www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Слободін - російський підприємець,
генеральний директор «ВымпелКом»

Сувора реальність прийшла всерйоз і надовго для кожного з нас. І, якщо кожен не попрощається з міфами про самого себе і навколишній світ, – чекаймо біди. Суворий протверезний пост після роботи над власним протверезінням.

2015 рік кожен з нас прожив, думаючи, що він живе в кризові часи. Весь наш попередній досвід підказував нам, що так і є. Адже ми вміємо переживати кризи. Ми пережили її в 1998 році, ми пережили кризу 2008-2009 років і до останнього думали, що треба пережити 2015 р. Просто пережити – і все налагодиться. У кожного з нас налагодиться – по різному, але точно налагодиться.

Нам здавалося, що ось-ось – і ціна на нафту зросте, і курс долара, економіка якимось незбагненним чином почне дихати, грошей в нашій кишені якось стане більше. Загалом, все сомо по собі виправиться і буде легше.

Але я впевнений, що надії на краще і очікування кожного з нас не виправдаються.

Це не криза на кшталт: в 2015 році стало погано, в 2016 році стане краще, а в 2017 вже все більш-менш налагодиться, просто треба потерпіти. Це починається абсолютно инша реальність нашого життя.

І ця инша реальність для всієї нашої країни, для кожного з нас – всерйоз і надовго. І вона не розсмокчеться сама по собі за кілька років завдяки зміні кон’юнктури на світових ринках або якійсь зміні в моделі управління нашою країною. І це доволі сумна новина, адже ця реальність малює безрадісні перспективи для кожної людини в нашій країні, бо ж всі ми так чи инакше тягнемо одну упряж, яка їде по дуже глибокій колії в напрямку, який нам, м’яко кажучи, не подобається. А для того, щоб вискочити з глибокої колії, в якій ми сидимо і котимося, необхідно докласти дуже багато зусиль великій кількості людей. Без гарантованого результату, але з гарантованими складнощами.

Першим кроком для того, щоб вискочити з колії, має бути усвідомлення того, хто ми насправді і де ми знаходимося.

Але спостерігаючи за своїми власними відчуттями, набутими за останні роки звичками і способом мислення, спілкуючись за останній рік з багатьма абсолютно різними людьми в абсолютно різних ситуаціях, відчуваючи настрої великої кількості людей, з якими я працюю і для яких працюю, я розумію, що ми за ці роки справді втратили адекватність сприйняття того, хто ми насправді, де ми знаходимося і, що нам – кожному з нас – потрібно робити.

Як майже кожен з нас втратив адекватне сприйняття реальності

За останні 15 років ми якось ненав’язливо звикли до того, що у кожного з нас все має ставати краще: бізнес має рости, зарплати мають бути більшими, відпустки і свята довшими, життя легшим, а перспективи яскравіші. Звичайно, бувають тимчасові, чисто кон’юнктурні і не залежні від кожного з нас складнощі, але фундаментально кожному має бути краще, ніж учора. Саме МАЄ бути краще. Незалежно від того, які зусилля кожен з нас прикладає, незалежно, в якій організації і на кого чи для чого він працює.

Навіть зараз кожен з нас, відчувши на собі нову витверезну економічну реальність, все одно продовжує жити старими уявленнями про те, як було добре в попередні «золоті» роки, і кожен живе надією на те, що все само по собі розсмокчеться і налагодиться.

Багато великих бізнесменів, які заробили свої статки в період розквіту нашої економіки 2000-2008 років досі під враженням від власних попередніх успіхів і вірять у свою вдачу та підприємницький талант. І не розуміють, чому у них зараз зовсім нічого не виходить, хоча вони роблять те ж саме, що і тоді, коли їхній бізнес і власний добробут зростали. У ті «жирні» роки, опинившись у правильному місці і в правильний час, багато хто заробив чималі гроші, думаючи, що це їхня заслуга і їхній підприємницький талант. Але тоді все скрізь росло і багато кому навіть критичні помилки прощали за фантастичні сьогодні темпи зростання. І вони настільки увірували в свої підприємницькі здібності, що продовжують думати досі, що все, до чого вони торкаються, одразу ж має розквітнути буйним цвітом. А воно не розквітає. Більше того, створене і розквітле в попередні роки чомусь засихає і знічується. Тому що поточна ситуація не прощає помилок і зовнішнє середовище вже не прощає «родові травми» у вигляді неефективності управління у вже функціонуючих компаній.

