www.ji-magazine.lviv.ua

Марія Предеїна

Рада Росія-НАТО – особлива форма діалогу, своєрідна інтеграція Росії в західний світ, щось на зразок членства в G8. Не дарма агресія Росії проти України поклала кінець засіданням Ради. Україна бачить в цьому акт солідарності Альянсу, розраховує, що Росія не повернеться за круглий стіл, поки не відновить статус-кво (кордони 2013 року). Але через два роки Рада знову збирається. Невже Захід, забувши про Україну, повертається до формули «бізнес як завжди»?

На перший погляд, тривога даремна. Генсек НАТО Столтенберг проговорює весь набір звичних фраз, мовляв, Мінські угоди важливі, а Росія, поки не одумається, залишиться персоною нон-грата. Тоді навіщо засідали? Мета засідання в самому засіданні, в тому, щоб «політичний діалог зберегти відкритим». Тобто, новина не в банальних проміжних підсумках діалогу, а в самому діалозі. Питання в тому, які результати діалогу будуть через енну кількість засідань, в довгостроковій перспективі.

Але перш за все про що діалог? Про стримування. Наведу кілька цитат. «Стримування, – зазначає Столтенберг, – не стосується ведення війни, але  стосується запобігання конфлікту. <...> Немає ніякого протиріччя між сильною обороною і політичним діалогом». Це сторона НАТО, тут мова про стримування Росії. «Якою була задача есмінця «Дональд Кук», – запитує постпред РФ при НАТО Грушко, коментуючи імітацію атаки на есмінець США, – поруч з Калінінградом? <...> Чи можете уявити російського есмінця в Нью-Йоркській або Мексиканській затоці?». Це теж про стримування, але вже США: Росія не лізе в Мексиканську затоку, а ви не лізьте в Балтійське море. Дві сторони сповнені рішучості стримувати одна одну. А для цього потрібен діалог, инакше буде не стримування, а війна. Короткостроковий підсумок діалогу в розумінні сторонами того, хто і на що здатний. Без діалогу російський пілот може вирішити, що есмінець США готовий атакувати, а капітан есмінця може подумати те ж саме, але про винищувач, і тоді бах-бах – війна. А з діалогом всі знають: просто лякають, нічого серйозного. Та є ще довгострокова мета – прокреслити кордон, уздовж якого буде проходити стримування, побудувати якусь віртуальну Берлінську стіну. Ось про цей довгостроковий висновок Україні і варто хвилюватися: пройде лінія стримування по східному кордоні України – одна історія, по західному – зовсім инша.

Як бачать лінію стримування в США

США однаково не готові ні захищати, ні здавати Україну – лінію стримування ще креслять. Поки можна назвати чинники, що визначають, як ця лінія піде.

Перший фактор назвемо версальським синдромом переможця. У США визнають, що Росія відчуває себе приниженою після холодної війни і має причини хотіти реваншу. Все-таки в 1990-му держсекретар Бейкер сказав Горбачову: «Об’єднана Німеччина стане членом НАТО, але після цього Альянс ні на дюйм не просунеться на схід». А просунувся. Тому в Росії вважають, мовляв, США одержимі експансією. Однак, по суті, розширення НАТО було нав’язане Штатам східно-европейськими країнами. У Білому домі це розширення викликає тривогу, мовляв американці будять лихо (яке поки було тихо). Процитую іменитих експертів. «Розширення НАТО на Схід, – попереджає ще в 1990-х патріарх американської дипломатії, архітектор політики стримування Джордж Кеннан, – спровокує нову холодну війну, покладе край побудові дієвої демократії в Росії». Тобто росіяни сприймуть розширення НАТО як ляпас, кинуть реформи в своїй країні і почнуть мститися. Згоден з патріархом (Кеннан працював ще з Труменом) його молодший колега, радник з питань зовнішньої політики в адміністрації Клінтона Майкл Мандельбаум: «Розширення НАТО в східній Европі – одна з найбільших помилок в історії американської зовнішньої політики». Що це означає для України? Експерти, переоцінюючи по старій пам’яті Росію, не порадять Білому дому включити в свою зону відповідальності ще одного члена. Не виключено, що це і є одна з причин, чому військове співробітництво України з США пробуксовує, взяти хоча б мороку з постачанням летальної зброї.

Як Обама дивиться на світ

Макс Фішер (Max Fisher)

Другий фактор – економічна доцільність. Економіка, як пишуть в підручниках, наука прийняття рішень в умовах обмежених ресурсів. Ресурси обмежені у всіх, навіть у США, а отже, потрібно визначити пріоритетну мету, в неї і вкладатися. За звання «головна мета стримування» борються і Росія, і воїни ісламу, і навіть Китай. До 2014-го джихадисти перемагали. Американці обурено запитують, навіщо тримати 40 тисяч солдатів в Німеччині, якщо головна загроза національній безпеці – тероризм. У відповідь Обама виводить дві важкі танкові бригади з Німеччини. (Росія, почавши агресію, робить собі ведмежу послугу – танкові бригади повертаються). Питання: чи змінює агресія проти України пріоритети? Частково. Американці зміцнюють лінію оборони в країнах Балтії. Але не бачать – процитую свіже квітневе висловлювання Столтенберга – «неминучої загрози для НАТО, в т. ч. на східних кордонах». Причина в слабкості російської армії. «Російська армія, – пише Джастін Логан для Foreign Policy, – має обмежені можливості і чим далі від дому діє, тим вона слабша». Свою думку військовий аналітик підкріплює розбором російської кампанії в Грузії. Наприклад, грузини змогли збити п’ять російських літаків, включаючи стратегічний бомбардувальник. Для України це знову-таки означає, що американці реальної загрози з боку Росії не відчувають, а тому обмежаться укріпленням країн Балтії.

