www.ji-magazine.lviv.ua

Мацей Ручай

Польські дебати про політику: війна «ковтунів» з «лемінгами»

На перший погляд, у цього явища з Центральною Европою мало спільного. Однак насправді поняття «колоніалізм» – одне з ключових для аналізу польських громадських дискусій не тільки останніх років, але і, можливо, трьох останніх століть.

В історії Польщі брутальне історичне явище, яке описується цим словом на «к», зустрічається дуже часто. На рівні мови його, проте, не приймали і не приймають. «Як же так? Адже ми – европейці, не якісь негри», – так описує типову реакцію середнього поляка на слово «колоніалізм» літературознавець і культуролог Ева Томпсон. І додає: «Насправді Польща була колонією не менше, ніж африканські країни».

В наш час, після краху колонізаторських проектів – спочатку абсолютистської Пруссії і самодержавної Росії, а потім Третього рейху і Совєтського Союзу – слово на «к» зазвичай супроводжується якоюсь приставкою. У «суперелекторальному» році (в 2015 році в Польщі вибирали президента і парламент) найчастіше це була приставка «нео-». «Головним ворогом Польщі в наш час є неоколоніалізм – глобальні банки і корпорації», – проголосив Павел Кукіз [1] на одних з останніх дебатів напередодні травневих президентських виборів. «Ми все сильніше потрапляємо в неоколоніальну залежність», – вторив йому один з ідеологів «Права і справедливості» [2] Петро Глинський. «Наприклад, цукровою промисловістю і цінами на цукор керують німці, ціни на газ визначає самі знаєте хто... Ми не «зелений острівець», ми – нова колонія», – вважає Глинський, який став після виборів віце-прем’єром і міністром культури. Незабаром після осінніх виборів на порталі jagiellonski24.pl, що вважається одним з аналітичних стовпів нового уряду,  найбільш читаною була стаття під заголовком «Як нас колонізують зарубіжні дисконт-магазини». У ній обґрунтовується теза про «ліквідацію приватного підприємництва та розвиток країни під впливом неоколоніальних практик глобальних корпорацій».

Про економічну залежність польської периферії від глобальних або европейських центрів згадано в зв’язку з рекордним рівнем відтоку капіталів з країни (в цьому плані Польща – один зі світових лідерів) або податковими пільгами для найбільших корпорацій. Не можна не помітити і два мільйони відсутніх переважно молодих виборців, які віддали перевагу центру перед колоніальною периферією – тобто обрали роботу в Лондоні або Амстердамі... Ця дискусія явно матиме продовження після виборів – у вигляді додаткового оподаткування новим урядом великих торгових центрів або банківських трансакцій.

Проте економічний неоколоніалізм – лише частина більш широкого контексту польських суспільно-політичних дискусій. Контекст, для якого прекрасно підходить термінологія Едварда Саїда або Хоми Бхабхі, тобто мова постколоніальної теорії.

Сармати і модернізатори

Польща солідарна проти Польщі ліберальної. Польща раціональна проти Польщі радикальної. Політика на Віслі любить гострі дихотомії. Політико-культурна поляризація вже знайшла своє сатиричне відображення: її описують як конфлікт «мафії і секти», а електорат ділять відповідно на «злодіїв і безумців», відштовхуючись від того, як ці дві групи сприймають одна одну. Тенденція до поляризованого, маніхейського сприйняття світу, проте, набагато старша за війну «Громадянської платформи» (ГП) [3] з «Правом і справедливістю» (ПіС) та смоленську катастрофу [4]. «Поділ на табір реформ і табір сарматів виник в кінці XVIII століття і в різних прихованих формах зберігається донині», – писав Чеслав Мілош ще в комуністичні часи. А після виборів 2005 року тодішній лідер ГП Ян Рокіта заявляв: «Конфлікт сарматів і реформаторів знову і знову повторюється в польській політиці вже кілька століть... Кожного разу, по суті, мова йде про одне й те ж. Одні хочуть солідарності, [національної] ідентичності та народного католицизму, инші – модернізації та позбавлення від національних вад».

