www.ji-magazine.lviv.ua

Українці нині, хтось більше, хтось менше, намагаються збагнути, що ж таке сталося 22 липня в польському парламенті. Офіційно — депутати Сейму проголосували за визнання подій на Волині «геноцидом», що його начебто здійснили «українські націоналісти». Тепер 22 липня — одна з дат новітньої польської історії і вияв дивовижної антиукраїнської істерії. 

   Про причини й можливі наслідки цієї ухвали, а також про бажану оптимальну реакцію на неї з боку українців «Ратуша» запитала в історика, перекладача, викладача Українського католицького університету Андрія Павлишина, який уже тривалий час активно досліджує українсько-польські взаємини. 

«Так паскудно я почувався хіба 16 січня 2014 року»

— Як Ви особисто сприйняли цю ухвалу, враховуючи Ваш досвід спілкування, взаємин з поляками? Що Ви особисто відчули?

— Дякую за це запитання, адже людська, суб’єктивна компонента є важливою в усьому, що ми робимо... Я справді уже кілька десятиліть активно займаюся, і як аналітик, і як практик, проблематикою українсько-польських стосунків, популяризацією польської культури, привнесенням/поверненням у культурний ландшафт Львова, Галичини й усієї України польського та єврейського (у ХХ столітті дуже часто польськомовного) складника, важливого елемента традиції, нашої української спадщини.

   Два тижні, які почалися ухвалою польського Сенату (вищої палати парламенту) 8 липня про визнання подій на Волині в 1943 році «геноцидом», продовжилися майже тижневим виверганням потоків ненависті супроти українців з трибуни Сейму (з відповідною телетрансляцією), включно з нахабним запереченням того, що на Сході ми ведемо визвольну війну проти російських окупантів, і завершилися 22 липня постановою нижньої палати парламенту про буцім «геноцид», влаштований «українськими націоналістами» на якійсь узагальненій «Волині», куди входить і «Малопольща» (так польські націоналісти називали Галичину), і території сучасного прикордонного пасма у складі Польщі, отож, ті два тижні були просто жахливі. Так паскудно я почувався хіба 16 січня 2014 року, коли регіонали й комуністи одним махом запровадили в Україні авторитарну диктатуру. Але тоді ситуація була динамічна, ми знали, як цьому протистояти і мали громадянські засоби для боротьби. 

   Сьогодні я відчуваю цілковиту внутрішню спустошеність: фігурально кажучи, польські політики з націоналістичного і реваншистського табору взяли до рук крихку вазу українсько-польського порозуміння, яку ми спільно з нашими друзями, однодумцями, колегами у Польщі та в усьому світі (і це були люди різних національностей) плекали багато десятиліть, і з розмаху зацідили нею об стіну, розбивши на дрібні друзки. Достоту катастрофічного присмаку цим подіям надає те, що вони не мали під собою найменших підстав, окрім ірраціональних примх вузького кола польських політиків і цинічної штовханини в польському парламенті за потенційний електорат на виборах, які відбудуться через три-чотири роки!

— Чи є підстави аж так драматизувати це рішення Сейму?

Волинська трагедія була трагедією двох народів

Тарас Возняк

— Безумовно! Відбувся катастрофічний злам у польсько-українських стосунках. Втягнутій у війну Україні завдали болісного і принизливого удару. На мою думку, свідомо чи несвідомо підігруючи імперській Росії та розігруючи партитури, які стали модними в сучасній Європі, охопленій расизмом, ксенофобією, антимігрантськими настроями, польські популісти відкрили проти України «другий фронт» інформаційно-пропагандистської війни. Риторика цих постанов Сейму і Сенату повністю перегукується з демагогічними нападками на нас фашистської Росії під проводом корпорації ФСБ. Усе досить просто пояснити — в обох випадках джерелами цієї риторики є напрацювання совєтської чекістської пропаганди 1960-х і пізніших років. Ця постанова — не про історію, і не про справедливість. Це декларація відмови від дипломатичних інструментів співпраці та оголошення війни в символічній сфері та сфері ідентичності, символ непримиренності польських ультра на шляху побудови «католицької держави польської нації». Польські націоналісти, шовіністи і реваншисти розбудовують політичну релігію, вкрай небезпечний агресивний культ, який може рано чи пізно завершитися звичайними погромами.

