www.ji-magazine.lviv.ua

Інгвар Рюріксон

26 лютого 2016 року о 10 годині 22 хвилини телерадіокомпанія МО РФ «Звєзда», задихаючись від захвату, повідомила очманілим глядачам, що з наступного року до складу Каспійської флотилії будуть включені десантні катери на повітряній подушці проекту 12061 «Мурена» [1]. Очманіли взагалі-то не всі глядачі, а тільки жителі ближнього зарубіжжя, розташованого на берегах сивого Каспію в небезпечному сусідстві з Російською Федерацією. Чому небезпечному?

Ці судна, що тільки несерйозно називаються катерами, насправді є повноцінними танкодесантними кораблями, здатними висаджувати на необладнане узбережжя великі маси живої сили і будь-якої бойової техніки. Обладнані автоматичними гарматами і зенітними ракетами, що здатні підтримати десант вогнем і прикрити зону висадки від атак з повітря, вони є ідеальним інструментом для раптового першого удару. Приголомшений супротивник і поворухнутися не встигне, як вже буде окупований, у всякому разі під контроль встигнуть взяти найважливіші стратегічні ділянки узбережжя, забезпечуючи успіх подальшого вторгнення. Автор замітки з промовистим прізвищем Ричагов, мрійливо закочуючи захмелілі від садистичної насолоди очі, смачно описує, як скорострільні гармати залізних громил будуть заживо розрізати «ворогів» Росії, тобто всіх, хто насмілиться чинити опір її гегемонії, і тільки, щоб упитися цим «блаженним» видовищем, російській людині варто жити на світі.

Далі з тексту замітки ми з подивом дізнаємося, що російська Каспійська флотилія, частка переоснащення якої сучасним корабельним складом вже перевищує 80%, останнім часом вкрай потребує таких кораблів. З подивом, бо, які ж завдання перед Каспійською флотилією, що все більше змахує на флот, ставить військово-політичне керівництво країни? Оскільки на берегах Каспію, що не має виходу в Світовий Океан, не розташовані держави НАТО або якісь ще гідні за калібром противники Росії, то про відбиття загрози можна забути. Отже, залишається розглянути список потенційних жертв для російської агресії з морського напрямку.

Чому я формулюю питання настільки не дипломатично для нашого північного сусіда? Тут слід зробити невеличкий екскурс в історію. Після серії масштабних військових конфліктів, з яких Совєтський Союз вийшов переможцем, необхідність прямого застосування збройної сили відпала сама собою – нас і так боялися. Для проведення своєї політики Кремль міг обмежитися дипломатичними демаршами і зрідка використовував невеликі команди спецназу для переконливого впливу на непідконтрольні йому групи терористів, яких залишалося зовсім трохи, тому що багато терористів у світі ходило під Москвою. Та й то, ці рідкісні епізоди застосування збройної сили були засекречені, і ми дізналися про них лише зараз.

Однак в процесі і після розвалу комуністичної імперії таке милостиве становище змінилося. Першою осмисленою «пробою пера» у цьому напрямку був Карабах, коли ґрунтовно поріділий, але ще небезпечний військовий потенціал СССР у Закавказзі кинули проти Азербайджану. Правда оформлено це було як етно-конфесійний конфлікт з сусідньою Вірменією, але колосальний обсяг так званої військової допомоги хайським агресорам і пряма участь російських збройних сил на найбільш загрозливих ділянках фронту, не залишає сумнівів у правильності нашої кваліфікації явища. Карабахська кампанія стала першою колоніальною війною народженої, а точніше відродженої Російської імперії.

Потім були й інші конфлікти з різним ступенем залучення російських збройних сил (ЗС), але з незмінною активною участю Росії, апофеозом чого став, звичайно ж, аншлюс Криму. Однак остаточно колоніальну доктрину Москва оголила тільки зараз. Я б назвав її доктриною вседозволеності, заснованої на ядерному шантажі. Що я маю на увазі? В Сирії інтереси Туреччини по захисту туркоманского населення зіткнулися з інтересами Росії по його витісненню і знищенню. Причому розклад військових сил безпосередньо на театрі військових дій складався не на користь Росії.