Порізаний рублевий папірець

Алєксєй Мєльніков

Багато менеджерів великих державних і не тільки державних, та й не тільки великих компаній, з подивом спостерігають, як бізнес, яким вони керують так само ефективно (як їм здається), не те, що стагнує – він серйозно падає. І буде падати далі. І тільки диво може зупинити цю сумну тенденцію. Але диво не стається, і надії на диво відсуваються щораз далі в міру того, як в реальності погіршуються прогнози.

Багато співробітників великих і не тільки великих компаній чесно ходять на роботу і роблять день у день одне і теж, звикнувши до регулярних підвищень зарплати і практично гарантованих бонусів. Вони з подивом і великою стурбованістю спостерігають, як їхні до цього начебто комфортні компанії чомусь змінюють свою кадрову політику і не індексують зарплату. Бонуси чомусь втрачають свій гарантований статус, та й сама робота перестає бути гарантованою. Багатьом здається, що це відбувається тільки в тій компанії, в якій кожен з нас зараз працює, і тому відчуття несправедливості лише зростає. Тому що попередній досвід підказує: майже скрізь, де він до цього працював, все було «по-людськи». Багатьом здається, що їм мають бути вдячні лиш за те, що вони ходять на роботу за цю зарплату, і вимагати від них більшого за ці гроші – просто непристойно.

Доволі відчутно виросла за останні роки армія держслужбовців і ситуація там навіть серйозніша, ніж у бізнесі. Очікування і вимоги до свого роботодавця – держави – ще вищі. Звичайно, адже це найбагатший і найбільш соціально відповідальний в країні роботодавець. Якщо вимоги до цього роботодавця тільки ростуть, то вимоги до самих себе стосовно ефективності своєї роботи не те що не ростуть, а деградують. З урахуванням того, що можливості вимірювання ефективності та результативності роботи кожного в держсекторі набагато нижчі, ніж у бізнесі, важко підтримувати і підвищувати рівень вимогливості. На цьому тлі ще важче «приземляти» рівень очікувань співробітників держапарату від свого роботодавця.

При цьому всі проблеми ґрунтуються не в нас, а в инших.

Адже кожен з нас дуже добре вміє помічати всю неефективність і бездарність управління инших, але відносно себе адекватність сприйняття критично знижується.

Так ми і живемо – у критичному сприйнятті всього навколо, за винятком адекватного і критичного сприйняття головного – самого себе і того, що робить кожен з нас, щоб заробити собі на життя.

Чому ми втратили адекватність – п’ять міфів, що сформувалися в наших головах

Чому ми втратили власну адекватність і серйозно недооцінюємо суворість нашої реальності насамперед стосовно кожного з нас? У кожного з нас в різних пропорціях за ці роки сформувалися і глибоко вкоренилися п’ять міфів, які заважають нам адекватно сприймати навколишню економічну реальність. А люди, які втрачають адекватність у сприйнятті, перебувають в серйозній небезпеці, масова втрата адекватності – це набагато серйозніша небезпека.

Перший міф – ми вважаємо, що ми самі все заробили, але в основному це лише результат вдалої кон’юнктури

Протягом останніх п’ятнадцяти років ми почали заробляти надто великі гроші, зважаючи на рівень розвитку нашої економіки і на те, що кожен з нас робить, приходячи щодня на роботу.

