www.ji-magazine.lviv.ua

Сєрґєй Сєрґєєв, кандидат історичних наук, письменник

«Холодна війна» проти імператорського режиму: російські стани, паралізовані і пригноблені

Відразу ж відповім на поставлене в заголовку статті питання: якщо розуміти під нацією політичний суб’єкт, до 17 жовтня 1905 року, – безумовно, ні. Бо у росіян так і не склалося ядро хоч якоїсь нації – більш-менш автономної від держави соціально-політичної еліти, що має політичні права.

***

Імперське дворянство, загалом було не надто численним, кількість потомствених дворян з кінця XVIII до кінця XIX століття коливалась в межах одного відсотка населення, власне ж російських представників шляхетського стану було рази в два менше: за переписом населення 1897 р. російську мову назвали рідною близько 53% потомствених дворян. Дворяни тільки в 1785 році отримали громадянські права: право приватної власності на свої землі і кріпаків, звільнення від обов’язкової служби і тілесних покарань, станове самоврядування, юридичні гарантії (дворянина без суду не могли позбавити дворянської гідності, честі і життя) і т. д.

Але навіть на губернському рівні можливості дворянської корпорації в управлінні країною були вкрай обмежені: адміністративна, поліцейська, судова влада, збір податків були в руках губернаторів. Дворянське самоврядування було вбудоване в адміністративну систему імперії, будучи, по суті, «відгалуженням бюрократичного апарату» (І. Христофоров): ті, хто служили – по виборах давали присягу, підлягали нагородам, як державні чиновники, і мали рівну з ними відповідальність, носили відповідні мундири. Ця служба, обтяжена безліччю обов’язків, не давала «ні незалежності, ні статусу» (Д. Лівен), зрозуміло, чому вона не була популярною.

Дворянським зібранням було заборонене збудження законодавчої ініціативи – «робити положення противні законам або вимоги в порушенні узаконень», за порушення цієї заборони штрафували усіх, хто був присутній на зборах і підписав документи, що містять відповідні пропозиції, на 500 руб. і додатково губернського предводителя на 200 руб. Інститутів дворянського представництва на загальноімперському рівні не існувало взагалі. Самодержавство бачило роль дворян в місцевому житті в якості «ста тисяч поліцейських» (Ніколай I), «добровільних чиновників на місцях для нагляду за іншими елементами суспільства» (Д. Шипов).

Повноваження земських установ, що виникли в 1864 році, в яких представники шляхетного стану явно домінували (гласні губернських земських зборів на 87% складалися з потомствених дворян), також не мали навіть натяку на політичні домагання. Земські структури вище губернського рівня не піднімалися, навіть наради між губернськими земствами були офіційно заборонені.

Автономність дворянства від держави була досить відносною: дворянська більшість через бідність або з честолюбство не могла собі дозволити нехтувати державною службою. П. А. В’яземський зазначив в записниках 1820-х років: «Наші ватажки [дворянства] будуть завжди рабами уряду, а не захисниками дворянських прав, поки не скасують згубного звичаю нагороджувати їх хрестами і чинами. ... Де ж у нас дворянство неслужащих, і чи в незалежності можна дорікати нам». Сам автор цих слів цілком підтвердив їх справедливість на власному прикладі, вимушено служачи у міністерстві фінансів за Миколи I, режим якого був йому глибоко антипатичний. «... На початку 1860-х рр. в Європейській Росії більшість і навіть, мабуть, три чверті дорослих дворян і приблизно стільки ж дворян-землевласників в той чи інший період свого життя віддали данину державною службою» та навіть «до кінця століття ... 40% дворян і приблизно 50% дворян-землевласників пов’язували себе з державною службою» (С. Беккер).

