www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Шелухін

Назаров Н. Мовчазні мови: новели і вірші. – К.: ВПЦ ФОП Жовтий О. О., 2015. – 84 с.

Невеличка збірка прозових і поетичних текстів, в якій немає і сотні сторінок, вийшла на перший погляд дещо несвоєчасно. Мабуть, якби вона була видна сто років тому, її так само назвали би несвоєчасною й певно – декадентською. Послання «Мовчазних мов» читачу демонстративно віддалене, певною мірою навіть стилізовано архаїчне: епіграф із Цицерона, латинська нумерація років створення новел. «Нові речі потребують нових найменувань», - вислів подібний гіпотезі, що наприкінці дослідження не знаходить обґрунтування. Ці слова видавалися дещо парадоксальними – барвистий і пишний, орієнтований на широку аудиторію ораторський стиль Цицерона дещо контрастує зі стриманістю збірки, якій, якщо послуговуватися античними паралелями, більш відповідний точний у своїй лапідарності Тацит. Так, Тацитові слова: «Віддаленість збільшує чарівність» могли би слугувати ядром книги. Епіграф Цицерона зовсім не викликає довіри, адже перефразовуючи М. Пруста, ми вийшли з того віку, коли вірили, що назвавши можемо творити. Тому ця літературна археологія – по-своєму пасеїстична, по-своєму нетутешня. Діалог автора і читача у цій дивній книзі будується за сюжетом однієї з новел, включеної до неї – «Мова відстаней», коли співрозмовників опосередковував вітер і сказане неслося на сотні миль ген-ген у далину, аби збагнути його, інший мусив вирушати у довгу мандрівку, завершення якої винагороджувалося розумінням, але на відстані безнадійно далекій від того, хто ризикнув розпочати бесіду.  

