www.ji-magazine.lviv.ua

Дiмітрій Саввін (Санкт-Петербурґ)

О, як часто останнім часом доводилося чути: як же, мовляв, сильно отруєні російські люди сліпою любов’ю до влади! Як сліпо вони вірять телепропаганді! І які ж злочинні та аморальні бабусі, за пакетик гречки, за кілька дрібних купюр продають свій голос на виборах – а, отже, і продають майбутнє своїх дітей.

Втім, вибори проходять, а скарги залишаються. Не хочуть люди нічого міняти. Горланять на мітингах за всяку гидоту. І лише того, хто штовхає їх чоботом в фізію, вважають справжньою і законною владою...

Що у всіх цих історіях – а розповідають всяке таке в основному про росіян, але не тільки – варте уваги? А вартих уваги моментів тут два. Всі ті грішні бабусі, які ніби-то сліпо вірять телевізору і зі злочинною дурістю торгують власними голосами, насправді, владу не люблять. Більше того, вони все про неї розуміють набагато краще за всіх лібертаріанців. І є істинними природними анархістами, до яких номінальним анархістам ще рости і рости.

Звідки тоді?.. Звідти, що вони, на відміну від юних і не дуже анархо-лібертаріанців, пізнали дзен.

Великий і жахливий дзен, який пізнати можна лише в ГУЛАГу.

У підвалі людожера

Причина нерозуміння, в основному, криється лише в тому, що багато хто з нас сам до кінця не вірить в ті слова, які вимовляє. Про те, що совєтська система була антилюдською і тоталітарною. Що на чолі цієї самої системи стояли серійні вбивці. Що Совок не помер, а лише зробив ребрендинг в РФ. (Та й у багатьох инших країнах постсовєтського світу його концентрація дуже висока.)

Спробуємо ж, нарешті, зрозуміти, про що ми говоримо. Що всі ці слова означають на практиці для звичайної людини і її сім’ї?

Періодично в ЗМІ потрапляють моторошні історії про те, як люди ставали бранцями всяких маніяків, які тримали їх де-небудь в підвалі – іноді тримали протягом багатьох років. Кожен такий маніяк створював свій власний світ, відмінний від зовнішнього. Світ його дегенеративних фантазій.

Тепер подумаймо, що ж відбувається з жертвами вищеописаних паталогічних злочинців. Хтось із них, звичайно, стає носієм знаменитого стокгольмського синдрому і починає ототожнювати свої інтереси з інтересами свого ката. Однак незалежно від того, відбувається таке ототожнення чи ні, все повинні грати за правилами підвалу. Якщо маніяк вимагає «любові» – доводиться зображати цю любов. Вимагає покірності – підкоряться. І т.д. і т.п. Бо такі встановлені ним правила. Правила моторошні, вивернуті, але, щоб вижити, їх потрібно дотримуватися, прекрасно розуміючи їхній знущальний і абсурдний характер і ненавидячи зображати «любов» і «відданість».

Так ось, СССР – це такий підвал маніяка. З тією лише різницею, що в ньому жили не одна або кілька людей, а цілий народ (а вірніше, багато народів). І жили не рік і не десять років, а кілька поколінь. Насправді більш-менш усвідомлюючи, що мешкають вони саме в перевернутому світі, в земній інферно. Це стає очевидним, якщо не слухати, що говорять ці люди, а, як то кажуть, стежити за руками.

Думаєте, совєтські «трудящі» не знали, що газети їх частенько обманюють? І не тільки газети, але і різні товариші лектори і агітатори? Прекрасно знали.

Або, може, вони були не в курсі, що на демонстрації перемоги пролетаріат ходить не добровільно, а побоюючись отримати по шапці на роботі (або, тим паче, в парторганізації)? Як би ж  то!

Чи вони щиро хотіли ділитися своєю зарплатою з голодуючими борцями хрін знає за що в Нікарагуа? Дуже сумнівно.