«Постанова про «геноцид» — неправова й безпідставна»

— Якийсь час було відчуття польсько-українського примирення, яке виявилося, однак, ілюзією. Чи можливе таке примирення? Чи воно потрібне?

   – Почну з останнього. Загальний принцип, випрацюваний тисячоліттями існування людської цивілізації, гласить: «Кожна війна мусить закінчитися миром». На польсько-українському прикордонні пролито у взаємному протистоянні чимало крові. Звісно, годі й порівняти масштаб кровопролиття з такими гігантськими гуманітарними катастрофами, як Шоа чи війни між німцями і французами, німцями й поляками, росіянами й українцями, або південнослов’янськими народами, де кількість жертв сягає мільйонів. Примирення потрібне, позаяк у нашому регіоні ми функціонуємо в межах християнської традиції, яка передбачає фундаментом людських стосунків любов до ближнього. Воно має також прагматичний вимір, бо дає змогу примножувати капітал довіри, на якому базується все решта в господарському, соціальному, духовному житті. Безпека — фундаментальна підстава «піраміди потреб» Маслоу. І примирення, зокрема між поляками та українцями, — можливе! Ми маємо схожий психотип, спільне минуле (а це не лише конфлікти, але передусім століття взаємодії), подібні релігійні та вартісні уявлення й пріоритети. У часи формування національних спільнот наші предки необачно пролили навзаєм чимало крові. Проте досвід побудови Європейського Союзу свідчить, що це можна подолати. 

   Процес польсько-українського примирення триває уже понад півстоліття. Його започаткували польські емігранти з середовища паризького журналу «Культура». З ініціативи легендарного редактора Єжи Ґедройця ще в 1950 році демократична частина польської еміграції проголосила визнання непорушності післявоєнних кордонів і почала діалог з українською еміграцією, зокрема причетною до ОУН. Політична й інтелектуальна традиція «Культури» дала чудовий результат — демократичну опозицію в ПНР, яка переросла в «Солідарність», здобула незалежність Польщі, здійснила в країні необхідні реформи та привела Польщу до ЄС і НАТО. Упродовж усього періоду демократичної трансформації поляки та українці невтомно працювали над розбудовою капіталу довіри: Польща першою визнала незалежність України, була своєрідним «адвокатом» наших зусиль у європейських структурах, підтримувала боротьбу українців за свободу і демократію під час революцій 2004 і 2013 — 2014 років. Дуже багато зроблено і для подолання важкої пам’яті про конфлікти 1918 — 1919 років, воєнного протистояння в часи Другої світової війни. Процес примирення ґвалтовно урвався після приходу до влади в Польщі націоналістичної популістської партії «Закон і Справедливість» (ЗіС) і шовіністичного, реваншистського угруповання «Кукіз’15». Ці сили є спадкоємцями політичної традиції ксенофоба і антисеміта Романа Дмовського, а також частини емігрантського уряду. Досі вони перебували на маргінесі політичного життя, аж раптом стали мейнстрімом і заходилися «бити посуд у крамниці».

— Рішення про «геноцид» — щось суто антиукраїнське? Чи антиукраїнська складова — частина загальніших процесів у Польщі?

   — Постанова про «геноцид» — неправова й безпідставна. Ухвалювати рішення про найважчий з усіх злочинів може лише незалежний справедливий суд відповідно до міжнародно-правових актів. Я не можу сказати, чи був геноцид, чи не був. І так само це не належить до компетенції інших істориків, політиків, журналістів, потенційних винуватців і нащадків жертв тощо. Судових перспектив у такого рішення мало. Навіть слідства, які провадив раніше польський Інститут національної пам’яті (а це також прокурорська установа), завершилися нічим. Склад злочину геноциду впроваджено у світову практику 1951 року. Конвенція ООН з прав людини 1950 року забороняє вважати будь-кого винним у злочині без рішення суду, а також не допускає ухвалення вироку «заднім числом», коли в кодексах не існувало відповідного складу злочину. 

