www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Шелухін

У весняному цвітінні його садів відчувається неминучість в’янення. Якщо яскравий промінь у прозі Т. Осьмачки й лине до тінистого гілля, то лише аби до осені спопелити його в падолист. Всі його твори до певної міри межові, однак межі в них проведені по-різному. У «Старшому боярині» - це крива лінія, грайливо накреслена дитиною, що самотинно грається. Та межа, яка є в кожного з нас, яка попри простоту не втрачає на глибині й переконливості. Лінія, за якою лишається наше дитинство й юнь, минула епоха, рід – та лінія, що за якийсь час слугуватиме зразком, аби її провели вже відносно нас. Натомість межа «Ротонди душогубців» подібна лінії нігтів по склу чи подряпаному металу. До крові, до знемоги. З дрібним і огидним звуком. Настроєво «Старший боярин» і романи «сталінського» циклу суттєво різні. Перша – чарівна, ностальгійна повість, прощання з Україною побілених хат і солом’яних стріх, квітучих садків із жоржинами й тополями край дороги, прощання з тишею священицьких садиб. Лебедина пісня України, якої більше немає. Якої більше не буде. Це ще «досучасна» епоха, коли партії не були масовими, політика жила хіба в парламентських промовах і газетній полеміці, а хлібороби сіяли й збирали, як століття перед тим. У глибоко законсервованій, становій і пронизаній згори донизу корупцією імперії, панотцю-«мазепинцю» Діяковському, вдається «ублаготворити й задарувати» всіх, хто міг би суттєво зіпсувати йому життя. А хлібороби сіють і жнуть…

За настроєм, подібну елегійному багатоголосному народному співу повість, автор міг написати лише в осерді великої катастрофи, якою була Друга світова. Березень 1944 року…

Устами свого героя, він додає: «Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священичих садиб». У цьому не лише парафраз до гоголівської літургії українській ночі, але й буквальна констатація – священичі садиби вже «колишні» й сьогодні не багатьом читачам під силу пройнятися символікою та аурою «Старшого боярина». Дві світові війни, колективізація й Голодомор, сталінська індустріалізація остаточно перетворили українське село із соціокультурного феномену, оспіваного (та й почасти вигаданого) романтиками, винятково в поселенський тип. Символіка невідчутна, а традиції живуть хіба у фольклористичних збірниках. Однак, на жаль, це не означає, що зруйновані долі існують лише на пожовклих сторінках. Якийсь відгомін давноминулої романтичної доби лишається і в «Ротонді душогубців». Недаремно для дружини головного героя Івана Бруса, Т. Осьмачка обирає прізвище Щоголева – ремінісценція пов’язана з прізвищем поета-романтика Якова Щоголіва – щемкого лірика, чиї вірші - тужливе прощання з уславленим минулим країни, козацькою героїкою невідомих могил, розкиданих серед степів. 

Коли брався за читання цього роману, в мене було очікування біографічно-документальної прози, здавалося, тематика й епоха зобов’язували до певних рамок. Обов’язкові реалізм і підкреслена політична злободенність. На поверхні все так ніби й було, однак у цій книзі прочитувалося щось зовсім інше. Скажімо, діалоги Сталіна, Єжова та енкаведистів у червоній «ротонді», де колективно серед ночі обговорюють наміри розгортання репресій – навряд чи могли відбутися в реальності. Слова Сталіна адресовані зібранню: «Всі вони такі, як і ви, як і я, кати!», навряд чи були би сказані. Від них віє сценами «Слова про збурення пекла» чи інших старовинних містерій, де біси звітують про злочини перед Люципером. Бісового в романі чимало, хоч воно й приховане за докладною географією та розлогими пейзажними описами в стилі Нечуя. Коли Брус опиняється у в’язниці, підозра божевілля змушує чекістів застосувати нетипові методи впливу на зруйновану особистість, аби вивідати, де приховане набуте працею батька золото, сцена спокушання голодуючого оголеною медсестрою вписується хіба в рамки Києво-Печерського патерика та історії про ченця Ісакія. Інший «демон» - чекіст Парцюня в той час навідує дружину арештанта, спершу спокушаючи її можливістю бути з чоловіком, якщо вона погодиться працювати в ЧК, а згодом – вийти за нього – чекіста, як єдиний спосіб власного рятунку. Ця історія інкуба так і проситься ілюстрацією до «Молота відьом». Багато інших сцен в романі описаних із натуралістичною докладністю несуть на собі цю печать. Побачене сухе голодування в’язнів у Лук’янівській в’язниці, автор подає мало не в інфернальних барвах останніх днів світу – розпухлі, оповиті смородом гнітючої тюрми тіла, в постійному бовтанні у воді, подібно аскетичним ченцям готуються звільнити душу від пут цього світу й тим заробити прощення. Але замість Бога там ЧК, яке вершить долі і визначає хто, коли і за яких обставин помре.    