Таким чином, російське дворянство, загалом, зберігало свій традиційно служилий характер, і йому було далеко за рівнем привілеїв до більшості європейських благородних станів, що гостро усвідомлювали його найбільш амбітні представники. Денис Давидов наводить у своїх мемуарах такий цікавий епізод: «У 1815 році [А. П.] Єрмолов, перебуваючи біля государя і цесаревича на огляді англійських військ ... звернув увагу государя і великого князя на одного англійського офіцера, який був одягнений і марширував вкрай недбало. На відповідь государя: «Що з ним робити? Він же лорд», – Єрмолов відповідав: «Чому ж ми не лорди?»

З іншого боку, держава віддала дворянству в майже безконтрольне управління кріпаків – більшість населення імперії (в 1740-х роках – понад 63%, перед скасуванням кріпосного права – понад 34%), але, з погляду зростання політичного впливу шляхетного стану, це був воістину данайський дар. Збереженням кріпосного права самодержавство «відкуповувалося від політичної реформи» (П. Б. Струве). Втім, цей відкуп почали практикувати ще при Олексію Михайловичу. Дворянську більшість такий розклад цілком влаштовував, і реформатори, що виходили з його середовища, ніколи не отримували масової підтримки. За формулюванням Г. В. Вернадського, «проти політичних вимог дворянства уряд завжди висував селянське питання. Страх перед скасування кріпосного права і втратою, таким чином, соціального ґрунту під ногами змушував дворянство  постійно схилятися перед імператорською владою».

Не менш важким для російського націєбудування наслідком кріпосного права був створений ним кричущий соціокультурний антагонізм між благородним і «підлим» станами. І справа не тільки в тих чи інших проявах поміщицької жорстокості. Горезвісна Салтичиха, яка по-садистськи замучили до смерті 39 людей, звичайно, належала до винятків (але, загалом, зловживання поміщиками своєю владою були звичним явищем). Справа також не тільки в нестерпно важкій панщині (поміщики, які забирали на панщину три дні, вважалися «помірними») і оброку (в середньому, в три рази більшому, ніж у державних селян). Найстрашніше – «уречевлення» кріпаків, абсолютно аналогічне «уречевленню» рабів в класичних рабовласницьких суспільствах (адже і там далеко не всі рабовласники були нелюдськими мучителям). Коли одна частина етносу в буквальному сенсі слова торгує іншою, вони (ці частини) ніяк не можуть утворити єдину націю.

«Відрізняючись від народу привілеями, способом життя, костюмом і власною мовою, російське дворянство було зрідні племені завойовників, яке силою нав’язало себе нації, якій здебільшого чужі їхні звички, прагнення, інтереси», – писав в 1847 році Н. І. Тургенєв.

Після реформи дворянство і селянство продовжували жити в різних, майже не сполучених соціокультурних світах, законсервованих шляхом створення селянського общинного управління з особливим правовим і культурним полем. Крім того, «низький рівень грамотності поглиблював культурну прірву між елітою і масами: він був додатковою причиною, по якій в 1914 році російське суспільство було сильніше розділене і менше було схоже на націю, ніж в 1550-му» (Д. Лівен).

Своїми винятковими привілеями і європеїзованою культурою дворянство було відгороджене не тільки від селянства, а й від інших станів, які потенційно могли б скласти з ним «націєбудівну» коаліцію, – духовенством і міщанами. Але ж навіть в Польщі, де розрив між шляхтою і «хлопами» був не меншим, така коаліція виникла.

***

Російське православне духовенство (1,9% населення імперії в 1719 році, 0,5% - в 1897-му), хоча і мало низку пільг (звільнення від подушного податку і рекрутської повинності), навряд чи можна вважати в повному розумінні слова привілейованим станом (за винятком, звичайно, його архієрейської верхівки і столичних протоієреїв). Принаймні, в XVIII столітті становище його інакше як приниженим не назвеш. Особливо круто жилося «духовним» при Анні Іванівні, коли їх обклали горою повинностей і за найменшої провини піддавали тілесним покаранням (що припинилося тільки в 1801 році) і тюремному ув’язненню. В 1736 р. Таємна канцелярія навіть поскаржилася, що її каземати «занадто вже наповнені священнослужителями, яких прислали з різних єпархій за неслужіння молебнів [як правило, в різного роду «царські дні»], і що по надмірному накопиченню справ про ці неслужіння у неї навіть в секретних справах почалася зупинка» (П.В. Знаменський).

