www.ji-magazine.lviv.ua

Джеймс Шерр, науковий співробітник Королівського інституту
міжнародних відносин (Chattam House, Великобританія)

Захід не розуміє того, що розуміти необхідно. Росія – країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна – країна з слабкою державою і сильним громадянським суспільством

Виступ в ході міжнародної конференції «Мілітаризація окупованого Криму як загроза міжнародній безпеці», проведеної спільно Центром дослідження армії, конверсії і роззброєння і Майданом закордонних справ, який відбувся 14 березня.

Стратегія Росії, частиною якої є окупація і мілітаризація Криму, стоїть на трьох стовпах – внутрішньому, європейському і глобальному. У політичній площині мета цієї стратегії – зміна міжнародного порядку, який російський президент вважає несправедливим. У військовій площині така постановка питання означає розрив геополітичних і цивілізаційних зав’язків, які за останні десятиліття сформувалися на Заході.

З погляду Росії, її нинішня стратегія є відповіддю на загрозу. Вона бореться з агресивним Заходом на чолі з США. У контексті цієї загрози є два взаємодоповнюючих вектори – вектор НАТО і вектор ЄС, які за допомогою різних інструментів повинні послабити Росію, дестабілізувати, ізолювати і повалити її правлячий режим. Тут я маю на увазі не конкретних людей, а систему, світогляд, який превалює в цій владі.

Анексія Криму і вторгнення на Схід України розкрили агресивну суть цієї російської політики. Причому, навіть серед тих з моїх знайомих росіян, яким не подобається нинішня система влади, які вважають її недемократичною, і які хотіли б, щоб Путіна замінив хтось інший, багато хто просто не може зрозуміти, навіщо Заходу було ризикувати своїми відносинами з настільки важливою країною як Росія. Україну ж взагалі не беруть до уваги, мовляв, справа не в ній. Середній росіянин вірить, що Захід, особливо американці, ненавидять Росію. Тому з її боку мова йде про контрстратегію, про оборону.

Принципи побудови захисту Росії зовсім відмінні від тих, якими керуємося ми. У нашому – західному – розумінні загроза характеризується в категоріях можливостей та інтересів. Росіяни ж розуміють її в контексті територій – цим визначаються їхні цілі та устремління.

Україна – це територія, країни Балтії – це територія, моря – це території. Тут мова йде про суб’єктивне сприйняття. Це означає, що коли зростає вплив Росії, зростає і її периметр безпеки. У цей периметр входять всі сусідні країни, відповідно, його мінімальна базова лінія відповідає не межі Російської Федерації, а територіям або кордонам колишнього Совєтського Союзу. Тепер він поширюється і за межі Чорного моря – на Сирію, і далі на Східне Середземномор’я.

У цьому ключі варто сказати кілька слів про гібридну війну. Ще в 2006 році пан Лавров висловлював думку про те, що в Росії розуміють: крім існування американської супердержави, весь Захід об’єднаний численними альянсами та інституціями. Відповідно, пошук тріщин в цьому масиві є однією з пріоритетних цілей дипломатії. І тут приходять в голову фактори, що розділяють США і Європу, і ті лінії, по яких ділиться сама Європа, чи це енергетика чи політичні питання. Можна навести приклад спроби ізолювати Туреччину від її союзників, позбавити її підтримки [за допомогою інциденту зі збитим Су-24].

Нарешті, в основі нинішньої військової науки РФ лежить чекістська традиція. Її характерна риса – об’єднання дій на різних театрах заради впливу в інших сферах. Наприклад, поглянемо, що росіяни роблять в Сирії. Тут є кілька цілей. Перше – зберегти режим Асада. Повторюся, мова знову-таки не про персони. Персоною можна пожертвувати, системою – ні. Саме її вони дуже потребують. Їм немає необхідності контролювати всю країну, їх взагалі, можливо, не цікавить, що з нею буде. Їм потрібна Сирія, яку можна використовувати – на зразок узбережжя (але не тільки) для потреб флоту. Те, що не є частиною цієї мети, можна відкинути, хоч би це й мало жахливі наслідки для інших країн регіону.