Ким були сармати? Колись, під кінець Середньовіччя серед польської шляхти (подібні міфи виникали і в инших европейських країнах) поширилася легенда про етнічні відмінності між «благородними» і «плебейськими» мешканцями країни. Шляхтичі, у цих легендах, були нащадками войовничого племені сарматів, яке колись нібито підкорило слов’ян-землеробів. У XVIII столітті поняття «сарматизм» стало також синонімом тупої впертості і непохитності у захисті республіканського устрою Речі Посполитої – всупереч явним ознаками смертельної хвороби держави. Самі сармати, однак, вважали себе єдиними захисниками «золотої свободи» і традицій. Яскраво виражена антиавторитарна, майже анархічна, суть їхнього опору в поєднанні з сильною вірою в польську винятковість відображена в словах старої пісні: «Ніколи не підемо з королем, / не схилимо перед владою шиї, / ми – паладини Христа / і піддані Марії». Ще Руссо вважав основою політичної концепції сарматів ідею конфедерації – союз громадян, що виникає ad hoc [5], і спрямований на вирішення конкретної кризової ситуації, але по суті своїй недовговічний. Ідея конфедерації пронизує всю історію табору сарматів і триває далі – в польських повстаннях та инших моментах «національного піднесення».

Навпаки, реформатори бачили порятунок у зміні дивної республіканської системи Речі Посполитої за зразком більшості европейських держав. Що важливо: ядром поглядів обох таборів було уявлення про нерозв’язні конфлікти цінностей, які вважали типово польськими (наголос на індивідуальну свободу, що межує з анархією, прихильність до національної історії та традицій, католицька мораль), і ідеалів раціоналізації і модернізації держави за західною подобою. У XVIII столітті в якості такого зразка виступав централізований режим «освіченого абсолютизму». Пізніше, втім, ті ж уявлення про «історичну необхідність» і місіонерська натхненність просвітою диких аборигенів супроводжували і инші ідеології, включаючи сталінський комунізм. «Цей народ потрібно модернізувати, хай навіть за допомогою прикладів совєтських автоматів», – написав незабаром після Другої світової війни один з тодішніх інтелектуалів.

Після 1989 року черговою інкарнацією «модернізаційного» полюса польських суперечок стала місцева форма лібералізму, яку прийняла за свою ідеологію більшість істеблішменту нової держави. Цього разу зразком, який Польща мала наслідувати, стало европейське законодавство і нібито незмінні принципи правової держави. Тут знову проявилося специфічне сприйняття польської традиції суспільно-політичного мислення як «баласту» для процесу модернізації. Як писав у 90-ті роки філософ Януш Майхерек, «афірмація польськості перестане бути проблемою тільки тоді, коли вона не буде суперечити прагненню до добробуту, досягнень цивілізації і культурних можливостей західного світу». Уявлення про польськість як анахронічність спадщини, котра гальмує прогрес, знайшло своє відображення в дещо парадоксальному характері польського лібералізму. У той час як класичний лібералізм виникає з недовіри до влади, польський «лібералізм страху» будується швидше на недовірі еліти до суспільства і місіонерській тенденції перевиховувати його відповідно до імпортованих зразків.

Подібність абсолютно випадкова?

Як уже було відзначено вище, для кращого розуміння суті суперечки між «сарматами» і «реформаторами» цілком доречно вдатися до постколоніальної теорії. Тим більше, що імена Едварда Саїда, Хоми Бхабхі та Ашіса Нанді в останні роки миготять в польських дебатах все частіше.

Відома концепція «орієнталізму» Саїда виникла не тільки завдяки актам інтелектуального імперіалізму, а й завдяки актам прийняття – інтерналізації власного негативного образу колонізованою інтелектуальною елітою. На думку Хоми Бхабхі, «колонізована думка» завжди виносить «центр цивілізації» за межі власної країни. Основна властивість такого роду мислення – комплекс, що змушує зневажати все (включаючи уряд), що виникає «вдома», і навпаки, глорифікувати те, що приходить з «центру». Як відзначає инший теоретик – Аполлон Амоко, ключова риса колонізованого «я» – переконаність в тому, що відсталість колонії є результатом її культурної спадщини, яку потрібно маргіналізувати через активне наслідування культурних трендів «метрополії».