Державне безсилля: підсумки 16-річного правління Владіміра Путіна

Владіслав Інозємцев

Я не маю на увазі тільки великих підприємців чи керівників великих компаній. Я маю на увазі кожного з нас, хто живе в цій країні. При цьому всім нам здавалося, що це саме нами зароблені гроші. Значна частина з нас змогла регулярно і з великим задоволенням купувати за аж ніяк не дерев’яні рублі всякі іноземні товари, автомобілі, одяг і навіть продукти харчування, їздити за кордон і відчувати себе там цілком комфортно. Багато з нас відчували себе за кордоном невимушено в будь-якій, навіть дуже дорогій, країні (ще б пак! у Москві ціни такі ж або навіть вищі, – з гордістю говорили ми, приїжджаючи в Лондон чи Токіо).

В умовах зростання доходів ми стали менше працювати і більше відпочивати, навіть кількість офіційних свят і вихідних днів за ці п’ятнадцять років збільшилася. За цей період виросло ціле покоління менеджерів і працівників різних рівнів, які все це сприймають як належне, як сформований порядок речей. А ціле покоління тих, хто пам’ятає ще важкі 90-і, але вже забуло про це, обросло звичками і навіть встигло «втомитися» від роботи.

Сувора реальність

Всі ці роки ми заробляли, насправді, не нами зароблені гроші. Я маю просту і банальну причину стверджувати, що ми ці роки покращували свій добробут без адекватних для такого зростання добробуту зусиль. Це ціни на нафту. Останні 15 років були періодом високих цін на нафту, і наша країна – і кожен з нас – була одним з головних бенефіціарів. Доходи держави, населення, бізнесу росли, як на дріжджах. Економіка, накачана новими потоками надгрошей, росла і росла. Просіла вона, звичайно, в 2008 році, але потім швидко підскочила і продовжила зростання, нехай і меншими темпами.

Все це створювало помилкове відчуття, що це ми самі заробляємо стільки грошей і це завдяки нам і нашим зусиллям росте наш особистий добробут. Але, поклавши руку на серце, мінімум 60, в середньому 90, а часом і 99% всього того, що зароблено – це завдяки надзвичайно вдалій для всієї країни кон’юнктурі, що склалася в ті роки. Але ми вже так звикли до всього того, що дають нам ці не нами зароблені гроші, тому ми набрались різних звичок, щоб їх витрачати. Сувора правда життя така, що в міру зростання доходів звички витрачати гроші розвиваються швидше, ніж самі доходи, тому що люди починають витрачати навіть ті гроші, яких вони ще не заробили. Багато хто з нас витратили авансом всі майбутні надбавки до зарплати або зростання доходів від бізнесу, очікуючи, що вони їх обов’язково отримають. Обросли квартирами і дачами, купленими в іпотеку (не дай Бог валютну), дорогими, не по заробітках, машинами і всякими иншими шкідливими для гаманця, але такими приємними, звичками.

Але сувора реальність така, що при колишньому рівні особистих зусиль такого зростання, та й взагалі зростання як такого, особистих доходів не було і точно не буде. А без зміни своїх звичок розрив між доходами та витратами буде тільки рости. У 2015 році ми тільки почали відчувати це на собі, але ще була надія, що вже скоро все якось зміниться на краще. Ціна на нафту не виросте, хлопці. Впасти може, а вирости до того рівня, щоб стало значно краще, – не виросте в найближчі роки. Ось така сувора реальність. Джерела зростання свого добробуту потрібно шукати в иншому місці.

Другий міф – ми  вважаємо, що ключ до більшості наших проблем – це наша неефективна держава, але це далеко не так

Нам сильно заважає наша почасти загальнолюдська, почасти національна, почасти історично сформована схильність до того, щоб звинувачувати державу у всіх наших особистих проблемах. Наша держава для багатьох з нас – чудове виправдання більшості наших проблем із зростанням нашого особистого добробуту, бо знаходиться поза нашим контролем. Зростання неефективності одного з головних інститутів, що відповідає за зростання добробуту громадян, звичайно, є серйозною проблемою і обмежувачем для кожного з нас. Але чи такий великий її вплив з погляду зростання доходів кожного з нас?  

