на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Макс Чуперські, Еліот Хіггінс,
Фредерік Хоф, Бен Німмо, Джон Е. Хербст

Сирійська політика Кремля

Сирійська політика Кремля мала три цілі: відвернути увагу від операцій в Україні та підготовки до військової кампанії в Сирії; обдурити міжнародне співтовариство щодо його реальних завдань; зруйнувати сили, які були найбільшою загрозою для сателіта Кремля Асада, – особливо групи, тісно пов’язані з США.

 

ВІДВЕРНУТИ

Головний меседж кремлівської інформаційної кампанії (чи точніше дезінформаційної кампанії) під час підготовки до авіаударів полягав в тому, що весь світ повинен об’єднатися для боротьби з ІДІЛ. Цей меседж озвучив Путін, який провів в своїй промові найбільш надихаючу, на його погляд, історичну паралель – з «антигітлерівської коаліцією, [яка могла б згуртувати найрізноманітніші сили], готові рішуче протистояти тим, хто, як і нацисти, сіє зло і людиноненависництво». Перемога над нацизмом – визначальний момент в історичній свідомості сучасних росіян, і апеляція до нього має вагоме значення. Однак немає жодних ознак, що Путін виголошував ці слова серйозно. Той факт, що він запустив військово-повітряну кампанію всього через день після проголошення цієї промови, навряд чи говорить про те, що ця людина готова дати шанс дипломатії.

Проте його риторика мала дві цілі. Перша – позиціонувати Росію як члена широкого міжнародного співтовариства, що намагається спільно перемогти ІДІЛ. У такому статусі Росія отримувала підстави для аргументації свого запиту на зняття санкцій, накладених Заходом через дії Кремля в Україні. Кремль вирішив довго не чекати, щоб використати цей аргумент. У день, коли почалися російські атаки глава комітету з міжнародних справ Держдуми РФ Алєксєй Пушков зауважив, що санкції Заходу проти Росії незабаром будуть виглядати «неадекватними», оскільки тепер Росія – частина загальної боротьби з ІДІЛ.

Друга мета – відвернути увагу від справжніх намірів Кремля, поки той готував військові сили для операції в Сирії. Путін почав говорити про можливість військових дій одночасно з початком переправлення по морю важкої військової техніки з Росії в Тартус, як показує аналіз ОІІСМ. Ці дві події не є збігом. Активна дискусія про те, що Росія приєднується до міжнародної коаліції або створює нову коаліцію, відвернула увагу від тихої підготовки сил на місцях.

 

ОБДУРИТИ

Після початку військової кампанії комунікації Кремля сфокусувалися на обмані і навмисно неправильному позначенні цілей російських ударів – які відносили виключно до ІДІЛ. Акцент на цьому робили протягом перших двох тижнів кампанії, доти, поки аналіз ОІІСМ не довів неспроможність цієї брехні. Далі для опису своїх цілей Кремль використовував менш чіткі терміни, хоча російське Міністерство оборони продовжило послідовно спотворювати цілі своїх авіаударів, в деяких випадках опускаючись до прямої фальсифікації зі спробами спростувати звинувачення в тому, що російські авіаудари вражають цивільні об’єкти.

Варто зауважити, що подібна брехлива поведінка, судячи з усього, не відносилася до закликів створити міжнародну коаліцію. Ці заклики розвіялися, коли почалися бомбардування (хоча Кремль ненадовго повернувся до них після терактів в Парижі), проте загальний малюнок обману спостерігався протягом всієї операції, аж до заяви Путіна про те, що його кампанія радикально змінила боротьбу з тероризмом. З цього ми можемо зробити висновок, що заявлена ​​мета Кремля не відповідала його реальній меті, і що свою реальну мету він намагався приховати.

 

ЗНИЩИТИ

Реальну мету Кремля можна зрозуміти з того, яким чином Путін оголосив про «виконання місії», і виходячи з часу, коли це сталося. Коли він наказав першій партії російських літаків повернутися додому, сили Асада вже встигли відвоювати ключові території, включаючи Латакію і значну частину землі навколо Алеппо. Однак в той же час ІДІЛ зміг просунутися на захід від Пальміри і здобути нехай і невеликі, але перемоги на північ від Алеппо і схід від Хомса. «Фронт ан-Нусра», між тим, почав наступ на «Вільну армію Сирії» всього за кілька днів до початку виведення російських військ. По суті, якщо навіть Асад не був головним вигодоотримувачем від російських авіанальотів, ІДІЛ і «ан-Нусра» не стали їх головними жертвами – перш за все це були инші протиборчі групи, які в основному підтримував Захід.

