www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Пастухов, доктор політичних наук, St.Antony College, Oxford

Росію скосив синдром культурного імунодефіциту, що унеможливлює будь-які демократичні перетворення

Я думаю, совєтський біолог Лєв Зільбер, який буквально «нашкрябав» свою вірусну «теорію походження раку» на паперовому ґудзику у сталінській «шарашці», сильно здивувався, якби йому сказали, що він розкрив не тільки один з механізмів розвитку злоякісних пухлин в організмі людини, а й механізм майбутнього злоякісного переродження того політичного режиму, який, власне, і запроторив Зільбера в «шарашку». Шляхи наукових відкриттів несповідимі: не виключено, що саме роздуми про долю Росії довгими безсонними тюремними ночами наштовхнули Зільбера на думку про вірусну природу раку. Так чи инакше, але, схоже, що якраз теорія Зільбера найкраще підходить для пояснення тих метаморфоз, яких зазнала Росія на рубежі XX і XXI століть.

У двох словах вірусна теорія походження раку, та сама, яку потай виношував Зільбер у в’язниці і за яку багато років опісля инші люди отримали Нобелівську премію, зводиться до того, що деякі, так звані «пухлинородні» віруси здатні виступати тригером (ініціатором) злоякісного переродження нормальних клітин в організмі. Нуклеїнові кислоти цих вірусів вбудовуються в генетичний код звичайної клітини і викликають в ньому незворотні зміни, перетворюючи здорову клітину на ракову. Ключову роль при цьому відіграє стан імунітету: небезпека вірусної трансформації тим вища, чим нижчі захисні функції імунної системи. Щось подібне якраз і трапилося з російським суспільством після того, як воно в самому кінці XX століття надірвало свої сили в безуспішній спробі здійснити демократичну антикомуністичну революцію.

Відомо, що культури, як і люди, хворіють, причому іноді вельми серйозно, аж до колапсу і повного зникнення з історичної сцени, що для культур рівносильно біологічній смерті. Культури – дуже складні і вразливі утворення, що зберігають внутрішню стабільність у вічно ворожому і агресивному середовищі.

Серед факторів, що пригноблюють і руйнують культуру, особлива роль належить криміналу – гостро асоціальній паразитичній поведінці, вплив якої на суспільство такий самий, як і дія вірусу на живий організм. Цей вплив може бути примітивним і його легко нейтралізувати, а може бути системним, коли суспільство атакує колонія «соціальних мікробів» (мафія, каморра, тріади тощо)

Як і звичайний вірус, кримінал поширений повсюдно і присутній всюди. Але здорова культура є достатньо міцною (має «культурний імунітет»), що дозволяє їй нейтралізувати його негативний вплив. Однак, якщо культурний шар хронічно ослаблений або виснажений, то з часом відбувається комплексна дегенерація і переродження. Формується «кримінальна культурна матриця», коли замість того, щоб боротися з «вірусом», суспільство починає діяти з ним «заодно». Усередині цієї матриці асоціальна поведінка негласно («по понятіям») стає моральною та соціальною нормою, а соціальне, навпаки, виглядає як патологія.

Усередині «кримінальної матриці» красти – нормально, а не красти – кидати виклик суспільству. Відкривати і закривати кримінальні справи за гроші – нормально, а боротися зі злочинністю – підозріло. Брати «відкати» – нормально, а дотримуватися встановлених правил – діяти «не по понятіям». У разі конфлікту «рішати питання» – нормально, а добиватися дотримання прав – бути «лузером». Окремій людині майже неможливо вискочити з цієї матриці, не ставши ізгоєм. У поліції, судах, казенних домах працюють звичайні, а не якісь спеціально підібрані люди з глибокими етичними вадами. Але правила гри такі, що вони можуть бути тільки такими і ніякими иншими. У инших умовах ці люди поводилися б инакше. Але, щоб умови стали иншими, існуючу кримінальну матрицю треба зламати, а це дуже непросто.

Культура і кримінал є антиподами. Надлишкова криміналізація призводить до стагнації культури, а в крайніх формах – до повного її розкладання. Якщо під впливом кримінальної матриці відбувається переродження культурного полотна, на світ з’являється культура-вбивця або так звана «мафіозна держава». У ній кримінал не просто збільшує соціальну ентропію, але модифікує культурний код суспільства так, що всі його захисні соціальні та політичні інститути починають працювати в режимі самознищення. Він вбудовується у всі суспільні зв’язки і відносини, вивертаючи їх сутність, і блискавично метастазує в кожну клітину суспільства від Кущовки до Великої Дмитрівки.