Звичайно, росіяни розуміють, що викликали нову хвилю імміграції в Європі. На Заході кажуть, що цьому немає безпосередніх підтверджень. Та невже? Хто сказав, що РФ використовує еміграцію як зброю? Аж ніяк не генерал Брідлав [до недавнього часу командував силами НАТО в Європі], а міністр закордонних справ Фінляндії. І це при тому, що представники Північної Європи дуже обережні у своїх висловлюваннях щодо Росії. З цією думкою солідарні і норвежці, у яких криза біженців: минулого року до них прибуло 40 тис. людей [причому Москва категорично відмовляється приймати тих з них, які прибули з російської території]. Це локальна мета, але в той же час, це один з кроків, спрямованих на руйнування архітектури міжнародних відносин, вибудуваної американцями або за сприяння американців.

З того ж списку – загроза безпеці та цілісності Туреччини, від якої у Анкари мурашки по шкірі. І турки зробили те, що мусили – вони збили «Сухий». НАТО відреагував «для проформи», це відразу було очевидно. Реакція альянсу була абсолютно зім’ятою. Попервах вона була дуже нервовою, а закордонні представники Пентагону пресували Туреччину. Що відтоді змінилося? Зараз [доповідь зроблена напередодні заяви Путіна про виведення контингенту з Сирії] польотів уздовж турецького кордону навіть більше, ніж було.

Я відповім на питання, яке завжди піднімають на Заході. Це, втім, навіть не питання – на Заході не питають, а знають: Росія відчуває труднощі в економіці, в цій сфері, в тій, і в інших. Зрозуміло, це не може тривати довго, і росіяни хочуть знайти симпатичний вихід. А вони чомусь стріляють. Чого б це? Але ж відповідь очевидна – тому що росіяни правильно розуміють: Захід настільки ж слабкий політично, як Росія слабка економічно. Вони вважають, що все вирішує політична змінна, і вірять, що єдність Заходу, принаймні, в нинішньому вигляді, тріщить і довго не протягне. Так що, якщо вони виграють політичну битву, то устаканиться і все інше, включаючи економіку. Я не стверджую, що вони мають рацію, але впевнений, що так сприймає ситуацію Кремль.

Мінські угоди – доказ безсилля Європи

Анна Жайяр-Шезановська

Тепер про реагування Заходу. Дозвольте почати з хороших новин. Якщо ви послухаєте нинішні брифінги вищого ешелону британських збройних сил або дискусії в рамках НАТО про спосіб мислення росіян, їх можливості, потенціал і потенційні загрози, то почуєте щось, що було неможливо уявити ще кілька років тому. У цих колах відбувся стрибок мислення щодо стандартів, а на деяких рівнях навіть революція мислення. Оборонна політика посилюється. У той же час, країни, для яких членство в НАТО раніше було немислиме, тепер відносяться до такої перспективи дуже серйозно. Згадаю, наприклад, Фінляндію і Швецію, які до того ж дуже ефективно збирають свою інтегровану систему оборони у відповідь на те, що відбувається. Це плюс, і дуже серйозний.

Мінуси. По-перше, більше половини покоління ми систематично зрізали свій рівень компетентності в аналітиці не тільки Росії як країни, але і загалом російської оборонної та військової системи як єдиного цілого. І хоча, я підозрюю, що це ні для кого не секрет, з мого боку було б моветоном назвати вам кількість людей, скажімо, в британських збройних силах, які володіють російською мовою. Навіть сьогодні. Тому я не робитиму цього. Але наведу приклад того, чим обертається така некомпетентність. За час Холодної війни, між сталінською Берлінською кризою 1949 року і її завершенням, на кордоні між двома Німеччинами було близько 160 провокацій. Кожного разу НАТО давало пропорційну відповідь, тому що всі знали, що це перевірка. Скажімо, минулого року щось подібне було в Норвегії. Минулого літа в Грузії пройшли навчання НАТО – radi Boga, bravo! Серед цих навчань росіяни вибрали момент і пересунули кордон Абхазії на кілометр, отримавши контроль над півкілометра нафтопроводу Баку-Супса. Тим самим нагадавши про його стратегічний характер. Що це було? Навчання НАТО в Грузії.

