www.ji-magazine.lviv.ua

Ґлєб Павловскiй

Передфінальний і постфінальний стан Системи РФ: народження концепції Центру

Ми публікуємо фрагмент нової книги Ґлєба Павловского «2016 / Terminus. Неопропаганда, ескалація і межа насолод Системи РФ» (М.: Европа, 2016). Третя з книг трилогії автора про Систему РФ («Система РФ у війні 2014 року», М., 2014 і «Про витоки російської стратегічної поведінки», М., 2015). Система РФ – це система поведінки Росії, що відрізняється стилем ескалації. Книга присвячена ризикам в найближчому майбутньому Росії. Ґлєб Павловскiй вважає, що населення РФ насолоджується атмосферою екстремальності, і попереджає про вхід Системи в її фінальний стан: «Театр 2016 року – це сцена Фіналу». Театру Системи присвячений один з центральних матеріалів, де описані такі типажі, як Куратор, Прихильник і Відкупник. Книга містить історичний нарис створення Неопропа – російської пропагандистської машини – очима одного з її будівничих.

Тема конференції – «Росія-2020» – ексцентрична. Не тому, що стосується майбутнього, а тому, що прив’язана до дати. Говорити про майбутнє Росії можна, лише не варто навіть намагатися уточнювати дату. Було б помилкою шукати в Росії стійкий державний ландшафт, усередині якого змінюються лише політичні режими. Це заведе нас в полеміку про гіпотетичні моделі Росії. Але якщо розглянути поведінку нашої державності як «чорну скриньку», вона одразу ж втратить таємничість, і по її реакції можна буде багато чого сказати.

Я не знаю детально соціальну і політичну систему Росії, але знаю, що і як вона робитиме.

Я говорю про Систему РФ як про модель поведінки, що ставить її громадян та її сусідів у скрутне становище. Тема мого повідомлення – ситуація, яка сьогодні виглядає віддаленою, але ніхто їй не перечить, навіть у Кремлі: майбутнє припинення функціонування влади в Росії, в нинішньому її вигляді «путінського режиму».

Фінал Системи – витіснена політична проблема. Все в світі закінчується. Фінал процесу або системи в політиці – звичайна політична банальність. Але притому, ні прихильники Путіна, ні його вороги не заперечують кінцівки державних станів, ніхто не розбирає це легко передбачуване явище. З його героями, його хижаками і його ризиками.

У Росії не аналізують майбутнього – майбутнім тут лякають. Для розмови про «жахи після Путіна» в Росії завжди є вдячна аудиторія: піде Путін і прийдуть ще гірші люди... відбудеться революція, громадянська війна... буде різанина і погроми... до влади прийдуть ліберали, розпродадуть землі та сировину... від Росії залишиться Московська область... до влади прийдуть силовики з націоналістами і розгорнуть кривавий терор проти лібералів... Ця апокаліптика цілком літературного та кінематографічного походження. Практика російського режиму виключає реалістичні дебати про майбутні загрози. Реальна економіка, суспільне полотно Росії, непублічні фактори масової та індивідуальної поведінки не обговорюють вголос і не сприймають серйозно. Джерело страхів майбутнього – в непроаналізованості сьогоденні. Екстраполювати щось на майбутнє в таких випадках марно.

Реальним чинником став вакуум передбачуваного майбутнього, а отже, і нульова готовність Системи до зустрічі з її Фіналом. Обговорюючи «майбутні дії Москви», не помічають, що в самій Москві не обговорюють навіть наслідків того, що вже сталося. А наслідки генерують майбутнє [1].

Маючи справу з Кремлем, марно вгадувати і прогнозувати його майбутні стрибки. Ненадійні і оцінки можливих рівнів ескалації. Зате можна і потрібно розрізняти а) коридор маневрів-ескалацій і б) ситуацію в кінці коридору.