Ашіс Нанді пише: «У політичній культурі азіатських і африканських суспільств, де колоніалізм створив бінарну опозицію між традицією і модерном, традицію сприймають за протилежність модерну, тобто до її рис відносять ворожість розуму і духу демократії, нерухомість, недостатність гнучкості і несприйнятливість до наукового прогресу. Таке сприйняття традиції супроводжується закликом до аборигенів відмовитися від забобонів і суперечок між собою і навчитися від колишніх господарів країни і її нової нечисленної модернізованої еліти чеснот раціональності, гнучкості й толерантності. Автори цих закликів, вимовлених з місіонерським запалом, виступають одночасно в ролі обвинувачів, свідків, присяжних і суддів».

Ярослав Говін, зараз міністр науки і освіти в уряді ПіС, схоже описував кілька років тому принципи польського інтелектуального істеблішменту, головним представником якого є «Газета виборча»: «Інтелектуальні кола, зосереджені навколо «Газети виборчої», переконані, що Польщу необхідно модернізувати за рахунок конфронтації з місцевою традицією. Модернізація повинна проводитися на основі моделей, які використали в инших країнах і там показали себе. Однак імітація нечасто буває успішною... «Виборча» виходила з тієї передумови, що польську ідентичність потрібно радикально трансформувати, оскільки вона невиліковно заражена націоналізмом, хворобливими комплексами «поляка-католика», антисемітизмом або зневірою в ринок і капіталізм».

Сам шеф-редактор «Газети виборчої» Адам Міхнік в 90-і роки використовував для опису перших кроків Польщі в сім’ї демократичних націй несподівано «постколоніальну» метафору: «Ми вступили в епоху демократії без політичної культури, властивої демократії. Немов дикуна з джунглів посадили за комп’ютер».

Де вихід?

Наслідком такого підходу стало існування двох світів, що дивляться один на одного з огидою і страхом. З одного боку, це віра в модернізацію не як прагматичний вибір, але як моральну норму – віра в необхідність «перевиховання» суспільства. З иншого боку, це переконаність в тому, що пропонована модернізація – лише бездушна імітація чужих норм, а отже, це атака на польську ідентичність, яку почала космополітична еліта. Домініканський теолог і філософ Яцек Салій відзначає «високий рівень самоагресії в колективній свідомості поляків». На мовному рівні це проявляється в розмаїтті образливих назв для позначення відсталості і реакційності. Їх важко перекласти, оскільки вони створені «для внутрішнього вжитку» і використовуються тільки стосовно частини самого польського суспільства: «kołtuneria», «zaścianek», «Ciemnogród» [6]. І навпаки, багато мешканців «замку тьми» настільки ж однозначно протиставляють себе (в радикальній версії) «жидобільшовикам і масонам» або – дуже популярний в останні роки вислів – «лемінгам», які тупо наслідують тренди політкоректності і «правильної европейськості», що їх диктують «салони» істеблішменту.

Всі спроби «всістися поверх барикади», «навести мости» між двома таборами, чинити опір логіці поляризації в польській політиці досі закінчувалися невдачею. Про це могли б багато чого розповісти численні «ліберальні» відщепенці ПіС або «консервативні» вигнанці з ДП. Фінальне перетворення ПіС на партію націонал-католицького бунту (хто до 2005 року міг запідозрити Ярослава Качинського в глибокій прихильності до католицької церкви?), а Платформи – на угруповання посткомуністичного істеблішменту з гаслом «модернізація через імітацію» стало доказом сили постколоніальної схеми.