З початку XIX століття становище духовенства більш-менш внормувалося, в усякому разі, екстриму, схожого на аннінський, стосовно нього не допускалося. Але воно продовжувало бути абсолютно залежним від держави, зневаженим як дворянством, так і селянством, в масі своїй, надзвичайно бідним і соціально майже герметично замкненим станом. Скажімо, обов’язки священиків доносити про кримінальні зізнання на сповіді так і не були скасовані. Проповідницька їхня діяльність перебувала під жорстким контролем Синоду, який в 1821 році прийняв спеціальний указ, що зобов’язував батюшок показувати конспект проповіді вищестоящому начальству. Клірики, по суті, були державними службовцями, удостоювалися різного роду нагород (з 1795 року), а після 1830 року стали отримувати платню, але при цьому дуже убогу, та й платили далеко не всім (в 1900 році платню давали лише половині причтів). Проблему цю так і вирішили до самого кінця імператорського періоду, в Синодських документах 1916 року прогнозували забезпечити всі причти «середньо-нормальними окладами» до 1935 року!

«Добровільні давання» також не надто багатих прихожан-селян не стільки збагачували клір, скільки викликали у перших стійку ненависть і презирство до других. Священик А. І. Розанов в 1882 році так описував цю сумну ситуацію: «Щоб задовольнити свої найнеобхідніші потреби життя, ми повинні, як жебраки, тягатися по дворах і випрошувати хліба та вимагати плату за требовиправлення, – неодмінно; з боку самих селян неминуче відстоювання всіма силами трудової своєї копійки. Обопільне незадоволення є прямим наслідком такого становища...» Чого дивуватися, що «немає прислів’я, яке хоч щось хороше скаже про духовенство» (Б. Миронов)? «... Духовенство, пригнічене бідністю, ледве тримає катехізис, – де йому до розвитку християнських ідеалів і освячення ними себе та інших?» – з гіркотою записав у щоденнику в липні 1904 р. архієпископ Японський Микола (Касаткін).

З кінця XVIII століття, коли були скасовані парафіяльні вибори священиків, остаточно визначилася спадковість духовенства, практично не розбавленого представниками інших станів. Все XVIII століття закон фактично забороняв дворянам приймати духовний сан, та й самі дворяни не дуже прагнули до нього: занадто низький був його соціальний статус. Людям податних станів такий перехід був формально закритий і більшу частину наступного століття. Лише в 1869 році з’явився закон, що дозволяв будь-якому громадянину займати церковні посади, принципово, однак, не змінив усталений порядок речей, а скоріше сприяв втечі молодих поповичів з лав своєї спільноти. В. В. Розанов в одній зі своїх статей 1904 року наводив такі гнітючі факти про становище в Нижньогородській семінарії: «З 60 осіб, які закінчили її в 1901 році, тільки 16 погодилися стати священиками; всі першорозрядники і другорозрядники заявили, що йдуть в університети, академії та інститути. Консерватор слов’янофільського толку генерал А. А. Кірєєв в тому ж 1904 році в щоденнику так прокоментував заяву Побєдоносцева, що ніхто не хоче служити на духовному поприщі: «Та через що я піду в священики? Або через вигоди, але вигоди нема ніякої, або за покликанням, з метою проповідувати слово Боже, але для цього потрібна свобода, а свободи якраз теж нема!»

