www.ji-magazine.lviv.ua

Виступ викладачки та письменниці Олени Стяжкіної
під час конференції TEDx Kyiv 2014

Про тих 20% жителів Донеччини, які проти чогось

Кілька базових позицій, які я хочу позначити, перш ніж поговорити сьогодні про голоси з території війни. Ось це - Донецьк (прим. - Показує на фото) і це - Україна. І Донбас - це теж Україна. І це не просто моє бажання. Це соціологія, яка і в березні, і в квітні, і в травні показувала завжди один і той же результат - 65-67% визнавали своє бажання жити в Україні. Третинм, трохи більше, хотіла в Радянський Союз, в Росію, в ДНР. Другий момент, на якому я хочу закцентувати увагу. Донецька, Луганська область - це українське село і так було завжди. Україномовне, українське село. І навіть Голодомор не знищив того села. Це європейські міста. Принаймні були. Зараз Донецьк схожий більше на згвалтовану жінку, ніж на європейське місто, де сором, сором, жертовність і небажання про це думати. Я ж хочу поговорити про голоси, які ми начебто не чули і які начебто зараз стали чутні так активно. Ми не можемо зрозуміти, що це за голос, що це за люди. Хто так сильно кричить? Хто ці 20% учасників збройних формувань Російської Федерації? Там немає громадянської війни, ми розуміємо це. Це війна Росії проти України. Але 20% учасників з місцевого населення, звичайно, є. Що це за люди? Франц Боас, американський соціолог, антрополог середини ХХ століття висунув дуже цікаву гіпотезу, яка загалом підтверджується: в один і той же час одне і те ж суспільство може жити в різних хронологічних порядках. Це означає, що одні люди, умовно, живуть в суспільстві пост-модерну, а інші - наприклад, у традиційній системі цінностей. Так от, той голос, який ми чуємо зараз і не можемо зрозуміти, що там за сенси, це голос господарства, яке присвоює. Це голос, в термінах Енгельса, господарства, яке нічого не виробляє, сприймає навколишній світ як ворожу природу, яка може давати, а може не давати. Тут каналізаційний люк - така ж їжа, як банан. Цвинтарна огорожа, металеві конструкції заводів - все це можна спиляти і продати. Тут немає і не може бути питання власності і розуміння власності. Природа дає, ми беремо, ми - не крадемо. Хто може обмежити, якщо немає права власності? Той, хто сильніший. Вождь. Він же - міліціонер. Якщо з вождем поділитися, принести йому жертву - полювання буде вдалим. Тут немає завтра, як такого, тут немає рефлексії майбутнього. День прожитий - і добре, проживемо ще. А може помремо - рефлексії смерті немає теж. Є ворожий світ - природа, є вороги якісь інші, але зовсім немає самобачення себе. Тут немає питання «хто я?» І відповіді на нього теж немає. Тут є боги, що вибилися з вождів, міліціонерів, - прокурори, судді, деякі боги досягають навіть рівня президента. Вони всі - система господарства, що тільки присвоює. До них не можна підходити з питанням совісті, моралі - це інший спосіб освоєння простору. Боги бувають різними, але точно не добрими. Точно так само, як в античній Греції. Зевса язик не повернеться назвати добрим богом. Так і тут: підлі, хитрі, питущі, огидні, але боги. І треба жертвувати, треба голосувати за них, і тоді вони посміхаються з плакатів, і тоді, напевно, буде умиротворення і завтра буде дуже успішне полювання. А може бути і не буде - ну, тоді вони розгнівалися і потрібно жертвувати ще і ще. У цього світу є власний «золотий вік». Як у кожного суспільства, що присвоює. В тому «золотому віці» були шахтарі і металурги. І верховний вождь, Кецалькоатль [бог-творець світу в індіанців] сидів у Кремлі, він був суворий, жахливо суворий. Але тоді було добре, і в'язниця - це теж хороше місце. Тому що там годують, там можна жити, там тепло в кінці кінців. Той «золотий вік» пам'ятають вже не всі, він вже в легендах. В ту «золоту добу» була Велика Перемога, сакральна, абсолютно вихолощена в смисловому плані. Це така собі Титаномахія [битва богів-олімпійців з титанами], де ніхто не переживає, була чи не була права Фетіда, ставши на сторону Зевса і як постраждали гекатонхейри [велетні, що принесли перемогу богам]. Шкода їх взагалі. Титаномахія - це коли «наші» перемогли «не наших", фашистів. Які ми тоді були молодці і як ми всім тоді врізали! Але ось цей «золотий вік» скінчився. Вигнання з раю. І діти працюють в копанках - це дірка в землі, з якої дістають вугілля. Без будь-якої техніки безпеки. Вугілля потім продають. Це та ж сама природа, освоєння якої сутнісно належить господарству, що привласнює. Індустріальне язичництво, копанки, діти в землі... Денис Казанський, один із чудових донецьких журналістів, сказав, що якщо дивитися на пейзаж Донеччини і Луганщини з літака, він схожий на місячні кратери - це копанки. Так не