незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Ігор ПопадюкФеномен «русского» архетипуВступ «Русскій» архетип
це явище колективного несвідомого, на факт існування якого мене наштовхнув
ретроспективний аналіз власних спостережень у різних місцях колишньої Совєтської
імперії. Після розпаду СССР у 1991 році мій досвід розширився спостереженнями «совєтскіх» за кордоном. У незнайомому
для них світі по той бік «залізного занавісу», без знання реалій іншого життя
та мови, вони, колишні «совєтскіє»,
почувалися не в своїй тарілці, і це було видно завжди. Тверезі вони виглядали
невпевненими і загубленими, п’яні – нахабними. Вони трималися групами, розмовляли між собою голосно, невпинно перепитували один одного, наче створюючи навколо себе захисну оболонку, яка не
дозволяла нічому незнаному з незнаного їм світу проникнути у їх
свідомість. Вони були одягнуті без смаку
у щось випадкове, яке тим не менше
виглядало на них як своєрідна уніформа. Вони мали однаковий наліт
табірної, регламентованої писаними і неписаними правилами колективності. Це відчувалось у всьому - рухах, повадках,
взаєминах, завдяки чому їх безпомилково можна було впізнати надалеки, в
аеропортах, торгових центрах, готелях. Довший час я
пов’язував цей феномен вражаючої подібності всіх совєтських з тим, що вони
росли і жили в умовах однієї ідеології і одного режиму, совєтського комунізму. Однак, з часом я усвідомив, що
жодним впливом ідеологічного чи
концептуального, тобто того, що загалом формується через свідомість, не можна
пояснити повторювання одних і тих же схем поведінки, поступків, реакцій,
рішень, фобій у різних людей, різного рівня освіти, віку і життєвого досвіду,
різного соціального статусу. Ця однотипність сприйняття світу і поводження у
ньому мала у основі своїй складову, яка
відносилась до сфери колективного несвідомого. Це несвідоме виявляло виразні
ознаки структурованості і рекурентості, повторюваності у поколіннях, що мене на
початках мого дослідження вражало. При всій неповторності людей і вчинків, всі
вони мали у собі якби певні життєві константи, які проявляли себе у
повсякденності. Ці константи виглядали такими ж фундаментальними як молекулярні чи кристалографічні константи. Після
усвідомлення наявності певного
колективного несвідомого як одного з визначальних чинників у поводженні
мільйонів «совєтскіх людєй»
мені залишалось виділити такі стійкі ознаки архетипного, які властиві саме для
них і виявити кореляції між складовими такого колективного несвідомого. Так
були виділені п’ять властивостей психічного феномену, який я називаю «русскій» архетип.
Йдеться саме про «русскій» архетип, який був
сформований, як я тепер розумію, задовго до появи совєтської ідеології і який
визначив головні риси ментальності «русского»,
а пізніше і «совєтского чєловєка». Цей архетип залишився практично незмінним і
після краху совєтского режиму та його ідеології. Я не претендую на
вичерпність навіть самого переліку властивостей «русского» архетипу чи повноту їх розкриття, однак те, що виділені
властивості доволі добре розпізнаються на досвіді вказує на те, що головне
вдалось ідентифікувати. Цього достатньо для подальших глибших
досліджень на тему колективного несвідомого і того, що стосується «русского» архетипу зокрема. Поняття «архетип» і «колективне
несвідоме» «Колективне несвідоме є частиною психіки, яку можна
негативно відділити від індивідуального несвідомого
завдяки тому, що воно своїм існуванням не завдячує особистому досвіду, а тому не є особистим надбанням». К.Г.Юнг,
«Архетипи і колективне несвідоме» (1955) Поняття архетип
(архетипи) як наукове поняття ввів К.Г.Юнг розуміючи під ним вроджені психічні
структури, які існують безвідносно до особистого, індивідуального несвідомого і
наповнюють колективне несвідоме. Юнг дослідив ряд архетипів, які є свого роду
елементними архетипами, ядерними архетипами, архетипами-нуклеусами. У
колективному несвідомому крім рівня елементних архетипів існує рівень, на якому
елементні архетипи утворюють певне архетипне поле. У цьому дослідженні я
використовую термін архетип саме у сенсі архетипного поля, тобто у ширшому
значенні, ніж класичний архетип Юнга. У такому підході у колективному
несвідомому є два рівні: 1. елементний архетип Юнга; 2. архетип у сенсі
архетипного поля. Ці рівні
співвідносяться між собою як, скажімо, окрема клітина і тканина живого
організму. У подальшому я вживаю термін «архетип» у розширеному розумінні як
еквівалент архетипного поля, застосовуючи
для елементних архетипів (класичних архетипів Юнга) поняття нуклеус. У
такому тлумаченні архетип є певним цілісним кодом колективного несвідомого,
завдяки якому воно структурується і відтворюється у екзистенції певної спільноти, і завдяки
чому колективне несвідоме є онтологічно
стійким і рекурентним, повторюваним з покоління у покоління. Архетип
(архетипне поле) має властивості, які притаманні певній спільноті людей і є
характерними для неї. Наявність таких властивостей робить можливим емпіричне
спостереження феноменів архетипу, а отже їх дослідження. Анатомія «русского» архетипу «Давно пора, е*на мать, умом Россию понимать» И.Губерман, «Гарики на каждый день» (1988) * у
оригінальному тексті І.Губермана літери зазначені зірочкою присутні Попри всю
складність анатомування архетипу як явища соціального, позаіндивідуального, він
має ряд ознак (властивостей), які дозволяють ідентифікувати його однозначно,
подібно до того як ряд особливостей анатомічної будови черепа дозволяють
ідентифікувати антропологічну расу. Загалом я виділяю п’ять рис (властивостей)
«русского» архетипу, а саме: -
Волатильність; -
Інвазивність; -
Автоцентричність; -
Сервільність; -
Міметичність. Волатильність (неврівноваженість,
неуравновешенность) Це найточніша з відомих мені характеристик того, що я називаю архетипною волатильністю «русскіх». Волатильність або психічна нестабільність, яка генерується на рівні «русского» колективного несвідомого, зумовлена відсутністю самості (Selbst К.Г.Юнга), власної, інтегральної особистості. У цьому сенсі відсутність цілісної самості означає, що індивідуальне носія «русского» архетипу (інстинктна індивідуальність) не має відповідної референції у його свідомому «я» (самосвідомість). Це відбувається внаслідок того, що це свідоме «я» завжди перебуває під пресією колективного і несе на собі його тягар. З цієї причини самосвідомість є деформована, вона не має домінантних самообмежень. Самосвідомість у переважній більшості випадків не в стані виробити такі самообмеження, оскільки перебуваючи під тиском колективного вона забивається, глушиться, подавляється колективним у той чи інший спосіб. Іншими словами, свідоме «я» є перевантажене, зарегульоване колективним і тому водночас недостатньо структуроване як персональне «я» здатне до самостояння. У ситуаціях коли колективне силою факту не може домінувати над свідомим «я», коли спадає пресія колективного «русского», самосвідомість починає розриватись між діаметрально протилежними інтенціями, від огидної ницості до жертвенної самопосвяти як крайніх екзистентних полюсів. Кожен «русскій» є архетипно раб і деспот, кат і жертва, тварюка і «душа» («душа-человек») водночас. Це і є те, що самі «русскіє» називають «загадочная русская душа». Якої інтенсивності протилежні стремління досягають у кожному окремому випадку, у яких співвідношеннях крайні якості поєднується в окремій людині залежить від безлічі чинників і обставин. Загалом же у життєвій буденності, де особистісне знаходиться під напругою, під пресією колективного, самосвідомість контролюється і направляється майже виключно зовнішніми чинниками, як то страхом, примусом, загрозою бути покараним, або навпаки, можливістю отримати захист, заохочення, винагороду, переваги, преференції. Самооцінка, самоконтроль, самообмеження, самостійність ніколи не є архетипно вирішальними, вони притаманні лише особистостям, які на рівні свідомого долають силу тяжіння «русского» архетипу, вибудовують власне свідоме «я», здатне протистояти безособовому колективному. Це, однак є доволі рідкісним явищем серед «русскіх» у масі своїй домінованій колективним. Відсутність
інтегральної самості призводить до формування
бінарного архетипу, в якому відносини носія такого архетипу з оточенням
редуковані до примітивних опозицій типу «наш – не-наш», «начальник - підлеглий». Ці опозиції пронизують всі
суспільні відносини, породжуючи життєві формули типу - «Якщо ти не такий як я і
при цьому ти не мій підлеглий («раб»), то ти мій ворог, або ніхто». Ця формула визначає відносини як серед самих
«русскіх»,
так і відносини «русскіх»
з «нє-русскімі»,
які для «русскіх»
є апріорі або ворогами, або ніщо, яке викликає лише насмішку і презирство. В середовищі
самих «русскіх»
архаїчність бінарного архетипу зумовлює формування жорсткої соціальної
вертикалі, яка розставляє одних над іншими на всіх рівнях від найвищого (цар,
імператор, генсек, президент) до найнижчого (підлеглий). Вся спільнота це «страна рабов – страна господ» (М.
Лермонтов). При цьому вся вертикаль неухильно регулюється однією формулою, - «я
начальник – ты дурак». Волатильність індивідуальної психіки до якогось ступеню компенсується,
урівноважується сімейними відносинами, які є загалом герметичними («не надо выносить сор из
избы», «чужая семья – потемки»). Поза
сімейними зв’язками домінує маса, натовп, колектив, де волатильність (нецентрованість) особистості урівноважується, або
нівелюється колективним, де приватність у жодній
формі не існує. Для «русского»
може бути нестерпним перебувати в масі, перед постійною загрозою бути
спресованим, розчавленим нею, але зовсім згубним є опинитись поза масою «ми».
