www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Ситін

З урахуванням неухильного погіршення економічного становища РФ, наростаючих кризових явищ у внутрішньополітичній, економічній і почасти пропагандистсько-ідеологічній сфері ймовірність масштабного вторгнення регулярних військ РФ в Україну слід визнати вкрай низькою.

Тут, однак, варто зробити два застереження:

По-перше, будь-які аналітичні побудови, тим більше прогнози, базуються на тому, що кремлівське керівництво буде хоча б теоретично залишатися в рамках раціональної політичної системи координат.

По-друге, в нашому випадку під масштабним вторгненням мається на увазі велика військова операція за участю регулярних військових підрозділів РФ, яка при цьому офіційно визнає себе стороною, що воює з Україною і здійснює агресію проти неї. Повторюся – таке масштабне вторгнення, розгорнуте в традиціях бойових операцій Другої світової війни, наприклад, кидок танкових клинів на Київ або ядерний удар по ньому здається вкрай малоймовірним.

В останні місяці відбулися деякі зміни в планах російського політичного і військового керівництва. Вектор, спрямований на пряме відновлення супрематії РФ над територіями, які раніше входили до складу СССР, відійшов на другий план. Його аж ніяк не скасували, але Москві, очевидно, стало зрозуміло, що потенціал опору, перш за все політичного, а також почасти і військового, тієї ж України, Казахстану, навіть Білорусі такий, що відкрита агресія проти них пов’язана з невиправданими ризиками і витратами. До того ж, це не той шлях, який може привести В. Путіна до його головної мети – отримати становище політика, що визначає правила гри і розстановку сил в світовій спільноті, потіснити США і стати, як мінімум, на один рівень з ними в функції, як заявили у Кремлі, світового гегемона.

Москва не хоче обмежуватися тим, щоб загрузнути в нескінченних конфліктах «на ближніх підступах». Роль же регіональної держави і навіть регіонального жандарма її не влаштовує. Їй потрібне переформатування всієї системи сучасних міжнародних відносин в світовому масштабі.

Найбільш яскравим проявом такої «зміни зовнішньополітичних віх» стало вторгнення в Сирію у поєднанні з широкою пропагандистською кампанією, спрямованою на визнання провідної ролі Росії в боротьбі зі світовим тероризмом, військові, політичні, а також, можливо, і фінансові корені якого сягають в глиб діяльності ще совєтських спецслужб. Звичайно, передбачалося, що борцю зі світовою терористичною загрозою будуть надавати певні бонуси: від зняття санкцій і змін в торгово-енергетичній політиці Европи до визнання анексії Криму, а головне – визнання Росії світовою державою, не регіональною, а глобальним полюсом сили всієї Північної частини Східної півкулі.

Відповідно до цих цілей будується і нинішня військово-політична концепція адміністрації В. Путіна, в якій Україні відводять важливу, але все-таки не головну роль. У тактичному сенсі Росія відмовляється від концентрації сил на «напрямку головного удару» і від самого визначення цього напрямку. Вона прагнутиме нагнітати напруженість і кількісно множити її, нарощувати конфліктну динаміку в різних точках світу. Загострення ситуації і початок бойових дій в Нагірному Карабасі 2 квітня – яскраве тому підтвердження. Крім постсовєтського простору, мова йде перш за все про Близький Схід – Туреччина, Сирія, загострення курдського питання, і Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Головна мета такої дестабілізації – добитися підвищення цін на енергоносії на світових ринках. Без фінансового підживлення від їх продажу і за відсутності доступу до світових фінансових ринків агресивні дії Росії неминуче видихаються.

Окремим напрямком кремлівської геостратегії, слід назвати дезінтеграцію ЕС і НАТО, зрив або утруднення евроатлантичної економічної і політичної інтеграції, в якій Кремль бачить засіб посилення впливу і розширення військової присутності США, в тому числі в Східній Европі, яка безпосередньо входить в сферу російських геополітичних інтересів. Нарешті, ще один напрямок – провокування напруженості як у відносинах світових держав з регіональними (США – Китай, США – Іран), так і між великими регіональними гравцями: Японія – Китай, Туреччина та її сусіди, Іран – Саудівська Аравія...