Фінал і проблема трансформації Системи РФ

Ґлєб Павловскiй

Синдром культурного імунодефіциту породжує ті ж наслідки для суспільства, що і синдром набутого імунодефіциту для людини: не маючи сил опиратися агресії зовнішнього середовища, суспільство гине від «супутніх» соціальних недуг (зазвичай від воєн, які саме ж розв’язує). У Росії до кінця XX сторіччя культурний імунітет, який і так не виділявся особливою міцністю, підірвали ще й кілька десятиліть комуністичного терору, також він постраждав від двох спустошливих світових і однієї братовбивчої Громадянської війни. Тому цей імунітет виявився надто ненадійним захистом від кримінальної пандемії, що вразила Росію після розпаду СССР.

Те, що Росія «скотилась» після кількох років ліберальних експериментів в авторитаризм, – це півбіди. Безумовно, диктатура в Росії є злом і анахронізмом. Але це зло звичайне і звичне. Біда ж полягає в тому, що на тлі загального культурного занепаду відбулась змичка авторитарної влади і криміналу.

Не просто взаємодія (це зустрічається часто – можна згадати хоча б Італію в кінці минулого століття, не кажучи вже про цілий виводок африканських чи латиноамериканських диктатур), а саме повна інтеграція. Виникло злоякісне новоутворення, аналогів якому в російській, та й світовій історії небагато. Головний виклик майбутньому Росії – не відсутність свободи і демократії, а криміналізація російського суспільства і держави. Звичайно, боротьба з криміналізацією неможлива без демократизації. Але треба розрізняти мету і засоби.

Останній раз Росія стикалася з таким викликом сто років тому, в епоху «распутінщини», коли самодержавство буквально розчинилося в кримінальній стихії, а межа між політичною поліцією і злочинною організацією в принципі перестала існувати. Відповіддю на цей виклик, як ми тепер знаємо, стала одна з найкривавіших революцій в історії людства і тоталітарна політична система, що виросла з неї. Сьогодні Росія знову лежить розпростертою на лікарняному ліжку історії в очікуванні соціального онколога. Инші імена, инші інтер’єри, але та ж сама страшна хвороба.

Кримінальна матриця: перезавантаження

Споконвіку у всіх російських бідах невтомно і, звичайно, не без підстав звинувачували владу. Влада в Росії – справді не фунт ізюму. Але вважати, що вона і є основною причиною «російських бід», – значить, щиро вірити, що хворий вмирає не від раку, а від висипу. Деградація влади – це всього лише зовнішній, видимий прояв хвороби, але не сама хвороба. Саме тому зміна влади в Росії ніколи не приводила до остаточного одужання – щоразу на новому «політичному тілі» з’являвся старий висип. «Лікувати» потрібно не російську владу, а ту «культурну матрицю», яка породжує порочну владу на кожному новому витку історичного розвитку. Сумний приклад України з її нескінченними «майданами», де кожен наступний уряд виявляється ще більш корумпованим, ніж попередній, є для Росії серйозним застереженням.

Тотальна криміналізація стала наслідком тектонічного культурного зрушення, що сталося в Росії в останню чверть XX століття.

Навіть при відомій схильності російського народу до «воровського шатанія» (за висловом Івана Буніна), цей стан є аномальним для Росії, не вписується в російську політичну традицію і є смертельною загрозою для збереження російської цивілізації. Криміналізація є зміною у самому способі мислення і житті народу, зміною його свідомості. Звичайно, в будь-якому суспільстві в будь-який момент його історії можна знайти так звану «понятійну» складову (неформальний кодекс поведінки), але тільки в період глибокого культурного занепаду вона стає соціальною та політичною домінантою. Тому найважливішою умовою декриміналізації є сьогодні культурна революція, яка дозволить усунути наслідки негативного культурного зрушення. Ніяка конституційна, судова чи адміністративна реформа не буде результативною, якщо Росія продовжить жити всередині кримінальної матриці.

Матриці не виникають самі по собі – є ті, хто їх встановлює, і ті, хто всередині них живе. Культури неоднорідні, вони складаються з безлічі активних культурних меншин, які, власне, і задають параметри матриці, і пасивної культурної більшості (свого роду «стовбурових клітин»), що цю матрицю заповнює собою. Між культурними меншинами (субкультурами) відбувається постійна боротьба за домінування. Одна з таких меншин, стаючи домінуючою субкультурою, формує загальну культурну матрицю за своїм образом і подобою. Природно, що решта (міноритарні) субкультури розвиваються в цей час в скрутних обставинах. Однак у момент кризи одна з маргінальних субкультур може вискочити і сама зайняти домінуючі позиції, отримавши можливість сформувати иншу матрицю. Таким чином відбувається культурна еволюція, що віддалено нагадує еволюцію біологічних видів в описі Дарвіна.