Це означало б необхідність цілковитої перебудови архетипу, сприйняття світу і
стилю мислення, що майже ідентичне ментальному колапсу. Страх випасти з маси «ми», або бути нею
розчавленим робить «русского»
вкрай підозріливим до всього і всіх, хто
міг би стати причиною його випадіння з загалу, чи джерелом загального гніву на
нього. У випадку, коли нівелювання колективним «ми» є не можливим, свідоме
«я» подавляється силою тиску
соціальної ієрархії, де вищий в ієрархії завжди правий. Тоді ж, коли нівелювання особистого «я» не
можливе в принципі і коли індивід
залишається сам перед собою через непереборність обставин нецентрованість,
архетипна волатильність
призводить до спонтанної знакоперемінної поведінки
індивіда, що можна було б виразити словами Й.Бродского впадати «то
в истовость, то в ересь», чи загально відомим
«сментить гнев на милость». Прикладів такої
знакоперемінної поведінки у російській історії навіть
у її перших особах безліч від Івана Грозного,
Пєтра Пєрвого до Нікіти Хрущова, не говорячи вже про літературу, перш за все
про персонажів Ф. Достоєвского. За межами досяжності
колективного, за межами пресії влади «русская душа» залишена на себе саму фонтанує
ультра парадоксальними станами, діями, вчинками, які не знаходять мотивації і є
по суті протуберанцями архетипного, спонтанними
викидами психічної енергії без мети і цілі. Провалюючись крізь лід поверхні
колективного, «русская душа» інстинктивно шукає опори в собі,
і не знаходить. Тут, у бездонності «я», не здатного
віднайти рівновагу зі світом, згорнута марна трагічність «русской» історії не спроможної
вирватись з силового поля імперскості. На рівень
свідомості архетипна волатильність
пробиває спонтанністю, хаотичністю мислення, коли для події чи явища може бути
знайдена (точніше
–
«призначена», штучно притягнута) довільна причина, яка онтологічно,
по суті, з цим явищем не пов’язана. Довільна підміна дійсних причин причинами «ad hoc», під окремий
момент, загалом властива примітивній, анімістичній ментальності, не спроможній
дійти онтологічної, субстанційної суті явищ і тому вимушеній задовольнятися
ситуативними кореляціями явищ з їх вірогідними чинниками, тобто такими, що
приймаються виключно на віру, без верифікації. Можливість
довільно «назначати» причину будь-якого явища позбавляє від потреби пошуку
істинних причинно-наслідкових зв’язків, така потреба
стає практично зайвою, розуміння дійсних причин не є екзистентно
необхідним, суспільний дискурс «русскіх» цього не вимагає. Іншими словами, ситуативні кореляції спонтанного мислення під потребу моменту підміняють собою
онтологічні, причинно-наслідкові
зв’язки, колективне несвідоме домінує над свідомим і це домінування є
неминучим за відсутності цілісної самості.
Використання ситуативних засобів у досягненні цілей без аналізу можливих
наслідків власних дій є теж характерною рисою спонтанного мислення, ознакою
його інфантильності. Інвазивність (войовничість, воинственность) Набір
бінарних опозицій у «русскому» архетипі є дуже
обмежений, в ньому немає зокрема
опозиції «моє – не моє». Немає самості, немає
цілісного «я», тож не може існувати категорії «моє». Це маса, де «моє» це те,
що є моє зараз-і-вже, в моєму животі, в моїх руках, і інше «моє» існувати тут
не може, - розтопчуть, вкрадуть, заберуть силою чи
обманом. Відповідно, не може існувати опозитної категорії «не-моє». Тому, у сприйнятті «русского»,
будь-яка земля, на яку він ступив, це вже його
земля. Поняття межі, кордону для «русскіх» не існує; це
сприймається як умовність, яку вони визнають у силу необхідності лише
тимчасово, допоки така необхідність не відпаде сама собою, або допоки у них
немає сил знести цю межу, проламати або змести
кордон, чи вповзти через нього підло і підступно.
Тому вони ніколи не сприймуть і не визнають
суверенною землю, на яку ступили, ніколи не сприймуть
народ, на землю якого зайшли, його суверенність і саме право на суверенітет, його закони, цінності, традиції,
мову, звичаї. Тому вони ніколи
не визнають злочином окупацію ними іншої країни. Непоступливі у своїх звичках,
не здатні до сприйняття їм не властивого вони з машинною невпинністю будуть
нестямно (неистово, исступленно)
насаджувати свої умови, звички, кліше і стереотипи безвідносно до всіх і
всього, як тільки зайдуть на якусь землю. Ця властивість зумовлена тим, що в
структурі «русского» архетипу «моє» існує тільки у виродженій, інстинктній формі «вже моє» і починається з одного лише
факту його присутності будь де. Оскільки в його ментальності нема самообмежень,
носія «русского»
архетипу зупиняє тільки фізична перешкода, чи пряма протидія. Це по суті спосіб буття (modus vivendi) номада,
кочівника, перед яким завжди нічийний, безкрайній простір степу, де немає
сталих меж, де немає осідлостей кимсь освоєних. В цій
ментальній схемі розширення «свого» простору є чинником зміцнення колективної
безпеки спільноти через яку досягається індивідуальна безпека, персональна захищеність, чи ілюзія такої захищеності. Інвазивність це найпростіший шлях освоєння світу, екстенсивного освоєння через
загарбання нових земель. Носій «русского»
архетипу почувається природно лише у спільноті таких як він сам «русскіх». Колективність «русскіх» є інстинктною.
Інстинкт колективного забезпечує базовий рівень індивідуального захисту, - «ти не сам, ти серед таких як ти». Цей
інстинкт заставляє «русскіх»
витісняти інших зі свого оточення, або підминати їх, інкорпоруючи для початку
на мовному рівні. Через накидання мови (навіть
безвідносно до ідеологічного навантаження
і контенту, який через неї транслюється) створюється ідентифікаційна
ознака певної спільноти, об’єднаної спільністю мови, «русского язика». Це перший рівень розширення колективного «русского» на
інше середовище, а отже перший крок на
його поглинання. У спільноті мічених
тавром «язика», безвідносно до
етнічної чи національної належності членів, відбувається деструкція національних ідентичностей,
розмивання аутентичних етнічних чи національних смислів і категорій. У такий
спосіб відбувається інфікування чужорідними смислами інкорпорованих у спільноту
«русскоговорящіх». Іншими словами, накидання фізично невагомої і
позірно мало обтяжливої мовної
оболонки має сильний руйнівний ефект для ідентичності народу, який зазнає
інвазії «русскіх»
і попадає під їх окупацію. Маніакально невпинне насаджування «русского язика», а відтак і смислів «русской»
ментальності інфікує народи, які зазнали інвазії комплексом меншовартості, і є
фундаментальною передумовою подальшої «русскої» експансії у окупованій країні. Мовна
експансія створює інфраструктурне підґрунтя тотальної експансії, бо через мовну інкорпорацію «нє-русскіх» носіїв «русского язика»
коло впливу «русскіх»
на народи окупованих країн кратно розширюється, а
відтак кратно зростає швидкість експансії. Залучення
«нє-русскіх»
до процесу русифікації істотно підсилює її, оскільки набутий «нє-русскімі»
комплекс меншовартості заставляє їх бути більш «русскімі» ніж самі «русскіє». В
результаті це призводить до прискорення експансії, появи
індиферентності і втрати окупованими власної ідентичності, а отже до їх
прогресуючого поглинання і асиміляції «русскімі». Поглинаючи інших
в процесі експансії, «русскіє»
інстинктивно намагаються зруйнувати самість інших,
оскільки самість є джерелом загроз для носія «русского»
архетипу, його дискомфорту від присутності чогось інородного,
йому самому не властивого. Самість це іншість, а отже загроза колективній однорідності, яка ґрунтується
на індивідній
тотожності «русскіх». Іншими словами, інстинктна колективність спричиняє те, що іншість, самість як іншість, вже сама по собі є загрозою і викликом
самосвідомості «русского»,
який ідентифікує себе через колективність основану на індивідній
тотожності. Іншість
у такому середовищі викликає або заздрість, або ненависть, що породжує бажання
анігіляції, знищення іншості, якщо не фізичного, то
віртуального, вербального, чому виразним
підтвердженням є лінгвістичний феномен «русского» мату. Мат
загалом є універсальним для «русскіх» способом віртуальної анігіляції інших, як
«чужих-інших», так і «своїх-інших». Яскравою ілюстрацією архетипного
відторгнення іншості
у будь-якій формі є «інакомисліє»
- іншість думки. Йдеться про іншість
думки «своїх», яка є теж загрозою і
потенційно злочином. «Інакомисліє»
як злочин не було суто совєтським нововведенням, в «русской» історії
змінювались лише методи протидії «інакомислію» і боротьби з ним; совєтська
психіатрія лише заступила на місце петлі чи сокири як вірного способу боротьби
з «інакомислієм»
у досовєтські часи. Самість
не-«русскіх»
найшвидше руйнується через спокусу загубитись у натовпі, стати «як всі»,
непомітним для загалу і тим захистити себе від потенційної агресії того ж таки
окупанта, чи маси, що складається з «русскіх» і вже-русифікованих. Позбутись самості,
позбутись іншості для того, щоб повернутись у стан
фонового колективного це свого роду воля до небуття, крок продиктований
бажанням полегшити собі існування, який обходиться ціною втрати волі буття. Самість не має іншої винагороди ніж само-ідентичність,
втрачена самість не має нічого крім ілюзії збереженої
ідентичності, за якою криється цілковита залежність від стихії колективного. «Русская» фобія іншості, несприйняття, нетерпимість іншого є все
пронизуючою. Сама по собі інвазивність це є не що
інше як прояв агресивної ксенофобії, фобії іншості. Іншість урізноманітнює світ, робить його складнішим.