Андрєй Піонтковскiй
Прогноз на 2016 рік

У Владіміра Путіна будуть серйозні проблеми, через які у нього залишиться менше часу на зовнішньополітичні авантюри

Питання про Фінал Системи пов’язане з питанням про її трансформацію, але це не одне і те ж питання. Трансформація може прискорити Фінал і ним обірватися (поганий знак цього – Україна). А може і допомогти Системі відійти від найгірших сценаріїв і стати Фіналом-soft, спокійнішим для людей і «еліт».

Ескалація виключає прогнозування. Вже з середини військово-кризового 2014 р. було зрозуміло, що Система в Україні намагається відступити. Але тут з’ясувалося, що в ній немає навичок управління такими операціями. Деескалація в Новоросії, потай розпочата влітку 2014 року, обернулася потім катастрофою малазійського Боїнга, далі – наступом під Маріуполем, з ризиком великої европейської війни, а рік потому завела РФ в Сирію та Ірак. Кожного разу ми бачимо ескалацію ризиків, що лякають населення, але лояльні до функціонерів Системи. І кожного разу Кремль не вміє погасити радикалізм, що годується навиком ескалацій.

Вдаючись до ескалації, влада забороняє собі та иншим прораховувати ризики. У результаті Система РФ не може перейти в иншу правову систему. Справа не в «генетичному коді», а в тих властивостях, які забезпечували її виживання і глобальну ефективність в троїстій монополії суверенітету, агента світового ринку та розпорядника суспільства, невиразно злитих в єдину («гібридну») структуру Системи РФ. Така структура більш рухома за минулу совєтську ідеократію, проте виключає будь-яку нормалізацію.

Система РФ нефункціональна і там, де вона успішна, і там, де ні. Місце інститутів в ній зайняли відкупні організації – які створені ad hominem і, які привласнили державні прерогативи. Фінал виявить непридатність моделі: вона зламається при вирішенні простої задачі, але замінити її буде нічим. Головне, що можна сказати про фінальну ситуацію Системи РФ, – вона настане політично моментально; відомі нам державні суб’єкти не будуть до неї готові. «Час Х» – час дефіциту політичних інструментів, необхідних для термінових дій. Інструментальний дефіцит поведе до панічної інтенсифікації Системи в Фіналі.

Кінообраз Фіналу Системи не «Interstellar» (хоч точка сингулярності притаманна і тому, й иншому). По той бік Системи РФ нас не чекає нова комфортна для життя земля, а та ж сама, але з оголеними реальними слабкостями, небезпеками і загрозами. На такому ґрунті нема як будувати справедливу Республіку чи демократичний Поліс. Але вона і буде нашим перехідним станом.

Той, хто хоче бути до нього готовим, повинен оцінити майбутні дефіцити, розпізнавши їх в сучасному вигляді. Тільки той, хто сьогодні зайнятий тим, чого не зможе добути завтра, натренований для участі в чемпіонаті перехідного майбутнього.

Масмедіа і Неопроп. І тут фінал відкриє скриньку Пандори. Країна зіткнеться зі спадком своєї нерозсудливості, не маючи ключів до реальних рішень.

Розмови про цензуру в російських ЗМІ зміцнили ілюзію, ніби справа лише в її скасуванні – це не так. Проблема Неопроп РФ тільки частково пов’язана з політичною цензурою (хоча цензура в ній теж є).

Задовго до президентства Путіна російське ТБ перетворилося на стресогенний керований інструмент. Російська пропаганда, про яку так багато говорять, – це задоволення масового попиту на hate vision.

Кремль втрачає вплив на енергосектор Східної Европи

Geostrategy

Два роки найнебезпечніших імпровізацій влади при незмінній підтримці населення Росії породили міт про всесильну російську пропаганду. Всі вже забули, що пропаганда – лише сервіс політики. Вона підказує тим, хто згоден вас підтримати, все необхідне: слова, наративи, емоційний мотив. Ринок пропаганди в РФ – насамперед ринок покупця, а не продавця.