Слід також зауважити, що далеко не всі росіяни були справжніми прихожанами РПЦ; старообрядців і різного роду сектантів (явних або таємних) всього, за даними І. І. Кабліц, в 1880 році налічувалося близько 13-14 млн. (приблизно четверта частина всіх росіян), а за даними П. М. Мілюкова, до 1917 року – близько 25 млн. Ступінь релігійного впливу православного духовенства на свою паству не варто перебільшувати і з інших причин. По-перше, в порівнянні з останньою перше було дуже нечисленним: в кінці XIX – на початку XX століття один батюшка припадав приблизно на дві тисячі віруючих (для порівняння, на католицькому Заході тоді ж один священик «обслуговував» 690 осіб). По-друге, неграмотне селянство толком не знало Писання, яке перевели на російську мову повністю лише в 1876 році, роком пізніше, ніж Марксів «Капітал». Церковнослов’янську ж селяни, судячи з низки вселяючих довіру свідчень сучасників (наприклад, Ю. Ф. Самаріна в листі І. С. Аксакова від 23 жовтня 1872 року) практично не розуміли, і зміст служби для них був оповитий таємницею.

Звичайно, у такому становищі, духовенство було нездатне стати громадським і ідейним центром російського націєбудування.

***

Ще менше таким центром міг бути т. зв. «міський стан» (3,9% населення імперії в 1719 році, 11,3%5 – в 1897-му). Ідея Катерини II створити в його особі якийсь «середній рід людей» за західноєвропейськими зразками знайшла виявлення на практиці в існуванні під одним ім’ям двох різних соціальних груп – привілейованої / напівпривілейованої (почесні громадяни та купці) і непривілейованої (міщани і ремісники). Єдине, що у них було спільного,  – юридичні гарантії права власності.

Всередині першої групи також існували принципові відмінності: тільки почесні громадяни (0,2% всіх «міщан» в 1840 році, 3% - в 1897-му) були звільнені від подушного податку, рекрутської повинності і тілесних покарань. Купці 1-ї і 2-ї гільдій мали право від зазначених повинностей відкупитися, на відміну від купців 3-ї гільдії, до яких застосовували ті ж тілесні покарання. Купецьке звання не передавалося у спадок, його потрібно було підтверджувати наявністю капіталу, для кожної гільдії різного. Міщани і ремісники до 1860-1870-х років належали поряд з селянами до податним верств населення, були членами податкової міської громади і без свідоцтва про звільнення, підписаного більшістю останньої і міським головою, не мали права перейти в місто іншої губернії; тілесні покарання для них остаточно скасували тільки в 1904 році.

Зрозуміло, «середній рід людей» з такого суперечливого соціального класу сформувати неможливо. Низький статус «міщан» приводив до їх професійної деградації і до втечі найбільш здібної молоді. «... Великий двигун національного процвітання, а саме капітали, накопичені цілими поколіннями торговців, в Росії абсолютно відсутні; купці там, здається, мають тільки одну мету – зібрати побільше грошей, щоб при першій же можливості кинути своє заняття», – журився Н. І. Тургенєв.

«... Дай бог, щоб у нас була буржуазія!» – вигукував в одному з листів 1847 року літератор В. П. Боткін (сам родом з купців), який прекрасно розумів ту величезну роль, яку цей клас зіграв в економічному і політичному прогресі Заходу і те, наскільки мало відповідав йому «міський стан» імперії. Бо в останнього не було елементарних умов для нормального розвитку капіталізму: вільного ринку робочої сили (через закріпаченість – державою або поміщиками – основної маси населення), великого внутрішнього ринку збуту товарів (через низьку купівельну спроможність тієї ж переважної більшості населення – селян) і розвиненої системи кредитування (в дореформений період взагалі були відсутні приватні банки – існували тільки казенні, в основі діяльності яких лежала позаекономічна логіка). Верхівка «міщан» кількісно була дуже незначна. У 1851 році загальна кількість купців дорівнювала 180 359 душам (притому, що так само дуже нечисленне духовенство налічувало тоді 277 659 душ), в 1897 році їх стало трохи більше – 281,2 тис. (0,2% населення).

