www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Овсійчук. Життя як пролог до вічності

 28 липня 2016 року в пріснопам’ятній землі Личакова (Львів) упокоїлось бренне тіло Володимира Антоновича Овсійчука, видатного українського мистецтвознавця, член-кореспондента Академії мистецтв України, професора Львівської національної академії мистецтв, завідувача відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України, лауреата Державної  премії України імені Т.Г.Шевченка, академічної премії імені Івана Франка.

Його земний шлях почався у с.Малий Скнит Славутського району, що на Поділлі, рівно ж  у день Святого Володимира року Божого 1924. Тому й нарекли первістка на честь державця-Хрестителя. Очевидно, завдяки омофору рівноапостольного пережив страшні голодні роки, і період окупації, і воєнне лихоліття. Зрештою, реалізував себе як найповажніший знавець мистецтва, зокрема сакрального.

У творчому доробку вченого було понад 200 наукових праць, монографій, яким немає рівних у вітчизняному мистецтвознавстві. Зокрема, «Українське мистецтво 16-18 століть», «Оповідь про ікону» – духовно-естетичний образ України, «Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської  культури».   

Його блискуча «Теорія кольору» – це кодована автобіографія творчої людини. Певною мірою автобіографічною є і унікальна за масштабом, глибиною проникнення в творчість Шевченка книга, присвячена мистецькій спадщині генія, який сформатував український духовний простір на століття. Про кольори національної пам'яті. Розмова митця з генієм. Розмова визначально не всує. Прояви автобіографізму? Це не святотатство, а вияв конотацій. Зрештою, тема творчості Шевченка, насамперед Шевченка–художника – була наскрізною для життя Володимира Овсійчука. Агіографічна.

Якось давніше я попросив його висловитись про життя, мистецтво, творчість з погляду вічності. Професор зауважив з не вдаваною скромністю: «Навіть не знаю, кого це нині може цікавити». Щодо «вічності» знітився: «Хоронити мене зібрались?» Я намагався переконати його, що своїм трудом він і так вже упричетнився до вічності. Але він насправді не вбачав в «цьому труді» нічого значного. І чути не хотів слів похвали. Зрештою, не дуже й хвалили. Був надто вразливим на фальш, сказати б чіткіше: принципово чутливим, непримиренно.

Останні роки його гнітила самотність. Невитребуваність. За своє життя він втомився від «жаби» окремих колег, від студентів-неуків, повсюдного хамства і невігластва. І, за його словами, від самого життя. Йому бракувало чуйності матері і сестри, з якими прожив разом понад сорок років. Бракувало вирозумілості творчого товариша Дмитра Крвавича, який теж відійшов у вічність. «Осуджена самотність» – так він сам дефініював свій стан.

Йому, натомість, не бракувало роботи. Парадокс лише в тому, що за роботу платили копійки. Але він ніколи нічого не просив. Свої етичні, естетичні, світоглядні цінності не проповідував, а жив ними, згідно з ними. Малював ікони на склі, які дійсність витирала. Обрамляв ікони на склі, які малює вічність.

Отак і відійшов у вічність, тихо обрамляючи її ікони. Тихо і непомітно. Отак і залишився великим непомітним і непоміченим.  Великим.

Ескізний портрет на тлі вічності

Щось у словах і вже у самій присутності серед нас цієї людини промовляло ніжністю, лагідністю, добротою. Попри реактивну колючість вдачі, невротично непримиренної до фальші, зрад, глупоти. Точніше б сказати, ніжна вразлива вдача ця ховалася за колючістю.

У спілкуванні з ним видавався собі невігласом, а інколи… розумнішим. Енергія його заряджала. Він був наче ртутний. Його важко було зафіксувати. І завершити діалог. 

Висловлюючись про себе з жалем: «мало зроблено», він не кокетував. Увесь у роботі, в постійному русі. Це виглядало подекуди намаганням заповнити якусь порожнечу, приховати щось істотно глибоке, чого не хотілося б виставляти на огляд. Життя як заповнення порожнечі самотності, творення фантастичних насипів перед собою, аби захиститися від кривд і неправд світу і їх носіїв?

Порожнеча оточує нас. Неясна, безмежна, запаморочлива. Обволікальна. Притягальна. Безодня кличе. Abissus invocat. Не кожен витримує її заворожливий погляд. Чи це і є так звана вічність?  Людина перед нею вразливо самотня. Лише погляд Бога утримує її від сповзання, падіння.

Кажуть, життя прожити – не поле перейти. А що, коли це поле – мінне. Коли треба  перебігати його під ворожими кулями. Усіляке довелося йому пережити. Згадувати ж пережите – це як життя поновно тими полями міряти, та й як перейдені-перебігані дороги віднайти? Дитинство, юність промайнуть як сон, ряд яскравих митей. Кіносон. Спалахи магнію – і ти залишаєшся на кількох дагеротипах. Минуле проступає, як світлина на чутливій поверхні пам’яті, але ти вже не маєш стосунку до нього. Принаймні нічого не можеш змінити.