Всі більш-менш чітко відчували, що навколо панує обман, насильство і злидні. Але оскільки ніякої иншої реальності, крім цієї, вони не знали, то й сприймали її за норму. Підвал людожера, людожера, який щодня бреше, відбирає їжу, загрожує вбивством і вимагає виявлення до нього любові, був єдиним відомим їм світом, з чого робили висновок: «так треба» і «у всіх так». Совєтська людина з дитинства засвоювала, що брехня, нужда і насильство – це природний стан. Що по-иншому не буває. Що будь-яка влада – це колективний людожер, а будь-яка країна – це підвал людожера, бо «а як инакше»?

З цієї причини, до речі, нинішні дорогі росіяни так легко і охоче погоджуються з тими авторами і телебазіками, хто розповідає їм, що ніякої демократії і взагалі ніякого правового суспільства, насправді, ніде нема і ніколи не було. І так само охоче погоджуються з тими, хто проповідує, що в історії Росії, мовляв, ніколи не було такого, щоб росіяни жили добре. Бо всі ці тези повністю відповідають їхньому особистому досвіду. А також досвіду їхніх батьків.

До речі, тому й розповіді про снігурів у трусиках, розіп’ятих на морозі, не викликають сумнівів. Бо насильство і звірство також є справою звичною і зрозумілою.

Але, проте, це не означає, що люди цьому не чинили опір і не пручалися.

Тотальний і мовчазний анархізм

Той факт, що жертва маніяка сидить в підвалі маніяка, зовсім не означає, що їй там добре, або, тим паче, подобається. І поведінка совєтських трудящих, при уважному розгляді, не залишає сумнівів: і про свою «рідну» державу, і про взаємини з нею вони все розуміють правильно.

Насправді, абсолютна більшість підсовєтських мешканців – що в СССР, що в РФ - вели проти Совка дуже дріб’язкову, але постійну партизанську війну. Ні, в абсолютній своїй більшості вони не пускали потяги під укоси і не стріляли в ментів з-за рогу (хоча і таке бувало, але це вже инша історія). Однак майже всі виходили з негласної аксіоми: держава – це не форма політичної самоорганізації. І навіть не апарат насильства. Держава – це стихійне лихо, в умовах якого доводиться виживати.

Це проявлялося в тисячі дрібних, але значущих фактів. Скільки робочих крали на заводах? А скільки прапорщиків – у військових частинах? Тьма-тьмуща! Але найцікавіше те, що ніхто з них це своє злодійство не вважав негожим з морального погляду. Та й суспільство, загалом, мовчки погоджувалося з тим, що це норма.

Чим це пояснюється? Та все тим же: і прапори, і робочі, які тягли з заводів все, що не прикручено, насправді розуміли: держава – це зло. Вона їх регулярно грабує і буде грабувати. А отже, і вкрасти щось у такої держави – це, власне, не є злодійством. А лише відвоювання шматочка того, що тобі належить. Свого роду битва зі стихією на кшталт осушення боліт або розчищення земельних робіт в лісі.

Инший характерний приклад – жорстка стигматизація доносів, притаманна саме совєтським і підсовєтським людям. В Японії водій, який побачив, що машина, яка їде попереду нього порушила ПДР, дзвонить по мобільному в поліцію і повідомляє номер порушника. У РФ водії блимають один одному фарами, щоб попередити – попереду мєнт. Чому? Тому що для японця порушник – це його ворог. Адже держава у нього своя, і той, хто йде проти влади, – його ворог. А в РФ держава – це чума і цунамі в одному флаконі. Йти проти неї – нормально і морально. Солідаризуватися з неї – важке збочення.

І люди весь час опирались цьому перекрученню як могли. Так, часто вони самі не розуміли цього, але опирались. Пручалися, коли потайки добавляли собі землю до городу понад пай. Коли крали на роботі і не соромилися, а навіть хвалилися цим («тягни з роботи кожен цвях, адже ти господар, а не гість!»). Коли «по блату» «діставали» «дефіцит».