На думку більшості консервативних коментаторів, ключем до перемоги спочатку Анджея Дуди на президентських, а потім ПіС на парламентських виборах стало «будівництво суспільства», «повернення полякам їхньої гідності» і «суб’єктності» (podmiotowość) як у внутрішніх, так і у зовнішньополітичних справах. Ця маніфестація польськості протиставляється основним положенням польського імітаційного лібералізму. У той же час замість традиційної «оборонної» риторики програма нинішніх «сарматів» сформульована в більш позитивних виразах і орієнтована на майбутнє. Крім того, надію несе і зміна поколінь в ліберальному таборі. Характерно, що молоді спадкоємці «сердитих людей похилого віку» – Адама Міхніка або Яцека Жаковського – з усе більшою іронією коментують їхнє істеричне залякування «кінцем демократії» в зв’язку з перемогою ПіС. Не приймаючи програму консерваторів, молоді ліві інтелектуали вже сприймають вибори не як апокаліптичну «війну світів», а як рутинну демократичну процедуру. Вони, як і молоді консерватори, не сприймають хронічного презирства до власного суспільства, настільки типового для багатьох провідних фігур останньої чверті століття. Це позитивні сигнали для майбутнього.

Коментар перекладача статті, кандидата історичних наук, журналіста, редактора відділу інформації Радіо «Свобода» Ярослава Шимова

Стаття Мацея Ручая є дещо нетрадиційним поглядом на суспільно-політичну ситуацію в сьогоднішній Польщі. Але цим справа не закінчується: при її читанні важко уникнути думки про паралелі з Росією. Конфронтаційний тип політичної культури, який описує автор, властивий не тільки Польщі, а й, на жаль, більшості країн Східної Европи і постсовєтського простору. Для нього характерне прагнення до виключення ідейних і політичних супротивників з числа співгромадян, які заслуговують на розуміння і діалог, спрямовані на досягнення певного modus vivendi. У Росії це чітко проявляється в протистоянні лібералів і лоялістів, «рукопотисних» і «путіноїдів», «майданутих» і «ватників». Основні відмінності від Польщі тут, правда, дві, і обидві – не на користь Росії.

По-перше, в Польщі продовжує існувати досить міцна демократична інституційна рамка, яка змушує обидва табори, «неосарматів» і «евромодернізаторів», при всій їхній взаємній відразі, вести діалог один з одним – в парламенті, ЗМІ, в рамках різних громадських дискусій і т.д. Специфіка російського режиму і його розвиток в останні роки, навпаки, призвели до ситуації, коли опозиційні погляди ведуть до виключення з нормального політичного процесу (який в РФ вже фактично перестав існувати), а то й до соціальної маргіналізації цілих груп громадян. Можливості для самовираження в цьому випадку зводяться майже виключно до балачок в соціальних мережах, що, звичайно, не може замінити нормальну громадянську активність. По-друге, якщо в Польщі кількісне співвідношення ліберального і консервативного таборів приблизно 1:1, про що свідчать і результати виборів, то в Росії люди «нестандартних» поглядів – а це не тільки ліберали, а й, наприклад, значна частина російських націоналістів – фактично загнані в політичні резервації. Їхніх голосів більшість суспільства не чує або майже не чує, і, при нинішньому співвідношенні сил між ними і цією більшістю, а також з огляду на зусилля державної пропаганди по викриттю «п’ятої колони», можна сказати, що політична поляризація набуває в Росії таких масштабів, в порівнянні з якими проблеми польської демократії можна вважати практично неіснуючими.

Загальною для обох країн, проте, є проблема «колоніальної» свідомості. Російський лібералізм в тому вигляді, в якому він вийшов на історичну сцену на початку 1990-х років, був, можливо, ще більшою імітацією і копіюванням, ніж лібералізм частини істеблішменту польської Третьої республіки. Більш того, саме це наслідування в Росії виявилося явно менш вдалим – якщо судити хоча б по політичних та економічних результатах останнього десятиліття минулого століття в обох країнах. Крім того, консервативний («неосарматський») табір в Польщі, при всій специфіці його ідеології, ніколи не протиставляв свою країну Европі (хоча протиставляє її Евросоюзу як, на думку більшості польських правих, утворенню бюрократичному та штучному). Для польських консерваторів Польща – безумовна частина Европи, просто специфічна і в багатьох сенсах краща: тут можна згадати романтичну теорію «Польща – Христос Европи» і багато инших концепції власної винятковості, властиві польському націоналізму. Однак, повторю, це націоналізм, який би розглядав себе в рамках европейської, насамперед католицької традиції, мислить себе її важливою і невід’ємною частиною. Саме тут у польських консерваторів є точка дотику зі співвітчизниками-лібералами.