Наприклад, якщо входом у фінальну ситуацію стануть т.зв. «перекидні вибори» (коли виборець масово недовіряє усім провладним силам), вони не створять кола нових державних сил. Розраховувати на чесні вибори як генератор терміново необхідних інструментів є політичною помилкою. Вибори починають працювати на самоочищення і оновлення політики вже при доволі високій правовій самодисципліні [2].

Можна передбачати й инші форми інтенсифікації Неопроп у Фіналі:

а) шляхом поворотної гласності, тобто через кинджальну контркампанію при відході лідера або вакуумі контролю (на кшталт «вікна» в кінці 2011 року, після двох масових мітингів у Москві. Воно зачинилося вже до Різдва 2012 року);

б) зупинення через поразку – коли в конфлікті, що ініційований самою Системою, вона несподівано програє. Момент програшу через слабкість нестерпний для населення. У лютому 2014-го Кремль «втік у Крим» саме від такої ситуації.

У Фіналі попит на hate vision збережеться, як і ті, хто зуміє його задовольнити. Кадри Неопроп, сформовані за останнє двадцятиріччя, позбавлені уявлення про політичне благо та професійну етику. Вони будуть «демократами» доти, поки на це буде попит. У Фіналі ЗМІ запропонують аудиторіям нові об’єкти для ненависті – винуватців того, що сталося, «ангелів Зла» на тлі «лицарів Світла». Люди замість програм, паролі замість дискусій. Мова піде не про концепції необхідних реформ, а про лідерів – «хороших людей».

Виникнуть «ножиці» запиту на лідерство: кандидатам в політичні лідери будуть успішно протистояти лідери «соціалки».

Попит на лідерство. Путін залишить глибокий і багатосторонній слід в Системі РФ, а отже і в подальшому стані Росії. Монопольно уособлюючи державу, Путін сформував звичку до державності балакучої, але впертої. Путін розмовляє з людьми тільки про ті проблеми, стосовно яких готовий запропонувати рішення, а точніше – себе як захист від їх нерозв’язності. Цей слід в державі залишиться. Такий тип влади шукатимуть і, ймовірно, зажадають і в «постфінальній» Росії. Відкинувши Путіна, будуть шукати нового – другого, третього Путіна...

Припинившись як «путінський режим», Система РФ збережеться як бажана поведінка і спосіб формувати і вирішувати завдання.

«Лідер соціалки» – хто він? Двадцятирічний мейнстрім 1995-2015 років сформував унітаристську корупційну структуру державних витрат. До неї прив’язана структура влади і життєдіяльність масових груп. Не вникаючи в деталі відмінностей між російськими бюджетниками, контрактниками, службовцями і т.п., позначимо весь ландшафт бюджетозалежного населення загальноприйнятим у РФ терміном соціалка [3].

Термін передбачає залежність населення, бізнесу та структур управління від витрат, прив’язаних до територіального розміщення одержувачів і обумовлений їхньою (становою) ієрархією. Цю архітектуру не ліквідовувати ні моментально, ні в середньостроковому плані, а її злам спричинив би найжорстокіші потрясіння.

Вгорі піраміди виникла державно-політична роль «Лідера – гаранта соціалки» (або «президента бюджетників РФ»). Лідер соціалки об’єднує прерогативи верховного розподільника, контрольної суперінстанції і – головне – страхового гаранта виплат у будь-якому випадку. Законодавча влада не грає тут майже ніякої ролі, а місцева – лише роль передавача.

Місце «Лідера соціалки» Путін займає символічно – насправді це робота прем’єра. І воно не слабше, ніж конституційне його місце [4]. У Фіналі тут розгорнеться боротьба, яка викривить позиції політичних сил. Ідею, що місце Лідера – Гаранта «соціалки» може бути деперсоналізоване, відкинуть: політична спокуса захопити це місце надто сильна. Відкинення і заміщення «соціалки» системою платних послуг, – настільки масове, що ідея стане згубною для тих, хто її висловить [5].

