Андрій Павлишин

Куди ми прямуємо в польсько-українських стосунках?

1937 рік. Бандера відбуває два пожиттєвих ув'язнення в тюрмі важкого режиму. Про бандерівців ніхто нічого не чув. "Сокальський кордон" надійно боронить Волинь від "злочинного" українського впливу з Галичини. Українські та польські селяни з "кресових" міфів Сроковського, Смажовського, Ісаковича-Залєського, тата і дочки Семашків і ще дідькової хмари їм подібних, танцюють, співають, спільно розпивають горілку і статечно закушують чим Бог послав. І тільки запальний дивак з Любліна очима візіонера бачить трагічне майбутнє волинських поляків, зумовлене інтелектуальною обмеженістю, шляхетським расизмом і запеклою ксенофобією а ля Дмовський і Ридз-Сміґли. Він це вже тоді назвав "новою Хмельниччиною".

Ось витримки з дуже раннього, але дивовижно точного в оцінках короткого тексту Юзефа Лободовського "Куди ми прямуємо в польсько-українських стосунках? Від бездумності до катастрофи (Відповідь №7 на анкету)":

"(...) Минуле, культура та устремління сорокамільйонної нації, яка мешкає за сусіднім кордоном, є для нас явищем вельми екзотичним. Крім жменьки фахівців і людей доброї волі, ніхто в Польщі нічого про українське питання не знає. (...).

Там, де панує бездумність і байдуже неуцтво, завжди найбільшим успіхом втішається програма, яка лестить віджилим хворобливим звичкам і прагненням. За цих обставин приходять політики, чиї погляди не витримують найменшої ставки віч-на-віч із дійсністю, і є докладним запереченням повсякденних фактів. І кажуть, що українського питання взагалі не існує. Бо що то, до дідька, за питання, коли оті русини тільки внаслідок інтриг колишніх окупантів і зусиль масонів не хочуть стати поляками. Вистачить їм це пояснити, і якщо забракне очевидного поступу, вдатися до педагогічної допомоги адміністрації, а в найнагальніших випадках до кількох зразкових пацифікацій – й наша узяла. Панове Ґертих, Бандровський, Ґлюзінський – і скільки їх там ще отих бездумних підбурювачів і без того вже достатньо збаламученого суспільства, провадять роботу, яка в результаті провадить до нової Хмельниччини. (...)

(...) що ідеологи з-під прапору Дмовського збираються вчинити з українцями тоді, коли ті однак упруться і не захочуть піддатися полонізації? Тоді залишаться тільки два шляхи: або організувати якийсь масовий exodus українців з Польщі, як свого часу вчинили турки з грецькою людністю Леванту, або зректися раз і назавжди всіх теренів з перевагою української національності. Це, принаймні, логічно. Є ще й третій шлях, про який, зрештою, уважний читач може дещо вичитати між рядками в деяких публіцистів, а саме: нидіти й далі в наявному безпрограмному балагані та ґречно чекати, аж поки більшовики тимчасом винищать до ноги своїх українців. Це далебі змінило би ситуацію докорінно. Звідси парадокс: вороги комунізму є водночас прихильниками його перемог на Наддніпрянській Україні, прихильники польських імперіалістичних гасел не можуть і не хочуть погодитися з думкою, що існує можливість, або навіть потреба ліквідувати російський імперіалізм.

(...) Якщо ми не хочемо мати українських націоналістів, то матимемо паліїв і убивць з КПЗУ. Прошу поміркувати, що краще!

Мої враження від фільму “Волинь”

Пилип Іллєнко

Підсумкова теза мала би звучати приблизно так: якщо поляки (не уряд, уся нація!) не зрозуміють тієї простої істини, що історія сплела долі України та Польщі в нерозривний вузол (в геніальних словах Шевченка: "Польща впала, /Та й вас задавила" – можна з успіхом змінити послідовність подій) і упіймаються на липучу стрічку наївного псевдореалізму "ендеків", ми вдруге змарнуємо наші шанси на Сході Європи, як уже колись змарнували в боротьбі проти зростаючого московського імперіалізму, і не втримаємося не тільки в Дубно чи Острозі, але й у Тернополі та Львові. Сучасна політика ховання голови в пісок та заколисування самих себе вигаданими казочками провадить семимильними кроками до катастрофи, яку Влодзімеж Бончковський назвав новою Хмельниччиною. Є й такі політики, які вважають, що прихід отієї Хмельниччини дасть польським національним інтересам вирішальну перевагу, оскільки тоді постане нагода і можливість застосування проти українців найрішучіших заходів, vide пацифікація 1930-го. Вони, звичайно, мають усі підстави тішитися. Те, про що вони мріють, ближче, ніж вони могли би сподіватися".

Переклад Андрія Павлишина.

Джерело: Dokąd zmierzamy w stosunkach polsko-ukraińskich? // Biuletyn Polsko-Ukraiński, 1937, nr 34 (225), s. 377–378