Навпаки, нинішній російський консерватизм є коктейлем з імперськості, що химерно спирається на обидві історичні традиції – царську і совєтсько-сталінську, а також православного месіанства, соціального консерватизму і державного патерналізму. Европа і Захід для носіїв такого світогляду – сили чужі і ворожі, тому з власними, російськими лібералами-західниками розмовляти в принципі нема про що: вони автоматично виключаються з числа співвітчизників, не сприймаються инакше як «зрадники», «власовці», «п’ята колона». Важко сказати, наскільки швидким і вдалим виявиться вихід Польщі з порочного кола політичної поляризації (тут я не схильний повністю поділяти оптимістичні висновки Мацея Ручая). Але вже зараз зрозуміло, що для Росії це завдання буде набагато важчим. Однак, як і в польському випадку, надії тут, мабуть, слід покладати на тих (поки нечисленних) представників політично активної частини суспільства, які зуміють побачити в своїй країні частину Европи, але при цьому самоцінну її частину, яка заслуговує на «зрячу», критичну, але безумовну любов. Тих, для кого «центр цивілізації» буде там, де вони живуть, – при тому, що сама ця цивілізація залишиться европейською, а життя – російським. Дай Боже, таке ще можливо.

Примітки

1. Павел Кукіз (р. 1963) – польський музикант, рок-виконавець, актор і політик. Кандидат в президенти Польщі на виборах 2015 року, зайняв 3 місце, набравши понад 20% голосів. Заснував громадський рух «Кукіз’15», що також зайняв 3 місце на парламентських виборах в жовтні 2015 року (близько 9% голосів).

2. «Право і справедливість» (ПіС) – правоконсервативна партія, заснована братами Лехом і Ярославом Качинськими в 2001 році. У 2005-07 і з осені 2015 – правляча, володіє більшістю місць в польському Сеймі. У 2005-10 роках президентом Польщі був один з лідерів ПіС Лех Качинський. У травні 2015 року кандидата ПіС Анджея Дуду також обрали президентом Польщі. Основні програмно-ідеологічні тенденції – націоналізм, політичний католицизм, евроскептицизм, ідеологія національної і соціальної солідарності.

3. «Громадянська платформа» (ГП) – польська ліберальна партія, заснована в 2001 році. Найбільших успіхів добилася при Дональду Туску, коли з 2007-го по 2015 рік перебувала при владі. Орієнтована на ліберальну економічну політику і тісну співпрацю з ЕС. Здобула перемогу на парламентських виборах 2007 і 2011 років, але програла ПіС в 2015.

4. Загибель президента Польщі Леха Качинського і кількох десятків вищих представників уряду, парламенту і армійського командування в авіакатастрофі під Смоленськом 10 квітня 2010 року.

5. Ad hoc – дослівно «для цього» (лат.), з певною конкретною метою, по потребі, ненадовго.

6. Kołtuneria походить від ковтуна – запалення сальних залоз голови, через яке волосся перетворюється на нерозчісну липку і брудну масу. Оскільки ковтун був пов’язаний з поганою гігієною і зустрічався в основному в нижчих шарах суспільства, він став символом бідної і неосвіченої людини. Zaścianek – маєток шляхтича-однодворця, настільки бідного, що він змушений обробляти свою землю сам і за рівнем життя та манерами майже не відрізняється від селянина. Ciemnogród – дослівно «замок тьми».

http://gefter.ru/archive/17724