Навряд чи це збіг, особливо з огляду на те, як такий розвиток подій сприяв досягненню зовнішньополітичних цілей Кремля. Його стратегічний наратив про продемократичні рухи «Арабської весни» завжди був чітким: вони натхненні США в спробах «експорту революцій» (кажучи словами Путіна з його промови на Генасамблеї ООН) і нарощування влади і впливу, як це сталося в ході української революції, що відбулась завдяки підбурюванню США. За такою логікою Кремля, будь-яка група, підтримана США або їх союзниками, могла б стати потенційною опосередкованою силою, за допомогою якої США вели б війну в Сирії. А Сирія – це країна, яку Кремль завжди розглядав як стратегічного союзника, що має особливу цінність, і для якого США і їх союзники – перш за все НАТО – представляють стратегічну небезпеку.

Таким чином, логічно зробити висновок, що військово-повітряна кампанія Кремля ставила перед собою два основні завдання: зупинити військові втрати Асада і зруйнувати сили підтримуваної Заходом опозиції, щоб знищити загрозу створення проамериканського угрупування в Сирії. І саме такими були результати місії. Режим Асада зміцнився, а становище опозиційних груп, найбільш близьких Заходу, було серйозно послаблене. ІДІЛ і «Фронт ан-Нусра» продовжують боротися, однак очевидно, що це не хвилює Кремль. Путін оголосив, що його місія виконана, і, можливо, так воно і є. Але, якщо це справді так, тоді його місією була зовсім не перемога над ІДІЛ.

 

ПРАКТИЧНІ ВИСНОВКИ

Зміцнілий Путін

Для Вашингтона і Заходу загалом наслідки погано прихованої інтервенції Москви, що проводилася від імені сирійського сателіта, дуже серйозні. Путін вийшов з Сирії – з конфлікту, який, за прогнозом багатьох аналітиків, міг перетворитися на «болото», – з  мінімальними втратами, збільшеною підтримкою всередині Росії і посиленим  міжнародним впливом. Він підтримав союзника і уникнув небезпеки створення прозахідної групи в Сирії. Більш того, він провернув це на тому ж майданчику, де діяли США, і зміг провести свою операцію загалом так, як хотів.

У цьому сенсі Путін посилив свої позиції після сирійської операції. Тепер виникає серйозна небезпека, що він спробує розширити свій вплив в инших областях, де також задіяні США. Україна, де військові дії так повністю і не вщухли, є першочерговою проблемою, але вона не єдина. Молдавія, як і раніше бореться з власними сепаратистськими рухами і політичною поляризацією; схожі процеси відбуваються в Грузії. Стурбованість викликає також Чорногорія, яка формально не вступила в НАТО, але, на думку Кремля, якщо таке рішення буде прийнято, цей крок означатиме входження в сферу впливу США. Можна очікувати, що Путін скористається будь-яким моментом нестабільності в цих країнах, щоб протестувати США і змінити геополітичний ландшафт на свою користь.

 

Зомбі-переговори

Вплив Росії продовжить відігравати критичну роль в мирних переговорах стосовно Сирії. Дії Путіна серйозно послабили викликаючу довіру (на думку Заходу) альтернативу тиранії Асада. У той же час передбачувана бездіяльність адміністрації Обами і її прийняття Росії як співзасновника женевського мирного процесу створили враження, що США байдужі до результату. З початку сирійської кризи адміністрація побоювалася загрузнути в регіоні за іракським сценарієм. Вона намагалася компенсувати свій самонавіяний параліч сміливою риторикою: Асаду треба відійти в сторону; є «червона лінія» у питанні застосування хімічної зброї, яку не можна переступати; масові вбивства режиму Асада створюють сприятливі умови для вербування в ІДІЛ і т.п. Існує серйозна небезпека, що небажання президента Обами захистити мирних жителів Сирії може зробити беззмістовні женевські переговори привабливими для нього. Якщо все, до чого прагне адміністрація, – це побудувати тимчасовий міст через неспокійні сирійські води (міст, що тягнеться від сьогоднішнього дня і до 20 січня 2017 року), то, можливо, вона бачить цінність в тому, що професор Стівен Хейдеманн назвав «зомбі-переговорами», «які неможливо припинити, оскільки це призведе до хаосу».

 

Вибір між Асадом і ІДІЛ?

Однак навіть зомбі-переговорний процес може перешкодити дипломатичному результату, до якого прагне Кремль, а саме: поставити Вашингтон перед вимушеною дилемою – вибором між Башаром Асадом, сателітом Кремля, і Абу аль-Багдаді, самопроголошеним халіфом «Ісламської держави». Ця мета була озвучена в деяких повідомленнях інформаційної кампанії сирійського уряду, що передувала вторгненню Путіна, в ході якої звучали заклики на адресу Заходу підтримати боротьбу сирійської армії проти ІДІЛ. Ця боротьба велася тільки тоді, коли ІДІЛ намагався відібрати у підрозділів армії їх активи – нафтові родовища, склади зброї на військово-повітряних базах, безцінний антикваріат. В инший час ситуація розвивалася за принципом «живи і дай жити иншим», а в цей час армії ІДІЛ і Асада відточували свою майстерність ведення бою на місцевих повстанцях. Для Асада і Багдаді існування лише одного ворога – ідеальна ситуація. Для Асада – це потенційний квиток назад в цивілізоване суспільство. Для Багдаді – це нескінченне джерело наживи: Асад, Росія, Захід, що виставляють свої війська проти нього. Для Кремля це шанс досягти дипломатичної перемоги.