Існування у диверсифікованому світі вимагає від його співмешканців додаткових
ментальних і психічних зусиль, що є надто обтяжливим для «русского», позбавленого самості, а тому вимушеного постійно співвідносити
сприйняття свого свідомого «я» з колективним сприйняттям, яке формується
силовим полем влади, її ситуативно
мінливою позицією. З цієї причини «русскій» віддає перевагу безваріантному,
генерованому владою дійсності і вимушений «колебаться
с линией партии (власти)». Загалом же найпростішим способом позбутись іншості є знищення
або завоювання іншого. У такий спосіб «русскій»
позбувається власної нікчемності, адже завоювавши когось він прирікає вільного
бути рабом і тим возвеличує себе у власних очах. Це, однак, не робить його
вільним, а лише тішить марнославство раба. Насправді поневолення іншого
виправдовує лише у власних очах його власну нездатність здобути свободу, нездатність
долати внутрішній бар’єр осягнення самості,
особистого суверенітету. На рівні
повсякденності архетипна інвазивність
проявляє себе відвертим не розрізненням
(неразличением) «нє-русскіх», їх ігноруванням,
частіше однак - поблажливою зверхністю та презирством до тих,
кого завоювали, і відкритою ненавистю та злобою до тих, кого не змогли
завоювати, хто залишається іншим, ніж вони. В окупованій ними країні «русскіє» ніколи
не спілкуються іншою мовою, ніж російська, навіть якщо живуть у ній
десятиліттями. Вони твердо, на рівні спинного мозку переконані, що їх розуміють
(«а куда дєнутся?») і їм, «русскім», не потрібно витрачати
зусиль, щоб опускатись до рівня якоїсь ще мови, - «А зачєм я должен
учить что-то єщо, єсли я знаю русскій!». За жодних
обставин «русскій»
не перейде на ту мову, якою до нього звертаються, навіть якщо добре знає її. У
такому позиціонуванні себе пробивається агресивна зверхність і цілковита
нездатність до саморефлексії, яка не піддається розумінню у цивілізованому
оточенні. Мовна затятість «русскіх», мовний
шовінізм, іншими словами, не має задовільного пояснення у рамках самої лише
свідомої установки (через офіційну політичну доктрину) чи персональної
неспроможності освоєння іншої мови, натомість є зрозумілим з урахуванням архетипної складової. Ця архетипна
складова є проявом вже згадуваного інстинкту колективності, який є також і
підґрунтям архетипної інвазивності.
У «русскіх»
індивідуація, самоідентифікація особистості
відбувається через належність до спільноти «русскіх». Оскільки «русскій»
ідентифікує себе, свою особистісність через
колективну «русскость»,
то перехід з російської на іншу мову для
нього є неявною загрозою позбутися ключової самоідентифікаційної
ознаки – «язика». Це схоже з
механізмом самоідентифікації
австралійських, африканських чи
американських аборигенів, які не знають іншого способу самоідентифікації як
тільки через нанесення татуювань; якщо змити з аборигена татуювання він просто
не зможе ідентифікувати себе. «Язик»
для «русскіх»
є чимсь на кшталт татуювання для аборигенів. Таким чином у феномені мовного шовінізму «русскіх» є можливим розрізняти два рівні, архетипний, як прояв інстинкту колективності, і
доктринальний, як свідомо насаджувана окупаційна політика. Для «русскіх» «язик»
тим самим відіграє подвійну роль, як засіб персональної ідентифікації («я русскій») і
як засіб колективної ідентифікації («ми русскіє»). З цієї причини мовна
інвазія, мовний експансіонізм є механізмом подвійної
дії, бо навіть не здійснюючи свідомо окупаційних дій «русскій» на рівні архетипу діє як
колективний окупант. Інстинкт колективності запобігає формуванню самості. Він герметизує свідоме «я» в плаценті
колективного, консервуючи самосвідомість у зародковому стані, прирікаючи «русского» на
ментальний інфантилізм та автоцентричність. В окупованій
ними країні «русскіє»
поводяться так наче само собою зрозумілим є те, що вони тут, серед «в каком-то смысле убогих» (О.Табаков) людей, ні мова яких, ні самі вони уваги не варті і
якби не існують. У цьому переконанні
вони поводяться так начебто весь світ повинен відчувати себе неповноцінним
через те, що він не послуговується «русскім язиком». Нікому з «русскіх» при тому не прийде у
голову, що це не їх земля, їх ніхто не звав і зайшли вони у чужу для них країну
з війною, підступом і розбоєм, то ж
окупована країна не зобов’язана говорити на своїй землі мовою окупанта.
«Русскій»
ніколи не визнає себе окупантом, бо вважає, що став ним не з власної, особистої
волі, - «так получілось;
такоє било врємя; ета зємля всєгда била русской». В його архетипі між ним особисто і його долею нема
зв’язку, він ментально відсторонений і від власної долі, і від власних вчинків.
Архетипно він позбавлений відчуття «паспортного сходства» (А.Тарковский)
свого вчинку з самим собою, і, відповідно, власної долі як такої він не має, бо
сприймає і себе, і свої дії як частку колективної волі чи місії, яка полягає у
досягненні надособистісної цілі. З цієї причини
заподіяне ним зло у його сприйнятті не є наслідком його дій, а отже ніби і не є
злом. Між ним особисто і його дією є прокладка безособового, яка у його
сприйнятті нейтралізує злочин вчинений ним. Між ним і його долею – стіна
колективної безвідповідальності оправданої «Вищою Метою». Така деперсоналізація
зла виправдовує окупанта в його очах, - «я
не я, и лошадь не моя». І хоча він окупант, який
не асоціює себе з окупацією, від цього суть речей не змінюється, він
залишається окупантом з переконанням у власній вищості навіть якщо не
демонструє свою зверхність відкрито. «Русскій» окупант належить до категорії простодушно підлих
окупантів, які переконані, що їх окупація є благо для окупованих, то ж
окуповані повинні любити свого окупанта, адже не він є чинником зла, сам
він є «хороший чєловєк,
которий нікому зла нє желаєт». Ментальна відстороненість «русскіх» від власних дій є чи не
найочевиднішим проявом відсутності інтегральної самості,
а отже онтологічного роздвоєння особистості на інстинктну
індивідуальність і свідому індивідуальність, які частково пересікаються, але не
кореспондують між собою, є до певної міри автономними. Істотно при
цьому, що земля, видима мета інвазії, як джерело достатку, як засіб
виробництва «русскім» не потрібна. Земля для
них це простір, який є чинником зміцнення колективної безпеки, і відстань, яка
відділяє їх від поживи. На завойованій,
окупованій землі їм потрібні ті, хто її обробляє і щось виробляє, бо вироблене можна спожити, а виробники благ,
перетворені на рабів або васалів, можуть зробити джерело їх добробуту
невичерпним. Самі ж вони є абсолютно байдужими до тієї землі, яку почали
вважати своєю. Безнадійно розбиті дороги, сміття під власними вікнами, повсюдний бруд і занепад, безмежна
байдужість до того, що стало їхнім. Все захоплене раптом втрачає сенс, бо вже
«є їхнім». Сенс будь-чого для «русскіх» простягається лише до межі бути «їхнім», чи «не
їхнім». Тваринний інстинкт мічення території,
елементний архетип місця існування (архетип-нуклеус locus standi). Якщо будь-що
стає «їхнім», вони змінюють ворожість на зверхню поблажливість, яка, однак,
будь-якої миті може спонтанно (в силу тієї ж архетипної
волатильності) перейти у більш притаманну для них
зверхню агресивність або злобу і ненависть. Інвазивність іманентна «русскім», органічно властива для них. Їх архетип заточений
на інвазію. Такий архетип орієнтований не на конструювання (проектування)
чогось, а на поглинання будь-чого, не на облаштування, а на завоювання, не на
культивування, а на придушення. В «русскому» архетипі
не існує категорії межі чи кордону крім тієї, на якій існує фізичний спротив. Оскільки поглинання зустрічає опір, то інстинкт поглинання фокусується на пошуку
слабкої сторони жертви. «Русскіє»
ніколи не нападають на сильних. Підсвідоме відчуття відсутності опори у власній
самості орієнтує їх на пошук слабких сторін
супротивника, вичікування і підгадування миті, коли
супротивник втратить пильність або виявить своє вразливе місце. Тваринна
тактика вичікування і несподіваного нападу
- незмінна у практиці інвазії «русскіх». Щоб
приховати свої наміри щодо вибраної жертви і уникнути ймовірних випереджуючих
дій супротивника «русскіє»
постійно, підступно і підло провокують з метою вивідати наміри і оцінити
можливості спротиву чи контрудару. Загалом вони віддають перевагу підлому
мовчазному вповзанню в інший, не їхній простір, а не прямому, відкритому
зіткненню з супротивником. Іманентна ж
їм інвазивність і провокативність
проявляється у тому, що свою жертву вони звинувачують у тому, що роблять самі. Архетипна інвазивність зумовлює
діаметральну протилежність того, що заявляється
на словах і того, що буде у діях.
Самі ж дії подаються з протилежним змістом, - жертва стає агресором, а агресор
жертвою в залежності від ситуативних потреб «русского». Оруелова формула «Війна – це мир» може слугувати концентрованим виразом
інверсії смислів, колажу несумісності декларованих і реальних дій; якщо вони говорять про мир, це означає, що
вони готові розпочати війну і почнуть її при першій можливості. Якщо вони
стверджують про свою дружбу, то це означає, що вони підступно встромлять ніж у
спину при першій можливості. Чи зроблять
це вони, чи ні залежить виключно від ситуативної можливості у певний момент.
Зрештою, смисли можуть інвертуватись довільно; війна може бути війною, і при
потребі війна може бути миром. Загалом здатність інвертувати якості позитивні на негативні і навпаки в залежності
від потреби, переставляти місцями причини і наслідки (причина як наслідок і
наслідок як причина) є архетипно вмонтовані в психіку
«русскіх»
як на рівні несвідомого, так і свідомого. З цієї причини «От героя до жертвы – шаг, и ноги уже разъехались»
(Ерофеев, 1999). Дивує, що свідомість не чинить
жодного спротиву інвертуванню якостей і
часто радше підсилює цю архетипну схильність «русскіх». Масова
свідомість прив’язана до несвідомого дуже коротким повідком. В епоху
інформаційних війн у ХХ - ХХІ століттях арсенал засобів інвазії розширився
досвідом тотальної пропагандної демагогії, яка
перетворилась зусиллями комуністичного, а пізніше посткомуністичного
правління на повсюдно застосовувану
зброю. Інвазія через пропаганду здійснюється постійно і завжди, безвідносно до
того у скільки вона обходиться. Мета одна – створити максимально страшний образ
ворога, як чинника консолідуючого «русскіх» навколо влади, яка піклується про своїх підданих.