Чи потрібно говорити, який висновок з цього зробив Кремль? Тому повторюся: у нас більше немає людей, які розуміють такий стиль мислення і спосіб дій, але по той бік залишилися все ті ж люди, які тролять і пресують нас весь час, роблячи висновки з наших дій або – більшу частину часу – відсутність таких. На жаль, нам не вистачає знань і досвіду, і їх набуття потребує тривалого часу. І отримувати їх потрібно з правильних джерел. Я і низка моїх колег ще в 1999 році передбачали більшу частину того, що зараз відбувається. Тут немає нічого дивного. Що дивує (це за межами розуміння) – ніхто не міг у це повірити, бо у нас такий стиль мислення залишився в минулому.

Другий мінус очевидний. Зараз Європейський Союз повністю зосереджений на собі і стурбований собою. На кону Brexit. Мене дуже турбує перспектива того, що Британія покине ЄС. Сподіваюся, цього не станеться, тому що тоді почнеться цикл розпаду, в ході якого багато чого зруйнується. Криза єврозони. Міграційна криза. Більшість цих явищ виникли абсолютно самостійно і, звичайно, не були викликані Росією. Але вона використовує свої сили і розум, щоб посилити їх ефект. А з нашого боку реакція на те, що відбувається в Україні – реакція формальна, po shablonu. Ми занадто захоплені своїми нагальними проблемами.

Наступна проблема – повсюдний брак впевненості на Заході. Колись, ще до санкцій, хтось говорив, мовляв, навіщо взагалі хвилюватися, якщо ВВП РФ становить чверть від ВВП Заходу? Але війни виграють не співвідношенням рівнів ВВП. Їх виграють перетворенням переваги країни на силу, придатну до застосування. У 1941 році, коли Японія напала на США, її ВВП становив 1/7 американського. Відбулась чотирирічна війна, завершити яку вдалося лише за допомогою атомної бомби.

Повторюся, на Заході дуже погано розуміють російський світогляд, дуже погано розраховують ризики і наслідки, надто погано усвідомлюють, як співвідносяться цілі і засоби, занадто погано визначають критерії перемоги і поразки. Але за всім цим стоїть дефіцит впевненості Заходу. Росія ж це знає і відчуває. Наведу ще один приклад. Минулої осені нормандські гравці по факту посилили мінські угоди. Сигнал, який вони послали Владіміру Владіміровичу, був гранично чіткий, і він його зрозумів: ми вимагаємо негайного і повного припинення вогню, все інше неважливо. Режим припинення вогню на Донбасі протримався два місяці, що абсолютно чітко продемонструвало: якщо росіяни хочуть контролювати своїх маріонеток, вони їх контролюють. Два місяці. Навіщо цього домагалися? Тут почалася ескалація війни в Сирії, за якою послідували теракти в Парижі. З’явилося виправдання для відходу від Мінських угод. Якою була відповідь Заходу? Ніякою. Нічого вартого уваги. Ось що я маю на увазі під дефіцитом впевненості. Ми боїмося не тільки російської потужності, але і своєї власної. Ми не бажаємо готувати поразку Росії без її згоди.

У той же час, в питанні санкцій є певна двозначність. Зокрема, в тому, що стосується відключення Росії від системи SWIFT. Навряд чи треба доводити, що цей варіант обмірковують. Росія не сприймає щодо санкцій підходу «око за око». До того ж, знову нагадаю про Японію – атака на Перл-Харбор в 1941 році стала її відповіддю на санкції. Чи є у Росії відповіді на санкції? Зрозуміло. І якщо торгівлю можна використовувати як зброю, якщо технології можна використовувати як зброю, то і зброю цілком можна використати як зброю. В повній секретності росіяни вивчають можливості перерізання підводних кабелів в Атлантиці. Вони взагалі придивляються до багатьох речей. Це заходи військового характеру, і я не впевнений, що у нас є відповіді на них.

