www.ji-magazine.lviv.ua
Володимир Щербина, м. Львів, Товариство “Мале Коло”
Притаманний суспільно-економічний устрій —
основа здорового суспільства та сильної економіки
(Про суспільно-економічний
устрій українського суспільстива, викладений у
Пастирському Посланні Митрополита Андрея Шептицького
“О квестії соціальній”, та вплив на нього з боку держави)
“Солідарні фонди соціального страхування
нищать
основу приватності в суспільстві”.
(Іво
Полулях, Доктор економіки, Професор,
Мюнхен-Львів)
Існує думка, що український народ є народом без звичаєвого права.
Та чи правда це? Звичаєвим правом є
усталені досвідом численних поколінь аж до міри традицій правила взаємодії на
рівні базових суспільних інститутів: особи, сім'ї, громади, праці та приватної
власності.
Традиції функціонування приватної
власності в українському народі усталені давно і не залежать від “географії”.
Саме вони у моральному та етичному сенсах
настановляють «Не кради» і «Не пожадай дому твого ближнього, ані вола, ані
осла, ані жодної речі, яка є його власністю» і допомагають адекватно ці настанови
трактувати.
І ці звичаї видаються тим природнішими
і тим необхіднішими для людини, коли зважити на її відношення до сім'ї та
родини.
Сім'я – це первинний і найприродніший
суспільний елемент, з котрого складається суспільство. Він природніший і первісніший від держави чи навіть громади. Сім'я фактично
існувала ще до виникнення будь-яких інших форм суспільного об'єднання і тому
повинна мати першість над ними, її права є більшою мірою усталені правом
природи.
Саме вона є джерелом потреб, прав і
обов'язків, які визначають функції, права та обов'язки вищих рівнів суспільної
побудови, - громади та держави, - які виникли значно пізніше. І виникли саме
для задоволення тих потреб, які сім'я з тих чи інших міркувань самостійно задовоньняти не може.
Продовженням сім'ї в часі є родина. І
головним чинником об'єднання родини у господарському та соціально-економічному
сенсі є приватна власність, яка передається по родині через успадкування. В
українському народі ці правила були вироблені давно і діяли як елемент
звичаєвого права.
Родина не менше від держави є в собі
досконала. Вона є повним, цілковито самодостатнім елементом суспільства, яким
управляє самостійна влада, і це — влада батьківська. Їй від природи належать
всі права, потрібні для налагодження побуту та встановлення справедливості та
незалежності в тих межах, що визначені її метою.
До тих прав і обов’язків родини, які з
права природного випливають і котрих ані держава, ані загал суспільства не
можуть відібрати чи усунути, належить право приватної власності батьків. Як же
ж зможуть дати своїм дітям те, що їм потрібно в житті, як же ж запевнять їм майбутнє та убезпечать від поворотів долі,
коли не будуть мати можливості у тій чи іншій формі набувати приватну власність
і передавати її дітям у спадок? А вже обов’язок батьків щодо утримання і
виховання дітей є природнішим від відбудь-яких правил, встановлених громадою чи
державою.
Від часів Радянського Союзу Україна успадкувала законодавство
у соціальному питанні, яке було спрямоване на усунення приватної власності та
її успадкування, а натомість - утворення спільної власності та величезних за
розміром фондів суспільного споживання, які наповнюються працею “трудових
армій” народу, а управління якими здійснюється органами держави (це цілі,
визначені маніфестом комуністичної
партії, до речі). Таким чином соціалістична держава намагалася
рівномірно перерозподілити доходи між усіма громадянами і сподівалася цим
зарадити суспільним хибам. Після набуття Незалежності ці помилки соціалістів
були ...ще більше поглиблені: перерозподіл праці податками та недобровільними
“солідарними” соціальними внесками сягнув величин, більших за розмір того, що
людина отримує у вигляді заробітної плати.
Хоча давно, ще від початку 20-го
століття, відомо, що максимальною величиною власного (приватного) ресурсу, до
вилучення якої на загальні потреби конкретна людина та суспільство в цілому
ставляться лояльно, є одна третина. Ця пропорція
означає, що сума зобов'язань з вилучення та відособлення реалізованої праці
повинна відповідати за розміром половині того, що залишається в сімейному
бюджеті від заробленого після їх виконання (сплати).
Надмірності та диспропорції у
перерозподілі праці виправдовуються тим, що Незалежна Україна - це “соціальна
держава” (така, що виконує соціальні функції замість їх природних носіїв —
сім'ї та родини), усім “допомагає, все забезпечує, про всіх дбає”, а особливо —
про “соціально-незахищених, малозабезпечених і знедолених”.