Багатотисячне угруповання збройних сил на південних рубежах Турецької республіки за підтримки тисячі танків проти жменьки російських військовослужбовців, представлених, до того ж, в основному льотним складом і технічним персоналом російської авіабази Хмеймім. Додати сюди блокуючий фактор чорноморських проток, які Туреччина в будь-який момент може замкнути. Загалом, шансів ніяких, до того ж справа відбувається за два кроки (30 км) від турецького кордону на відстані менше одного танкового кидка. Військові професіонали в турецькому генштабі це чудово розуміють, тому турецьке керівництво все більше натягує струну конфлікту, домагаючись припинення бомбардувань солідарного йому мирного населення.

Що ж витворяє Путін? Довівши температуру протистояння до сказу, що загрожує перерости у відкритий вибух, він приватно попереджає Ердогана, що не забариться застосувати ядерну зброю, для захисту своїх яструбів в Сирії [2]. Після застосування по сирійській опозиції крилатих ракет «Калібр» з акваторії Каспійського моря, дальньої стратегічної авіації, крилатих ракет з підводних човнів в Середземному морі, а все це потенційні носії саме ядерних зарядів, Ердоган та й весь світ, включаючи союзників Туреччини по НАТО, повірили.

Ви скажете, що це неправда, і лідер «Святої Русі» не займався брудним атомним шантажем держави, яка не має ядерної зброї і, отже, не здатна навіть теоретично дати гідну відповідь на її застосування Росією. Я теж так подумав, спочатку. Але скажіть будь ласка, чому вкрай емоційний Ердоган раптово якщо не змінив гнів на милість, то сильно зменшив войовничу риторику і тепер про жодне негайне входження в Сирію мови вже не йде, ні з боку Туреччини, ні з боку Саудівської Аравії, яка в найгарячішій фазі конфлікту навіть перекинула на турецькі бази свою бойову авіацію. Америка, що на словах всіляко підтримувала і заохочувала Туреччину, свого союзника по НАТО, теж пішла на поступки – не починати ж ядерну війну через якихось туркоманів.

Однак «російський ведмідь» відчув смак крові, Путін відчув п’янку вседозволеність від володіння ядерною зброєю, що, як парасолька, прикриває від справедливої відплати за будь-які порушення міжнародного права. Не маючи бази для економічної привабливості, Росія взяла курс на відвертий військовий розбій навколишніх країн в дусі XIX століття. Тепер дорога до відродження імперії відкрита, ми прокинулися в новій, набагато страшнішій реальності. Ось тому сьогодні, за рік до терміну Росія переможно повідомляє про прийдешнє перекидання на Каспій сучасного морського десантного потенціалу, ніби попереджаючи всі прибережні держави – не жартуйте, покоріться і з «османом» не водіться. Хто не з нами, той проти нас, а хто проти нас, тим я не заздрю, – як сказав співець російського мілітаризму, Андрій Князєв [3].

Отже, повертаючись до наших баранів, а вірніше осетрів на Каспійському морі – розставимо решту «осетрів», тобто прибережні країни, по ранжиру кандидатів на поживу.

Іран можна відразу виключити. Аятолли, декларуючи свою самостійність, насправді йдуть в фарватері політики Москви, залишаючись від неї в технологічній, військовій і дипломатичній залежності. Правда остання зі зняттям санкцій помітно спала, але все-таки залишається досить суттєвою, враховуючи химерний характер і суперечливі заяви Тегерана. Війна в Ємені, яку веде Іран руками хуситів з Саудівською Аравією теж не сприяє виходу країни аріїв, як називають себе іранці, з-під руки російського царя. Та й які тактичні завдання здатний вирішити морський десант на Каспійське узбережжя Ірану, дистанційоване від всіх центрів військового управління і політичного керівництва країни? У кращому випадку вельми локальні.