Сучасна російська кримінальна матриця виникла внаслідок негативного культурного відбору. Результатом реформ кінця минулого століття стало створення умов, максимально сприятливих для розвитку дуже специфічного культурного виду – «практичного російського». Фундаментальною характеристикою цього культурного типу є його войовнича безідейність, зацикленість на прагматизмі, неприйняття романтизму у всіх його проявах, цинізм у поєднанні із хворобливою пристрастю до грошей і всього того, що дає володіння ними. Це був саме той історичний і культурний тип, торжество якого геніально передбачив Максим Горький у своїй безжальній і від того непопулярній в Росії статті про російський народ:

Андрєй Піонтковскiй
Прогноз на 2016 рік

У Владіміра Путіна будуть серйозні проблеми, через які у нього залишиться менше часу на зовнішньополітичні авантюри

«Як євреї, яких вивів Мойсей з рабства єгипетського, вимруть напівдикі, дурні, важкі люди російських сіл і хуторів – всі ті майже страшні люди, про яких йшлося раніше, і їх замінить нове плем’я – грамотних, розумних, бадьорих людей. На мій погляд, це буде не дуже «милий і симпатичний російський народ», але це буде – нарешті – діловий народ, недовірливий і байдужий до всього, що не має прямого стосунку до його потреб. Він не скоро задумається над теорією Ейнштейна і навчиться розуміти значення Шекспіра чи Леонардо да Вінчі, але, ймовірно, він дасть грошей на досліди Штейнаха і, безсумнівно, дуже скоро засвоїть значення електрифікації, цінність вченого агронома, користь трактора, необхідність мати в кожному селі хорошого лікаря і користь шосе... І місто, величезне полум’я потреб, яке постійно досліджує думки, джерело дратівливих, не завжди зрозумілих явищ і подій, не скоро заслужить справедливу оцінку від цієї людини, не вона його зрозуміє, як майстерню, де безперервно виробляються нові ідеї...».

Горький, однак, і не думав, що передбачений ним, чужий до ідей та високих почуттів «діловий росіянин», глибоко байдужий до всього, що не пов’язане з матеріальною вигодою, перетворить Росію на кримінальну Мекку. Проте криміналізація Росії є всього лише апофеозом споживчого культу совєтської людини (у народі – «совка»). Тому що, коли немає принципів і ідей, то можна все. «Понятія», які лежать в основі «кримінальної матриці», це всього лише дистильований побутовий прагматизм. Кримінальна поведінка – це найпростіша форма соціального буття. Воно не вимагає ніякої напруги духу, навпаки: щоб вести себе «по закону», потрібно щось більше: віра, ідеї, цінності.

Провести декриміналізацію Росії неможливо доти, поки совєтський культурний тип зберігає домінуючі позиції в суспільстві. Він – основа стабільності існуючого режиму. Але як розглядати сьогодні майбутнього гробаря кримінальної Росії, того, хто зніме «совка» з п’єдесталу?

Нове є добре забутим старим. Насмілюся припустити, що на зміну безідейності і діловому «новому росіянину» прийде добре знайомий тип старого ідейного російського фанатика (або м’якше – романтика). Криміналізація Русского міра стала наслідком його деідеологізації. Відповідно, його декриміналізація може бути тільки результатом повторної ідеологізації. Жорсткому напору кримінальній стихії має протистояти не менш жорстке, нематеріально мотивоване дотримання принципів. Росія готується до приходу нового героя з тих, хто зневажає матеріальні цінності, хто готовий йти під кулі за ідею, а не за перемогу у тендері. Ці люди продовжують жити в російському культурному підпіллі і чекають свого часу.

Очевидно, що сьогодні політична та культурна лінії фронту не збігаються. За своїм життєвим установкам і ціннісним орієнтирами багато флагманів «російської опозиції» та стовпи «кремлівського режиму» виявляються по одну сторону барикад у таборі «практичних росіян». Зате фанатики (або романтики) безкорисливо (не всі, звичайно) б’ються і гинуть за чужу ідею, обслуговуючи інтереси ворожого їм кримінального світу (у тому ж, наприклад, Донбасі). Справжнє культурне і політичне розмежування ще чекає Росію далеко попереду. Воно зламає нинішні звичні шаблони сприйняття протиборчих сторін. Імперію зла будуть валити ті, хто її сьогодні ревно захищає, а нинішні непримиренні вороги будуть брататися на нейтральній смузі.