У кожного своє задзеркалля, куди хоч і маєш доступ, проте як спостерігач. Як колишній учасник, співучасник якихось дійств, які вже обросли чагарниками відрухів, поліпами попередніх спогадів чи супутніх дійств, реальних, примарних. Навіть кілька кимось зронених незумисних слів можуть спалити тобі купу нейронів і потім опудально зависнути на дротах пам’яті. Оці хащі химерних сплетінь, невже це твоє життя? Більш того, оте задзеркалля тебе тримає на невидимій прив’язі незліченними нитками. Впливає на тебе. Постійно. Завжди. 

Кому здалися пожухлі спогади про забуті, вже не існуючі овиди, що, як листя дикого винограду, в’юняться стінами внутрішніх кам’яниць…Їх зриває вітер чиєїсь цікавості й вони один за одним, то рвучко, то плавно опускаються додолу, вимірюючи торічеллеві глибини пам’яті. Захочеш узяти до рук якийсь листок – розсипається.

Та й що дає копирсання на запилюженому піддашші чи у вологому льосі пам’яті? Інерційне пережовування спогадів. Інтуїтивний пошук нових форм, образів, прозорих імпресій майбутнього, властивих неоманливим інстинктам юності? Але це позостало на іншому березі. Оглядаєшся – крута прірва, пустота. Світло руки, світло погляду заломлюються – не сягнути нічого, нікого... Переживання порожнечі. Навіть не відчуваєш, як обростаєш її невидимою плоттю…

Хіба що картини, образи мальованої краси, стильова певність рук неперевершених майстрів. Вони як сяючі вершини, які здіймаються над брудом повсякдення і входять у чисте небо. Уособлюють чистоту краси і очищають через красу. Несуть незрадливе світло віків. Світло ж бо – еманація Божа. Ласкавий дотик вічності.

Очевидно, надто кольоровим видавався йому світ. О це нестерпне кипіння барв! Вільність! Але й небезпека. Треба вміти уникнути пастки. Мати чуття і уяву, щоб потрафити вселенській кольоровій гармонії життя. Таким треба вродитись. Щоб своїм хистом вродженим і набутим освоїти уміння змішувати барви аби не забруднити, не зпримітивізувати красу а, відчуваючи її суголосно з Творцем, віднайти відповідні найтонші відтінки: ось вона дійсна радість буття! Бути вільним!

Народитись, щоб відродити до життя мистецькі речі, які не мають ціни: відреставровані ним картини – всього понад 600 робіт (!) прикрашають експозиції музеїв Львова (Національна галерея мистецтв) і Петербурга (Ермітаж), зберігаються у фондах. При цьому не заробити хоча б на пристойну квартиру. Треба уміти. Бути вільним!

Треба уміти від розмови зі мною про одного з улюблених мною художників – тосканця Понтормо подумки перейти до залу маньєристів славетної Галереї Уффіці і легко провести мені годинну екскурсію. При цьому невимушено допомогти мені згадати ім’я красуні з шедевру Бронзіно – Лукреції Панчатікі. У мене було враження наче він, а не я щойно повернувся з чергових оглядин цього флорентійського музею і робив це щодня. Треба уміти.

Він народився у рік смерті вождя світового пролетаріату і Франца Кафки. Тоді Коба-Джугашвілі-Сталін щойно робив перші кроки у спробах підім’яти під себе одну шосту суші. Цікаво, того ж року помер ще один ідеолог тьми, теоретик марксизму – авантюрист Парвус, який стояв за кулісами російських революцій. Усіх їх об’єднує з геніальним літератором Кафкою тема абсурду, який мимоволі прийшлось освоювати й нашому професорові. Не тільки теоретично. Доля, яку не обираєш. На жаль.

До слова, останнім твором Кафки була новела «Der Bau» (у перекладах назва твору – «Нора», серед інших значень, зокрема: «конструкція», «будівництво»). Герой твору ціле життя вибудовує житло під землею, в намаганні сховатись від жорстокого навколишнього світу. Але й там він не матиме спокою. Постійний страх, що хтось невидимий сильніший пробивається до його сховку крізь товщу землі, переслідує героя. Страх, породжений власним світосприйняттям: людина жалюгідна і беззахисна у цьому світі. У світі, де не йдеться про вибір, де панують сили стихії. Безрадісні, позбавлені світла літературні конструкції Кафки, спричинені, радше, невиліковною на той час хворобою – туберкульозом. 

Парадокс геніального Кафки: попри всю фантасмагорію його твори сприймаються як реальні. На протилежність практикам комунізму: конструйована ними реальність сприймається як задзеркалля, переповнене жахами.

Щоб доповнити барви картини світу, у який прийшов майбутній професор, можливо не зайвим буде зазначити, що цього ж року помер Вудро Вільсон – президент Сполучених Штатів Америки. Відома «доктрина Вільсона» передбачала доленосний принцип самовизначення. Щоправда, тоді з жовто-блакитною незалежністю не склалось. Україна радянська обрала інші кольори своєї долі.  

