чергового покоління російських неоімперіалістів, яке формувалося в Росії останні 15 років та розквітло за існування путінського режиму. За цією логікою  офіційні російські доктрини стосовно безпеки, поширення НАТО на Сході та інтересів РФ були сформульовані ще до приходу Путіна до влади. І сьогодні такі політичні підходи та пріоритети продовжують реалізуватися безоглядно і Путін ‒ унаочнення процесу.

По відношенню до ОРДЛО в РФ є свій горизонт планування, який співставний зі створенням для України не стільки специфічного Придністров’я, як перманентної “Чечні”. “Чеченізація” полягає в тому, що з цими утвореннями весь час доведеться домовлятися та вкладати українські політичні та фінансові ресурси в обмін на дуже умовну лояльність. Сьогодні РФ, відповідно розслідуванню та підрахункам німецької газети DerBild, витрачає на утримання самопроголошених республік ДНР і ЛНР мінімально 1 млрд евро на рік, що нині становить 0,6 % річних витрат російського державного бюджету. 

Тільки реалізація в анексованому Криму програми «Соціально-економічний розвиток Республіки Крим і Севастополя до 2020 року», з боку РФ передбачала 676 млрд руб. (за розрахунками 2014 р. – майже 19 млрд дол.), проте її реальне фінансування сьогодні має бути значно кращим.

Якщо Україна не розвалиться, то Путін буде змушений шукати інший вихід

Збігнєв Бжезинський, iнтерв’ю німецькому журналу «Шпігель»

Планування політичних  та ресурсних аспектів “чеченізації” окремих районів Донбасу з боку РФ може полягати не тільки й не стільки в проведенні “квазі-виборів” на тимчасово неконтрольованих територіях, тим самим легітимуючи режими в так званих ЛНР, ДНР, але й перспективи включення маріонеткових лідерів до загального політичного процесу в Україні. Адже під цим кутом теоретичні місцеві вибори в ОРДЛО можуть розглядатися  тільки як проміжний етап, “троянський кінь” для України. І завдання сьогодні проактивністю запобігти цим сценаріям навіть в контексті Мінську. Приміром розробити версію закону про місцеві вибори з очевидними безпековими та політичними запобіжниками для того, щоб в перспективі намагатися уникнути нав’язування виборчих правил з боку російської сторони.

“Мінські домовленості”, в першу чергу, засіб для деескалації конфлікту, але в повному обсязі його неможливо розв’язати (зміни до Конституції, узгоджені з бойовиками, відсутність контролю за 408 км українського кордону та ін.).

Патова ситуація у політичному врегулюванні, навіть на тлі постійних бойових дій, активно трактується російською стороною насамперед як провина України. З боку РФ є стійкі очікування у спроможності переконати, що в усьому винна Україна. В даному випадку керівництво РФ постійно апелює до того, що їх країна не сторона конфлікту, а отже не може виконувати Мінські домовленості.

РФ очікує, коли зміниться політична кон'юнктура,  узагальнений Захід втомиться від “української кризи”, яка українською зовсім не є. Коли ЄС  розпочне  керуватися “новим економічним прагматизмом” стосовно РФ без умов, в результаті виборів може змінитися, приміром, керівництво Німеччини. Хоча такий сценарій сьогодні в чистому вигляді навряд чи реалістичний.   Тому РФ і в подальшому буде інтерпретувати різні українські процеси, як прояв неспроможності та неуспішності країни. На тлі відсутності реального прогресу в здійснення реформ в самій Україні ці аргументи можуть знаходити прихильників в ЄС.

При цьому питання анексованого Криму в самій РФ начебто воліють не помічати, адже намагаються формувати “аксіому” ‒ для РФ це  вже вирішене питання. “Історичне возз’єднання розділеного народу”, з яким з часом всі змиряться. Незважаючи на різкі негативні політичні оцінки анексії Криму з боку ЄС, порушення всієї архітектури безпеки, Крим сьогодні фактично так і не став предметом реальних політичних перемовин у світовому безпековому просторі. Відповідно до цього у самій РФ є переконання, що, незважаючи на перманентні санкції до РФ щодо Криму, рано чи пізно при сприятливій кадрово-політичній кон’юнктурі можна буде віднайти вигідні формули для “легалізації анексії”. Приміром, провести черговий “референдум під егідою ОБСЄ”. Причому українські інтереси тут перебувають поза кадром. А питання порушення прав кримських татар певною мірою трактується в РФ в ліберальних колах як  реальні утиски й можливо “перекоси”, в гіршому випадку – в північнокавказьких сенсах ‒ “протидії екстремізму” у російському виконанні, де під екстремізм може потрапити практично все, що не сподобається силовим структурам.

Відповідно до цього не тільки Україна і ЄС, колективний Захід знаходиться у точці “біфуркації”, зокрема й по відношенню до політики РФ, конфігурації вибудовування стосунків в майбутньому. При цьому дійсно бракує бачення, як ці стосунки розвиватимуться у реальній політиці та економіці в майбутньому з огляду на стратегічні цілі РФ, сформованого “колективного путіна” та неоімперіалізм.

Вихід для України – традиційний ‒ це укріплення державного суверенітету в соціально-економічній, безпековій, інформаційній сферах на тлі побудови проекту демократичної, економічно модерної та успішної держави на пострадянському просторі. Реальне проведення реформ, а не тільки їх імітація в умовах врахування інтересів різних олігархічних груп, яких також приваблює “прагматизм” в його різних формах. Реальне недопущення нав’язування сценарію “української чечні”, проактивність у пошуку та реалізації різних політично-дипломатичних сценаріїв, продукуванні соціогуманітарних проектів.

23 07 2016

http://ucipr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=341%3Anoviy-pragmatizm-yak-pryanik-rf-u-vikonann-kolektivnogo-put-na-strateg-chn-riziki-dlya-ukra-ni&catid=8&Itemid=201&lang=ua