www.ji-magazine.lviv.ua

Павло Солод, Інститут ім. Олександра Поля

Відомо, що систему визначає не помилка, а реакція на помилку. Продовжуючи цю думку, українську політичну систему визначає низка навмисних помилкових рішень (або вибір на користь меншого зла). Політична криза, про яку говорить Гройсман, почалася не з заяви Абромавічюса, а набагато раніше. Лавиноподібне наростання протиріч у владній команді говорить про те, що Президент Порошенко не зміг / не захотів встановити новий консенсус в середині еліт. Так Петро Олексійович перейшов критичну межу. Незабаром на передньому краї не залишиться тих, хто здатний тримати удар критики за провали влади.

Роль арбітра передбачає наявність сильної команди плеймейкерів (дуерів), здатних втілювати антикорупційний, реформаторський порядок в життя. Через два роки ми бачимо, що таку команду так і не вдалося сформувати. Причин для цього кілька. По-перше, небажання вирощувати політичних конкурентів, що зможуть оскаржити лідерські позиції Порошенка. У сформованій системі противаг особистість відверто слабкого Прем’єра зручна для пропрезидентських сил. Арсеній Яценюк акумулює суспільний негатив з одного боку, з иншого – не здатний розгойдати човен сформованих корупційних «схем». Сам Прем’єр, усвідомивши критичність свого становища, не має наміру «йти паровозом» за провали в економічній політиці. 162 місце в Індексі економічних свобод, зубожіння громадян, падіння промислового виробництва говорять самі за себе. Саме очевидні розбіжності Прем’єра і Президента стали пускових гачком для тих членів Уряду, які бажають уникнути долі камікадзе під керівництвом Арсенія Петровича.

Велике таїнство української політики

Вадим Єремейчук

По-друге, Президент, обравши місце  «над сутичкою», робить ставку на стабілізацію політичної системи будь-якою ціною. У парламентсько-президентській республіці існує залежність Глави держави від позиції політичних партійних еліт (лояльність власної партії обходиться дорого в умовах колапсуючої економіки). В силу цього у Президента і його команди відсутня рішучість очолити реальні процеси перетворень, що здатні порушити хитку корупційну рівновагу в елітах. Завдання трансформаційного лідерства залишилися не зрозумілі для Петра Олексійовича. З иншого боку, тиск суспільства і прогресивної частини постмайданних політиків примушує Президента використовувати інструментарій симулякризації реформ за рахунок залучення особистостей з багатообіцяючим реформаторським бекграундом. Іноземні фахівці, які здатні виконувати функцію прохачів перед донорськими фінансовими інститутами, підходять якнайкраще. Таким чином, міністерські позиції стають своєрідним «прокрустовим ложем» для політиків, які пропалюють власний репутаційний капітал в марних спробах протидіяти системі. При цьому залишимо за дужками реальний професіоналізм цих реформаторів, важливо виглядати як реформатор, говорити правильні речі в пандан европейським цінностям і про щось рапортувати перед суспільством.

Примітна фраза про те, що корупційна система виявилася сильнішою за реформаторів (Абромавічюса, Шеремети, Павленко, Пивоварова). Справа в тому, що політичний режим формує запит не так на реформи, як на видимість реформ. Тому реформатори завжди були слабкішими за систему. Цим і пояснюється як рівень професіоналізму самих членів Кабінету Міністрів, так і відсутність у них символічного капіталу впливовості.

http://hvylya.net/analytics/politics/pochemu-poroshenko-proshel-kriticheskiy-rubezh.html