Підсовєтський мешканець завжди чув нутром: держава – це стихія, в якій потрібно виживати. І виживав, борючись з нею. Держави-захисника, держави-дому, словом, своєї держави він ніколи не знав. Знав він лише гігантський підвал людожера, в якому він буде кривлятися, скільки від нього цього вимагатимуть, але який він ніколи не полюбить. І який в глибині душі сприймав як абсолютне зло і завжди заперечував, на практиці діючи як тотальний анархіст, що не визнає ні закону, ні встановленої совєтською державою «моралі».

Бабуся, яка пізнала дзен

І ось приходить до бабусі напередодні виборів щирий і добрий лібертаріанський волонтер, який вирішив змінити життя на краще, який власний живіт (в сенсі життя, а не куди їжу складають), може, за цю справу покласти готовий, і каже бабусі:

- Бабусю! Не голосуй за покидьків, які обіцяють тобі гречку! Вони – покидьки! Вони гречку дадуть і більше нічого не зроблять! Голосуй за коаліцію лицарів світла і воїнів добра!

А баба бере і продається за гречку. І тоді сумує чесний лібертаріанець:

- Яка дурна баба! Так вона ж майбутнє своїх дітей продала! Нічого вона не розуміє!

А вона розуміє набагато більше, ніж здається пану лібертаріанцю. Пан лібертаріанець вважає, що державу можна змінити на краще. А бабуся пізнала гулагівський дзен, вона не усвідомлює, але дуже гостро відчуває, що держава – це абсолютне зло і на краще не зміниться. Пан лібертаріанець зробив висновок, що той чи инший кандидат – покидьок. А у бабки – дзен, для неї аксіома, що всі кандидати – покидьки. Пан лібертаріанець звинувачує її, що вона майбутнє своїх дітей (чи то пак пана лібертаріанця) за гречку продала. А бабці не соромно, бо зі свого дзену вона бачить, що тут всі зраджують всіх. І вона дітей зрадить, і вони її. І всі будуть мерзотою і сволотою.

Але, принаймні, у неї буде ще й гречка. Реальна матеріальна цінність, а не що-небудь.

І якщо дивитися на світ через призму людожерського підвалу, то ця позиція здається єдино вірною.

***

Чи можна цей гулагівський дзен визнати нормою або якоюсь вищою правдою? Звичайно, ні. Подібне світовідчуття є результатом потужної травми, яка отримана безпосередньо, але передається у спадок. Та, проте, ставитися до цього феномену потрібно саме як до травми, а не як до моральної ураженості або гріха. Так, не дуже красиво виглядає, коли жінка, яка десять років просиділа під замком у маніяка в підвалі, кричить, коли біля неї раптом опиняється якийсь чоловік. Зрозуміло, що не всі чоловіки – маніяки. Зрозуміло, що верещати і кричати – не дуже красиво.

Але для такої поведінки є причини. Більш ніж логічні.

Те ж саме і з «грішними» бабусями і взагалі з «тупим бидлом», яке «не розуміє нічого». А як йому розуміти, якщо нічого иншого в їхньому житті ніколи не було? В що вірити, якщо їх ЗАВЖДИ обманювали? Людей травмували стільки, скільки вони себе пам’ятають. А до того – їхніх батьків. Цілком логічно, що у них відсутні нормальні стереотипи соціальної поведінки, і їх кидає то в стокгольмський синдром, то в тотальне заперечення.

Що з цим робити? Працювати з цими людьми так само, як працюють психологи з людьми, визволеними з вищеописаних підвалів. Тобто поступово, крок за кроком, привчати до усвідомлення того, що нормальний світ можливий. Що бувають люди, яким можна довіряти. І навіть може бути держава, яка існує не для того, щоб тебе катувати, а щоб піклуватися про тебе і захищати тебе.

Але при цьому також і пам’ятати: абсолютно адекватними люди з «підвалу» не стануть вже ніколи. А тому головна мета – це створити в нинішній реальності якісь точки нормальності, спираючись на які, нові покоління зможуть вирватися з ціннісного простору «підвалу», з супутнім йому «дзен».

В иншому випадку, історія повториться спочатку – уже не вперше...

http://petrimazepa.com/grannydzen.html