Чи стане адвокат прокурором: що не так в стосунках Польщі та України

Олександр Зінченко, історик

   Польські політики спритно маніпулюють низькою правовою культурою більшості громадян. В українській практиці слово геноцид є калькою з англійського терміну. В Польщі його переклали як «ludobujstwo», дослівно «вбивство народу», тобто часто це сприймають як жорстоке насильство, зумовлене етнічним походженням жертви. Насправді все значно складніше, але, повторюю, вирок має ухвалювати суд. В іншому разі це «публіцистика», а навіть зневага до пам’яті жертв, бо надміру часте вживання такого убивчого слова девальвує його. До речі, це вже сьома «політична» ухвала польського Сейму щодо різного роду «геноцидів», зокрема «геноцидом» визнали Голодомор. Українські законодавці також вчинили неслушно, оголосивши таку кваліфікацію без належних процедур. Гадаю, що російська агентура доклала в Польщі всіх зусиль, щоб помститися за ухвалу про Голодомор і поставити в дурне становище і українців, і поляків. Це дуже характерно для специфічного почуття гумору московських чекістів.

«Отрута лихої пам’яті мегатоннами заливатиме «мізки» поляків...»

— Яким фактично є (було, буде) ставлення більшості поляків до українців?

   — Судячи з того, що за катастрофічну ухвалу Сейму проголосували 432 депутати з 460-ти, польське суспільство наче накрила висока хвиля ненависті до українців. Проте це не зовсім так. У кожному суспільстві є активна меншість і пасивна більшість, яка покладається на вибір отої меншості. Так склалося, що з абсолютно ірраціональних причин і мотивів, а почасти і внаслідок випадковості й маніпуляцій, найбільш чутними, помітними і впливовими в Польщі стали популісти, праві радикали, націоналісти і реваншисти. Але є і дуже значна частина суспільства, яка їхні ксенофобські погляди не поділяє, ходить на антиурядові демонстрації, обстоює власну рацію в ЗМІ та опозиційних партіях. Існує проста кореляція: ті політичні сили (ліберали, молоді незалежні ліві, невелика частина притомних політиків у Громадянській Платформі та навіть у партії Качинського), які прихильно ставляться до європейської спільноти, до цивілізаційних перспектив XXI ст. — проукраїнські, а ті, хто ментально і ціннісно застряг у XIX ст., сповідники популізму, ізоляціонізму і етнонаціональної винятковості, відверті вороги європейської інтеграції (більшість ЗіСу на чолі з Ярославом Качинським, частина Платформи на чолі зі Схетиною, шовіністи й ревізіоністи з партій Кукіза та Корвіна-Мікке, відверті фашисти з маргінального НРТ і «кресових» організацій) — відверто антиукраїнські. Та навіть таке узагальнення містить численні винятки, а вже говорити про ширші уподобання — ворожіння на кавовій гущі. 

   Утім, варто наголосити на одній дуже важливій тенденції: після ухвалення постанови про «геноцид» відповідні формулювання внесуть у підручники, почнеться промоція цієї тези на рівні всіх державних структур, зокрема через ЗМІ та кіно (останнє особливо небезпечно, бо навіть функціонально неписьменним дає образ-кліше), і отрута лихої пам’яті буде мегатоннами заливати мізки поляків. Досвід показує, що лікувати від отруєння значно важче, ніж запобігати йому.

— Як ухвала може вплинути на ставлення українців до поляків, зокрема на побутовому (уже запитують про доречність бойкотувати польські товари), культурному рівнях? І якою б мала бути реакція на різних рівнях? 

