www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Шелухін

У заключній сцені «Доктора Фаустуса», Томас Манн оповідає про камерний концерт перед яким Адріан Леверкюн – сторона угоди з дияволом, що має представити публіці свій твір – вияв Христової туги, вдається у розлоге пояснення, що врешті, перетворюється на таку собі публічну сповідь, яка замість зацікавлювати – жахає слухачів, котрі помалу залишають приміщення ще до того, як композитор торкнеться клавіш, видобуваючи з-під них дисонуючі звуки. Сучасна публіка підступніша, вона ненавидить гучно аплодуючи. Collegium Musicum Lviv, учасники якого вбачають свою мету в «популяризації музичного й поетичного мистецтва, залученні громадськості до співтворчості», навряд чи досягне її. Справа навіть не в тому, що «мета – ніщо, а рух – усе». Концерти 19 та 20 грудня 2015 р. «Контрапункт» та “Musica Mundana” у рамках Collegium Fest, можуть видатися своєрідним докором Просвітництву, його мові, його сенсам.

Недаремно один із виконуваних творів грудневого вечора «Контрапункту», а саме – Івана Остаповича, має назву «Тезаурус» - слово, що вживається на позначення одномовного тлумачного словника, мета якого подати вичерпне пояснення лексики конкретної мови. І, якщо при терміні «словник», на думку спадає образ громіздкого пошарпаного тому під твердою шкіряною палітуркою, то композитор підступно руйнує наше профане очікування «підготовки» до зустрічі з «прекрасним», котре пародіюється – словник, то «одномовний», він вимагає рівності сторін через вже тут-і-зараз готовність, що передує самому діалогу, який є співпрацею скрипаля та піаніста й нікого більше. «Тезаурус» – наскрізь мінімалістичний твір, у котрому є щось від мета-музики В. Сильвестрова, тендітний, подібно до богемського скла, навіть крихкий. Музика як форма тиші. І саме його «простота» є викликом для нашого розуміння, бо «Тезаурус» - це не словник пояснень, а словник манівців. Замість багатослівності та тривалості, що була би бажаною, одержуємо коротке мовчання, що було необхідним. І це стосувалося не одного твору, а постлюдійної аури вечора в цілому.

Уявіть вечір дня Святого Миколи, святково вбрану ялинку у цілком офіційному закладі – філармонії. Закладі в якому відвідувачі, в цілому, можуть почуватися в безпеці від поставангардних вибриків музичного андеграунду. Відвідувачі без поспіху заходять до зали, вони погідні й певні себе, їх небагато, це лишень посилює відчуття обраності в доторку «до високого», що його не затьмарює навіть плутанина в іменах виконавців на афіші, якої більшість не зауважує.

Спершу все відбувається так, «як слід» – соната впізнаваного класика Бетховена мала відповідати духу вечора, який відвідують з дружиною, взявши її під руку, і раптом радикальний класик з цілою шерегою молодих українських композиторів – Б. Бріттен, І. Остапович, М. Шалигін та А. Саприкін. Ноти у верхньому регістрі роялю в «Дуеті для скрипки з фортепіано» Максима Шалигіна, звучали останньою спробою чогось ліричного, а різкі перепади темпу та посилена експресія, що змінювалися цілковито стишеною байдужістю, руйнували останні надії слухачів розв’язати шок у якийсь консонанс. Пропозицією миру звучала соната Моцарта, що без жодних розлогих пояснень закривала вечір.

Ні, Collegium Musicum Lviv не виконує функції донесення «високих зразків» музики. Не виконує. Натомість, виконує значно важливішу, значно більш драматичну функцію – викриття не просто дистанції, а нашої безмежної, безмірної відірваність від того, на розкриття чого музика претендувала від часів Піфагора.

Немає потреби руйнувати ієрархію – запрошуючи громадськість до «співтворчості» – там, де її немає, де від неї лишилися руїни й тьмяні спорохнявілі фрески. Руїни від ієрархії, руїни від громадськості. Коли на концерті “Musica Mundana” 20 грудня, один із слухачів, до речі, регулярних відвідувачів заходів Collegium’у, підвівся, аби вийти прямо під час виконання бахівського твору, в моїй уяві, оповитій темрявою храму Святого Лазаря, виник образ доктора Фаустуса. Музичні твори епохи Баха, існували, в термінах В. Беньяміна, в аурі сукцесивного сприйняття, що потребувала ієрархії. У часи, коли не було платівок і youtube, можливість слухати професійну музику, була пов’язана з безпосередніми практиками виконання, уможливлення яких було процесом значно більш ускладненим, ніж просто набір параметрів у пошуковій програмі. Аби прослухати шість концертів на честь маркграфа Бранденбурзького, слід було підкоритися ієрархічним розмежуванням. Слід було бути або самим маркграфом, або членом його родини, або ж перебувати в орбіті його двору, або ж його музикою, челядником. 

І, коли скрипаль Орест Смовж, за підсумками «Контрапункту», стверджував, що він не відчув задоволення грати у Львівській філармонії, парадоксально додаючи: «Це було щось настільки просте, наче так завжди має бути, максимально природній спосіб камерного речиталю», то, як на мене, йдеться про відчуття зустрічі з аудиторією, що не відбулася, з тою ж громадськістю, «запрошеною до співтворчості», котра запрошення вирішила проігнорувати. Музики, попри слухачів у залі, лишилися самі, і ця самота не вбивала, а наснажувала їх, показуючи, що просторова близькість ще не є близькістю за визначенням.  

Вони зовсім не просвітники, хоча щось від Кулішевого менторства їм, принаймні, декому із ложі, властиве, вони цілком відповідні постметафізичній епосі, якій невідповідні ми – слухачі. Часи змінилися, а ми – ні. Позаяк, ми цього «не бачимо», вони непомітно для самих себе, викривають нашу трагедію не візуальним способом, а через звучання. Так, вони залучають на допомогу собі силу зору, наприклад, експериментуючи з  освітленням під час концертів, спеціально темрявою приховуючи барокову пишність храму Святого Лазаря, як то було за “Musica Mundana”. Я теж убачаю в цьому своєрідну пародію, позаяк наше уявлення про гармонію сфер, про впорядкованість Всесвіту, спирається не на знання, а на незнання, на вміння не помічати, на вміння заплющувати очі, на вміння уникати діалогу. Подібно слухачам, які очікують розваги вихідного дня у філармонії. Темрява, що приховує барокове оздоблення – це метафора.

          Музики мімікрують під просвітників, що дарують розраду, а ми мімікруємо під «вдячних слухачів». Ось ця прірва, яку воліємо не помічати, і перетворює музик у колективного диявола, що пропонує угоду аудиторії – ми вдаватимемо, що розважаємо Вас, а Ви вдавайте, що розважуєте з нами. Аудиторія радо приймає умови такої угоди, аплодуючи, аби в підсумку виявити, що вона окрадена – в неї немає душі. Але викрали її не люди на сцені. Вони лишень – викрили це.