У той рік, як буває зазвичай, вмирали й особистості, причетні до вічності. Серед них і   Джакомо Пуччіні, один з найближчих друзів неперевершеної Соломії Крушельницької. Видатна співачка могла вплинути на долю майбутнього професора, позаяк, даючи йому уроки вокалу, вважала його вельми талановитим співаком. Минулося. Конкретніший вплив на його долю все-таки мали покійники Парвус, Лєнін та їхні послідовники. Ті, що «рождєни, чтоб кафку сдєлать билью». Зрештою, вони так і чинили. Не без успіху.

Хтось намагався жити за законами Правди. І стрілялись Скрипник, Хвильовий. Хто не хотів стрілятись, того відстрілювали опричники. Під розстріл пішло ціле покоління. «Вороги народу», «зрадники Вітчизни», «шпигуни-диверсанти-терористи», хоч донедавна щирі провідники світлих ідей, ба, найближчі соратники вождя, ті, які активно сприяли розкручуванню колеса м’ясорубки, усі потрапляли у пекельну пастку.

«Відчуваю майже фізично нечистий козлиний дух, що йде від ворогів слова», – саме так окреслив ту добу геніальний Мандельштам ще в 1921 році в статті «Слово і культура». Пастки поет теж не уникнув.

Отож, формування майбутнього професора розпочалося у таку «духовну» добу, коли творчість Кафки на тлі буйства фантазій та перверзій авторів реального соціалізму виглядала блідою учнівською пробою пера. «Інженери людських душ» і «конструктори» соцреалізму вважали моральну складову будь-якої суспільної у т.ч. естетичної діяльності буржуазним пережитком. Кривили душею? Викривляли душі. І простір.

Він не сприймав цю дійсність. Ненавидів? А було хоч за щось любити? Але не боровся ні зброєю, ні словом проти неї. Людині не властиво бути героєм. Це аномально. Весь цей дриг і адреналін – це царина психоаналітиків. Герої потрібні вождям, ідеологам-пропагандистам для промивання мізків і вербування легковірних адептів.

Звичайно, війна – це абсолютний, дикий екстрім. Живильний бульйон для героїчних чинів. Герої – безстрашні, сильні, чесні і безкорисливі лицарі ведуть боротьбу зі злими силами і перемагають. Про таких він перечитав стоси книжок. Їхні благородні вчинки слугували йому за приклад. І коли ще малим скакав на коні, хто-зна, може, подумки порівнював себе з героями творів Вальтера Скота, Стендаля чи Шевченка. 

Недарма вони, його улюблені письменники-романтики, видивляли в людині етичне і героїчне, давали їй крила. Сценічне ж втілення геройства нічим не загрожує лицедію. Може, звідси й мрія стати актором. Бо ж як інакше примирити власне життя з описаним у книжках. Реальне життя змушувало відмовлятися від виплеканих ідеалів. Та й не було снаги й духу виділятись грубою силою. Зрештою, і сили такої не було, щоб безкарно куражитись у жорстокі цинічні часи. Відчай - духи роблять це з відчаю. Яскрава невротика. Людині не властиво бути героєм. Бути вільним?

Власне, за Фрейдом, бунтар, революціонер, герой – яскраві невротики. (Відповідно революції, війни – прояви колективної невротичності. «Захоплення революцією – вияв латентного психозу»). Натомість, за Марксом-Лєніним, бунтарі, шукачі пригод, екстремали, герої – яскраві класові бійці. А дійсність, вона – чорно-біла. Цікава спорідненість дефективності фізичної та ментальної: дальтонізм і дантонізм.

 Натомість він дійсність бачив барвисто. Надто. Боявся, щоб не помітили, що він не дальтонік? Мабуть, мав бунтарське начало, але обмежене рамками моральних імперативів. Власне, може, звідси й сублімація в кольори. Кольори – це потаємні бажання, вибухи несамовитих причаєних пристрастей, приховані сльози, непогамована радість. Тисячі відтінків любові. Небесної і любові профанної.

Кольори у тобі живуть, нуртують, буяють…Тішаться як діти, злягаються як повії, поборюють зло як лицарі, а ти володієш їхніми кодами, їхніми таємницями, їхніми сутностями… Червоний – любов, вимогливість, виклик, боротьба; зелений – спокій, дискретність, повага до цінностей; синій – строгість, прагнення досконалості;  жовтий – оптимізм, креативність, але і зрада, фіолетовий – мудрість. Траєкторії дозрівання душі. Обирай колір – вибереш долю.

Доля мальована ким? Мабуть, ним же самим. Хоч, уявляється, останні мазки кладе не людина.  

Він же понад 60 років причащав нас вишуканим вином знань про мистецтво, фільтрованого його душею, висвітлюючи нам барви цього світу, кольорові світи митців, як свій власний пережитий досвід. Спроби поєднання барв у власних відчуттях – імпрессіях та реальності. Своя філософія. Упевненою рукою продовжував щодня розмальовувати свою долю. І помагав іншим – тлумачив як дати раду з кольорами. І ось забракло барв, світла, бажань?  – Вільність. Це нам враз забракло його.

 Життя продовжується.  Життя як передмова.

Пролог до вічності.

Володимир Карачинцев