Складно передбачити, під яким ідейним прапором проходитиме декриміналізація Росії. Повернення ідеології можливе в ліберальній, фашистській чи комуністичній формах. Негативні історичні конотації роблять шанси комунізму в Росії менш високими, тому основна боротьба, швидше за все, розгорнеться між російським націонал-соціалізмом і російською соціал-демократією – випадок майже класичний. Саме вони збиратимуть під свої знамена людей «нової формації», які розірвуть порочний зв’язок влади й криміналу.

Від Пугачова до Кромвеля – непройдений маршрут

«Практичний росіянин», він же «совєтська людина», він же мерзенний «совок», є всього лише освіченим селянином. Совєтська влада досягла неймовірних успіхів у навчанні селянина, але практично ні на дюйм не просунулась у його вихованні. Вражаюче збільшення знань («зате ми робимо ракети і перекрили Єнісей») не супроводжувалося відповідним зростанням культури. Навпаки, парадоксальним чином підвищення загального освітнього рівня йшло рука об руку зі зниженням загального культурного рівня – академік-жлоб і кочегар-інтелігент стали звичним явищем. Поєднання технічної витонченості розуму з гуманітарним примітивізмом поширені всюди.

Фундаментальною рисою селянської свідомості, як на мене, є нездатність до політичної дії.

Пояснити це доволі просто. Політична дія є функцією економічного інтересу, а інтерес є, у свою чергу, усвідомленою потребою. З потребами у освічених селян все було добре, а от з їх усвідомленням – погано. Тому що селянин розчинений у своїх потребах, він не може від них відірватися, не може правильно розставити пріоритети, не може пожертвувати чимось несуттєвим і миттєвим заради істотного і перспективного, а отже, не може планувати далі, ніж на один день. А все через те, що абсолютно позбавлений будь-яких ідей...

У результаті, більшовицька революція виявилася селянською революцією. Ленін стоїть в одному ряду з Болотниковим, Разіним і Пугачовим. Взагалі, селянська революція ні перемогти, ні тим більше утримати владу через аполітичність селянства не може. Але в Росії сталося нечуване – вона перемогла. Сталося це тому, що на неї зверху одягли ідеологічний «екзоскелет» російського комунізму.

Поки цей штучний каркас не розсипався (а його вистачило на сімдесят років), реінкарнація «республіки Пугачова» трималася на плаву. А от коли він зотлів, «республіка Пугачова» одразу дегенерувала в те, чим тільки й може бути за визначенням – в анархічне кримінальне царство, свого роду неосяжне «гуляйполе». З однією тільки поправкою: до цього моменту вона вже володіла ядерною зброєю і небаченим для такого типу соціокультурних утворень залишковим технічним потенціалом.

Кремль править селянським світом, править не Русскім міром, а разом з Русскім міром, він є його органічною частиною. Русскій мір підім’яв Кремль під себе і розчавив. Незважаючи на свій страхітливий вигляд, самозвана «русскомірна» селянська імперія – дуже нестійке соціальне і політичне утворення. Парадоксально, але головна причина її нестабільності, що є одночасно і головною причиною, що забезпечує її життєздатність, – дистрофія культури.

У сучасній Росії взагалі немає еліти в строгому сенсі цього слова, і тому немає драйверів розвитку, що дозволяють російському суспільству адаптуватися до мінливих умов існування.

Посткомуністична імперія, як інерційна іграшкова машинка, – їде, поки не заглухне або поки хто-небудь не зупинить її. Тобто поки дорога відносно вільна, все виглядає дуже серйозно і навіть страхітливо (розганяється, гарчить і сипле іскрами). Але, як тільки ткнеться в перешкоду, – зупиниться, пошумить і затихне. Тут саме час згадати иншого Владіміра з його крилатою фразою про гнилу стіну, якої варто тільки торкнутися, і вона розвалиться.

Проблема не в тому, що сучасний режим сильний. Тут, як у зіткненні конкістадорів з індіанцями, одного невеликого, але добре організованого загону достатньо, щоб припинити життя якого-небудь «вічного царства» Інків. Пугачовське повстання закінчилося, коли з Польщі відкликали кілька частин регулярної армії і Суворова. Проблема в тому, що немає поки ніякого добре організованого загону – навколо в основному такі ж селяни, тільки з иншими гаслами. Режим буде існувати доти, поки не прокинеться самосвідомість підприємницького класу, і він не зробить свій не так навіть політичний, скільки культурний вибір на користь нової парадигми. Росії потрібен свій Кромвель; коли він з’явиться, кримінальна імперія колишніх «совєтських людей» загине в лічені дні.