До числа характерних проявів інвазивності і часто
застосовуваних методів супроводу інвазії є шантаж. Для шантажу годиться все –
ядерна зброя, енергетичні ресурси,
дипломатія. Що з методів буде застосовано, - військова інвазія, шантаж чи пропагандна інформаційна кампанія - залежить від ситуації.
В силу інстинктної інвазивності
«русскіх»
вони а-проективні і тому завжди діють за обставинами і наскільки дозволять
обставини. Їх дія це завжди реакція на зміну обставин, а не результат
послідовних, цілеспрямованих кроків до певної концептуально визначеної мети.
Те, що сприймається як свідомо вироблена стратегія «русскіх», найчастіше є наслідком
їх інстинктної, архетипної інвазивності. Так
звані продумані стратегічні рішення є здебільшого імпровізаціями, нічим не
забезпеченими авантюрами, що мають у своїй підкладці виключно архетипну інвазивність. Це одна з
причин того, що втрати «русскіх»
у живій силі у будь-якій війні завжди перевищують втрати їх супротивників. З
іншого боку інстинктна інвазивність
не потребує ні пояснення, ні обґрунтування, бо сприймається «русскімі» як
виправдана на рівні колективного несвідомого, є похідною від категорії «враг», а
отже є сама собою зрозумілою. При цьому
а-проективність, провокативність, підступність є лише
різними сторонами архетипної інвазивності «русскіх». Апріорна
негативність ворога визначає апріорну позитивність, того, що йому протистоїть,
«русского».
Ворог існує як трансцендентність, як першопочаткова
сутність. Ця сутність існує до того як проявить себе у фізичному феномені
ворога. Ворог таким чином є завжди, він існує безвідносно до того, яка
ідеологічна чи політична доктрина дійсна на певний історичний момент. Як
трансцендентність ворог набуває тих чи інших феноменологічних ознак у
залежності від історичного моменту, але ним може бути будь-хто (басурмани, латінянє, іновєрци, жиди, буржуі, амєрікоси, геї, хохли, бандеровци), чи
будь-що (вольнодумство, смутьянство, міровой імперіалізм, гомосексуалізм, НАТО, санкції) у
залежності від пріоритетів тієї чи іншої історичної доби. Жоден з цих феноменів
не вичерпує в принципі невичерпної трансцендентності «врага», але кожен з них зазначає
її перманентну наявність.
«Русскій» живе з
постійним відчуттям присутності ворога («неугомонный
не дремлет враг», А.Блок) і незмінною потребою мати ворога. Потреба мати ворога живиться з глибинних
структур колективного несвідомого і є визначальною для спільноти «русскіх», є їх «народо»- ґенеруючою, репродукуючою
складовою. Ворог це чинник, який генерує і регенерує сам інстинкт
колективності, консолідує її, а отже є структуруючим
елементом-нуклеусом у конструкції «русского» архетипу. Головні характеристики ворога –
ненависть і зависть («нас ненавідят, потом, что завідуют
і боятся»). В основі все той же інстинкт
колективності – «ми». Притаманні цьому «ми» негативні риси приписуються іншому
і служать атрибутами цього іншого (не «ми» заздримо, а «нам» заздрять). Ворог це «інший», і «інший» це ворог. Ці сутності є взаємозамінними, глибинно
тотожними у колективному несвідомому «русскіх». Ворог є ідеальним безрозмірним реципієнтом
негативних атрибутів їх колективного «ми». Це і є тим психічним механізмом,
який робить ворога трансцендентним по суті. Трансцендентність ворога
унеможливлює вироблення концептуально мотивованих стратегій, робить саму
потребу мотивації стратегії зайвою. Стратегію у «русскіх» загалом
заміняє єдиний універсальний рефлекс інвазивності.
Цей рефлекс диктує реакцію на феноменологічну іпостась ворога і на ситуативну
зміну цієї іпостасі. Він перемикає агресію з «жидов» на «буржуєв», з «буржуєв» на «амєрікосов», з «амєрікосов» на «хохлов», з «хохлов» на НАТО
чи будь-що інше, що виступає подразником суспільної свідомості у певний момент
часу. Рефлекс інвазивності часто приймають за глибоку
стратегію «русскіх»,
насправді ж йдеться про їх інстинктивну ворожість до зовнішнього для них світу і фобію іншості загалом.
Саме тому ворог не завжди є зовнішнім чинником. Є ворог внутрішній, який
у певні історичні моменти відтісняє за значимістю зовнішнього ворога на другий
план. Зміщення акцентів з зовнішнього ворога на внутрішнього, довільні
комбінації зовнішніх і внутрішніх ворогів заповнюють свідомість «русского»
примарами страхів і злоби, які позбавляють можливості адекватного сприйняття
світу. Трансцендентність ворога визначає
особливий статус зрадника, «прєдатєля». Між «врагом» і «прєдатєлєм» -
невловима, ефемерна межа, «прєдатєльство»
таїться на відстані одного погляду і одного кроку, - «Сегодня
он играет джаз,
а завтра Родину предаст». Після початкової
фази інвазії, яка супроводжується фізичним винищенням та придушенням, тих, хто
чинить спротив інвазії починається експансія. Експансія здійснюється через
поглинання інших народів через їх інкорпорування, залучення до категорії
«своїх». Це русифікація або асиміляція «нє-русскіх русскімі».
Оскільки одномоментна русифікація не можлива,
вона здійснюється поступово через
заохочення тих, хто інкорпорується і знищення чи покарання тих, хто не
піддається інкорпоруванню. Цей механізм
можна назвати механізмом vagina dentata, - впускають в себе, але через
кастрацію самості і само ідентичності, тобто
тотальної кастрації, яка призводить до перетворення особистості на молекулу
«орди», а народу на «орду», «насєлєніє», аморфну масу, яка є суб’єктом поневолення.
Навіть часткова русифікація, зокрема двомовність, коли послуговуються рідною і
російською мовами, дає «русскім»
підставу вважати, що процес асиміляції « мєстного насєлєнія» відбувся. При цьому
окупація у їх очах набуває легітимності,
а земля «становітся русской», бо на ній живуть «русскіє». Русифікація є повільним, але ефективним механізмом експансії, - гостра і болісна фаза
інвазії змінюється майже безкровним вихолощуванням, стерилізацією національної
свідомості, що у кінцевому рахунку призводить до остаточної втрати національної
само-ідентичності. Це повільна смерть під наркозом. Крайнім проявом архетипної інвазивності «русскіх» була
совєтизація. Совєтизація це ніщо інше як ідеологічно інспірована
авто-інвазія, інвазія «русскіх на русскіх».
«Русскіє»,
одурманені ідеєю «міровой революції» побачили «врага» у решті «русскіх», яких втопили у крові громадянської війни, а
слідом за цим і ряд народів та цілих країн, куди вдалося влізти. «Совєтскій народ» - плід з дерева «міровой революції» - був химерою, яка
загрожувала поглинути у собі всіх, у тім і самих «русскіх», розпорошуючи одних
серед інших, перемішуючи етноси і нації до колоїдного стану «совка», «совєтского чєловєка» - потворного гібрида паразита
і хижака. Крах СССР поклав край процесові пожирання «русскіх» самими ж «русскімі».
Зрештою перехід «совка» у стан «ватніка» не гарантує, що цей процес закінчився. Поява
«націонал-прєдатєлєй»
у пост-совєтскій путінській Росіі
є певним симптомом, що процес пожирання «русскіх русскімі» не завершився, він
перейшов у латентну в’яло протікаючу фазу. «Русскій» архетип
постійно перезапускає один і той же процес, який полягає у незмінній
послідовності дій: 1) Інвазія – 2) Експансія – 3) Поглинання і визискування –
4) Спустошення і стагнація. Цей алгоритм є дієвим як алгоритм знищення країн і
цивілізацій, однак він абсолютно не придатний для створення ні власної країни,
ні тим більше власної цивілізації, якщо розуміти цивілізацію як антитезу
варварству; цивілізацію як суспільство, здатне забезпечувати своє відновлення і
розвиток за рахунок власних інновацій, надбань, досягнень і звершень, а не за
рахунок грабежу поневолених країн і народів. Історія знищених і поневолених чи
асимільованих «русскімі»
народів доводить дієвість наведеного вище алгоритму і свідчить, що цей
примітивний цикл дій незмінно застосовувався «русскімі» по відношенню до всіх,
хто зазнав їх інвазії незалежно від історичної доби. Різниця між поневоленими
лише у масштабах, темпах та глибині їх русифікації чи совєтизації. Експансія
призводить до неминучого поглинання і спустошення країн, які зазнали експансії.
Вона не залишає іншого сліду крім пустки.
Боротьба поневолених за своє звільнення розцінюється «русскімі» як
найбільший злочин проти них, тому жорстко ними переслідується і присікається
різними способами, від психологічного тиску, ідеологічного чи пропагандистського
фальсифікату до фізичного знищення. Вони не допускають думки, що хтось може
звільнитись від них після того, як вже був під ними. Це означало б для них
прояв їхньої слабкості, чого «русскій» архетип не допускає конституційно. Навіть
спустошені землі вони будуть утримувати хоча б задля підтримування статусу
сильного і виняткового народу, «народа-побєдітєля». При цьому вони незворотньо
відсікають, стирають пам'ять про те, що було на завойованій ними землі, і чия
це земля, яку вони окупували. Імпровізації і авантюри постфактум набувають
вигляду здійснення стратегічних задумів, яких у дійсності не було. Все здобуте
марнується, бо здобуто бездумно, не стратегією зростання, а інстинктом
експансії. Сама ж Росія завжди перебуває занедбаною і спустошеною, - «В домах наших мы как будто определены на постой; в семьях мы
имеем вид чужестранцев; в городах мы похожи на кочевников, мы хуже кочевников,
пасущих стада в наших степях, ибо те более привязаны к своим пустыням, нежели
мы к нашим городам» (Чаадаев, 1991, письмо первое). Інвазивність є архетипною, вбудованою у
психіку на рівні колективного несвідомого. На цьому ґрунті може вирости
свідомість орієнтована тільки на поглинання простору, а не на його освоєння.