Сувора реальність

Насправді, ми надто гіпертрофували роль нашої російської держави та її негативний вплив на наш особистий добробут, тому що так простіше шукати виправдання для власних проблем. Звичайно, сама наша держава своєю патерналістською стосовно громадян і поблажливо-зневажливою стосовно бізнесу політикою сама винна в цьому. Але ж ми зараз говоримо про кожного з нас.

І в мене є чітке переконання: держава в більшості випадків до наших проблем має непрямий, другорядний стосунок. Бізнесу часом соромно визнати, але держава при всій своїй неефективності за ці п’ятнадцять років набагато дбайливіше ставилася до грошей, які звалилися на неї через високі ціни на нафту, ніж більшість нашого, наприклад, великого бізнесу.

Загалом, сувора реальність така, що ми своїми діями набагато більше визначаємо наше власне майбутнє і наш добробут, ніж влада. Хоча завжди хочеться думати навпаки. Так простіше жити, але від цього грошей у кожного з нас не прибуває.

Третій міф – ми вважаємо, що ми унікальні і виняткові, але це величезна помилка

Ми за ці роки знову повірили у власну унікальність і винятковість. У нас найбільша країна, у нас дуже багато нафти і газу, у нас атомна бомба і ми взагалі круті і брутальні. Все це, звичайно, правда. Але все, що можна було з цього отримати – ми вже отримали. І навіть більше, ніж очікували.

Ми занадто сильно повірили у свою російську винятковість і унікальність у всьому, навіть в тому, як ми керуємо, починаючи із країни, великих підприємств і закінчуючи невеликими компаніями. В душі ми дуже віримо у масштабність нашого внутрішнього ринку, обсяги нашого економічного впливу та привабливість для інвесторів принаймні в країнах, які нас оточують. Російською специфікою та історичною спадщиною ми виправдовували і продовжуємо виправдовувати неефективність управління, грубі інвестиційні помилки, низьку продуктивність праці та багато-багато иншого. Звичайно, в публічній риториці ми у всіх цих постулатах ніби і сумніваємось, але в глибині душі ми віримо, що це так. Тому будь-який західний навіть надзвичайно позитивний досвід вимагає серйозної адаптації до російської специфіки.

Сувора реальність

Насправді, більша частина з цього вже не те щоб не грає на майбутнє зростання нашого добробуту – тепер гратиме проти нього. Тому що велика країна – це великі витрати, багато нафти і газу не дають нічого більше, окрім того, що ми маємо зараз маємо. До того ж треба інвестувати, щоб зберегти свої позиції на цих ринках, утримання армії і всіх цих бомб, ракет і решти коштує грошей, а крутизна і брутальність на політичній арені обходяться дуже недешево.

Наш ринок у світовому масштабі доволі невеликий, а за останній рік ще й скоротився для решти світу мінімум рази в два.

Наша російська специфіка управління – це міф, це спосіб  пояснити, чому російські менеджери нездатність гідно впроваджувати у нас в країні кращі бізнес-практики.

Наша якість управління, культура виробництва і продуктивність праці кардинально нижчі, ніж у тих же «тупих, ледачих і зажиріли» американців, над якими ми постійно кепкуємо, а вони обганяють нас по всіх пунктах. Ми за цими показниками ми опиняємося на рівні тих, про кого так зневажливо завжди думаємо – на рівні найнерозвиненіших африканських держав. Але нам дуже приємно думати, що ми насправді розумні і круті. Можна й далі фантазувати в тому ж дусі. Але грошей це кожному з нас точно не додасть.

Тепер зробіть цю вправу для переосмислення унікальності й винятковості не на рівні країни, а на рівні себе коханого.