Правда, після скасування станового принципу за заняття торгівлею і промисловістю могли братись не лише купці (до 1900 року серед одноосібних власників торгово-промислових підприємств до останніх належало тільки 26,9%), але навіть з урахуванням цього буржуазія в європейському сенсі слова становила всередині «міщан» незначну меншість, що далеко не сягала і одного відсотка населення. Річний дохід в 1000 руб. забезпечував тільки дуже скромне проживання; в 1904 році в імперії було всього 404,7 тис. осіб, чий дохід перевищував зазначену цифру, – 0,3% її населення. Але ж серед цих небагатьох щасливців були не тільки «буржуа», а й верхівка дворянства і духовенства, а також особи, які отримують доходи від «особистої праці», – близько 37% даної групи: офіцери, чиновники, різного роду службовці, лікарі, адвокати, літератори та інші «особи вільних професій». Для порівняння: в Англії вже в 1851 році більше 8% населення належало до підприємницької спільноти, німецька буржуазія на початку XX століття налічувала за різними оцінками від 5 до 15%.

До того ж в Росії в силу нестійкості купецького статусу і економічної політики Петра I не склалися багатовікові бізнес-династії на кшталт Сіменсів або Круппів, що беруть свій витік аж в XVI – на початку XVII століття. Характерно, що лідери російської буржуазії початку XX століття: Прохорови, Морозови, Гучкови, Рябушинські і т. д. – майже поголовно ведуть свій «класовий» родовід тільки з початку XIX століття, і предками їх були зовсім не міщани, а викуплені на волю «капіталісти»-кріпаки і, до речі, старообрядці, які передали своїм нащадкам не тільки навички успішної трудової етики, а й смак до культури. Але, звичайно, їхні «старомосковські» культурні цінності, що не відповідають мейнстріму дворянської вестернізованої культури, за своїм впливом на навколишнє суспільство непорівнянні, скажімо, з впливом цінностей німецького бюргерського Просвітництва. Міське самоврядування, в якому заправляло купецтво, було під контролем адміністрації. Багато в чому пов’язані з державними підрядами купці трималися далеко від політичних інтересів, тільки на початку XX століття ситуація почала змінюватися. Так що правий був М. М. Пришвін, який говорив про «коротке і нерозквітле життя російської буржуазії».

***

Але, якщо навіть привілейовані і напівпривілейовані стани в якості суб’єктів російського націєбудування виглядають більш ніж сумнівно, то що вже говорити про зовсім непривілейовану переважну більшість – селянство, яке в 1762 році складало майже 92% підданих імперії, в 1897-му – майже 86% і навіть в 1913-му – понад 80%. Воно в своєму становищі не дуже годилося стати і об’єктом нацбілдингу, бо було позбавлене не тільки політичних, а й основних громадянських прав. Вище вже говорилося про реально рабський статус кріпаків, але в певному сенсі становище іншої значної категорії «сільських обивателів» – державних селян – мало чим відрізнялося: і перші, і другі не мали «свободи пересування і соціальної мобільності, права вибору занять», були прикріплені «спадково до свого соціального статусу, місця проживання, громади і власника. Це дає підставу об’єднати всі розряди селян, що існували до 1860-х рр., в один стан закріпачених сільських обивателів» (Б. Миронов).

Додамо: і ті, й інші не мали права приватної власності на оброблювані ними землі, різниця лише в тому, що земля кріпаків належала поміщикам, а земля «державних» – державі. Пов’язано це було з тим, що, незалежно від приналежності до розряду, всі селяни несли на собі головний державний податок – подушне, яке тільки формально розкладати по «душах чоловічої статі», фактично ж по селянських господарствах – тяглах. І поміщики, і уряд були зацікавлені в підтримці якогось середнього рівня матеріальної спроможності всіх тягол і тому перешкоджали руйнуванню слабких господарств, що, з одного боку, призвело до заборони селянам вільно розпоряджатися своєю землею (купівля-продаж, оренда), з іншого – перешкоджало природному процесу майнового розшарування всередині села.