Кожне нове покоління «русскіх»
архетипно приречене починати нову інвазію і нове
спустошення навколо себе. Кожен час, кожна епоха відкриває «русскім» новий рівень
спустошення. Архетипно «русскій» - завойовник завжди, навіть якщо він ніколи не покидає
межі рідного Бухалова чи Бодунова. Він окупант навіть
на рідній землі. Для нього немає значення, де він є, і що він завоював, тож
навколо нього все неминуче стає пусткою. Питання «Как
обустроить Россию?» -
безглузде. Росію неможливо «обустроіть», вона населена «русскімі» здатними «как-то устроіться»,
але не здатними будь-що «обустроіть»,
бо за порогом їхнього житла для кожного з них починається світ, на який ніхто з
них особисто не впливає. З цієї причини того, що не стосується його особисто або
може ускладнити його існування «русскій» уникає і
намагається «нє вмєшиваться і
нє висовиваться». Це зворотна сторона колективності – повне
відсторонення від суспільного, байдужість до облаштування суспільного простору
з власної ініціативи; життєве значення має тільки те, що диктується владою. «Инициатива наказуема», - архетипно засвоєний імператив «русского», який робить безглуздим
сподівання, що Росію коли не будь вдасться «обустроіть». Автоцентричність (пихатість, спесивость) «Русскіє»
беззастережно і безумовно переконані у своїй винятковості як «народу», своїй
вищості над всіма і демонструють це при
першій можливості. Архетипно властиве «русскім»
марнославство возвеличує їх у власних очах і є несвідомим прикриттям непевності
у собі, власних можливостях, у повній неспроможності збудувати безпечний і
комфортний для самих себе світ. Найнадійнішим шляхом самовивищення
і позиціонування себе над мірою
власних можливостей є приниження інших. Це самовивищення
за рахунок приниження інших і здатність наділяти себе надзвичайними якостями,
правами, функціями, неодмінно
супроводжується апріорною відмовою решті у праві мати свої інтереси, якщо вони
не співпадають з інтересами «русскіх». Зрештою ці інтереси не можуть співпадати, бо жоден народ не прагне бути завойованим
ніяким іншим народом. Зневага і погорда «русскіх» до всіх інших загально
відома. Амєрікашкі (амєрікоси, піндоси), полячішкі (пшекі), французішкі, італьяшкі, нємчура (колбаснікі), хохли, армяшкі, япошкі, чуркі, чучмеки і т.п. презирливі, зневажливі імена присвоюються народам
направо і наліво, як людьми з еліти, так і декласованими паріями. Зневажливість
при цьому проявляється у емоційно широкому спектрі,
від поблажливої (наприклад, «амєрікашкі») до злобної зневажливості (наприклад, «піндоси»). Зневажливість і зверхність до решти народів проявляє себе як на
колективному, так і на індивідуальному рівні по відношенню до окремих
представників інших народів. Причиною тому знову ж є те, що позбавлений самості і зведений до нуля як особистість, розчавлений пресом колективного чи машиною держави посполитий носій «русского» архетипу часто
опиняється на останній межі власної незахищеності, де єдиним запобіжником від
цілковитої анігіляції його
самосвідомості є його інстинктне «я», - безсиле і
нікчемне, якого вистачає тільки на пияцтво, як спосіб самозабуття і зняття
емоційного напруження, хамство чи агресію, або ж на демонстративну зверхність,
погорду, презирство щодо тих, що є не-я,
не-ми, не-як-ми. Персональна нікчемність «русского» таким чином
компенсується гіпертрофованим «ми» «русскіх», бо навіть останній маргінал може сказати: «я – русскій, і ми,
русскіє, вам всєм покажем!». На найвищому рівні соціальної ієрархії
та у середовищі еліт ця риса набуває форми месіанства, яке є своєрідною
підкладкою інвазивності, її уявним виправданням. «Народ-побєдітєль»,
«народ високой
духовності» сам наділяє себе цими, чи будь-якими іншими високими
властивостями і правом порушувати міжнародні угоди, світом визнані
кордони, ламає право інших народів мати
свій шлях і здійснювати свій суверенітет. Право вести себе
нехтуючи нормами права породжується тим, що «русскіє» сприймають себе не як суб’єкта міжнародного права як інші нації і
країни, а як спільноту з особливим
статусом - народ-месію, як носія
містичної сакральної місії, особливої «русской ідєі». Ця ідея ніким і ніколи виразно не була сформульована,
у тім і самими її провідниками (Ф.Достоєвскій, Вл.Соловьєв, Н.Бєрдяєв). «Русский народ, по
своей вечной идее, не любит устройства этого земного града и устремлен к Граду Грядущему, к Новому
Иерусалиму, но Новый Иерусалим не оторван от огромной русской земли, он с ней
связан, и она в него войдет. Для Нового Иерусалима необходима коммюнотарность, братство людей, и для этого необходимо еще
пережить эпоху Духа Св., в которой будет
новое откровение об обществе (жирний
шрифт мій, - І.П.)» (Бердяев,
1946). Це все, до чого вдалось розгорнути
«русскую ідею», носієм якої бачиться «русскій народ». Багаторічними зусиллями «русской філософской мислі», у тім і після всього
того, що відбулось у першій і другій світових війнах, «русскую ідєю» вдалось розгорнути лише до візії, що буде «Новий Ієрусалім» і «Новий
Ієрусалім нє оторван от огромной русской землі», та нічим не підкріпленого переконання,
що «будєт новоє откровєніє
об общєствє». «Нового Ієрусаліма» ще немає, але вже
бачиться, що він «нє оторван от огромной русской зємлі», як бачиться також, що «нєобходімо пєрєжить
епоху Св.Духа», в якій «будєт новоє откровєніє об общєствє». Sic! Вся місійність зводиться до маячні, до марення майбутньою
небаченою світовою гармонією. Це навіть не Утопія Т.Мора,
бо це не концепція ідеального суспільства, це видіння, галюцинація, візія сама-у-собі. Як візія
сама-у-собі «русская ідєя» не може
бути концептуалізована, бо позбавлена екзистентно
значимих понять, змісту; вона порожня. За своєю суттю «русская ідєя» не є навіть ідеєю, яка могла б
бути зародком майбутньої концепції. Вона
є лише маніфестацією архетипної автоцентричності.
Це виплеск несвідомого на поверхню хисткої, інфантильної свідомості,
протуберанець колективного несвідомого
перетворений «русской інтєллігєнцієй»
на міф вибраності «русского народа», особливих, мало не божественних його
якостей. «Русскіє» архетипно («по своей вечной идее» - Н.Бердяев) втікачі від реальності, шукачі прихистку від неї за її межами, в матерії міражів.
Природно, що архетипна автоцентричність,
яка не знаходить, і в принципі не може знайти ні концептуально обґрунтованої
мотивації для своєї унікальності, свого месійного
призначення, ні конструктивного
застосування своєї особливості у прагматичній діяльності облаштування «зємного града» якоїсь миті вибухає притаманною «русскім» інвазивністю,
агресією, злобою. Цей вибух агресії враз перевертає вверх дном всю «духовность»; «народ-побєдітєль»
починає поводитись як первісно дика орда, яка свого часу у ХІІІ столітті
різала, палила і нищила країни і цивілізації від Китаю до Хорезму і Європи. Ця
агресія – емоційна несвідома реакція народу на власну неспроможність
облаштувати свою країну. «Русский народ, по своей вечной идее, не
любит устройства этого земного града…
(жирний
шрифт мій, - І.П.)» (Бердяев,1946), то ж, природно, уникає займатись його облаштуванням і при
першій нагоді реалізує себе у війнах проти тих, хто зайнятий «устройством зємного града». На
індивідуальному рівні демонстративність автоцентричної
поведінки, агресивність є прикриттям внутрішньої непевності і порожнечі, що
коріниться у відсутності самості, компенсаторним
механізмом категоричної неспроможності «русскіх» до самостояння. Агресія і
злоба це останній інстинктний прояв намагань втриматись
за край індивідного, перш ніж воно, індивідне, буде остаточно поглинуте колоїдом колективності. Загалом же автоцентричність, як і інвазивність,
є похідною відсутності самості і органічним доповненням архетипної інвазивності та
експансивності. У такому суспільному середовищі, переконаному у власній
винятковості, несвідомо культивується пріоритет грубої сили, насильства у
стосунках з іншими, яким відмовлено на рівні несвідомого у праві навіть на
власний захист. Автоцентричність, демонстративна зверхність тісно асоціює з не менш характерною для
них рисою, яку «русскіє»
називають «прєсмикательством».
В совєтській час у середовищі професійних партійних
функціонерів навіть існувало стійке офіційне поняття «прєсмикатєльство пєрєд западом», що однозначно вказує на типовість,
поширеність явища плазування або загравання з тими, хто у дійсності сильніший
за них. Бутафорська, зовнішня зверхність (спєсь) таким чином насправді є
маскуванням внутрішньої непевності, причиною якої є все та ж відсутність самості. Інвазивність та автоцентричність – різні грані колективної фобії іншості. Ця фобія герметизує спільноту «русскіх», робить її однорідною і
вкрай чутливою до проявів іншості, тим самим
сприятливою до нівелювання, анігіляції індивідуальності і культивування сервільності. Сервільність (рабскість, раболепие) Відсутність самості, власної особистості, має наслідком прийняття рабства як природної форми буття. Відсутність
власної домінанти, яка зумовлена відсутністю самості,
задає жорстку біполярність архетипу, а відтак призводить до того, що
особистість знаходиться між крайніми
полюсами життєвої альтернативи - стати над собі подібними, або підпорядкуватись
вищому в ієрархії собі подібних. Ця альтернатива містить у собі механізм
рабства, яке може бути зведене до відомого вислову: «Единица – ноль» (В.Маяковский).
Формула Маяковского як формула рабства є досконалою.