Вставки, які за інших умов можна було би назвати антисемітськими, подібні не так до лексики й випадів антисемітів того часу (тоді були в моді наукоподібні пояснення), як до пасажів із давніх вертепних дійств, де «жиди», то не релігія чи національність, а образ із євангельської вісті. Врешті, пророки теж були «жидами». Т. Осьмачка, звісно, не антисеміт, вкладені ним роздуми й висловлювання в уста свого героя радше зайвий раз підкреслюють глибоку дезінтегрованність українського суспільства того часу, коли українізація не торкнулася сил безпеки та армії, давши можливість режиму отримати реванш й за кілька років перекреслити все те, що згодом назвуть Розстріляним Відродженням. Його герой дозволяє собі антисемітські висловлювання лишень аби підкреслити власний статус «божевільного». Тим автор ніби обігрує самі юдофобні стереотипи, ототожнюючи їх із божевіллям, при тому не вдаючись до штучної політичної коректності – творіння значно пізнішої доби, й рельєфно показуючи всю складність того часу.       

Тодось Осьмачка

Зміст сталінізму в Т. Осьмачки розкривається не через зіткнення ідеологій чи програм, насправді, це не «політичний роман», а ілюстрація до книги Одкровення. Його оповідь апокрифічна й апокаліптична й в цьому він виявляє Шевченкову модель поета – не лише народного співця, а й «пророка», котрий не просто свідок, а й учасник містерії. Цей роман є справді містерією, а його позірний реалізм подібний бувальщині, що нею обрамлюють апокаліптичні народні перекази, додаючи тим наочності й переконливості. Авторове «Я» не лише дуже чітко співвіднесене із головним героєм – Іваном Брусом, але й сам герой із шевченківською серйозністю ототожнює себе з Україною та українством. Такий прийом вже доведений до абсурду в пізніші часи, в аурі книги сприймається інакше. Т. Осьмачка перекладав Шекспірівського «Макбета» з думкою про Шевченка. Це не той Шевченко у засмальцьованому кожусі, чий «Кобзар» палив Михайль Семенко. Степовий співець прагне гайдамацької стихії, повернути її через традицію, а для цього йому потрібні… Гете та Шекспір. Звісно, це не його власна оціночна інновація. Першим, хто почав ставити Шевченка в один ряд із когортою зарубіжних класиків, насамперед, останнім – В. Шекспіром, був П. Куліш[1]. Шевченку він закидав надмірну розхристаність, подібно просвітнику Вольтеру, який Шекспірівський геній не міг окреслити інакше, як «варварський». Повертаючись до автентики через традицію, Т. Осьмачка як народник, мусив прийняти стратегію П. Куліша – «опрозити» поезію. Урешті, перейти до прози.

Цей крок потребував чимало часу. Писати поезію він почав з юності, йому ще не було тридцяти, коли критика (звісно, не партійна) вже підносила його до вершин, однак рішуче взятися за перший прозовий твір Т. Осьмачка зміг лише, коли йому було мало не під п’ятдесят. Після арешту, симуляції психічного захворювання, божевільні, втрати родини, років поневірянь та в круговерті війни. Воістину – найкращий момент для літератури. Власне, ця індивідуальна траєкторія творчості відображала, і за логікою самого автора, щось більше – вона відображала зміну чуттєвості. Нас більше не зворушують квіти на узбіччі. Без докладного пояснення ми ніколи не зрозуміємо той первісний захват, що його відчував мандрівник, зупиняючись під тополею. Катастрофу вже неможливо заримувати, її неможливо подати в образах степових вогнів, мелосу пісні чи тихих українських садків. Степ – затоплений Дніпрогесом, садки – викорчувані, пісень вже нікому співати. Завершуючи свій масштабний епос «Поет», він робить найбільше, що може зробити поет, аби вберегти етичну виправданість власної творчості – відмовляється від поезії. Його роман – це дума у прозі. У ньому є щось від плачу з неминучим зниканням, від пісні, яка лине до рештки осель, де її вже не знають, але ще впізнають, від моторошної оповідки з чортами й песиголовцями, якими вже немає кого лякати по спорожнілих будинках. Він, можливо, останній великий народник в історії української літератури – не в епігонському, а в автентичному сенсі, пройнятий духом братчиків і з джерелами у міфопоетиці фольклору. П. Куліш говорив, що найбільша досконалість для митця – писати так, як «говорить народ». Т. Осьмачка пише, як говорить народ, єдиним співрозмовником якого є диявол. З огляду на це, глибшого сенсу набувають слова С. Єфремова про митця, як другого «після Шевченка». Шевченко співвідніс народ і Бога, Осьмачка – народ і диявола. Т. Осьмачка закриває історію народництва в українській літературі. Після нього – всі буйні вітри в степах, червоні калини у лузі, білі лебідки на озерах – не більше, як декоративні елементи сумнівної якості.   