   — Найгірше було би поквапливо вдатися до «симетричних заходів». Лобова атака нічого не дасть, втягнута у війну Україна має моральну перевагу, проте ресурсно ми до відкриття «другого фронту», бодай лише інформаційно-психологічного, не готові. Передусім ми повинні зберегти все, що можливо, з попереднього досвіду примирення. Наші друзі та однодумці залишаться такими й надалі, тож слід плекати капітал довіри там, де він є. Так само ми не повинні допустити втілення золотої мрії Кремля про «балканізацію» стосунків між сусідами на польсько-українському прикордонні. Взаємовигідна економічна співпраця — найкращі ліки від ксенофобії. Скажімо, є відомості, що позитивне ставлення до поляків у Західній Україні сягало донедавна 70 %, і рівномірно спадало на схід у міру віддалення від територій, де триває активний економічний і людський контакт. Таких божевільних, які припинили б контакти в культурній сфері через кретинізм політиків, я не знаю. 

   Ну, а взагалі, мені б хотілося більш системної політики нашої держави у сфері польсько-українських стосунків. Можливо, є сенс скликати для обговорення антиукраїнських ухвал польських Сенату й Сейму засідання РНБОУ або провести слухання у Верховній Раді, створити постійні інституції, розширити штат Інституту національної пам’яті з особливою увагою до цієї проблематики тощо.

«Відмова від героїзації УПА нічого не дасть»

— Чи має Україна відмовитися від героїзації Бандери, ОУН лише тому, що так хочуть сусіди?

   — Ані Степан Бандера, ані ОУН не є моїми кумирами, навпаки, я вважаю їхній довоєнний тероризм виявом слабкості та деінтелектуалізації українського національного опору. Найбільшим будівничим української нації вважаю Митрополита Андрея Шептицького, а найбільшими героями в боротьбі за неї — численних діячів літератури, мистецтва, науки. До української військової традиції слід інкорпорувати і мільйони українців, які воювали в лавах Червоної Армії, і уродженців України та етнічних українців, які воювали в лавах армій союзників в антигітлерівській коаліції, і традицію УПА, передусім героїчний післявоєнний опір сталінській тоталітарній диктатурі. 

   В процесі Революції Гідності Україна здобула власну суб’єктність, і виявом її стало самостійне визначення своєї політики ідентичності, політики пам’яті та історичної політики. Відмова від героїзації УПА насправді нічого не дасть, бо шовіністичні та реваншистські «кресові» середовища однаково палко ненавидять і Андрея Шептицького, і Греко-католицьку церкву, яку достоту казковим чином переносять на Волинь та інкорпорують у «волинський міф». Кінцева мета ініціаторів «волинської ухвали» — повна відмова українців від власної ідентичності та суб’єктності, повернення кордонів на Сході Польщі до стану на літо 1939 року, депортація з цих теренів тих, хто наполягатиме на своїй українській ідентичності.

— Чи буде Польща надалі надавати підтримку культурним проектам (реставрація пам’яток, фінансування перекладів)? І як українцям приймати цю підтримку тепер?

   — Гадаю, що зміни в польсько-українських стосунках будуть системними. Численні популістські соціальні зобов’язання партії Качинського, конфлікти з ЄС і міжнародними корпораціями спонукатимуть польський уряд до перегляду структури бюджетних витрат. Кошти, які скеровуватимуть на культуру, йтимуть на промоцію не польської культури загалом, а специфічно, в націоналістичному ключі усвідомлених «національних інтересів», підтримку польської мови та польської меншини. Частина моїх знайомих уже розірвали стосунки в спільних проектах із польськими державними установами до зміни режиму в Польщі та приходу до влади більш притомних політиків, що станеться не раніше, ніж через три з половиною роки. Гадаю, немає універсального рецепта. Мабуть, слід вирішувати у кожному випадку ситуативно, бо в Польщі було і є дуже багато друзів України, ми не можемо занапастити досвіду співпраці з ними на різних рівнях, за винятком, звісно, загальнодержавного.

Розмовляла Наталя Дудко

27 07 2016

http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=4768