Нарешті, фактор економічний: а чи не дешевше співпрацювати з Росією в боротьбі з тероризмом? Не секрет, що РФ наполегливо пропонує такий розмін. Так, напередодні засідання Ради США заявляють тему України, а Росія – Афганістану. Тобто кожен заявляє ту країну, в якій воює опонент. Знову-таки експертне співтовариство не проти розміну. «Не варто збільшувати витрати на стримування Росії, – пише Джеффрі Тейлер для Foreign Policy, – краще спрямувати кошти на операції в Сирії, Іраку, Афганістані».

Таким чином, Україні буде аж ніяк не легко переконати США провести лінію стримування по українсько-російському кордоні. Одна надія на яструбів, які яким сподобається смак розподілу військових бюджетів. Цей смак вже потрохи з’являється. У лютневій статті в Foreign Policy (більш практичній, ніж інтелектуальній) розповідають про військові ігри, які показали, що російські танкові бригади за три дні захоплять Балтію. У це не дуже віриться. Але, якщо вже танкісти в Росії такі спритні, то чим далі лінія стримування пересунена на схід, тим краще.

Як бачать лінію стримування в Росії

Росія твердо знає: стримувати США потрібно, принаймні, на західному кордоні України. Але знати – одне, а мати ресурси для цього – зовсім инше. Ще в спокійному квітні 2013 року Лавров хвалиться в інтерв’ю американському журналу: «Що стосується змін у російській зовнішній політиці, то у нас є внутрішні сили. Ми стали сильнішими економічно, ми успішно вирішуємо соціальні проблеми. Росія показує себе більш напористо, не агресивно, але наполегливо. І, звичайно, ми можемо приділити більше уваги нашим законним інтересам в тих сферах, де певний час були відсутні». Згідно з Лавровим виходить, що у напористої зовнішньої політики повинен бути базис – здорова економіка, соціальна сфера. Не варто й нагадувати, що цього базису у Росії немає, а тому стримує Росію почасти сама Росія: не можна бути полюсом сили в «поліцентричному світі» (теж слова Лаврова), мати сильну армію і спиратися при цьому на розруху в економіці і злидні населення. Армія похідна від економіки, а не навпаки. Причому мова не тільки про гроші, але також про технології: успіх військових літаків, кораблів все більше залежить від електронної «начинки», а Росія в електроніці аж ніяк не лідер. Низку прикладів можна продовжити.

Слабку Росію Україна може стримати, звичайно, якщо буде наполегливою.

Тенденції

Тема розміну витає у Раді. Росія точно цього хоче, тому згадує про Афганістан. Але чи хочуть мінятися США? Питання непросте. В очах колишніх громадян СССР, звичайно, вільнодумні Штати – антипод цинічної Росії, якийсь мандрівний лицар, борець зі злом. Від цього експерти з совєтських країн переконані: США мінятися не будуть. Процитую першого главу МЗС єльцинської Росії Козирєва: «Російські дипломати думають, що творять realpolitik, але ця realpolitik доісторична. Світ змінився, ніхто не хоче вести з Росією переговори на старих умовах. Та Росія воліє цього не помічати». Однак в американському істеблішменті є мало не версальський синдром (версія для переможця), инакше кажучи, віра в те, що тільки отримане в результаті обміну – стабільне. Тому Генрі Кіссінджер і Збігнєв Бжезінський пропонують розмін за формулою: США гарантують, що Україна ніколи не стане членом НАТО, а Росія дає добро на евроінтеграцію України, аж до членства в ЕС. Звичайно, це одна з формул і далеко не найгірша. До того ж можна згадати, як виконували обіцянку держсекретаря Бейкера. Втім, нам важливо саме ставлення до принципу обміну: цей принцип в Штатах з порога не відкидають.

Нарешті, ще один аргумент на користь того, що realpolitik не порожнє слово. Буде чи ні розмін, але тему «Україна» в Раді Росія-НАТО обговорюють без України. Перед Україною стоїть важке завдання побороти власну слабкість, а також чужі стереотипи (спадщина холодної війни) і стати суб’єктом великої політики, инакше доведеться вічно гадати: «зрада» чи ні.

21 04 2016

http://politeka.net/205471-sovet-rossiya-nato-vozobnovlyaet-rabotu-chto-eto-znachit-dlya-ukrainy/