Реформа 1861 року, здавалося б, повинна була принципово змінити селянський побут. Більше того, ідеологи планували її як найважливіший етап російського націєбудування. Але в реальності вийшло щось зовсім інше: замість створення прошарку вільних хліборобів-власників, що спочатку декларувалося як мета реформи, на перший план вийшло завдання забезпечення «міцної селянської осілості». По-перше, це було пов’язано з особливостями проведення реформи: колишні кріпаки довго залишалися «тимчасовозобов’язаними» перед колишніми господарями і десятиліттями виплачували державі викуп за своє звільнення – тому зручніше було їх тримати на прив’язі. По-друге, в суспільстві (як справа, так і зліва) і в уряді все більшої популярності набувала ідея, що російська селянська громада з її відсутністю приватної власності – не просто пережитий і надійний засіб соціального контролю над нездатними за себе відповідати «дітьми»-селянами, а й запорука особливого шляху Росії, завдяки якому її щасливо минуть жахи західного капіталізму і вона стане світочем прогресу для людства. Сприйняття аграрного питання ставало все більш міфологізованим і далеким від емпіричної дійсності.

В результаті урядових заходів 80-90-х років громада була наглухо законсервована, а селяни – як колишні кріпаки, так і казенні – продовжували залишатися якоюсь неповносправною кастою «осіб, прикріплених до землі і інших людей, які не мають особистої власності» (А. А. Бобринський), яких опікало місцеве дворянство в особі «земських начальників».

Сільські обивателі продовжували отримувати тілесні покарання до 1904 року. Вийти зі свого суспільства селянин мав право тільки при виконанні безлічі умов: відмови від свого наділу, виплати по ньому всіх внесків, згоди батьків, згоді мирського сходу і т.д. Самовільне відлучення з дому і раніше розглядалося як втеча і тягло за собою адміністративну кару. Пересуватися по країні селяни, як і міські низи, могли лише при наявності тимчасових паспортних документів (на різні терміни – від трьох місяців до п’яти років), які видавали волосні старшини за згодою сходу, при тому, що інші стани не були обмежені у виборі постійного місця проживання та мали безстрокові паспортні книжки. Посвідчення ці могли відібрати на вимогу поліції або глави сімейства, до якого належав той, хто відлучився. Розкладку податкового тягаря продовжували проводити зрівнююче, а його виплату – за принципом кругової поруки. Відчуження общинної землі в будь-якій формі стало практично неможливим. Виділ ділянки окремому домохазяїну міг відбутися тільки за згодою сходу. У 1905 році в приватній власності селян перебувало менше 13% землі, якою вони володіли.

У Європейській Росії сільські обивателі існували в умовах страшного малоземелля і людської скупченості: середня величина наділу там зменшилася з 4,8 десятин на ревізську душу в 1860 році до 2,6 десятин на готівкову душу в 1900 році, а в деяких губерніях (Тульської, Орловської, Рязанської, Курської, Полтавської, Харківської, Київської, Волинської, Подільської) був і менше двох («злиденний, котячий наділ», кажучи словами А. Н. Енгельгардта), і це при тому, що, за даними офіційної статистики, один працівник міг обробити 14,5 десятин, а у прибалтійських селян середній наділ становив майже 37 десятин, у башкирських – 28 десятин! Звідси гнітюча бідність.

Зрозуміло, що селяни з заздрістю дивилися на великі угіддя колишніх панів. Вони, щоправда, не здогадувалися, що «чорний переділ» не може вирішити їхніх проблем, бо придатної для ріллі землі в Росії, при її безкрайніх просторах, було не так вже й багато (250 млн десятин), і якби її «розділити на 100 мільйонів нашого сільського населення, то на душу припало б всього 2 ½ десятин» (Н. Г. Гарін-Михайлівський). На початку XX століття спеціальна урядова комісія зробила висновок, що в центральних губерніях тільки 21% зі всіх працівників потрібно в сільському господарстві, а інші 79% (приблизно 23 млн чоловік!) – «зайві» робочі руки. Проблему міг би пом’якшити масовий переселенський рух на околиці, але для цього потрібно кардинально змінити юридичний статус землеробського стану.