Вона схоплює саму суть рабства, бо вона вивержена нутром раба на піку сваволі і
сп’яніння рабів від своєї ілюзорної могутності трощення всього навколо,
руйнування, знищення, перетворення будь-чого у ніщо. У формулі Маяковского закарбована суть рабства у чистому вигляді, без
домішки ілюзій і самообману, вона емоційно забарвлена
«упоєнієм»
від усвідомлення граничної ясності стану рабскості. Редукція особистості
до цілковитої незначущості породжує абсолютного раба, який не мислить себе
інакше ніж раб. Абсолютний раб захищатиме своє рабство як благо, яке забезпечує
йому існування. Абсолютний раб захищатиме того, хто зробив його рабом, бо
отримує хліб з його рук; хліб який може забрати його поневолювач, його володар,
хазяїн. Абсолютний раб чинитиме спротив тому, хто намагатиметься звільнити
його, бо свобода для нього це загроза втратити засоби до існування. Для
абсолютного раба свобода є зрештою більшою загрозою, ніж загроза фізичного
знищення, бо вона перетворила б його життя на нескінченну низку тортур кожного
разу здійснювати вибір і нести відповідальність за цей вибір. Абсолютний раб не
допускає існування свободи як реальної
категорії людського буття, то ж не визнає вільним нікого, бо тим самим
мав би визнати себе рабом. Свій рабський стан він ототожнює зі свободою і тому
свободу як свободу, свободу іншу, ніж та, яку він знає, ні зрозуміти, ні
сприйняти, ні прийняти він не може. Більше того, він внутрішньо переконаний, що кожен має прагнути стати таким як він,
оскільки іншого modus vivendi існувати не може в принципі. Він
сповнюється гнівом і ненавистю до кожного, хто є іншим ніж він. Він знаходить
задоволення від свого рабства, бо десь підспудно в його мозок пробивається, що
впасти нижче неможливо, а однак він існує попри все. На цій останній межі він
сповнений відчуттям, що він живий і вільний, бо втратити нічого більше не може.
Він вільний не в своїх можливостях, бо позбавлений будь-яких можливостей, а
однак він існує як і кожен інший. Він вільний від відповідальності за свій
вибір, бо позбавлений його, а отже позбавлений страху перед вибором, перед
свободою і відповідальністю за вільний вибір. Він не припускає існування свободи як життєвої
реальності, де кожен може досягти своєї висоти. І це є свобода
раба, єдина доступна йому свобода
бути рабом, де всі рівні у своїй несвободі і ніхто не прагне альтернативи.
Ця здатність до існування на межі людського
існування є тим, що відрізняє «русскіх» від решти народів, робить їх здатними до виживання
за нелюдських умов. У форматі свободи раба здатність виживати нерозривно межує
з абсолютною нездатністю цінувати життя, чуже і своє. У форматі свободи раба
війна є чи не єдиною альтернативою його персональній життєвій безвиході. Його
жорстокість – єдина можливість помститись долі за своє рабство. Його злоба –
перегрітий пар безпорадності перед власною долею. Сервільність «русскіх»
таким чином могла б бути описана оберненою формулою Оруела: «Рабство - це свобода», оскільки раз
позбавившись свободи абсолютний раб тим
самим раз і назавжди позбувається необхідності здійснювати неперервний життєвий вибір між Добром і Злом.
Позбавившись свободи він позбавляється самої проблеми Добра і Зла, вони
перестають існувати як категорії персональної екзистенції. Його Рабство
прийняте ним як Свобода, звільнюючи його
персонально від вибору між Добром і Злом, елімінуючи Добро і Зло як категорії
персонального буття, виправдовує будь який злочин в ім’я того, що влада
визначить як мету чи благо, Найвища Влада - як Вищу Ціль і Вище Благо.
«"Народ" - одно из самых точных понятий русского языка. Оно подразумевает двойной перенос ответственности: с "я" на "мы" и с "мы" на -- род: "мы-они", внешне-внутренний фактор, что означает вечные поиски не самопознания, а самооправдания.» (В.Ерофеев, 1999). «Русскоє» «ми-народ» це орда. Орда це спільнота рабів, яка ревно оберігає і свою спільність, і своє рабство. В цій орді акумулюється енергія «ми-народа», яка забезпечує ментальний імунітет орди – відсутність окремої думки і збудження колективного резонансу під єдиним закликом «Впєррррьод!». Відсутність окремої думки робить «русского» не тільки абсолютним рабом, вона робить його ідеальним рабом, який потребує тільки одного – визначеності того, що він визнає як «власть». «Власть» - незмінна як небо, магічна для
«ми-народа»
сутність. Вона визначає, хто сьогодні є «враг», і що сьогодні є «враг». «Власть»,
як і «враг», категорія для «русскіх»
трансцендентна, абсолютна, сакральна.
Якщо «враг» консолідує «русскіх» на зовнішньому
периметрі, то «власть» є тим
елементом-нуклеусом, який консолідує колективну «русскость» зсередини. Якщо «враг» формує
зовнішню оболонку спільноти «русскіх», і визначає їх
стосунки з рештою світу, то «власть»
структурує внутрішні зв’язки у однорідному середовищі своїх, їх стосунки між
собою. Питання влади є таким чином архетипно
центральним для «русскіх».
Трансцендентність «власті» робить спротив їй безглуздим в принципі. З
цієї причини «русскій»
не піде на спротив «власті», хіба що
на бунт у стані колективного афекту
«вольніци»,
масового голоду або п’яного дебошу. «Русскій» не допускає думки, що спротив владі може мати
мотивом людську гідність чи свободу. Ці категорії є для нього абстрактними,
позбавленими екзистентного змісту. У відомому
сучасному вислові: «Поумневший хохол становится русскім» є скритий підтекст, – «Глупиє хохли нікак нє поймут, что такоє
власть». Зі свого боку
першою і найсокровеннішою турботою «власті» є створення «Висшей Целі» як фундаментальної умови своєї трансцендентності. Без вищої цілі влада втрачає трансцендентний
вимір, точніше – безмірність і безрозмірність свого
містичного, сакрального змісту, своєї абсолютності. Без вищої цілі влада враз
перетворилась би на політичну інституцію, яка кожного разу мусила б доводити
свою соціальну ефективність, інституційну доцільність. Вища ціль знімає цю
потребу. За наявності вищої цілі питання
ефективності влади відпадає як питання про коефіцієнт корисної дії бога.
Історія, однак, постійно змушує «власть»
змінювати вищу ціль, актуалізувати її під потреби обставин часу. В «русскіх» реаліях
вища ціль набувала різних іпостасей, як то:
«Трєтій Рім», «Общєє Благо»,
«Свєтлоє Будущєє Чєловєчества», «Русскій мір». В
дійсності «Висшая цель» є Найбільшою Брехнею, яка
охороняється всією «вєртікалью власті» і найбільш дієвим, ключовим інструментом поневолення «русскіх». «Висшая цель» завжди
є за горизонтом, недосяжною як fata morgana, міраж, але такою, на шляху до якої неодмінно стоїть
«враг». Саме
фізична іпостась ворога є єдиною реальністю, за якою можна приховати Брехню про
Вищу Ціль, надати їй видимість справжності. Завдяки фізичній зримості ворога «висшая цель»
перетворюється на мету інвазії, тривіального
грабежу. Війна є незаперечним доказом необхідності існування «власті» і тому «власть» знаходиться у безперервному пошуку ворога. Однак тільки
безжальна неухильність владної вертикалі є єдиною
гарантією того, що брехня ніколи не стає явною. Уявнення брехні відразу прикривається новою вищою ціллю,
яку охороняє новостворена вертикаль влади з її хребтом у історично змінюваних
іпостасях опричнини, тайної канцелярії, охранки, ВЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ,
ФСБ. Роль цих інституцій одна – утримування брехні у якості вівтаря «власті», на який у жертву може бути
принесений будь-хто, будь-що і будь-коли. Ця брехня дає владі важелі для
сваволі і безмежного насильства над своїми підданими. Зазіхання на владу –
найвищий злочин, якого не дарує будь-яка владна вертикаль вибудована «русскімі». Брехня, як і сервільність, тотальна і повсюдна («соврет и глазом не моргнет»).
Брехня прямо пов’язана зі страхом, бо є
порожньою всередині. Брехня і страх нероздільні. Найбільшим кошмаром «русского» підданого є гнів хазяїна, «начальніка» непередбачуваний,
нестримний, ярий. Єдиним способом запобігти гнівові і відсунути страх є «лєсть» і «угоднічєство».
Страх перед гнівом і потреба запобігти йому через улесливість породжує феномен
«потьомкінскіх дєрєвєнь» -
муляжів не існуючої реальності, які створюють видимість доброго правління,
розвитку, добробуту підданих, всього того, за що менший, провінційний хазяїн функціонально має нести
відповідальність перед більшим хазяїном і чого він ніколи не робить. Не робить,
а тому смертельно боїться бути викритим і змушений іти на обман – муляж, «показуху». «Показуха», зрештою, – найневинніший зі
злочинів. Однак, коли доходить до критичних ситуацій «показуха» втрачає свій безневинний театральний вигляд і обертається
злочинною «дурью»,
коли живих людей можуть перетворити на розхідний матеріал, яким закриють прорахунки «власті»
або ціною яких виправдуються перед нею. Зі страху перед «начальством»
раб-виконавець піде на злочин, поставить свій шкурний інтерес вище самої
справи, вище чужого життя, щоб спасти своє. Це, з іншого боку, не дивно, бо
коли брехня починається від «висшей целі», немає такого злочину, на який би не пішла сама «власть», від вбивства окремого підданого
до вирізання і депортацій цілих народів, нема такої брехні, яка б видавалась
владі неприйнятною чи недопустимою, - все проковтнуть, «а куда дєнутся». «Власть»
брутальна і самовпевнена, і тому коли сиплеться, то сиплеться вся цілком.
