www.ji-magazine.lviv.ua

Валерій Пекар

Події останніх місяців (Brexit, перемога Трампа, розворот політики Польщі та Туреччини, зростання популярності правих по всій Європі тощо), вочевидь, позначають важливий тренд, що визначатиме світову політику та економіку протягом наступних років, якщо не десятиліть. Для того, щоб зрозуміти, що відбувається, потрібно вдатися до ширшого погляду, і тоді поточні події на тлі глобальних змін стануть зрозумілішими.

Отже, чим характеризується наш час?

1) У світі відбуваються стрімкі технологічні зміни. Інтернет та мобільні технології вбивають одні моделі бізнесу, назавжди змінюють інші та народжують треті. Нові матеріали, нова енергетика та нова логістика призводять до того, що світ потребує набагато менше ресурсів, ніж раніше. З глобальної точки зору, блага стають дешевшими і доступнішими. Робототехніка та штучний інтелект найближчим часом знищать десятки мільйонів робочих місць, сотні професій зникнуть, натомість виникнуть сотні нових. Змін зазнають не лише бізнес-моделі, а й економічні відносини та загалом суспільні договори.

2) Все це призводить до того, що здатність опановувати нові знання стає все важливішою, а традиційні промислові навички втрачають вагу. Нове соціальне розшарування відображатиме різницю між освіченим творчим класом, якому є що запропонувати новій економіці, та слабо освіченим, що складає сьогодні основу нижнього середнього класу у розвинених країнах. Цей останній не чекає нічого доброго.

3) Це нове розшарування накладається на старе розшарування, яке відображає поглиблення розриву між багатими і бідними, причому у двох вимірах: як всередині кожної країни, так і між багатими і бідними країнами. Середній рівень як у національному, так і в глобальному масштабі знаходиться під загрозою і швидко зникає, а саме він завжди був запорукою стабільності.

4) Водночас розвиток демократії та подальше розчинення влади призводять до того, що набагато більше людей в усьому світі отримують доступ до інформації, можливість впливати на політику та доносити свій голос. Водночас уряди все менше керують життям, оскільки все більше влади переходить до громад, корпорацій, міст тощо.

Все це разом (і багато іншого, не згаданого тут) складає величезну соціально-економічну та культурно-технологічну трансформацію людства, яку за масштабами можна порівняти лише з епохою промислової революції, що, у свою чергу (разом із соціальними революціями, релігійними реформаціями та іншими драматичними змінами), була частиною ширшого та глибшого процесу модернізації. Ця модернізація була другим фазовим переходом в історії людства. Першим фазовим переходом була так звана неолітична революція, що включала появу сільського господарства, створення міст, перше розшарування суспільства, появу перших держав і перших релігій.

Таким чином, ми присутні при третьому фазовому переході в історії людства, причому швидкість його набагато більша, ніж у другого фазового переходу, не кажучи вже про перший.

Присутність при таких масштабних подіях не робить людей щасливішими. Навпаки, когнітивний дисонанс, помножений на девальвацію всіх знань і навичок, втрату роботи, певності, заощаджень, ідентичності та інших важливих речей, створює неймовірний тиск, що призводить до адаптаційного зриву. Елвін Тоффлер назвав це явище футурошок.

Природною і передбачуваною реакцією на футурошок є бажання, аби «майбутнє не наставало так швидко».

Тут необхідно зазначити, що жодні досягнення цивілізації не можна вважати сталими. Причина цього, детально описана в окремій статті, полягає в тому, що кожне наступне покоління проходить свій власний шлях подолання тих самих викликів, і ніхто не гарантує, що воно з ними впорається. Достатньо будь-якій країні «розслабитися» на 2-3 покоління, і можна втратити дуже багато.

Отже, майбутнє настає занадто швидко. Одначе, як вчить нас історія попередніх фазових переходів, майбутнє настає не для всіх. Згадайте промислову революцію: одні країни першими успішно подолали фазовий перехід і сповна насолодилися вершками світового лідерства, інші змогли так чи інакше наздогнати, треті не змогли, незважаючи на зусилля, четверті навіть не намагалися, а п'яті втратили навіть здобутки попередньої епохи.

Отже, світ поділиться на дві великі страти. Наслідуючи братів Стругацьких, ми назвемо їх Ойкуменою та Околицею (російською «Окраина»).

Ойкумена виглядатиме приблизно таким чином. Це буде світ без кордонів, в якому кожен почуватиметься громадянином планети і буде забезпечений дешевими та якісними благами, значною мірою незалежно від власного трудового внеску (адже благ багато, і вони дешеві). Населення цього світу складатиметься із двох основних класів. Креативний клас (до якого примкнуть також некреативні пасіонарії), що становитиме меншість, буде працювати заради задоволення і самореалізації, і саме він рухатиме світ вперед. Решта, більшість населення становитиме консьюмтаріат, здатний лише споживати і забезпечений базовим рівнем споживання задарма, в обмін на лояльність до системи. Капіталом у цьому світі будуть знання та репутація — хтось перетворюватиме їх на додану вартість, решта лише споживатиме.