При такому рівні правоздатності, та ще з урахуванням плачевно низького рівня грамотності, російське селянство взагалі не могло бути ефективним агентом русифікації.

***

У 1875 році Р. А. Фадєєв писав, що «Росія – єдиний в історії приклад держави», в якій існує тільки одна реальна громадська сила – «верховна влада». Але якщо таке становище не змінити, то росіяни залишаться «навіки народом, що здатен жити тільки під суворим поліцейським управлінням», а «наша майбутність обмежиться лиш постійним перекроюванням адміністративних установ». Далі Фадєєв робить разюче точне передбачення: «Наш занепад відбуватиметься поступово, не відразу, але станеться неодмінно. Хто тоді буде правий? Наважуємося вимовити вголос: одна з двох сил – або російська поліція, або наші цюріхські втікачі з їх майбутніми послідовниками [тобто революціонери, одним з притулків яких був Цюріх]. Долю Росії, позбавленої цілісного суспільства, з часом поставлять на карту між цими двома партнерами».

«Цюріхських втікачів» було небагато, але у них була хоч не значна, але важлива в якісному сенсі опора – соціальна група, не врахована в законодавстві Російської імперії, однак, цілком реальна – інтелігенція. Вона сформувалася на початку 1860-х років з декласованих елементів різних станів (тон задавали секуляризовані поповичі – всі пам’ятають таких інтелігентських лідерів, як Н. Г. Чернишевський або Н. А. Добролюбов), професійно зайнятих виробництвом і розповсюдженням суспільно-політичних ідей і гуманітарних знань.

Інтелігенція стала незапланованим і небажаним наслідком урядової освітньої політики, зародившись через певне перевиробництво освічених людей, випадковий надлишок яких не змогли поглинути духовенство, офіцерство і чиновництво. Виникла в період Великих реформ відносна свобода видавничої діяльності створила для новонародженого шару матеріальну базу, адже «журналізм став вигідним комерційним підприємством» (А. А. Фет), – літературні гонорари. У пореформеній Росії «вільна преса», незважаючи на всі зусилля влади, стрімко примножувалася. У 1859 році російською мовою виходило 55 літературно-політичних періодичних видань, в 1882-му – 154, в 1900-му – 212, в 1915-му – 697 (128 журналів і 569 газет). Петербурзький перепис 1869 року нарахував 302 письменники, журналіста, перекладача і видавця. У Московському переписі 1882 року літераторів, кореспондентів, редакторів, перекладачів і інших було зареєстровано 220. За переписом 1897 року вчених і літераторів нараховано 3296. За десять років (1896-1905) загальна кількість авторів тільки видань ліберально-демократичного спрямування склала 2500 чоловік. До 1917 року кількість літераторів, мабуть, перевищувала 10 000.

Саме автономні, як від держави, так і від старих станів, літератори і стали інтелектуальним ядром інтелігенції, саме в цьому середовищі народжувалися і конкретизувалися все нові ідеологічні конструкції, саме звідти виходили ідейні імпульси, що охопили потім все освічене суспільство. Навколо цього ядра групувалися інші категорії людей розумової праці – університетські викладачі та працівники земських установ (до 1912 року там працювали близько 150 тисяч вчителів, лікарів, інженерів, агрономів і статистиків). Соціальне «вільне ширяння» російської інтелігенції додавало її ідейним пошукам ще більше радикалізму – більшість «мислячого пролетаріату» (Д. І. Писарєв) тяжіло навіть не до класичного лібералізму, а до різних варіантів соціалізму.

Сильний розрив між високим рівнем освіти і низьким соціальним статусом викликав негатив стосовно суспільства і держави. Не дивно, що визначальним ідеологічним і морально-психологічним інтелігентським трендом стало – в різних варіаціях – різке і практично тотальне неприйняття правлячого режиму і всіх його дій, по суті, холодна (а іноді і «гаряча») війна проти нього.