Цього вона боїться найбільше і тому
витрачає масу зусиль, щоб не проґавити страшний для неї момент. Імпульси
владного страху кругами розходяться у суспільстві, породжуючи боязнь бути
запідозреним у нелояльності до влади і, як наслідок, феномен «двоємислія», коли
говорять те, що не думають, а про те, що думають мовчать. Чим гірше почувається влада, тим більше
страху нагнітається у суспільство, формуючи у ньому позірну монолітність і
ілюзію надійності влади, від чого міцнішою вона не стає, як не стає зеленішою
трава, якщо її фарбувати зеленою фарбою. Страх перед
владою невідступний як тінь. Втратити страх для «русского» настільки ж дивно як
втратити власну тінь, і тому ті, хто позбуваються страху викликають щире
здивування або злобу як оточуючих, так і влади. Основна ж діяльність влади
полягає у тому, щоби «запрєтіть»
і «заставіть», а якщо не вдається
заставити, то «наказать, повєсіть, расстрєлять». Страх у певному сенсі є капіталом,
суспільним надбанням «русскіх», у яких
від влади залежить все, у тім життя і смерть. Страх, фобії це те, за що
люди згодні платити найвищу ціну. «Русскій» постійно впродовж життя обмінює свій страх на
прихильність влади. В умовах
самоуправної влади ця ціна сягає захмарних висот і обертається повсякденністю
рабства, скритого під маскою лояльності до влади і «офіційного патріотизму».
Ніде у світі не знайдеться такого фанатичного «патріотизму» як у «русскіх», де він
тією ж мірою є офіційним, бездумним, позбавленим особистісного емоційного
наповнення. Колективні істерії інспіровані історичними датами не містять нічого
персонального, це гейзери у долині гейзерів, які періодично активізуються за
рахунок нагромадження енергії колективного несвідомого. Влада
самоуправна і безконтрольна, тож навіть лояльність до неї не гарантує особистої
безпеки. Навіть найслабша влада є всемогутньою для посполитого «русского». Звідси
підозрілість до «інших», звідси практика доносів, які не втрачають актуальності
ніколи за будь-якої влади, бо «власть» для «русскіх» завжди трансцендентна, лише явлена у оболонках
різних іпостасей. Страх перед владою пронизує все існування «русского». Навіть
церква, інституційно єдине місце, де він міг би через сповідь і покуту
позбавлятись страху людського, не гарантує йому цього, бо таємниця сповіді
більше ніж 250 років тому порушена розпорядженнями влади. Церква зруйнована
нижче фундаменту. Пастка страху замкнута остаточно. Під страхом гніздиться лише
підлість – стерв’ятник, що харчується мертвими «я». На ґрунті
тотальної брехні у тіні постійного страху процвітає «воровство», знову ж таки
тотальне. «Воруют все» є аксіомою «русской жизні». У
формулі «русской власті» брехня, страх і «воровство» є
нерозривними; вони нероздільні як вуглець, водень і кисень у формулі спирту.
Запущений «властью»
вверх по спіралі брехні, страху і злодійства «русскій» змушений час від часу
вимикати мозок. «Водка».
Це майже вода, вона і є жива вода для «русской душі»
висушеної безнадійністю «русской жизні»,
еліксир «русской свободи» - «С утра выпил, и весь день свободен». «Раболепие раба» і «произвол хозяина» утворюють єдину машину несвободи, замкнутий цикл несвободи. Абсолютний раб абсолютно
залежить від свого «хозяіна»,
«хозяін»
абсолютно залежить від щосекундної і довічної необхідності вершити владу над
своїми рабами. Як білка у колесі він приречений крутити колесо влади до повного
знесилення смертю. Він такий же раб як і його раби. Це мимоволі красномовно підтверджує вислів
теперішнього правителя Російської
Федерації, спадкоємиці попередніх Російських імперій, - «Я пахал как раб на галерах, с утра до ночи» (В Путин). Ні в чому
умовність абсолютної влади не проявляє себе настільки виразно як у владі раба
над рабами. Ні в чому «русскіє»
не проявляють такої єдності і одностайності як у глибинній потребі мати над
собою «хозяіна»,
- царя, генсека, президента-царя чи царя-президента. Відчуття наявності «хозяіна» враз
примиряє «русского»
з його долею, сигналізує його підсвідомості, що все гаразд, все на своїх місцях
у цьому світі, навіть якщо цей світ перетворений на концтабір. Машина несвободи
має властивість поглинати всіх, хто нездатний відстояти власну свободу; вона не
знає меж, ні часових, ні просторових, і сама вона як вогонь, який потребує все
нових жертв; вогонь який пожирає і не насичується. Нездатність здобути власну
свободу означає неминучість стати жертвою несвободи, жертвою раба, який не
знаходить у собі сили стати вільним і який виправдовує себе лише поневоленням
інших. Міметичність (імітаційність, подражательность) Міметичність або імітаційність, схильність до наслідування, копіювання дій, ідей, форм, їх запозичення є в «русскому» архетипі життєво
необхідною, поширеною на всі види діяльності, винятково дієвою і завжди
поверхневою. «У
нас совсем нет внутреннего развития, естественного прогресса; прежние идеи
выметаются новыми, потому, что последние не происходят из первых, а появляются
у нас неизвестно откуда. Мы
воспринимаем только совершенно готовые
идеи, поэтому те неизгладимые следы, которые отлагаются в умах
последовательным развитием мысли и
создают умственную силу, не бороздят наших сознаний (жирний шрифт мій, - І.П.)» (Чаадаев,
1991, письмо первое). Імітація, запозичення
зовнішнього, поверхнево видимого не змінює ні архітектури,
конструкції архетипу, ні способу мислення. На архетипне
зверху накладається нова форма, і далі нова форма існує поверх старого архетипу
як нова оболонка на тому ж субстраті. Глибинне інстинктне, архетипне, є вкрай
консервативним, що умовно може бути описаним
максимою
«я знаю те, що знаю і не хочу знати ще щось поза тим, що знаю, щоб хто
не говорив». Герметичність,
консервативність «русского»
архетипу є одним з мотивуючих чинників інвазійності,
- не потрібно створювати, вдосконалювати; достатньо забрати готове, існуюче,
яке вже є очевидно функціональним. З іншого боку, консервативність містить в
собі небезпеку втрати адаптивності
до еволюціонуючого
зовнішнього, не-«русского»
світу. Імітаційність, міметичність
за таких обставин є найпростішим, найшвидшим способом адаптації до еволюційних
змін зовнішнього світу через запозичення готових форм і формул. Імітаційність це єдиний спосіб освоїти те, чого не здатна
створити спільнота орієнтована на інвазію, експансію. Вона компенсує
неспроможність до інтенсивного розвитку через присвоєння, приспособлення
готових форм. Через
відсутність власного внутрішнього заповнення запозичення окремих речей частіше
всього відбувається доволі швидко; йде просте наповнювання пустот. Пустота
поглинає все, що може поміститись у незаповнених комірках. Якщо йдеться про
системні запозичення, які мають на меті запровадження зв’язаної системи
взаємозалежних понять, то через примітивність існуючих ментальних схем нові
концепти доводиться вводити ламаючи силоміць традиційний уклад речей,
примітивні, але зв’язки. Від цього ментальність не стає менш інертною. Вона
просто потребує більше часу на перетравлювання невідомого. Щойно перетравивши
запозичене ментальність «русскіх» робить ново
засвоєну ідею догматом, який існує поза часом і більше жодних трансформацій не
зазнає. Так виникає ще одна компонента «загадочності русской душі» - догматичність мислення, яка
безперешкодно уживається зі спонтанністю мислення, похідною від архетипної волатильності. Загалом, від
анекдотичного відрізання боярських борід царем Пєтром Вєлікім до «русского»
Просвєщєнія
часів імператриці Єкатєріни Вєлікой і «міровой революції» часів Вєлікой Отябрской Рєволюції
це один безперервний ряд запозичень, які ламають і перемелюють «русскіх» без
найменшого шансу змінити їх глибинний архетип, здолати його спротив
внутрішньому ментальному розвитку. «Русскій» мімезис це фарс, який неминуче обертається трагедією. Консервативність,
а-проективність «русского»
архетипу співіснує з невгамовною винахідливістю, яку найкраще передає
російський вираз : «голь на выдумку хитра».
Винахідливість і міметичність, на перший погляд
несумісні, однак насправді вони є взаємно компенсаторними. Неспроможність
проективності, яка потребує постійної зосередженості, послідовності дій і думки, компенсується
ситуативною винахідливістю, коли нагальна потреба вирішується підручними
засобами, і речі початково призначені для одних функцій знаходять застосування
в несподівано інших, ніяк не пов’язаних з їх властивими. Ця винахідливість
ніколи не буває системною. Вона не переслідує мету створити технологію, яка б
системно вирішувала однотипну задачу. Винахідливість ситуативно компенсує
відсутність технології як такої. «Русская» винахідливість, «смєкалка», це завжди підміна
технології, це завжди трюк, коли інтелект напружується і мобілізується
нагальною потребою, від випадку до
випадку. Технологія, як і право, це завжди тягар для «русского», тому і перше, і друге
будуть порушені або знехтувані при першій можливості. Causa generis «русского» архетипу Перелічені п’ять
властивостей «русского» архетипу визначають його наповнення і
забезпечують його цілісність та відновлюваність, рекурентність.
Жодна зі складових «русского»
архетипу не існує окремо від інших і всі вони присутні у ньому завжди. Змінюється
їх активація, якась з компонент чи властивостей у той чи інший момент часу
проявляє себе яскравіше ніж інші, але це не означає, що інші компоненти випали
з архетипу або не існують. Всі
властивості «русского»
архетипу зобов’язані своїм існуванням одному чиннику – відсутності самості. Саме відсутність самості
зумовлює формування таких властивостей як волатильність,
інвазивність, автоцентричність, сервільність і міметичність, всіх
тих якостей, які роблять «русскій» архетип «русскім». Взаємозалежність цих якостей, їх параґенез
обумовлюють екзистентну стійкість архетипу подібно до
того як вісім ніг восьминога
забезпечують функціональність цілого організму восьминога. Відсутність самості – маточина колеса, порожнеча до якої кріпляться
спиці ободу. Відсутність цілісної самості,
як центральної, ядерної ознаки «русского архетипу» у свою чергу зумовлена тим, що свідоме «я»
завжди перебуває під пресією колективного «русского». З цієї
причини самосвідомість не має змоги виробити самообмеження, які б забезпечували
цілісність «я», урівноважували б у ньому свідоме і несвідоме. Перевантажене колективним, слабо структуроване персональне «я» вимушено
віддає частину власного екзистентного суверенітету
інститутам соціуму, здаючись тим самим на поталу незалежного від нього безособистісного. Для «русского» архетипу змісти цього безособистісного відіграють дуже істотну роль. З цієї
причини «русскій» архетип як такий
структурується завдяки двом центральним для нього елементам-нуклеусам «власть»
і «враг». Ці елементи є опорними, ядерними. На них тримається
колективне несвідоме «русскіх».
