Хані Шаді, єгипетський журналіст

Протистояння Росії і НАТО

Нещодавно генеральний секретар НАТО звинуватив Росію у використанні різних засобів для залякування сусідніх країн, в тому числі з метою розколу Північноатлантичного Альянсу. Єнс Столтенберг висловив стурбованість у зв’язку зі збільшенням військової присутності Росії в Сирії, а також на сході Середземноморського регіону. Зі свого боку, Москва звинуватила Альянс в посиленні його військової присутності в центральній і східній частинах Європи, що створює тим самим загрозу національній безпеці Росії. Адже після того, як країни Балтії, які входили колись в совєтський табір, а саме Литва, Латвія і Естонія, приєдналися до лав НАТО, американські ракети стали здатні протягом двох хвилин вражати цілі, що знаходяться в європейській частині Росії, а літаки Альянсу несуть небезпеку для важливих стратегічних об’єктів, розташованих у глибині російських територій, якщо вірити даним російських джерел.

У лютому 2016 року в Брюсселі відбулася нарада міністрів оборони країн НАТО, де прийняли рішення прискорити реалізацію програми «Оборони і стримування в ХХІ столітті». Там мова йде, в тому числі, про необхідність стримування Росії. Програма включає в себе створення штаб-квартири, звідки і буде здійснюватись керівництво, а також впровадження нових збройових арсеналів в країнах Східної Європи та дислокація американських військових формувань на європейських територіях, щоб чинити тиск на Москву, проте, виключаючи водночас широкомасштабну конфронтацію з нею. Програма заснована на страху країн Східної Європи, членів Північноатлантичного Альянсу, перед можливістю військового вторгнення Росії на їхні території, особливо, після подій в Україні і Криму. Передбачається, що США будуть керувати реалізацією цієї програми і візьмуть на себе близько 70% витрат, включаючи мільярд доларів на забезпечення потреб своїх військовослужбовців, яких зараз п’ять тисяч осіб, а також 1,9 мільярда доларів, необхідних для впровадження американської зброї в Європі.

Вашингтон підкреслює, що нові види зброї будуть розміщені виключно на заході Європи, проте транспортні мережі і збройові склади дозволять здійснювати блискавичне пересування американських військових в будь-яку точку і не тільки в регіоні Східної Європи. Москва, зі свого боку, висловила думку, що рішення Брюсселя про розгортання сил стримування в Європі є порушенням «Декларації співробітництва», підписаної з Росією в 1997 році. Ця декларація включає в себе пункт, що стосується нерозповсюдження сил НАТО на землях нових членів Альянсу. Однак Вашингтон заперечив, заявивши, що Декларація не забороняє модернізації інфраструктури Альянсу, вказавши ще раз на те, що більшість озброєння буде розташована в західній частині Європи. Що стосується поширення додаткових сил НАТО в Європі, то Вашингтон підтвердив, що вони залишатимуться в США, проте, в разі потреби, їх можуть швидко перекинути в Європу.

Історія взаємин між Росією і НАТО повертає нас в 40-ті роки минулого століття. Через 4 роки після закінчення Другої світової війни, а точніше в 1949 році, США приймають рішення створити Північноатлантичний Альянс як політичне і військове знаряддя, що здатне протистояти Совєтському Союзу і витікаючому з його надр комунізму. Однак Москва спочатку навіть спробувала перевірити істинність намірів новоствореного Альянсу, тоді Сталін висунув ідею членства Совєтського Союзу в НАТО, якщо вірити російським джерелам. Пізніше, в 50-і роки ХХ століття Нікіта Хрущов знову повторив цю ідею, однак керівництво Альянсу відкинуло пропозицію. Совєтський Союз чекав недовго і заснував організацію «Варшавського договору» в 1955 році. Після розпаду Совєтського Союзу проблема взаємовідносин між Росією і НАТО знову випливала зі ще більшим загостренням пристрастей. Тоді Горбачову пообіцяли, що розширення НАТО в бік кордонів Росії не буде, проте НАТО оголосив про запуск програми розширення і почав приймати до своїх лав одну за одною колишні країни соціалістичного табору. Після обрання Владіміра Путіна президентом Російської Федерації він одразу поспішив заявити, що не виключає можливості приєднання Росії до НАТО, однак тільки за умови гідної і рівноправної позиції країни як члена Альянсу. Путін сказав тоді, що він не може собі уявити ізоляцію Росії від Європи і цивілізованого світу, бо вона є невід’ємною частиною європейської цивілізації.

Чому Путін погрожує

Сєрґєй Ґурєєв

У 2002 році підписали «Римську Декларацію», відповідно до якої заснували Раду «Росія-НАТО», однак це не завадило Альянсу включити в свої ряди ще більше країн колишнього соціалістичного табору. Незважаючи на опір Путіна розширенню НАТО до кордонів Росії, а також незважаючи на розбіжності сторін з питання ПРО, Росія підписала угоду з Альянсом, де передбачалось надання йому допомоги в Афганістані, а саме переправлення військових і невійськових вантажів формуванням, які перебувають на території Афганістану. Москва розуміла, що така співпраця в інтересах її національної безпеки, і поки відбувається подібна взаємодія, Москва може контролювати ситуацію в Афганістані.

Не секрет, що Росія серйозно остерігається небезпеки, що йде від так званих радикальних ісламських груп, які можуть просочитися з півдня через Афганістан і деякі країни Середньої Азії, колишні республіки Совєтського Союзу.

Російські проінформовані персони також підтверджують той факт, що в період правління Бориса Єльцина були плани і бажання вступити в Альянс в ролі члена з особливим статусом. Однак економічна ситуація в країні, а також не вигідне геополітичне становище Росії в 90-і роки минулого століття не дозволили здійснитися цим планам. Більше того, в кінці 90-х років російські військові структури почали висловлювати думку, що Північноатлантичний Альянс повинен трансформуватися з військової організації в політичну. Однак розуміючи, що США не підуть на поступки щодо військового статусу НАТО, Путін почав посилення військової присутності Росії в деяких колишніх совєтських республіках, в тому числі за допомогою створення військових баз в Таджикистані, Киргизії, Білорусії, Абхазії, Південній Осетії і Вірменії. Також з часом отримала силу і вплив організація Договору колективної безпеки (ОДКБ) і активний останнім часом вихід російської військової присутності за межі кордонів колишнього Совєтського Союзу. У зв’язку з цим малоймовірно, що протиборство між НАТО і Росією триватиме довго, бо сьогодні прослідковується зворотна тенденція, пов’язана з тим, що Росія і США, очевидно, досягли взаєморозуміння у сирійському питанні.