Назарій Назаров добре знаний у своїх колах, насамперед, як перекладач-латиніст та еллініст, людина завдяки якій українською з’явилися тексти Піко делла Мірандоли, Кавафіса, орфічні гімни, поезія епохи еллінізму. У його доробку достатня кількість есеїв і наукових статей з найрізноманітніших тем: від сонетярства Франка до теорії перекладу, і вже готова монографія присвячена етимологічним словникам. Такий стислий переказ CV демонструє серйозне філологічне підґрунтя авторської творчості. І це, мабуть, одне з небагатьох виключень у сучасній українській літературі, коли філологічний фах не є недоліком автора. Починаючи як літературний критик, Н. Назаров безумовно зсунувся в бік мовознавства, ніби підтверджуючи відомий жарт видатного Ю. Шевельова, мовляв, незрілі особи займаються літературознавством, а особи зрілі – мовознавством. Останніми роками він дуже далеко від мейнстрімних баталій, обговорень і публічних заходів, які раніше викликали такий жвавий інтерес, провокуючи появу текстів: оглядів, рецензій, а також участь у конкурсах. Цей зсув, без сумніву, відобразився на змісті книги. Структурно вона складається з 11 новел, де перші дев’ять подібні розділам, які викладають різні аспекти зниклих чи давніх мов у вигляді оповідей-притч, десята – своєрідна підсумкова «граматика», реконструйована за фрагментами, що дає лише приблизне відчуття мови, а одинадцята – єдина спроба діалогу крізь листування Теагена й Харіклеї, в якому упізнаються герої з давньогрецького роману Геліодора «Ефіопіка» – кохання, розлука, зустріч, скасування людських жертвопринесень. І кілька віршів, які стоять осібно. Також Теаген – це давньогрецький письменник і філософ докласичного періоду, перший хто впровадив алегоричне тлумачення поезії. Неопіфагорейські мотиви роману – прагнення етичного аскетизму та цноти – близьке до стилістичного аскетизму «Мовчазних мов», ніби пародією етику стилістикою. Систематизована просвітниками й спопуляризована сентименталістами, ця метода епістолярного діалогу, підхоплена романтиками. Якщо Геліодор починав свій твір із точки найвищого напруження, аж до XVIII ст. лишаючись орієнтиром у техніці побудови сюжетів у європейській літературі, то листування Теагена й Харіклеї в подачі Н. Назарова, подібне кільком принагідно виписаним фразам із якогось не збереженого манускрипту, з кожним рядком котрого ми безвільно віддаляємося від першоджерела. Напевно, у цьому пасажі «Мовчазні мови» - ностальгія за романтизмом, але це всього лишень його – романтизму, маленький уламок, подібний витонченій античній амфорі, про минулу й безнадійно втрачену красу якої можна лише здогадуватися, позираючи через тьмяно освітлене музейне скло. Кожна притча дає дуже приблизне, інтуїтивне відчуття того, що має бути сказане й лише наприкінці повертаючись до першоджерела – граматики (за ренесансним закликом “ad fontes”): жадання, що руйнує порозуміння, відстань, яка лише може бути умовою свободи. Перші десять новел-притч, які крізь моря, пісок пустелі, дощі проносять легким повівом відгомін згаслого, перегукуються із синтетичним герметизмом Піко. Перекладацький досвід Н. Назарова – не просто фон чи паралель до книги. Прозорість фрази «Мовчазних мов» перегукується з ідеалами ренесансної прози ще не переобтяженої бароковою манірністю й ман’єристською пишнотою. Водночас, попри цю позірну прозорість, текст герметичний і дуже багатоплановий. Відома дослідниця культури пам’яті та Ренесансу, Фенсіс Єйтс вказувала, що Піко здійснив спробу поєднання таємничості герметизму з чіткістю та педантизмом кабали, вчення якої мало справу з іменами Бога. Піко здійснив спробу синтезувати герметичну традицію та кабалу. Таємниця герметичних текстів – це таємниця Слова й таємниця творення Словом. Кабалістичне вчення про сефірот – 10 цифр, які виражають прояви Бога в світі, викладено в містичній книзі «Сефер Ієцира», вчення про 10 сфер, які до першого додає Піко, вочевидь, має неоплатонівське та гностичне підґрунтя. Піко не завжди послідовний, навіть навпаки, здебільшого суперечливий, проте він прагнув шляхом синтезу кабалістичної та герметичної традицій, пов’язати мову з онтологічними рисами буття. Сефірот, сфера та певна буттєва якість, творять систему зв’язків, проникнути в які прагне алхімік завдяки “magia naturalis” (що пізніше буде витіснена “philosophiae naturalis”, а згодом природничою наукою – “scientia naturalis”).  

Сефірот – сфера – притчі зі збірки – онтологічні якості за Піко

Кетер – Першодвигун – «Мовчазні мови» - єдине

Хохма – Восьма сфера – «Риболовні мови» - мудрість

Біна – Сатурн – «Дощові мови» - глузд

Хесод – Юпітер – «Мови прянощів» - вище жадання

Гевура – Марс – «Людожерні мови» - вищий гнів

Рахімін – Сонце – «Мова відстаней» - свобода волі

Нетч – Венера – «Спустошливі мови» - спрямованість до вищого

Ход – Меркурій – «Мова забутого» - спрямованість до нижчого

Есод – Місяць – «Останні мови» - основа, спрямованість до двох попередніх водночас

Малкут – Елементи – «Допотопна мова» (граматика) – сила першоджерела.