можна жити, здається. Але так живуть. І далі трапляється, що друге пришестя Кецалькоатля послало своїх богів з новими прекрасними засобами їжі. Війни теж, але в першу чергу, їжі. Тому що коли танк закінчить свою роботу, його здадуть на металобрухт. Ви скажете мені: ну що ви, танк не виготовляють з такого металу, який можна здати на металобрухт. Але це ви знаєте. А вони теж дізнаються про це, але шляхом досвіду, не відразу, не швидко. У танку виявляться і ті частини, які можна здати на металобрухт. Коли збивали літаки, то люди несли теж літаки на металобрухт. Це їжа. Це бог приніс їжі і це здорово. Можна їсти. Чи можна тут перемогти, чи можна чужому богу стати своїм? Милосердному -- ні. Бо добра тут ніхто не бачив. У добро тут ніхто не вірить (я все ще кажу про 20%). Його ніхто не знатиме в обличчя, це добро. Є історія, будемо вважати її легендою цієї війни. У червні одне з невеликих шахтних селищ, яка не захопила Російська Федерація, був захищений блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків цей блокпост обстрелювався: то з автоматів, то з мінометів. Один з українських вояків був місцевим і сказав: «Я вирішу цю проблему». Він зробив шибеницю, поставив її біля блокпосту на площі. Вранці місцеві жителі принесли блокпосту кашу, вареники, ковбасу і сказали: «Ну хлопці, шо ж ви не сказали, шо ви - влада?». Той, хто був з місцевих, запитав: «Хлопці, прибирати будемо?». Вони порадилися і сказали: «Ні, нехай постоїть, а то забалуємо». Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Ось так сюди може прийти чужий бог. Весь час є питання, є теза, що заморожені, голодні ці люди зрозуміють, що їм з Україною було добре, і вони повернуться. Ні. Їм не було добре. Вони жили дуже погано. І так, як вони живуть зараз, їм - добре. Так, як вони живуть зараз, вони можуть жити як завгодно довго. Танки - їжа, чому ні? І більш того, тоді виникає питання: чи потрібно допомагати тим, хто не хоче врятуватися, кому добре? Танки відрізняються трошки, і каналізаційні люки відрізняються від бананів - вони не самовідтворюються. Тому буде експансія - зброя є... досвід є, щоб відібрати десь у сусідній області і точно так само використовувати, привласнити і продати. Але цей світ вб'є українське село. Цей світ вже вбиває патріотів. І цей світ вбиває і буде вбивати своїх власних дітей, які будуть виростати, як Мауглі. Що з цим робити і чи можна з цим щось робити? Думаю, що так. Є дві важливі речі: слова і люди. Перше - слова. Давайте подумаємо, що з нашого активного словника повинні піти слова, які нічого не визначають. Слово «Донбас» не визначає нічого. Коли ми вимовляємо «Донбас», вважайте, що ми читаємо вірш Юза Олешківського: «Живіть тисячу років, товариш Сталін, хай в тайзі доведеться здохнути мені, але буде більше чавуну і сталі на душу населення в країні». Якщо ми досі міряємо те, що ми робимо, чавуном і сталлю, то тоді Донбас - так, тоді вугілля і все інше. Але ні, ми ж не цим міряємо наш сьогоднішнє рух і наше сьогоднішнє життя. І друге, що потрібно вилучити з мови - це «діди воювали», це «Велика Перемога». Ось цього бути не має ніколи знову. Війна - це смерть, смерть, смерть і ще раз смерть. Це не футбольний матч. Це не "наші" проти "них". Це завжди спочатку, потім і в кінці смерть. Хоча б ці два прибрати з мови, перестати ними користуватися. Друге, теж дуже важливе, на мій погляд. Я ніколи не думала, що вимовлю ці слова, але таки вимовлю: цій землі потрібна позитивна колонізація, мирна колонізація. Ці землі саме так і освоювалися. Спочатку, в кінці ХVIII століття тут був Чарлз Гасконі, потім Джон Юз, Лепле, Лаче. Це були люди, які приїхали освоювати вугілля, метал і привезли сюди квадратно-гніздовий метод будівництва міст. Дегтярьов, один із секретарів обкому партії в Донецькій області у 60-х роках зрозумів, що так не вийде, і потрібна інтелігенція, і тоді заманювали професорів, акторів, вчених, і зробили той світ, який робив Донецьк плюс-мінус європейським містом. Закінчуючи, хочу сказати ось про що. В єврейських молитвах є таке закінчення «До зустрічі в Єрусалимі». І багато тисяч років євреї так закінчували свою молитву. Я хочу сказати присутнім тут донеччанам і луганчанам, і тим українцям, які хочуть не тільки любити Україну, а й робити для неї щось. До зустрічі в Донецьку. Донбас не повернеться в Україну, бо Донбасу не існує. Тут буде або Україна, або нічого. До зустрічі в Донецьку.

Довідка Олена Стяжкіна – українська російськомовна письменниця, професорка Донецького національного університету. Досліджувала культурні процеси на Донбасі. У виступі під час вручення їй літературної «Російської премії» наголосила, що російська мова в Україні не потребує воєнного захисту.