Цією «військової» психологією пояснюється той високий рівень нетерпимості до інакомислячих, який відзначали багато сучасників в інтелігентському середовищі. Там піддавалися остракізму не тільки інтелектуали, які недвозначно поставили свої знання і здібності на службу самодержавству, але і кожен, хто в зазначеному тренді хоча б засумнівався або спробував критично поставитися до тих чи інших догм визвольного руху. «Якщо ти не з нами – ти негідник!» – таку досить точну формулу «ліберального деспотизму» вивели його опоненти. У певному сенсі неофіційна інтелігентська «цензура» була не менш лютою, ніж урядова, будучи, по суті, дзеркальним відображенням останньої, так само як взагалі інтелігентська нетерпимість «віддзеркалює» самодержавне свавілля. Більше того, це стосується самої культури інтелігентського мислення, пронизаного безвідповідальними утопізмом, про що дотепно написав у щоденнику В. О. Ключевський: «Російська мисляча людина мислить так, як російський цар править; останній при кожному зіткненні з неприємним законом каже: «Я вище закону», і відкидає старий закон, не влаштовуючи зіткнення. Російська мисляча людина при зустрічі з питанням, яке не піддається його звичним поглядам, але порушене логікою, здоровим глуздом, говорить: «Я вище логіки» і відкидає саме питання, не вирішуючи його. Сваволі влади відповідає свавілля думки».

Зазначеною «військовою» психологією пояснюється і те, що інтелігенція в переважній більшості почала бачити природних союзників у своєму протистоянні самодержавству в неросійських народах імперії, що борються за свої права, і тому негативно ставилася до теорії і практики русифікації імперії, до ідеї російського домінування як такої, проповідуючи і практикуючи послідовний інтернаціоналізм.

Таким чином, той шар, який в більшості європейських країн виробляв націоналістичний дискурс і ніс його «в народ», у випадку Росії зосередився майже виключно на вимогах соціальної справедливості, сподіваючись знайти відгук на свої радикально егалітаристські гасла в селянській общинній архаїці, яку сприймають інтелігенти як зародок російського соціалізму. Перша спроба виявилася провальною: селяни в’язали агітаторів і здавали їх поліції, але пройде не більше двох десятиліть, і ніби абсолютно безпідставні «цюріхські втікачі» відчують під ногами твердий ґрунт.

***

Вирваний революцією у імператорської влади Маніфест від 17 жовтня 1905 року «Про вдосконалення державного порядку» обіцяв «дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок» і «встановити як непорушне правило, щоб ніякий закон не міг сприяти силі без схвалення Державної думи, і щоб виборним від народу забезпечена була можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставленої від нас влади».

Отже, вперше за всі століття російської історії верховна влада в Росії гарантувала своїм підданим основні громадянські права і дарувала їм права політичні, ставлячи себе під – нехай і обмежений – контроль суспільства, відрікаючись тим самим від своєї надзаконної суті. Імперія стала конституційною або думською монархією. Хоча в Маніфесті не прозвучало слово «нація», саме 17 жовтня 1905 року слід вважати днем народження російської політичної нації.

Але ідеї Маніфесту 17 жовтня могли отримати під собою міцний соціальний фундамент тільки тоді, коли реальною громадською силою став би масовий «середній клас», якого, як ми пам’ятаємо, в Росії не існувало. Вказану задачу і повинні були вирішити реформи П. А. Столипіна.

Позитивна динаміка передвоєнної Росії безсумнівна. Але біда в тому, що вона постійно перебувала під загрозою зриву, бо економічні, політичні та соціокультурні нові звершення не укріпилися ще в вигляді стійких, самовідтворюваних громадських інститутів: потрібно було чимало часу, щоб їх сприймали як природні умови існування народу. Вкотре через відсутність нормального суспільного організму доля Росії виявилася залежною від долі однієї – нехай і видатної – людини, тобто, в результаті, від випадковості. Хто б не стояв за Богровим, постріл його виявився фатальним...

http://gefter.ru/archive/17855