Обсяг рецензії не дозволяє вичерпно розглянути контекст герметичної традиції, яку лишаю припущенням у тлумаченні «Мовчазних мов» культурологам, тим більше, що Піко жодного разу навіть побіжно не згадується в тексті. До речі, «Сефер Ієцира» згадується у «Птахах з невидимого острова» В. Шевчука одним із персонажів – книжником Розенрохом. Дія Шевчукової повісті відбувається здебільшого в закритому просторі замку князя Білинського і якщо спершу головному герою той замок і його пожильці видаються химерними та нереальними, то поступово фокус зміщується і натомість, все, що поза його мурами починає видаватися таким. На відміну від В. Шевчука, Н. Назаров навпаки постійно виштовхує своїх персонажів геть, ніде не даючи їм спинитися й прихилити голови – вони то жертви потопу, то пілігрими через пустелю, то тлумачі, що не витримують затхлого кабінету й ідуть у садок. Тут присутні перегуки з химерною прозою, але її книжним, а не фольклорним варіантом. Тут більше від затхлої книгозбірні, ніж безкрайої широти дороги, більше від самоти полишених храмів, ніж від спонтанності народної пісні, більше від темряви келій, аніж від вогнища навколо якого єднаються мандрівники. Прагнення звернутися в стилізації до мови минулої – допотопної, Адамової – це лише спроба розпізнати за банальністю існуючої мови прихований, свіжий і багатий зміст.

Баналізація мови – пастка будь-якої літератури. Герой новели Томаса Манна «Смерть у Венеції» віднаходить утіху в творчості, лише виганяючи з мови банальні висловлювання. Ця проблема хвилювала Р. М. Рільке, який не ризикнув робити її предметом есеїстичного осмислення, але «непишним» словам присвятив цілком інтимний вірш. Врешті, задум зовсім нетутешній, він ближчий символістам, аніж останнім віянням літератури, якщо такі бодай до якогось «-ізму» можливо звести. Одними з перших проблему баналізації мови порушили Ігор Костецький, котрий аналізував відмінні моделі мово-мислення, які лягли в основу (лінгво-філософську) українського літературного стандарту – сковородинську, що протистояла шевченківській, і Віктор Петров у своєму есеї присвяченому поезії Олександра Олеся, показавши на прикладі останнього, як ранній український модернізм зарано вичерпався, потрапивши у пастку народницьких штамів, де небо має бути неодмінно синім, пташечки – щебетати, калина – червоніти, а дівча – зітхати. Парадокс українського мово-мислення полягав у тому, що окрім відвертої русифікації українського правопису, сталінський режим водночас із масштабною індустріалізацію, ніби цілеспрямовано культивував фольклорне підґрунтя послуговування мовою, аби відривати її від стихії суспільних процесів. Ось і живемо ми в суспільстві, яке неописане й послуговуємося мовою, яка нічого не повідомляє. Аби врятуватися від фальсифікації, українська література була змушена вдатися до стилізації. Юрій Винничук та інші «дисидентські» автори, які друкували власні тексти під виглядом перекладів, як не з давньої ірландської, так японської, перської чи арабської, П. Загребельний зміг явити вражаючої сили мемуари Надії Суровцової під виглядом власної повісті – так жило й формувалося ціле покоління, що породило естетику, котра сьогодні не є ні достатньо осмисленою, ні тим більше – продовженою. Її осмислення звелося до оперування терміном «містифікація», що дало можливість цю течію 1970-1980-х років post factum прив’язати до того непорозуміння, яке назвали «постмодернізмом» в українській літературі 1990-2000-х років. Книга Н. Назарова певним чином продовжує лінію «містифікації», у слідуванні якій було багато зовнішньо мотивованого, тож щойно при зміні контексту, більшість авторів відійшли від неї. Як у поганому подружжі, естетика вкотре стала жертвою політики. І тепер, як форма спротиву цій травмі, проявився крайній натуралізм. Він більшою мірою властивий сучасній драмі та кіносценаріям, література дещо різноманітніша, проте запит на соціально-критичні тексти все ще лишається. Виходячи з цього плину, Н. Назаров піддається іншому – плину незвіданих течій, коли не скептицизм, а відсторонений пасеїзм дасть можливість нам краще бачити й розуміти самих себе. «Останні мови» - це оповідь про мову, що не здатна рефлексувати власних трагедій, мова, що не повідомляє.