Можливо,
з теоретичної точки зору “соціальна держава” виглядає ідеальною, але вона так
мало рахується з людською природою та опирається на утопію, що не лише не
усуває, але примножує проблеми. Відбиранням через податки та усуспільненням у
“солідарні” соціальні фонди надмірної кількості реалізованої праці, що є
індивідуальним, приватним реcурсом, вона суперечить
природному порядку в родинному суспільстві та загальнолюдському почуттю
справедливості, нищить притаманну родинному суспільству мораль та збудовані на
ній норми етики.
Недоотримання значної частини
реалізованої праці конкретною особою — працівником, а відповідно, - і його
сім'єю, - нищить вироблену численними поколіннями взаємодію базових суспільних
інститутів: особи, сім'ї, родини, праці та приватної власності. При тому
інститути управління спільним благом — громада та держава, які є значно
молодшими від сім'ї та родини, — також страждають. Отримуючи фінансування з
приватного ресурсу - з реалізованої праці шляхом спрямування її частини на
задоволення спільних потреб, - який дискредитований у своїх суспільних функціях
і можливостях, вони спираються на суспільство з покривдженою мораллю,
спотвореною етикою, не просто зубожіле, а без власного легального поточного
джерела фінансування будь-яких суспільних процесів, і таке, що зменшується в
чисельності народонаселення та дезінтегрується.
Законодавство України, ставлячи
загальну опіку держави замість опіки батьківської, виступаює
проти природної справедливості і порушує основні в суспільстві зв’язки —
родинні. Влада держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць (окремих
громадян), може і повинна пильнувати там, де серед родини комусь чиниться
кривда, але не сміє переступити цієї межі, не має права самовільно втручатися у
внутрішній устрій родинного суспільства і влада батьківська не може бути
усунена через владу державну.
Надмір зобов'язань, які створює
законодавство України у зв'язку з обігом праці, усуває можливість для кожної
сім'ї капіталізувати частину власної реалізованої праці за власними ж
пріоритетами та на цій основі у природний, ненадуманий спосіб будувати приватну
власність своєї родини, перетворювати частину реалізованої праці у капітал, що
їй належить.
Адже очевидно, що працівник має
природне право не лише на заробітну плату, а й у не в меншій мірі - право
вільно розпоряджатися нею. Кусник землі, виробничі активи чи акції,
нематеріальні активи, куплені за зароблений та зекономлений при поточному
споживанні гріш, є рішучо заробітком робітника в іншій формі — у формі
капіталу. Вилучення та відособлення надмірної частини реалізованої праці у принципі
усувають можливість капіталізації заробітку природним шляхом, на власний розсуд
набуваючи для власної сім'ї та родини додаткові активи, які працюють на них у
реальному часі, приносять додатковий дохід.
Особа, яка не має можливості нічого капіталізувати з заробленого власною
найманою працею, абсолютно неспроможна забезпечити собі утримання на випадок хороби або старості. Цим порушується її природне право, бо
так, як має право на життя, так має і право на те, без чого її життя є непевним
чи негідним. А це забезпечення полягає лише у приватній власності. Лиш тоді
людина може бути впевнена у своєму майбутньому та в майбутньому своєї сім'ї,
коли має можливість за рахунок власної праці повною мірою і незалежно
задовольняти свої потреби в усіх суспільнозначущих сенсах.
А відсутність таких можливостей з одної
сторони, відбирає всіляку енергію до праці, мотивацію до неї; з іншої ж –
повноцінну винагороду за працю, робить людину невільником суспільства, який не
має можливості зі своєї праці отримувати повноцінну вигоду і змушений працювати
за саме лиш утримання. Уражена у своїх суспільних функціях праця веде до втрати
кваліфікації, схильності до корупції, в цілому - до суспільної деградації:
Навіщо працювати і трудитися, коли та праця не приносить жодної індивідуальної
користі, коли і без неї працівникові належить утримання, цілком рівне з тим,
хто сумлінно та ефективно працює та ставиться до свого заробітку дбайливо?
Таким чином, законодавство України у
питаннях перерозподілу праці суперечить природному праву особи, яким є право
власності, і тим воно суперечить притаманному українському суспільству
суспільно-економічному устрою, і в основі суперечить звичаєвому праву
українського народу, яке на природне право спирається та реалізовує його у
звичаях, традиціях і нормах суспільної поведінки.
Саме у зміні успадкованих від попередньої держави норм регулювання основи всіх
суспільних процесів — процесу обміну працею - і полягає суть першочергової з
реформ, які треба здійснити в Незалежній Україні — суспільно-економічної
реформи шляхом нормалізації перерозподілу праці.
|