Четвертий міф – ми думаємо, що нам потрібна стабільність, але вона наш найголовніший ворог

Ми всі хочемо і інтуїтивно та свідомо шукаємо стабільності. На рівні всієї країни ми боремося за стабільність, при опитуваннях в будь-якій компанії один з перших пунктів, який турбує співробітників і їм категорично не подобається, – це постійні зміни і відсутність стабільності. Усім нам дуже хотілося б закріпити такий приємний статус кво, постійно збільшувати доходи і при цьому відчувати себе абсолютно впевненими у своєму майбутньому. Цього хоче надто багато народу – наша влада, великі бізнесмени, вже зарезервували свою «поляну» на цьому святі життя, менеджери всіх рівнів, яким хотілося б менше стресу і більше збереження статус-кво і прості співробітники будь-яких компаній. Адже всі зміни – це суцільний геморой з сумнівним результатом, але з очевидними складнощами.

Сувора реальність

Світ навколо нас кардинально змінюється. Змінюються моделі ведення бізнесу і взагалі управління великими і малими системами, стають доступними инші технології, глобальні гравці з одних індустрій вторгаються на традиційні поля инших індустрій і перемагають. Змінюються цілі сфери життя і цілі галузі. Соціальне життя кожного з нас десять років тому кардинально відрізняється від того, що відбувається зараз, завдяки Facebook та иншим соціальним мережам, цілі традиційні галузі, такі як транспорт, зараз кардинально змінюються під впливом технологій, які приносять Uber, Gett та инші абсолютно нові гравці на ринку. І це лише початок.

І ці компанії не тільки змінюють життя тих, для кого вони працюють, змінюючи життя Клієнтів і роблячи його зручнішим і дешевшим. Але ними хтось керує і всередині вони розвиваються абсолютно по-иншому, ніж традиційні компанії, у яких на глобальний розвиток і міжнародний масштаб йдуть довгі десятиліття.

І швидкість цих змін росте, і глибина трансформації збільшується кардинально.

Ми з одного боку на собі відчуваємо ці зміни, оскільки самі є їх користувачами і Клієнтами, але чомусь твердо вважаємо, що для нашого життя і на нашій роботі це нас не стосується. Ми продовжуємо експлуатувати старі бізнес-моделі управління, ми продовжуємо еволюційно покращувати (у кращому випадку) наші сформовані десятиліття тому системи, ми на своєму робочому місці продовжуємо робити часто абсолютно безглузду й тупу роботу. Прагнучи до стабільності і дратуючись через кожну зміну, що стається у нас на роботі чи в житті.

Сувора реальність така, що той, хто шукає стабільність не зазнає зростання особистого добробуту. Більше того, ті, хто шукають стабільності і, не дай Боже, знаходять її, точно втрачають. Рано чи пізно. Швидше рано. Тому що світ змінюється, і якщо ти не змінюєшся разом з ним – ти опиняєшся на узбіччі.

П’ятий міф – ми думаємо, що в країні дефіцит кадрів, але у нас все навпаки

У нашому суспільстві за ці роки сформувалося величезне упередження, що у нас дефіцит робочої сили і кадрів взагалі. Демографічна діра при падінні народжуваності на початку 90-х років і підвищений рівень виходу на пенсію покоління 50-х років, коли був бум народжуваності, створював протягом цих років відчуття дефіциту кадрів. Збільшення кількості вихідних днів – тільки в 2016 році кількість вихідних днів, крім відпусток і стандартних вихідних, складає мало не 31 день – теж створює штучне відчуття дефіциту. Ми стали менше працювати в принципі за ці роки, бо потреба багато працювати у нас зменшилася. А так чи инакше зростаюча економіка за відсутності якихось серйозних зрушень у продуктивності праці вимагала нових робочих місць. Держава теж внесла серйозну лепту у формування відчуття дефіциту – держсектор збільшувався в міру того, як держава могла собі дозволити витрачати більше і наймати більше людей. Саме держава була найбільш зростаючим, найбагатшим, соціально-відповідальним і найменш вимогливим роботодавцем за ці п’ятнадцять років.