Засоби проведення такої політичної лінії також істотно відрізняються від традиційних військових в рамках «стратегій прямих бойових дій». Перш за все, слід вказати на тісно пов’язану з зовнішньополітичними проектами Кремля пропаганду. Вона спрямована на більшість російської діаспори, яка живе в російському інформаційному просторі і зберігає російськомовну національно-культурну ідентичність і автономію в країнах постійного проживання. Москва бачить в цих мешканцях постсовєтських і европейських країн важливий важіль здійснення своїх геополітичних домагань.

Другим адресатом цієї пропаганди є ті корінні жителі европейських країн, які з тих чи инших причин не задоволені процесами глобалізації, що нібито тягнуть за собою кризу і знищення традиційних базових, перш за все національних цінностей. Найближчим часом слід очікувати поширення російської пропаганди на так званих «біженців», насамперед з арабського Сходу. Кремль без сумніву не упустить можливості зсередини дестабілізувати населення европейських країн і Евросоюз загалом через розпалювання міжетнічних, міжрелігійних, міжкультурних конфліктів, підтримку радикальних екстремістських угруповань обох сторін. Він сприятиме поширенню радикальних соціально-політичних і релігійних ідей серед «біженців», тим самим зумовлюючи їх залучення в терористичну діяльність.

Однак засоби веденої Росією гібридної війни не вичерпуються інформаційно-ідеологічною агресією. Необхідність відмови від «стратегії прямих дій» змушує її сьогоднішнє керівництво, яке складається зі «спадкоємців КДБ», що згадують і модернізовують досвід участі совєтських збройних сил в зарубіжних військових конфліктах – В’єтнам, Ангола, Арабський Схід і т. п. Тут традиційні форми військової присутності: поставки зброї, в тому числі нелегальні, направлення військових фахівців і консультантів, розвідувальна і диверсійна діяльність поєднуються з появою нових рис. Одна з них знайшла застосування в конфлікті на Донбасі – це загони т. зв. «добровольців» для участі у відкритих бойових діях. Поряд з ними з’явився такий різновид бойових формувань як ПВК – приватна військова компанія. Створену в 2013 р. ПВК «Вагнер» випробували в Криму, Сирії, на Донбасі. Саме завдяки цьому повстанці зуміли стрімко дестабілізувати українські силові структури, паралізувати роботу місцевих органів влади, захопити арсенали і отримати повний контроль над вулицею.

З погляду Росії, такий інструмент гібридної війни здається практично ідеальним, тим більше, що зараз результат бойових дій визначають не «великі батальйони», а порівняно незначні по кількості мобільні, добре навчені і озброєні загони. Компанія реєструється за кордоном в одній з країн Третього світу, ніякого формального стосунку до ВС РФ не має, повністю підпорядкована своєму польовому командирові, що є відставним співробітником спецслужб або «підкришником». Їй легко постачати будь-яке необхідне озброєння: таке постачання набуває форми контрактної поставки іноземній юридичній особі-нерезиденту. Проведена через низку посередників, фінансова транзакція або поставка озброєння і бойового спорядження взагалі не відстежується. Довести, що те чи инше бойове формування діє в інтересах і особливо від імені російської держави практично не можливо. Військовослужбовці РФ, контрактники, тим більше призовники, яких не залучають до бойових операцій – в їх середовищі відсутні втрати, відповідно, немає протестів міжнародної громадськості, антивоєнних і правозахисних організацій – комітетів солдатських матерів та ин. Не виникає ніяких труднощів з формуванням. У стрімко бідніючій країні, де зростає безробіття знайдеться величезна кількість підготовлених молодих чоловіків, готових за 5 тисяч доларів на місяць ризикувати здоров’ям і життям. У міру прийдешніх, неминучих на тлі бюджетного дефіциту, скорочень штатів силових структур, в тому числі і елітних військових підрозділів, кількість потенційних добровольців буде тільки рости. Ці люди знають, на що йдуть і легко відмовляються заради грошей навіть від мінімальних гарантій прав і пільг військовослужбовців. Немає ніякого сумніву, що в найближчому майбутньому практика ПВК буде розвиватися і набирати обертів.

Всі зазначені засоби можуть і безумовно будуть застосовані проти України. Країні необхідно готуватися до відбиття саме таких гібридних військово-терористичних атак.

http://hvylya.net/analytics/politics/eskalatsiya-konflikta-v-nagornom-karabahe-i-perspektivyi-shirokomasshtabnogo-nastupleniya-rossii-na-ukrainu.html