 

Боротьба за владу між США і Росією

Однак для Вашингтона подібна ситуація була б кошмаром і приниженням – вимушений Путіним (і Іраном) альянс проти ІДІЛ з військовими злочинцями, до відходу яких США закликають вже давно. А для Москви це було б визначенням перемоги: поразка в Сирії тих сил, які Кремль звинувачує в зміні режимів по всьому світу і веденні демократичних кампаній, включаючи Ірак 2003 року, Лівію 2011 року та сьогоднішню Сирію. В цьому і полягає тактичний сенс військового вторгнення Путіна в Сирію – допомогти режиму Асада і ІДІЛ позбутися инших альтернативних сил, крім один одного, і вивести з гри єдиного учасника конфлікту – опозиційні сили, які є одночасно продемократичними і проамериканськими.

 

ОПЦІЇ

У Сирії немає хороших опцій. Ризики пов’язані як з будь-якою дією, так і з бездіяльністю. США зберігають інтерес до перемоги над ІДІЛ, що є стимулом для продовження військових операцій. Але США також зацікавлені в захисті помірної опозиції. Для цього Вашингтону необхідно послати чіткий меседж Москві про те, що будь-які атаки на опозицію змусять США завдати удару по силах Асада – за допомогою ракет морського або наземного базування. Подібний підхід може змусити Москву більш серйозно поставитися до власного гасла про «виконання місії».

В инших питаннях США слід також розглянути заходи для розв’язання кризи з сирійськими біженцями.

США повинні активніше шукати способи участі у вирішенні питання з біженцями і надати допомогу країнам Европи і Близького Сходу, найсильніше зачеплених кризою, а також підтримати постраждалих від кризи політиків – насамперед канцлера Німеччини Ангелу Меркель. НАТО вже розпочало операцію проти торговців людьми в Егейському морі. Цю роботу необхідно розширити, включивши в неї потоки мігрантів, які йдуть з Лівії. Вашингтону і його союзникам також необхідно більш жорстко вимагати від країн регіону – насамперед від країн Перської затоки – допомоги в гуманітарних операціях, оскільки ці країни і так беруть участь у військових операціях. На адресу Заходу неодноразово звучали заклики «полагодити» те, що він «зламав» в Лівії; аналогічний меседж необхідно поширити серед усіх регіональних держав.

У той же час Вашингтону необхідно усвідомити, що Росія під управлінням Путіна – це більше, ніж «регіональна держава, яка погрожує сусідам через свою слабкість», як одного разу висловився Обама. Росія дійсно фундаментально ослаблена: старіюче населення, зруйнована економіка і тупикова політична система. Однак її керівники, швидше за все, вийшли з Сирії з відчуттям, що вони сильні. Більш того, є тривожні ознаки, що їх давня риторика на адресу політики «експорту революцій», яку нібито здійснюють США, може перерости у власні дії – прикладом може служити анексія Криму.

Такий поворот може стати критичним сигналом для Сполучених Штатів про необхідність виконати свої зобов’язання в питаннях безпеки і стабільності перед союзниками, як всередині, так і за межами НАТО, і закликати їх до виконання своєї частини угоди. Нинішні заходи щодо забезпечення безпеки – правильний початок; проте їх необхідно розширити в рамках зазначеного списку країн, а також поширити на нові країни. У той же час важливо чітко регулювати розміщення військ в Европі, щоб ці дії помилково не прийняли за підготовку до нападу.

Передумовою до цих та инших ініціатив має стати прийняття того факту, що Кремль вибрав шлях геополітичної конфронтації. Його поведінка в Криму, спроби відвернути увагу, обдурити і знищити в Сирії чітко демонструють, що він більше не хоче грати другу скрипку в міжнародному оркестрі. Кремль хоче займати лідируючу роль, і неважливо, який розбрат він цим принесе. Протягом останніх двох десятиліть політика Заходу щодо Росії зводилася до прагматичної співпраці. Після Сирії прагматичним буде нове обговорення політики стримування.

 

Макс Чуперскі – радник Евросоюзу зі стратегічних комунікацій, спеціальний помічник президента Atlantic Council

Еліот Хіггінс – старший науковий співробітник New Information Frontiers, Atlantic Council, засновник Bellingcat

Фредерік Хоф – старший науковий співробітник Близькосхідного центру імені Рафіка Харірі, колишній посол США в Сирії

Бен Німмо – працівник відділу інформаційної безпеки New Information Frontiers, Atlantic Council

Джон Е. Хербст – директор Евразійського центру імені Діну Патричі, Atlantic Council

15 04 2016





 

Яндекс.Метрика