«Враг» і «власть» - дві категорії «русскої»
ментальності, які не потребують пояснень, є зрозумілими для всіх і завжди, у
якій би іпостасі їх не виставляв час. Крім множинності іпостасей, кожен з цих нуклеусів, «враг» і «власть»,
може тиражуватись за принципом mise en abyme або принципом
матрьошки. Цей принцип багаторазово використовували зокрема большевики
у практиці «червоного терору», реалізуючи простий алгоритм, який може бути ілюстрований
наступним чином: «Враг народа» є
ворог всього народу, а отже появляються борці з ворогами народу. Однак, серед
борців з «врагамі народа»
можуть бути скриті вороги, які тільки видають себе за борців з ворогами народу;
для боротьби зі скритими ворогами відбираються справжні борці зі скритими
ворогами, однак серед справжніх борців зі скритими ворогами у свою чергу теж
можуть бути справжні вороги, ще більш скриті ніж усі попередні. Так само розтиражовується нуклеус «власть». Нема сенсу демонструвати як це відбувається, значно
важливіше, що принцип тиражування одного і того ж у малому і великому є загалом
характерним для «русской»
ментальності, є ознакою її архаїчності, магічності, «сказочності». Завдяки
тиражуванням елементних нуклеусів колективного несвідомого, не тільки згаданих
вище, формується поле перетікаючих прото-смислів, які є субстратом масової, «народної» свідомості. На такому субстраті очевидний екзистентний абсурд стає природним, закономірним і
нездоланним – змазані межі смислів, довільно змінюється масштаб сутностей,
причини і наслідки непомітно міняються місцями, створюючи світ, який
вивалюється за межі реальних причинно-наслідкових зв’язків
і існує незалежно від реальності, всупереч реальності і замість реальності. «Сказка становится былью», а в реаліях соціуму - абсурдом. Такий світ не потребує від реальності нічого
крім прийняття абсурду за вияв його
особливості, винятковості, місійності; «…в Россию можно только
верить» (Ф. Тютчев), як в казку. Відсутність самості, яка має вирішальне значення для формування «русского»
архетипу, сама по собі є діагностичною ознакою такого стану психічного, при
якому індивідуація не відбувається або залишається зародково немічною, а індивід існує позбавленим здатності
до самоідентифікації без протоплазми колективного у його первісно племінному
сенсі. Подібно до первісного дикуна, який ідентифікує себе через належність до
племені, до певного тотему, «русскій» ідентифікує себе через належність до надетнічної спільноти «русскіх». «Русскоє» у ньому завжди первинне, воно покладає підвалини його
індивідуального, більше того його індивідуальне по суті не існує за межами
колективного «русского».
При цьому у повсякденності життя це колективне «русскоє» ніколи не має виразного
визначення, не потребує його, бо не осмислюється як категорія свідомого, що є
однією з найвиразніших ознак його архетипної природи.
Це категорія колективного несвідомого, по суті того ж ряду, що і тотем для
анімістичної ментальності. «Русскій» архетип це майже точний зліпок анімістичної ментальності
аутентичного, первісного номада, яким він був до свого зіткнення з зовнішнім
для нього світом осілих цивілізацій у часи середньовіччя 800 років тому.
Вражаюча подібність ментальності «русскіх» до анімістичної ментальності номадів ставить
питання звідки у «русскіх», які за походженням не
були кочівниками, появляється архаїчність майже ідентична з номадною. Звідки у
народі, на землях якого християнство було прийнято понад тисячу років назад
беруться дохристиянські (анімістичні по суті) життєві домінанти диктовані
колективним несвідомим? Чому врешті решт дохристиянське у психіці домінує над
християнським і є таким стійким? По суті це ті ж питання, які виразно ставив собі мало не 200 років тому П.Я.Чаадаєв, - «Как могло случиться, что самая поразительная черта
христианского общества как раз именно и есть та, от которой русский народ
отрекся в лоне самого христианства? Откуда у нас это обратное действие религии?» (Чаадаев,
1991, письмо второе). З цього питання появляється
необхідність дослідження ґенези «русского» архетипу і тут не обійтись без погляду на ширший
історичний і цивілізаційний контекст. Відсутність самості,
яка бачиться безпосередньою причиною формування «русского» архетипу не виникає
сама з себе, вона має причиною стійкі і довгий час повторювані умови
суспільного існування, які не створюються in vitro, а отже є
наслідком тривалого історичного процесу. Архетипи
досліджувані К.Г. Юнгом є наявними змістами,
фундаментальними елементами психічного, що споконвічно, невпинно виявляють себе
у людській екзистенції, в універсальності і заразом персональності
буття як такого безвідносно до соціального середовища у якому ці персональності існують. До таких архетипів можна відносити
зокрема архетип матері, дитини, аніми та ряд інших
описаних свого часу К.Г. Юнгом. Ці архетипи мають загально людський зміст
підпорядкований онтологічному циклу людини: зачаття, народження, соціалізація,
смерть. Колективне несвідоме наповнюється однак не тільки змістами
індивідуальної екзистенції, індивідуальної онтології, воно наповнюється
психічними змістами генерованими соціальною онтологією. Соціальна онтологія є
генератором смислів, які виявляють себе головно у площині колективної
поведінки. Структура соціуму є тим чинником, який визначає наповнення
колективного несвідомого не менш значимими змістами, ніж змісти персональної
онтології. Ці змісти можуть не мати того універсального наповнення, що описані Юнгом архетипи (архетипи-нуклеуси), однак вони є не менш значимими у
екзистенції певного соціуму. «Русскій» архетип власне є з такої категорії психічних
феноменів. На їх формування склалися століття і їх структура буде визначальною
для «русского»
соціуму навіть тоді, коли форма політичного устрою у черговий раз зазнає
радикальних змін. Структура психічного є такою ж фундаментальною сутністю як
структура фізичного поля, вона не змінюється самочинно чи довільно. Дослідження
історичного процесу, у якому відбулось формування «русского» архетипу, таким як він проявляє себе у
сучасності, є окремою задачею. Саме ж
структурування «русского»
архетипу зайняло орієнтовно 250 років у
часовому інтервалі від Номадного потопу ХІІІ століття до другої половини ХV століття,
включаючи роки правління Івана ІІІ,
Великого князя Московського (1462 - 1505).
У ті два з лишнім століття інвазією номадів Батия була започаткована, а
пізніше (в силу ряду історичних чинників, які мають бути темою окремого
дослідження) інституційно закріплена система
суспільних відносин, яка зумовила наповнення
і відтворення стійкої структури колективного несвідомого, яку я називаю «русскій» архетип. З ХVI століття до
тепер у цій системі суспільних відносин не відбулось таких змін, які б істотно
трансформували змісти «русского»
архетипу. За понад сім століть «русской» історії декілька разів докорінно змінювався суспільний
дискурс, але не наповнення колективного несвідомого. Воно продовжує
відтворюватись з властивостями, про які йшлося вище, воно продовжує
структуруватись від двох опорних для нього елементів, «враг» і «власть», які є свого роду інгібіторами еволюції суспільної
свідомості «русскіх»,
які уповільнюють створення ними
громадянського суспільства. «Враг» і «власть» це опорні точки всього «русского»
архетипу, ключові елементи «русскої»
ментальності. У цій ментальності обидва елементи, і «власть»,
і «враг»
мають статус абсолюту. Як абсолют «власть» постійно мусить
демонструвати, що вона існує і мусить
існувати, вона незамінна у своїй абсолютності. Це самоутвердження у статусі
абсолюту «власть» культивує
через переконання, що є «висшая цель» і проти
«русского народа», який
є носієм цієї місійної «целі», є «враг». Є «враг» - війна
неминуча. Ніщо так не консолідує колективність «русскіх» як війна, ніщо так не
руйнує самість як колективність консолідована війною,
її кров’ю, брудом і жахом. «Русская власть» завжди
безпомилково йде у фарватері архетипу, безвідносно до того, які герби і прапори
вивішуються на фасаді. «Русскій народ» це людська спільнота, що
невпинно перековується у війні під молотом «власті»
на ковадлі «врага»,
тому культ перемоги є найважливішим і найбільш живучим культом «русскіх», бо
тільки цей культ виправдовує нічим не виправдані незчисленні жертви. У дійсності і тут є підміна
сутностей, бо культ перемоги є лише маскою культу війни, єдиного культу, який
здатний мобілізовувати «русскіх» на суспільному рівні. Ті категорії, які
пов’язані з суверенністю особистості залишаються глибоко індиферентними для
ментальності «русскіх»,
що зводять практично нанівець їх шанси
на суспільну еволюцію і позбавляють їх історичної перспективи інтеграції у світ
вільної конкуренції, де основоположними є свобода і право, як єдиний механізм
запобігання сваволі. За відсутності
передумов для формування суверенної особистості не існує архетипних
передумов для трансформації інституту влади, а це означає, що імперський синдром
буде висіти над «русскімі»
до останнього дня імперії.
Посилання Бердяев Н. Русская идея (Основные
проблемы русской мысли XIX века и начала XX века). Париж, 1946. (рос) Ерофеев В.В., 1999, Энциклопедия русской души. (рос) Чаадаев П.Я., 1991, Философические
письма, Полн. собр. соч.,том 1, изд-во «Наука». (рос) Київ 2016 |