www.ji-magazine.lviv.ua

Петро Олещук

Остання заява Петра Порошенка, в якій він урочисто пообіцяв повернути під українську юрисдикцію окуповані території Донбасу мирним шляхом до кінця 2016 року викликала резонанс в суспільстві. Все це дещо дисонує з останніми словами учасників переговорної групи в Мінську, які неодноразово констатували фактичний зрив «мирного процесу». Крім того, саме зараз відбувається чергове загострення бойової ситуації на фронті, тому будь-які «мирні» прогнози в цій ситуації виглядають надто оптимістичними. Звичайно, можна згадати, що це далеко не перша нездійсненна обіцянка президента Порошенка. Все-таки давати їх – улюблене заняття українського лідера. Втім, навряд чи зараз Глава держави згадував би таке важливе питання заради красного слівця. Мабуть, причини тут глибші і серйозніші.

Коли говорять про повернення Донбасу під юрисдикцію України, то відразу ж виникає логічне питання: що саме мають на увазі під «поверненням» в цій конкретній ситуації?

В принципі, сама російська сторона ніколи не виключала подібного сценарію, більше того – наполягала на ньому. Ось тільки при сплаті відповідної ціни, що передбачає зміни до Конституції, проведення виборів з легітимацією «нової влади» в окупованих районах, формування там особливої вертикалі влади, яка буде поза сферою управління Києва.

Фактично те саме, що і зараз, але за рахунок українського бюджету (і, можливо, без постійних бойових зіткнень). Наскільки це можна назвати «відновленням суверенітету» – окреме питання. Все-таки суверенітет – це верховенство державної влади, а не просто український прапор над адміністративними будівлями.

Важливо підкреслити, що президент Порошенко говорив саме про «мирний сценарій». А мир – це не «перемога», а примирення. Тобто реалізувати його можна тільки на підставі згоди Кремля. Таким чином, будь-який «мирний сценарій» муситиме (принаймні, частково) включати в себе і вимоги Путіна, інакше він просто провалиться.

У цьому контексті не можна не згадати активність німецької дипломатії на чолі з міністром Штайнмайєром, який нещодавно висловлював стурбованість долею «мінського процесу», оскільки жодна зі сторін конфлікту не бажає йти на компроміси. Очевидно, що більшість переговорів, які зараз проводяться, залишається поза увагою громадськості. Але те, що вони напружені і непрості, очевидно, не перебільшення.

Ймовірно, що через Штайнмайєра євробюрократія посилає пряму вказівку українській стороні: як хочете, але ви повинні «помиритися» до кінця року або ж ми залишимо вас сам на сам з проблемою. Українська влада змушена прислухатися до цієї позиції, оскільки альтернативи у неї в будь-якому випадку просто немає.

Схоже, ключову роль у врегулюванні відводять тим самим горезвісним «виборам», про які не втомлюються говорити представники Німеччини і Франції, та які швидше розглядають як якийсь ритуалізованний акт «вирішення конфлікту», а також інструмент заміни одіозних бойовиків, що стоять на чолі терористичних банд, на «твердих господарників», які виступатимуть від імені місцевих громад. Надалі саме з ними і можна буде підписувати документи і запускати через них «кошти на відновлення».

У цьому контексті заяви Порошенка виглядають спробою вести гру на випередження в українському медійному просторі. Зрозуміло, що будь-які «ініціативи примирення» з Росією, що включатимуть в себе «особливі порядки самоврядування», амністію для бойовиків або інші аналогічні «принади», можуть викликати вибух в українському суспільстві. Тому потрібно поспішити правильно розставити потрібні акценти, вказуючи не так на подібні норми, а на перспективи відновлення суверенітету і припинення війни.

Мінські угоди – доказ безсилля Європи

Анна Жайяр-Шезановська

Правда, необхідно врахувати кілька простих обставин. Мирне вирішення ґрунтуватиметься на домовленості з Путіним, що, як показує практика, коштує недорого. Мирне вирішення потребує прийняття хоча б частини російських вимог. Тобто, якщо і не повністю на умовах Путіна, то точно не на умовах України.

Єдиний реалістичний сценарій «мирного» возз’єднання з Донбасом за рік – це прописаний ще на самому початку конфлікту в російському МЗС «боснійський сценарій». Тобто, перетворення України на певний аналог нинішньої Боснії і Герцеговини, що формально єдина, але реально складається з двох частин, дуже слабо пов’язаних між собою.

В ролі «бонусу» за такі неоднозначні рішення можуть запропонувати подальшу фінансову підтримку Заходу і більш-менш стабільне припинення вогню. Однак ми всі повинні розуміти, що ця плата може бути недостатньою, якщо під сумнів поставлять основи самої української державності.

Президент це розуміє, тому хоче перехопити ініціативу в цьому складному процесі, щоб встигнути нав’язати власну версію подій, згідно з якою «м’яка капітуляція» перетворюється на «скромну перемогу». До речі, один раз це вдалося, коли так звані мінські угоди були названі «дипломатичною перемогою». Відповідно, таку ж установку дають і зараз. Так, «повернення Донбасу» – це перемога. Нехай скромна і не беззастережна, але перемога.

Ймовірно, що саме в цьому контексті в подальшому буде розвиватися думка президента в інформаційному просторі. Українське суспільство потрібно ґрунтовно підготувати до «Перемоги», щоб воно сприйняло її саме як «перемогу». У нашій ситуації це нетривіальне завдання.

http://politeka.net/183922-missiya-nevypolnima-ili-kak-vernut-donbass-do-kontsa-goda/