Околиця виглядатиме приблизно таким чином, як і сьогодні. Наявність дешевих благ не означає їх доступність: вже сьогодні обсяги гуманітарної допомоги відсталим країнам дозволяють перемогти там голод і злидні, але на заваді стоїть відсутність дієвих інституцій. В яких обсягах ви би не завозили продукти і ліки, через відсутність інституцій вони не попадуть тим, хто їх потребує. В яких обсягах ви би не давали гроші країнам з неспроможними інституціями, вони не здатні зробити реформи.

Пасіонарії Ойкумени будуть працювати в умовах, коли можна не працювати, тому що їхня пасіонарність примушує щось робити. Ці люди будуть філософами, підприємцями, винахідниками, кінорежисерами, спортсменами, поліцейськими, лікарями, військовими, журналістами, професорами університетів, авіадиспетчерами, музикантами та першовідкривачами Космосу. Їх буде мало, решта буде жувати смачну, дармову і некорисну жуйку із дешевої їжі та телепередач. Частина пасіонаріїв буде при цьому стояти на Стіні, щоб захистити Ойкумену від Околиці, звідки за Стіну намагатимуться прорватися тамтешні пасіонарні здичавілі, чиї предки понуро жували, поки цивілізація Ойкумени у стражданнях і війнах викувала нинішню суму технологій, а тепер запитують: «чому в них є , а у нас немає».

Гуманітарна допомога здичавілим у вигляді величезних обсягів їжі, опріснювальних установок, смартфонів, кібер-госпіталів і будинків, що саморозгортаються, — не призведе до зменшення числа голодних, хворих і бездомних через неналежний розвиток мислення та інституцій тамтешнього суспільства.

Звичайно, між постіндустріальною Ойкуменою та доіндустріальною/ранньоіндустріальною (сировина та низький переділ) Околицею буде жорсткий кордон, безумовний візовий режим та бетонна стіна. Але ще посередині між цими світами буде індустріальна «сіра зона», в якій освічена та багата частина населення належатиме до Ойкумени і буде пов'язана з нею тісними комунікаціями, а бідна й неосвічена — до Околиці (бідність у сірій зоні дорівнює неосвіченості). Тож кордон між двома світами проходитиме між кварталами одного й того ж самого міста, подібні приклади легко знайти у сучасній Латинській Америці. Турист та бродяга, за словами Зиґмунта Баумана, живуть в одному глобальному світі, але мають різні можливості користатися його благами. Звичайно, існуватиме потужний людський потік із сірої зони до Ойкумени. (Примітка: Насправді питання топології простору Ойкумени та Околиці та зміни у системах розселення набагато складніші, ніж можна описати у цій короткій статті. Будуть внутрішні анклави різних видів та розмірів, від мегаполісів до окремих громадян, та інші винятки.)

Питання не в тому, як запобігти поділу світу на Ойкумену та Околицю. Питання в тому, по який бік цього поділу буде знаходитися кожна конкретна країна.

На це питання є лише дві відповіді: освіта та інституції. Приналежність до Ойкумени визначається освітою (причому першочергове значення мають не знання, а критичне мислення, креативність, навички комунікації тощо), а інституції визначають можливість перетворювати освіту на інновації. Приналежність до Околиці визначається відсутністю чи неспроможністю інституцій, у тому числі освітніх. Сіра зона — це зона зі спроможними інституціями, але без інноваційної освіти та без здатності створювати інновації (хоча тут можуть навчитися користуватися чужими інноваціями).

Отже, поточні події є світовою епідемією футурошоку. Ця епідемія нетривка (від однієї каденції до двох десятиліть максимум), а далі рух одних у майбутнє, гальмування інших та архаїзація (рух у минуле) третіх продовжать свою невблаганну дію по подальшому розшаруванню світу. Епідемія сформує певний імунітет у тих країн, чий соціально-культурно-політично-економічний організм виявиться сильнішим (точніше, антикрихким, за визначенням Нассіма Талеба). Анти-істеблішментський характер нинішніх подій є значною мірою реакцією на те, що традиційний істеблішмент не захищає людей від футурошоку та нічого їм не пропонує, натомість сам є крихким і збільшує крихкість своїх країн.

Нарешті, питання не лише в тому, по який бік поділу буде знаходитися кожна країна. Питання, по який бік поділу буде знаходитися кожна конкретна сім'я. На це питання вам доведеться шукати відповідь вже сьогодні, і краще це робити разом із друзями, колегами та іншими членами вашої особистої мережі довіри та спільної дії.

Автор вдячний Андрію Заблоцькому та Максиму Левківському за цінні зауваження.

27 11 2016

https://site.ua/valerii.pekar/5580-epidemiya-futuroshoku/