Фактор унітарного Центру. Центр – ось справжня новація Системи РФ і разом з тим біда, що веде до її фіналу. У Системі діє надфінансований монопольний Центр. Він рухливий, не зв’язаний доктринами і правовими обмеженнями. Справа не тільки в монополії на владу – Центр практикує управління ескалацією. Воно включає в себе:

а) створення;

б) ескалацію ситуацій загрози, одночасно з їх неопропагандним перебільшенням. А далі:

в) балансування на межі втрати керованості, заради

г) надання населенню «захисту» від катастрофи, яка не те реально загрожує, не те  вигадана.

Центр в такому модусі і є головним джерелом суверенних ризиків. Але питання про центральну силу Росії ще загостриться при настанні фінального стану. Воно тісно пов’язане з російським питанням, не вирішене жодною з колишніх державностей Росії, включаючи Систему РФ. Нестворення російської політичної нації компенсували приналежністю росіян до унітаріїв Центру (Петербурга, потім Москви). Центр з його інфраструктурою залишається єдиним реальним російським осередком. Лояльність Центру і одержимість його могутністю замінили нам політичну релігію. При активізації етнократій, унітарна інфраструктура Центру є уявною лінією оборони російських інтересів.

Неоегалітаризм і боротьба за Центр в Фіналі. У ситуації Фіналу Росію накриє хвиля реакцій на кричущі форми нерівності – соціальної, етнічної та територіальної. Ця хвиля неминуча при скасуванні цензури і виході реальних нерівностей назовні. Неоегалітаризм одразу спроектується на регіональні бюджетні диспропорції.

Російська Федерація асиметрична. У неї входять, номінально на рівних правах, т.зв. «національні республіки», або етнократії; регіони, області та краї (переважно росіяни) – плюс низка великих міст. У фінальній кризі роль етнократій виросте. Вони консолідуються першими, перетворившись на квазі-«рухи» загальноросійського значення, з діаспорами замість кордонів. Областям і російським регіонам зробити це буде важче, незалежно від економічної вагомості [6].

Консолідація етнократій піде одночасно з деконсолідацією російських земель. Відповіддю на це навряд чи стане формування «російських рухів». Більш ймовірно, що росіяни згуртуються навколо ідеї відродження заново монопольного Центру.

Так і раніше піднімалась центральна влада після кожного її краху. Відсутність альтернативної концепції Центру та його зміщення – стратегічно слабке місце ліберальної опозиції [7].

Фінал на глобусі. Для нас і для решти світу питання про Фінал сьогодні звучить зовсім по-різному.

Для нас: чи можливе некатастрофічне перетворення Системи РФ на державу правову, тобто безпечну для мирних занять, життя і власності її громадян? Для зовнішнього світу: чи можливий сценарій необмеженої ескалації Системи? Чи чекати їм нових гібридних військових імпровізацій з ризиком втягнення світу у велику війну? (З якої переможцем вийде Китай.)

Перше питання є питанням про принципове перетворення нинішнього політичного режиму. Воно включає в себе облік незруйнованих секторів економічної та соціальної активності людей Росії (включаючи здорові ланки апарату влади). Друге питання – питання про нову концепцію політики стримування Системи РФ.

Стримування ззовні дуже ризиковане – через вбудовану в Систему можливість рефлексу до зустрічних ескалацій. Реалістичніше ставити питання про потенціал внутрішнього стримування влади самим російським суспільством. Попит ще латентний, адже політично проявитися йому ніде. Чи можна оцінити попит на внутрішню політику стримування Системи? На політику створення перешкод безпідставного та / або тиранічного розкрадання державних шансів Росії?