Вважаю, що на цей шлях їх може штовхнути те, що вони називають «крайніми санкціями». Так що не думаю, нам варто доходити до них, щоб змінити всю динаміку ситуації – правильна стратегія і без того дозволить зробити це за кілька тижнів. Нам не слід цього робити, але і відмітати таку можливість теж не варто.

Та проблемою санкційної політики є прагнення зчепити все однією шпилькою. У якийсь момент шпилька зламається. Єдність Заходу в питанні санкцій розсиплеться. Якщо не в червні, то в січні. І ніхто не думає, що буде після. Неможливо вибудовувати всю політику Заходу навколо санкцій. Потрібна широка стратегія з безліччю інструментів, включаючи і військові.

Тепер що стосується України.

Перше, що потрібно зробити, і я не вперше про це говорю, – надати їй можливості для самозахисту. Почасти мова про оснащення і підготовку української армії, але і крім цього є безліч інших типів підтримки, які потрібно забезпечити.

Зараз у нас немає можливості впливати на структури і людей, які не докладають всіх зусиль для проведення реформ української системи оборони і безпеки, оскільки ми не надаємо збройових і військових систем, які могли б надати. І якщо ми хочемо отримати такі важелі, нам потрібно робити більше. Якщо ЄС хоче отримати контроль над ходом реформ, тоді майте, будь ласка, на увазі, що гроші, які ми даємо Україні, – це не гроші на реформи. Хотілося б, щоб на Заході це розуміли. Так що в цьому сенсі гроші не витрачаються даремно. Це макроекономічна допомога, а макроекономічну політику в Україні ведуть, загалом, професійно і добре. Це не проблемна зона.

Але, якщо ми говоримо про реальні гроші на реформи, тоді нам потрібні важелі, потрібно відкрити доступ до грошей. Масштаб такої допомоги, звичайно, буде не можливо порівняти з тим, що ми зробили для Греції, тому що у нас немає такої кількості грошей, але щось істотне потрібно, щоб отримати такий інструмент. Нарешті, давайте будемо хоча б так само агресивні в інтерпретації Мінських угод, як Росія. Немає нічого в Мінських угодах. Мінські угоди абсолютно чітко стверджують, що статус сепаратистів повинен узгоджуватися з українським законодавством і її Конституцією. Там немає ні найменшої вказівки на те, що ці положення повинні встановлюватися «через консультації і за погодженням з іншою стороною». Ніщо не зобов’язує Київ приймати абсурдні вимоги, які висувають ДНР і ЛНР. Так що весь наш дипломатичний тиск потрібно докладати до тієї сторони. Ми повинні допомогти неокупованій Україні стати настільки кредитоспроможною, міцною і безпечною, наскільки це можливо.

І, нарешті, фінальні ремарки. Перше: Захід не розуміє того, що розуміти необхідно. Росія – країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна – країна з слабкою державою і сильним громадянським суспільством. Проте Захід веде справи тільки з державами. Їх він бачить. І в цьому слабкість України. Захід не розуміє, що якби в Україні все залежало від державної машини, її судомних процедур, її непрацюючої правової системи з її корупцією і злочинністю на кожному рівні, України б уже не було. Той факт, що вона існує, і той факт, що Росія окупувала лише 5% її території, вказує на те, що справа в країні, а не в державі. Так що справжнім викликом для України, для її суспільства є зміна системи координат Заходу і перенесення фокусу його уваги з держави до країни.

Друга ремарка дуже неприємна. У минулому я не роздував паніку, коли Росія концентрувала свої війська в Україні. Але, зважаючи на нинішні комбінації обставин, боюся, потрібно дуже ретельно оцінювати вірогідність того, що в розпал літа Путін спробує провернути якийсь «серпневий сюрприз». Між червнем, коли ЄС або продовжить санкції, або ні, і вереснем, коли пройдуть думські вибори, які Кремль турбують набагато більше, ніж показники особистої популярності Путіна.

Олексій Кафтан

http://www.dsnews.ua/politics/strategiya-rossii-i-reaktsiya-zapada-16032016050100