Те, що Н. Назаров всюди має справу із синтезом (традицій, стилів), пояснює і сам синтетичний стиль «Мовчазних мов», котрий поєднує риси наукової есеїстики, дорожніх записів і художньої прози, подібний маннівському задуму, проте без епічного масштабу, який потребує об’єктивної багатослівності, своєю стислістю ближчий Борхесу, почасти – Г. Гессе й В. Б. Єйтсу. В українській літературі спроба такого синтетичного стилю була здійснена В. Петровим (В. Домонтовичем), особливо у белетризованих біографіях. Тільки якщо В. Домонтович більш уречевлений, більш вкорінений в епоху, контури якої впізнавані для нас, Н. Назаров абстрагується від конкретики життєписів. Це біографія зниклих мов, так і не досягнутих порозумінь. Попри поглинання породженого Ренесансом герметизму, тут немає ні тіні антропоцентризму, яким надихався вісімнадцятилітній юнак працюючи над перекладом «Промови про гідність людини»: степи Азії, море неподалік Антверпену, хутір Мотронівка, Куліш, Єронім зваблюваний прекрасними дівами та юнаками серед пустелі, блукаючий вуличками Праги Скорина – у цих притчах немає історії, якщо її розуміти позитивістські. Не маючи суб’єкта, вона не має персонажів, врешті, не потребує читача. Вона нагадує завчений напам’ять ченцем і заборонений до запису текст, який рятуючи від профанації, прирікають на зникнення. Є речі, які неможливо виразити, є речі, що не потребують вираження, а є вираження, що не потребує речей. Властиво, такою є мова. Н. Назаров, як соціолінгвіст добре знає, що не лише ми послуговуємося мовою, але й мова послуговується нами. Висловлюватися так, ніби не потребуєш слів – це квінтесенція мовчазних мов, виклик євангельському ототожненню Слова й Бога. Із текстів останніх років, який мені спадає на думку інтуїтивно, можу це співвіднести хіба з романами «Голос» і «Невмирущі» Марка Р. Стеха – їх єднає якась спільна алхімічна теософія й логіка тих часів, коли вона ще не була формальною.  

Видана 2015 р. із текстами здебільшого написаними 2010-2013 р. р., за рік по революції й на другий рік війни – екзотична та відсторонена притчевість «Мовчазних мов» бідною родичкою прилаштувалася в літературному процесі на поталу хіба маргіналам. І саме це робить її резонуючою із сучасністю. Коли за словами прихована порожнеча, там де раніше мав бути Бог, йдеться не про атеїзм, а про нову форму обожнення – цього разу Порожнечі. Мовчання – це спроба означити порожнечу в безпечних для людини координатах. Окреслити тонку грань між глибиною та пустотою. Найкращий читач цих текстів може бути подібний тлумачу з однойменної притчі. Олександрійські тлумачі, які мали перекласти грекою старозавітні тексти, кожен по-своєму розуміли перше слово Генезису – Книги Буття: «Але одне слово на початку першого розділу Генезису всі віддали інакше – воно мало позначати граничну порожнечу, в якій немає ні часу, ні простору, де навіть зародок променя ніколи не з’явиться. А порожнеча в кожного була своя». Були часи, коли вона була спільною і це єднало людей. Повертаємося до стану констатованого В. Петровим, коли образ грані стає ключовою епохальною метафорою. Але автор зовсім нічого не повідомляє про людину на межі, він лише говорить від імені межі. Він не трибун, а посланець. Переклад Н. Назарова «Промови про гідність людини» Піко делла Мірандоли чекав чи не шість років, перш ніж бути опублікованим відразу у двох виданнях незалежно один від одного 2013 року – рік, який підтвердив нашу Гідність. Ця символічність появи  наштовхує на думку, що позірна несвоєчасність прози Н. Назарова згодом сприйматиметься як непорозуміння. Бо хіба ми вільні?! Адже слова обирають нас, аби бути промовленими. Час цієї прози настане тоді, коли втомлені бігом ми захочемо озирнутися. Спиняти свою увагу на такій літературі сьогодні – розкіш, але завтра – це буде необхідністю.