Ключ до проблеми – всередині Росії і пов’язаний з темою предфінального і постфінального станів Системи РФ. Державність, що виникне при переході, мусить оточити себе стримуючими кордонами, пов’язаними з національними інтересами. Важкість завдання колосальна. Але инакше неминуче відновиться – не в колишньому, а в ще невідомому, модернізованому вигляді – Центр Системи. (Де б він не розміщувався територіально.) Найбільшим стимулом до його відновлення стане зовнішня загроза, реальна чи видумана [8].

Майбутня конфігурація влади має бути готовою до двоякого стримування – зовнішнього та внутрішнього. Довівши здатність до державної самодисципліни стримувань і противаг (територіальних, земельних і демократичних), російській владі варто буде практикувати і дружне стримування инших світових центрів [9]. Вступаючи в коаліції з ними чи дотримуючись китайського шляху «блискучої ізоляції»? Невідомо. Обговорювати це сьогодні ніде, адже мова йде про майбутній світопорядок, яким той сформується (чи ні) після кінця Системи РФ. Постфінальна Росія має стати частиною і одним із спонсорів майбутнього світового устрою.

Для Росії проевропейський і продержавний консенсус – це одне і те ж. Готувати людей, владу і суспільство до такого консенсусу – отже бути політично готовим до фіналу Системи РФ.

Український кейс Фіналу. При неподібності культур, держав і країн Росії та України, раптовість випаровування української держави (яку можна прямо датувати січнем 2014 року) є однією з моделей фіналу Системи.

Україна багато чим схожа на РФ, хоч у ній не було аналогів Єльцину чи Путіну. Українська політична культура не знала і магії Центру (на місці якого був символ-міт українства). Росія і Україна політично різнотипні, але помітно і неповноту їхніх відмінностей.

Подібно до української, Система РФ державно відхиляє реальне внутрішнє розмаїття, множинність укладів життя, тому вона так само непридатна до реформації, як і Україна. Там і тут ми маємо справу зі слабкою владою, яка, привласнюючи інструменти сили (фінансової, військової, культурної), слабшає, а не стає сильнішою.

На Донбасі ми бачили деякі, ще непізнані елементи майбутнього фіналу Системи РФ. Непряма схожість – випадання ключових фігур там, де потрібні люди, що приймають управлінські рішення. Навіть якщо рішення були, людей не вистачало. Ланки управління в критичних точках ДНР / ЛНР ніколи не заповнювали остаточно. Добре знайома нам управлінська ситуація: там, де потрібно швидко прийняти компетентне рішення, зникає особа, яка має право його приймати.

Куратори. У Донбасі революційну легітимність влади узурпували куратори. ДЛНР дозволила виникнути постаті куратора – роль, яка всередині Системи РФ слабко помітна, між тим величезна частина функцій державного управління в РФ замінена куруванням. Особливість курування – саме в нечіткості управлінської схеми, при неможливості корекції вихідного рішення.

Куратор – це політичний бюрократ. Він керує проектом і визначає курс через команду залучених виконавців – нечітку номенклатуру особистих «агентів». Публічну відповідальність за дії залучених ним (підшефних) агентів він не несе. Лише апаратні чутки дозволяють здогадуватись про успішність чи провал його інтриг [10]. Тимчасово залучені попутники дотримуються його вказівок, поки їм це вигідно. Вибравши момент, вони виходять на власну орбіту – аж до кримінальної. Історія кураторських ігор з групою БОРН, замах на Політковську і напад на Олега Кашина показують потенціал безконтрольності розвитку кураторських «схем».

Куратор привертає до своїх завдань кожного, хто готовий вести з ним справи. Він сам диктує норми і правила в полі його завдань, як колонізатор в колонії. Поле його компетенції не жорстко окреслене. Куратор може розтягнути його на «сірі» зони, де тільки знайде собі засоби приструнки (див. інститут «підвалу» у Донецьку та Луганську). Якщо в полі курування хтось відмовляється коритись, куратор може покарати норовливого агента. Але не судово чи бюрократично, а за допомогою иншого агента, залученого у це завдання, ad hoc.