Далі в нашому списку Казахстан. Здавалося б, які можуть бути претензії у Москви до доброго друга і вірного союзника, незмінного учаснику ЄАЕС, ТС, СНД, ШОС, ОДКБ і всіх інших авантюр Кремля на постсовєтському просторі. Але Казахстан тюркська і до того ж велика країна. Вже цих обставин достатньо для настороженості Росії, яка так і не навчилася жити в мирі зі своїми тюркськими сусідами, в кращому випадку відмовляючись від негайної військової інтервенції на їхню територію. До того ж «п’ята графа» в казахській анкеті на біду збігається з такою в турецькій – тюрки, і казахський народ не бажають розривати братні зв’язки по свистку з Москви, про що недавно заявив президент Нурсултан Назарбаєв [4].

Незважаючи на медові промови на адресу свого старшого союзника – Росії, Нурсултан-ага загалом проводить незалежну політику в національних інтересах. Казахстан не відмовиться від вагомих турецьких інвестицій і великого турецького ринку для казахської сировини та енергоносіїв, та й турецькі технології з Європи йому не завадять, а товари із Туреччини, недорогі, але якісні, припали до смаку казахським покупцям. Що ж замість всього цього здатна запропонувати Росія? Скромні інвестиції виключно в нафтогазову сферу, та й то за умови повного контролю видобутку російськими монополістами.

Більш того, не довіряючи Росії, як транзитній країні для товарів, що йдуть з і надходять в Казахстан, останній розвиває проекти об’їзних транспортних коридорів в обхід Росії, розуміючи, що розкриті нині російські двері можуть зачинитися в будь-який момент за довільним капризом російського пана. Тому мало не на наступний день після інциденту 24 листопада 2015 року Казахстан спільно з Туреччиною, Грузією, Азербайджаном і Китаєм підписує договір про новий «шовковий» шлях, що проходить через ці країни [5]. Що це, як не демонстрація справжніх намірів, з огляду на ситуативний підтекст моменту, адже в Росії тоді лютувала справжнісінька антитурецька військова істерія. А коли опальній для Кремля Україні знадобилося організувати поставки товарів в Казахстан і назад, то Нурсултан без вагань пішов на це, обходячи Росію по дузі через Каспійське море, Азербайджан, Грузію і Чорне море.

Отже, Казахстан повільно, але вірно відходить від Першопрестольної, перетворюючись зі слухняного сателіта в рівноправного партнера, який сам вибирає собі друзів і контрагентів, що пропонують найбільш вигідні умови. Тому, якщо не зараз, то в майбутньому Казахстан цілком може стати як об’єктом висадки російського десанту з моря, так і наземного вторгнення з суші, підозрюю, як тільки налагодить експорт своїх вуглеводнів, цю священну корову для російських олігархів, минаючи Росію.

Наступний кандидат в нашому списку – Туркменістан, який наважився допустити ще страшнішу, з погляду великоросів, «помилку» – приймати у себе 11 грудня 2015 р. президента, ненависної для Москви, Туреччини Реджепа Тайіпа Ердгана. Ще зовсім недавно ця середньоазіатська країна, яка буквально ширяє на океані природного газу, що знаходиться в надрах під пустелею, цілком залежала від Росії. По трубопроводу ще совєтських часів за безцінь гнала «блакитне золото» в Росію, яка, образно висловлюючись, у відповідь обдаровувала туркменських тагсірів (шанобливе звертання по-туркменськи) «скляними бусами».