Віктор Петров в «Українській інтелігенції – жертві большевицького терору», дуже майстерно реконструював логіку й «методологію» сталінської машини знищення. Окрім суто формальних нормативних засад, на які вона спиралася (відсутність презумпції невинуватості, гарантій захисту, позасудовий розгляд тощо), ще й відверте фабрикування доказів через наклепи чи банальне вибивання свідчень, коли могло виявитися, що аполітичний поет був організатором теракту проти «керівників партії», а перекладач перекладав лишень тому, що був шпигуном. Звинувачення були настільки безглуздими, що це обеззброювало жертву. Як реагувати на те, що майже неможливо уявити? Всі намагання жертви розбудувати свій захист на логіці раціональних аргументів від початку були приречені. Проблема для «підсудного» (таке невдале слово, адже ніякого «суду» не було) полягала в тому, що обираючи раціональну модель спротиву – він виносив собі вирок. Неможливо спростувати докази, якщо вони фальшовані, неможливо аргументувати захист, якщо він не передбачений, неможливо переконати суддю, якщо він кат, бо його мета не встановити справедливість, а знищити тебе. Сталінський терор – не лише конвеєр смерті, але й інкубатор божевілля. Брус дуже докладно розмірковує про власну стратегію опору. Він вирішує симулювати психічний розлад. Можливість жити коштом здорового глузду – яскраве свідчення засадничої умови існування в тоталітарній системі. Вочевидь, бути божевільним за умов сталінізму, найбільш раціональна стратегія для тих, хто бажає уникнути етичного компромісу, а не лише смерті. Водночас, божевільний у висловлюваннях та оцінках може дозволити собі більше. Його слова сприймаються інакше. Часом він дозволяє собі говорити правду. Те, що не дозволене нікому із «нормальних». Подібні слова з уста їх – вирок самим собі. Т. Осьмачка показує прикметну рису тоталітаризму – чесніть тотожна смерті. Декому вдавалося вижити. Яким чином? Відповідь на це питання дав чекіст Парцюня – всі радянські «громадяни», що за різної міри випадковості уникли єжових рукавиць, вижили за умов ЧК лише тому, що почасти самі стали чекістами.

«Це той самий настрій, - говорить чекіст убитій горем дружині арештанта за кілька днів до її самогубства, - який був і в мене спочатку до Гепеви [ГПУ – прим. В. Ш.], і в студентів, і в лікарів, і в професорів, і в академіків, і в письменників, і в педагогів, і в селян, і навіть у робітників… І вони спочатку крутили, мнялися й вигиналися, а потім стали чекістами ще кращими, як ми». Ті лікарі, професори, академіки й педагоги так само лікували, навчали й просвічували, як справжні чекісти, справжні радянські громадяни. Можливо, до останнього часу ми так і робили. 

Врешті, неможливою стає апеляція до моральних, не формально-нормативних засад – правду й брехню, чекіст замінює «реальним  станом речей» та уявним, совість називає буржуазним забобоном. Кат і жертва наче з різних планет – вони не можуть за визначенням порозумітися, бо в них немає ніяк категорій з однаковим, загальновизнаним значенням. Є лише «реальний стан речей» (колишня правда) – один мусить загинути, інший – убити.

Т. Осьмачка врятував своє життя разом із уламком минулої доби, тим забобоном, що викликав таку огиду в його ворогів – совість. Це життя врятоване коштом здорового глузду, можливо, одна з небагатьох запорук того, що здоровий глузд не буде втрачений у нас – читачів.