Люстрація як засіб лікування культурного імунодефіциту

Щоб вирвати Росію з кримінального болота і нав’язати їй нову культурну парадигму, майбутній «російський Кромвель» як мінімум повинен прийти до влади. Але процес розкладання зайшов так далеко, що на повернення до «історичної норми» будуть потрібні роки і навіть десятиліття. Крім «політичної хірургії» у боротьбі з кримінально-державним новоутворенням доведеться вдатися до «політичної хіміотерапії» – комплексу заходів, спрямованих на придушення кримінальних точок зростання.

Кримінальний порядок міцно вкорінений в соціальному і культурному ладі сучасної Росії. Він не нав’язаний їй ворогами і не впав з Місяця. Політичний крах режиму автоматично не знищить кримінальної павутини, що обплутала країну. Новій владі доведеться не тільки і не стільки займатися конструюванням «майбутнього» (чого всі чекають), скільки придушувати запеклий опір «минулого»: два десятиліття життя в умовах кримінальної анархії пробудили в російського народу звички, від яких йому дуже нелегко буде відмовитися. Це та сувора реальність, від якої сьогодні всі пророки російської свободи воліють сором’язливо відводити очі.

Не тільки послідовно проводити в повному обсязі демократичні перетворення, але просто дотримуватися тенденції демократизації в цих умовах буде дуже непросто. Кримінал буде першим, хто скористається демократичними реформами в своїх інтересах. Політика люстрації, націлена на адресне покарання осіб, пов’язаних зі старим режимом і з кримінальним товариством, за таких обставин здається меншим злом, як з політичного, так і з гуманістичного поглядів.

Люстрація – неоднозначний засіб, що має безліч побічних ефектів, острах перед якими на початку 90-х років минулого століття змусив відмовитися від неї. Наслідки цієї відмови сьогодні здаються швидше негативними, ніж позитивними. Але для тієї майбутньої Росії, де розгорнеться глобальна «війна матриць», вибір буде украй невеликим: або люстрація з шансом зберегти демократичну природу влади і пройти між Сіциллою реставрації та Харибдою переродження революції, або терор з неминучим згортанням демократії і потраплянням в остаточний історичний тупик.

Люстрація – це спосіб уникнути терору, обмежившись точковими покараннями. Вона дозволить придушити активність злоякісної культурної матриці на час, необхідний для розгортання нової матриці і заповнення культурного імунодефіциту, а отже, дасть можливість здійснити декриміналізацію російського суспільства в бережному режимі і з меншими ексцесами. Як і приватизація, люстрація хороша чи погана не сама по собі, а залежно від якості виконання. Тому замість того, щоб сперечатися про користь і шкоду люстрації, краще почати сперечатися про принципи і механізми її реалізації.

Крізь терни до зірок…

Кримінал – головний ворог російського народу сьогодні і головна загроза для існування російської культури. Це ворог більш витончений і небезпечний, ніж корумпована влада, але менш очевидний. Кримінал – реальний господар сучасної Росії і основний спонсор авторитарного режиму. Росія пройшла стадію, коли чиновники покривали злодіїв, тепер злодії керують чиновниками. Величезний потік нових емпіричних даних, сніжним шаром нависає над вітчизняною аналітикою, яка втікає від них як чорт від ладану, щоб тільки не робити ніяких узагальнюючих висновків, наочно і однозначно показуючи, що центри прийняття економічних і політичних рішень зміщуються з публічної сфери в ту глибоку тінь, де обговорення проходять не на «сесіях», а на «сходках».

Боротися за політичну та економічну свободу і не боротися з засиллям криміналу – значить намагатися відрубати щупальця спрута, не чіпаючи самого спрута.

У Росії є шанс вийти гідно і з цього неймовірно важкого становища. Але для цього їй потрібно здійснити не просто політичну, а соціальну та культурну революцію. Росію чекають не роки, а десятиліття суворої боротьби. Сценарій «свобода нас зустріне радісно біля входу», очевидно, не є робочим. Наївно вважати, що достатньо обрушити режим, щоб все відразу стало на свої місця. Росія – як важкопоранений: навіть отямившись, ще довго буде на інвалідності. Бувають ситуації, коли хворіти простіше, ніж лікуватися. Одужання буде довгим і потребує напруження всіх духовних і фізичних сил для формування нації. Але дорогу долає той, хто йде – а того, хто стоїть, закопують на узбіччі історії.

http://www.novayagazeta.ru/comments/71380.html