Але багато води протекло відтоді в Каракумському каналі і сьогодні кошмарним сном кремлівських стратегів є вихід четвертого за запасами виробника природного газу в світі на європейський ринок. Тільки тому Росія раптом так перейнялася екологією Каспійського моря і ось уже друге десятиліття мурижить питання про правовий статус цього водного басейну, щоб не дати прокласти Транскаспійський трубопровід, по якому туркменський газ через Азербайджан піде в Європу. Тут російському Дон Кіхоту щосили допомагає його вірний Санчо Панса – Іран, тому що інтереси обох газодобувних гігантів в цьому питанні збігаються. Але якщо, а вірніше коли російські кайдани з Туркменістану впадуть і Імперія вже не зможе стримувати будівництво транскаспійського газопроводу дипломатичними методами, а статися це може, підкреслюю, в будь-який момент, ось тоді і стануть в нагоді згадані нами танкодесантні кораблі та инші надсучасні іграшки Каспійського флоту, щоб остаточно загнати «ахалтекінських кочівників» в пустелю і позбавити їх виходу до Каспійського моря, щоб навіть думати про нього забули.

І нарешті останній в списку, але перший за ризиком – Азербайджан. Чому перший? Як не крути, але ця Прикаспійська республіка – найближча до Туреччини в етно-конфесійному, культурному та політичному плані. Азербайджанці вільно розуміють і висловлюються турецькою мовою, так що навіть мовного бар’єру немає. – Дві держави, один народ! – любив повторювати незабутній загальнонаціональний лідер азербайджанського народу Гейдар Алієв, говорячи про Туреччину і Азербайджан.

Такого російський «кощей» пробачити, звичайно, не міг, оскільки звик вирішувати всі питання з Туреччиною на полі брані. Давно, ще з розвалу Совєтського Союзу Москва затамувала ненависть до Азербайджану. Перш за все країна не скорилася диктату Кремля і грудьми стала на свій захист від Карабахської вірменської агресії, санкціонованої Росією. Пізніше Азербайджан виступив застрільником всіх ініціатив у Закавказзі, спрямованих на обмеження неподільної гегемонії російського ведмедя. І ось тепер Туреччина. Ільхам Алієв 3 грудня 2015 р. в розпал антитурецької кампанії в Першопрестольній раптом вимовляє в очі своєму турецькому колезі Ахмету Давутоглу слова, які в Москві викликали справжнє виття безсилої люті [6].

«Ми в усі часи і в усіх питаннях завжди знаходимося поруч один з одним, підтримуємо один одного. Це – незмінна політика. Вона спирається як на справедливість, так і наше історичне минуле. Ми дуже хочемо, щоб майбутні покоління також зберігали ці зв’язки на високому рівні. Для цього є всі можливості, так як наші політичні інтереси збігаються. Ми хочемо, щоб в нашому регіоні були мир і спокій, щоб не було протистоянь, щоб всі країни і народи жили спокійно, будували своє життя, щоб ніхто не втручався у внутрішні справи один одного.

Турецько-азербайджанська єдність і політика відіграють стабілізуючу роль в регіоні. Тому що стабільність в регіоні, на жаль, порушена, з’являються нові загрози, ризики. Ми мусимо бути готові до всіх цих викликів. Звичайно, чим сильнішою буде Туреччина, тим більше буде рости міць Азербайджану.»

Чи не на імперські устремління Москви в регіоні, в тому числі натякав президент Азербайджану, кажучи про нові загрози і ризики?! Що це, як не виклик, рукавичка, кинута маленьким Давидом циклопічному Голіафу, знак того, що ми не боїмося більше нікого і не дозволимо командувати нами і диктувати свою волю. Такого «бунту на кораблі» Москва, яка живе реаліями XIX століття і не бажає від них відходити, все більше грузнучи в імперській трясовині, пробачити вже не може.

Ось ми і визначили першочергову мету військового тиску Росії на Каспійському морі, до якої так масштабно готуються. Перехрестя прицілу сходиться на Азербайджані. До того ж ця країна – ідеальна мішень саме для десантної операції з моря. З огляду на географічне розташування та історичну ретроспективу розвитку, основний економічний і демографічний потенціал Країни Вогнів розміщений на берегах Каспію, і масований удар з цього напрямку, моментально паралізує державу, позбавить її волі і можливості опору.