Кураторство обростає непублічною практикою усунення конкурентів за допомогою кураторського ресурсу. Найбільш злоякісні союзи куратора з місцевими авторитетами: кожен використовує куратора як особистий ресурс, порушуючи всяку управлінську логіку. Що, зрозуміло, підриває будь-який шанс регулярного держбудівництва на території. Політична схема забезпечення інтересів влади, яку втілює куратор, деструктивна і схильна до розпаду.

Революція воскрешає Систему. Зім’ята «ліберальна революція» України, що перейшла в розпад державності, – один із сценаріїв фіналу Системи. Прецедент в Україні важливий для РФ також через результат «державних» експериментів у Новоросії.

Невдачу революції на базі телеаудиторій особливо добре видно на прикладі донбаського ополчення – з його переходом від особистої жертовності до політичної невагомості, територіального бандитизму і вбивств.

Прогностично і те, як на Донбасі провалювалися всі «нові революційні ідеології». Багато місцевих активістів та волонтерів були ідейно індоктриновані, але ніхто не сформував дієвої політичної чи господарської повістки.

Для спонтанно виниклого революційного інтеграту Донбас не знайшлося ні ідейного лідера, ні повістки. Це натякає і на постфінальну ситуацію в РФ.

Новоросійська Система ДЛНР примітивно, зате реально змоделювала і революційний сценарій Фіналу головної Системи. Провалився «православно-господарський соціалізм», «націонал-більшовизм», утопія «військової демократії озброєних чоловічків». Жодну програму не довели навіть до апробації. (Тут, до речі, разюча відмінність від усіх колишніх епох революційного експерименту в Росії 1905-06, 1917-22 і 1990-95 років.)

Перехідна agenda. Політичне прогнозування в Росії схильне до неприпустимої операції (фантазійного) «заміщення» прогнозистом місця діючої влади. «Я б зробив не так, як ці» – притому, що експерт не може, та й не хоче займати їхнє місце. Для нашого політичного прогнозування звичайна пастка екстраполяції. Фокусування на персоналіях, важливих сьогодні, – наприклад, на Путіні. Політичне поле штучно звужене навколо уявної причини, втративши глибину і замкнене на травматичній персоні. Це веде до того, що ми проскакуємо проблему перехідного стану – найважливіший, але недовгий період з його завданнями.

Росія – «чемпіон нерозрізнення» перехідних моментів з їх специфічними повістками. Через це її зосередження на гірких втрата, які вона десятиліттями пережовує. Нас підкорюють домисли «втрачених можливостей» (які, нібито, ми втратили, віддавшись в «погані руки») і фантазії про майбутнє без поганих хлопців. Описуючи реальність, ми «політологічно обурюємося» на пануючих – так, ніби самі посеред них. Ми продумуємо можливості влади за неї, не покидаючи інертного статус-кво.

Прихильників легалізації status quo викривають прихильники його криміналізації, але немає дебатів про політику переходу. Про стан, який вже не буде колишнім, але матиме максимум незакритих ще можливостей. Вікно можливостей і є полем дій перехідного періоду. Дій, які можна зробити лише раз. Втрачене вікно закривається. Пропуск повістки дня перехідного стану наступним ходом неминуче відтворює той чи инший клон самої Системи РФ.

***

Система РФ припускає державно інфантильне і національно безвідповідальне суспільство. Сьогодні нами керує не зла воля, а нерозрізнення граничних ризиків, з байдужістю до збитків, яких зазнають люди. Ці ризики і біль залишилися поза внутрішніми дебатами Росії, опозиційними також. Фінал Системи не несе нам ні морального, ні виховного повідомлення. Він настає не для того, щоб судити і карати чи «повернути на европейський шлях». У Фіналі взагалі ще немає національно відповідального суб’єкта, ні владного, ні суспільного. У Фіналі ще немає і публіки – те, що сьогодні так іменують, це лише тінь політичної колективності. Вона не зможе діяти як суверенне суспільство. Поки це так, не сформуються навіть обриси широкого продержавного консенсусу населення, влади і опозиції.