Якщо зробити висновки – все, що відбувалося в ці роки створювало відчуття тотального дефіциту кадрів. Що формувало у кожного з нас не зовсім адекватне сприйняття (це я пом’якшую формулювання) власної значущості та затребуваності.

Сувора реальність

Реальність така, що дефіцит кадрів – це абсолютний фейк в нових економічних умовах. Це дуже небезпечна помилка. У нас колосальний надлишок людей, людей, неефективне завантаження яких не може собі дозволити бізнес, держава і поточна економічна ситуація загалом.

У нас колосальний надлишок людей, які є не важливими для того, на кого вони працюють, тобто для роботодавця. І тут проблема не тільки в самих людях, але і в якості роботодавців, що завантажують своїх співробітників пустою роботою.

У нас колосальний надлишок людей, які не є цінними для клієнтів, що, власне, платять за всю цю неефективність в тому чи иншому вигляді.

Наша приголомшлива неефективність, майже нескінченна кількість рівнів управління, безглузді щоденні дії, якими займаються сотні тисяч (думаю, що не маленькі мільйони людей), які можна легко автоматизувати або зробити абсолютно по-иншому, створюють колосальний надлишок марного використання людської праці.

Проблема в тому, що кожен з нас, роблячи кожен день безглузду і неефективну роботу або завантажуючи безглуздою і неефективною роботою инших, вбиває наші надії на зростання добробуту. І не тільки власного.

У нас, насправді, є найжорстокіший дефіцит однієї вкрай нечисленної, але дуже важливої категорії людей. Це люди, які розуміють, в якому ми стані зараз. Ці люди не мають ілюзій стосовно своєї винятковості та ефективності. Це люди, які відкриті до змін і своїми діями та повною самовіддачею хочуть і можуть змінити цю реальність. Їхня кількість, на жаль, стає все меншою, а справжня, але поки точно не усвідомлена суспільством, потреба в них стає все більшою. Якби у нас хоча б один на 1000 був таким – ми б за досить короткий історичний період трансформували поточну сувору реальність в яскраве і світле майбутнє. Але тут у нас страшний дефіцит. І це головна проблема країни.

Що кожному з нас робити з усім цим

Для початку кожен з нас, хто по-справжньому хоче зробити своє особисте життя кращим, повинен усвідомити і прийняти вище сказане. Хоча б на 80%. Це необхідна умова для кожного, але цього недостатньо.

Це вкрай болючий процес – переосмислення власного прогресу за останні п’ятнадцять років, своєї ролі і місця в ланцюжку цінності і потрібності, своїх реальних перспектив на майбутнє. Тверезо подивитися правді в очі, особливо стосовно себе коханого, – це, повірте, непроста вправа.

Це займе якийсь час, але якщо це не станеться швидко, то, боюся, з вами це не станеться вже ніколи або станеться надто-надто пізно. Тому подумайте про це вже зараз.

Ну і вкрай рекомендую не зупинятися виключно на переосмисленні, рефлексії, ностальгії і самобичуванні, а зосередитися на діях відповідно до усвідомленого. Якщо у Вас вийде, то тоді і собі, і иншим допоможете. І дефіцит тих людей, яких нам справді так не вистачає, можливо, зменшиться :)

Що роблю сам

Вже в минулому 2015 році я провів над собою доволі серйозну внутрішню роботу, переосмисливши власні результати і досягнення, власне місце в цій новій для мене реальності. І загалом глянув по-новому на те, що відбувається навколо мене в нашому житті. Це була непроста вправа. Але коли це зробиш, багато що стає зрозумілим і навіть очевидним. Про те, що я збираюся робити в новій реальності і особисто, і в компанії, яку я очолюю, буду писати в 2016 році. Можливо, і ви щось почерпнете і використаєте для себе.

Бажаю всім зростання особистого добробуту, який ви створите самі.

http://slobodin.livejournal.com/165176.html