Справді, уявіть, що в один жахливий день, на набережній Баку з моря раптово з’являться російські танки. Все військове і політичне керівництво країни заарештують або знищать за першу ж годину, державний організм втратить цілісність і керованість, армія, авіація і флот позбудуться командування. Саме такі можливості таїть у собі нова танкодесантна ескадра російського Каспійського флоту.

Міркуючи про, на жаль можливу сьогодні, російсько-турецьку війну, я, насправді, очікував удару Російських військ через Грузію назустріч вірменським силам і контингенту 102-ї військової бази [7-8] з метою вступу 58-ї армії Південного військового округу в безпосереднє бойове зіткнення з турецькими військами. Це найкоротший шлях географічно, але не політично.

Мабуть, в Москві вирішили заодно з виходом на кордон з Туреччиною для ведення в критичний період повномасштабних бойових дій з ВС цієї країни, «вбити двох зайців» і остаточно нейтралізувати Азербайджан, як самостійного гравця на міжнародній арені. Повідомлення військової телерадіокомпанії «Звєзда» МО РФ про скору появу швидкохідних танкодесантних кораблів на повітряній подушці в складі Каспійського флоту остаточно утвердило мене в думці, що прорив з Росії до Вірменії і далі на кордон з Туреччиною буде через Азербайджан. А поява цього репортажу сьогодні покликана потенційною військовою загрозою змусити офіційний Баку змінити турецький вектор своєї зовнішньої політики в бажаному для Росії напрямку, тобто наплювати на вікові братерські узи і інтереси країни, що зв’язують нас з турками.

Що ж робити? Загалом, ніяких змін в політиці Азербайджану не потрібно (можливо, корективи потрібні в планах стратегічного розгортання Азербайджанської армії, авіації і флоту, але це поза моєю компетенцією). З Росією – продовжувати лавірувати, по можливості не допускаючи сповзання до найгіршого сценарію, що і робить мудре керівництво країни під керівництвом Ільхама Алієва. З Туреччиною – розвивати тісні культурні зв’язки і широку економічну співпрацю; кріпити бойове братство в рамках Південно-Кавказької військово-політичної осі Азербайджан-Грузія-Туреччина, щоб турецькі ЗС могли якнайшвидше прийти на допомогу Азербайджанській армії при відбитті можливої російської агресії, підтримати своєю силою Грузію і блокували Вірменію в тому кам’яному мішку, де вона і знаходиться.

Декому може здатися, що я фахівець з написання жахів на ніч, але в питаннях безпеки країни краще перестрахуватися, тому що недооцінка ризиків і загроз дорого коштуватиме азербайджанському народу. Я понад усе в світі бажаю, щоб описані мною сценарії не втілилися в життя. Хай вічно сяє мирне сонце над Країною Вогнів! Але недарма предки заповідали – «Хочеш миру, готуйся до війни!» А «Попереджений, значить озброєний!» Навіть проти такого віроломного нападу, як «Кидок «Мурени».

Посилання:

1. http://tvzvezda.ru/news/opk/content/201602252147-qa2l.htm

2. http://www.newscom.md/rus/rossiya-tolko-chto-predupredila-turtciyu-chto-mozhet-primenit-yadernoe-oruzhie.html

3. http://news-front.info/2016/02/23/otnyne-kto-ne-s-nami-tot-protiv-nas-esli-protiv-ya-ne-zaviduyu-andrej-knyazev/

4. http://www.pravda.ru/news/world/asia/06-02-2016/1291334-nazarbaev-0/

5. http://www.interfax.ru/business/482270

6. http://ru.president.az/articles/16978

7. http://www.turkist.org/2013/12/georgia-armenia.html

8. http: //www.turkist.org/2014/01/georgia-rus.html

http://thegreatmiddleeast.com/backstab-in-russian-from-the-sea/