Примітки

1. Прийняті Москвою руйнівні для російської економіки «самосанкції» – класика прогнозної недооцінки ризиків для майбутнього Системи.

2. Взагалі, слід уважніше вивчити український досвід 2004-10 і 2014-15 років. Українські рухи (не хочу сперечатися з визначенням їх як «революцій») починалися з центральної вимоги чесних виборів – і вони перемогли. Подальші вибори можна вважати настільки «чесними», наскільки взагалі на це здатна нова – слабка – влада. Але за ними не прийшло ні оновлення кадрів, ні зміцнення інститутів демократії. Причин для цього багато, включаючи війну. Але факт, що постсовєтське суспільство, яке близьке за типом до РФ, не здатне на самореформацію, навіть йдучи заради цього на важкі жертви.

3. При цьому для Системи РФ звичне принизливе поводження з «нашою простою», «звичайною» людиною. Немає такого російського терміну, щоб описати всю неістотність людини-пожильця в діючій Системі. Соціальна гідропоніка РФ одночасно є її стічною системою. Навіть у відносно незлобиві часи вона розглядає всіх і кожного просто як резервуар для скидання своїх ризиків, втрат та инших відходів.

4. Ми вже згадували про те, що в Системі РФ відбувся зсув від раціонально-правової моделі легітимації Путіна до харизматичної (Е. Шульман). Зрушення не виглядає остаточним і слабо обґрунтоване, але феномен наявний. Можна говорити про гібридну легітимність Путіна як фронтмена Системи, де на перетині раціонально-бюрократичних і харизматичних аспектів сформований двополюсний синтетичний (гібридний) центр легітимності. Путін не зафіксований на одному з полюсів і пересувається від одного до иншого, туди і назад («політика зигзагів»). Сьогодні Путін – харизматичний лідер, проте його харизма «доказ» до вистави його (уявного) уміння вічно перемагати на виборах. Можливість такої персонократії – реакція на певний тип попиту.

5. У стані Фіналу спазм примусу до політики буде вкрай хворобливим. Навик нема, є фантомний рефлекс «застосувати владу» і знайти «вірну людину». Коаліція бюджетників РФ, що залишилася без Гаранта, спробує негайно призначити Гаранта – Наступника. Звідси тема лідерів бюджетного комплексу важлива і потрібна вже сьогодні.

6. Всі взагалі просторові відмінності – між містами, громадами, регіонами – у Фіналі політизуються. Можливо, вже тепер треба створювати громадські інстанції, які б шукали і відпрацьовували схеми узгодження важких питань.

7. Небезпечними у Фіналі стануть будь-які проекти, що вимагають виняткового або силового ресурсу. У тому числі – нові конституції. Всі вони можуть легко перетворюватися на причини для насильства, поновлюють попит на екстраординарну владу.

8. «Антиросійські санкції» – дієва, незаперечна аргументація на користь монопольного, запеклого Центру, що грає з ескалацією.

9. Важке запитання стримування зовнішніх загроз при проходженні Системою РФ фази Фіналу. Відсутність сил стримування і тим більше – прецедент зовнішнього втручання (кейс України!) можуть стати поштовхом до спазматичної реанімації колишньої Системи.

10. Цікавий подвійний клімат «несекретної таємності» в зоні гібридної війни. Усім «все відомо», і ніщо не визнано і не названо своїми іменами. Державність ДЛНР будували в імлі секретних спецоперацій, де завжди незрозуміло, що може бути публічно згадано, а що ні. У результаті: і рішення, і їх неприйняття приписували містичним московським кураторам, що не можна було перевірити, але сумнівів в цьому не виникало.

http://gefter.ru/archive/17065