www.ji-magazine.lviv.ua

Віктор Трегубов

Ми довго робили вигляд, що дружимо з країною, яка, по суті, мріяла знищити нашу. І яка відібрала частину наших територій.

Звичайно, тепер ми з нею не дружимо. На рівні країн. А от коли постає питання «а як нам бути на рівні народів?» – це вже складніше.

У багатьох там були сімейні зв’язки. У багатьох вони тепер розірвані – навіть не війною, а супутньою інформаційною кампанією, сплеском національної самосвідомості з одного боку і духовних скрєп совєтського розливу з иншого. Ми не будемо говорити про те, що робити з родичами: кожна сім’я тут нещасна по-своєму.

Але є ж друзі, знайомі, та й просто росіяни, з якими час від часу доводиться спілкуватися. Як це робити? З яких позицій?

Для вирішення цього питання ті, хто не розірвав повністю всі контакти, придумали собі трохи спрощену, але робочу схему. Мовляв, є росіяни, а є москалі і кацапи, вони ж ватники. Перші – це «нормальні росіяни», а другі – злісні імперіалісти. Відповідно, з першими спілкуватися можна, а з другими – безглуздо. І треба заздалегідь визначити, хто перед тобою (наприклад, питанням «хто Путін?» або «чий Крим?»), і вже залежно від відповіді обирати модель поведінки.

Згоден. Тільки ще от зрозумій, з ким простіше, коли мова заходить про політику. А вона про неї, зараза така, майже завжди заходить.

Ось з ватниками хоч і важко, але просто. Вони лізуть в хату через поріг – а ти їх по бубну. Вони знову – а ти їм ще раз. Не потрібно рефлексій, бери сковорідку або гранатомет і тарань до повного вивітрення імперської ідеї з організму. Правда, можуть і вони тебе. Але тут просте рішення – у кого сковорідка тяжча і дурі більше, той у дамках.

З нормальними росіянами складніше. До них ставлення потрібне.

Питання в тому, яке? Як казав Хармс, дітей, звичайно, вбивати не можна, але треба ж з ними щось робити!

Проти Путіна – але чи друг нам?

Ні, звичайно, кожен вирішує для себе. Найлегше бути прихильником крайнощів. Просто жити тому, для кого, як в анекдоті, головною якістю сусіда є лише якість труни, в якій він його бачив. Але це не наш метод, бо хоч і просто, але якось нелюдяно. Та й нераціонально: Росія з наших кордонів найближчим часом нікуди не дінеться. Тому краще, щоб в ній жили і приймали рішення люди, з якими можна було б розмовляти без бажання пробити їм лоб виделкою або собі фейспалмом.

І тут постає питання: як відокремити зерно від полови? Ні, воно зрозуміло, що «никогда мы не будем братьями», але треба якось визначитись, з якого моменту – і з якої позиції опонента – можна починати розмову. А відколи – розмовляти дружелюбно.

І ось тут починаються великі нестиковки.

Є в РФ когорти, які ніби проти Путіна і навіть Крим «готові обговорити». Деякі з цих людей кажуть, що вони ще й за Україну. Отже, давайте дружити, координуватися, радитися. Звучить логічно.

Але виглядає, инколи, гидотно.

Ось, наприклад, Навальний з товаришами. Наче надія і опора російського антипутінського руху. Напевно, з ним можна говорити? А як послухаєш, що у нього «гризуни (це він про грузинів так) агресори», а «Крим – не бутерброд», якщо стибрили, то фіг віддамо...

Взагалі, Путін у допрезидентські роки виглядав симпатичніше. Він вже потім охренів. Цей же охренів наперед.

Поділюся веселим: коли я у себе в фейсбуці заявив, що в труні я його бачив, до мене приходили його прихильники, фізичною розправою погрожували.

Ой, хлопці, щось не страшно. Ви спочатку свого кумира, фахівця з вуличної їжі, з автозаку витягніть.

Місія – лягти кістьми. Убогість і зневага до себе як частина культурного коду

Людмила Петрановська

Або, наприклад, безліч російських екс-чиновників, перекваліфікувалися на експертів-совєтологів і зі сторінок численних блогів розповідають українцям, як себе ото зараз буде вести Путін. Причому за принципом Ванги – з очевидним розрахунком на те, що через деякий час нездійснені прогнози всі забудуть, а ті, що збулися можна буде нагадати. Хто пам’ятає, скільки разів Ілларіонов прогнозував негайне вторгнення російських військ? Я збився десь на п’ятому.

Як до цього ставитися? Ніби і посилати неввічливо, і слухати нерозумно. Деякі видання, думаю, вже разів десять пошкодували, що майданчик виділили.

Ще є російські нацики. Вони смішніші за наших. Нещодавно запостив в блог картинку від Бондаря нашого Андрія – «Духовність придумали росіяни, щоб не платити за культуру». В коментах починаються образи – мовляв, росіян ображають, українці, як же так, ми ж на вас розраховували, у вас же велика російська меншина, а ви її / нас так не поважаєте. Щось, думаю, прізвище у скривдженого нацмена знайоме. Так, точно, Барановський, колишній російський правозахисник з ультраправим нахилом, соратник «Російського вердикту» (тусовки правозахисників, відмазує російських неонацистів від наслідків кримінальних забав), екс-помічник Рогозіна, захисник осетин від грузинської вояччини і, на додачу, людина, яку спіймали на лжесвідченнях про алібі Хасіс (хто не пам’ятає – погугліть «вбивство Маркелова та Бабурової»). У ролі захисника прав російської меншини. В Україні, де мешкає останні кілька років. Фіг з ним, з неуважним СБУ, ви красу ситуації оцініть!

Або ось велика група – російські ліберали. Ну там начебто всі пристойні люди. Може, хоч з ними можна поговорити? Подарую їм окремий підрозділ, вони заслужили.

Загін для лібералів

Поговорити з цими чудовими людьми можна. Але це спілкування унікальне тим, що в результаті найчастіше зростає не розуміння, а непорозуміння. Не хочу стригти всіх під одну гребінку, але...

Надто вже часто в якийсь момент починає здаватися, що спілкуєшся з людьми, для яких важливо не так змінити щось у своїй країні, як задекларувати своє неприйняття того, що в ній відбувається. Віктимна позиція замість агресивної. Не «вийти на площу і навішати копняків поганим людям», а «вийти на площу, отримати копняків від поганих людей і піти з гордо піднятою головою мученика за ідею». Така собі відрижка совєтського дисидентського руху. Гандисти проти гандонів. Збирачі надважкої моральної вищості.

Складно з такими людьми. По-перше, тому, що деякі з них віктимні настільки, що не те, що у Путіна – вже у тебе руки сверблять. А по-друге, тому, що вони крихкі, уразливі, трішечки зациклені і радісно наваляться з безкомпромісною критикою вже на тебе з твоєю нещасною країною, якщо ви не впишетеся в їхнє розуміння світлого ліберального раю. Списати на війну і необхідність чинити опір іноземній агресії не вийде.

Окрема тема – російська ліберальна журналістика. Від дресированого пуделя, що з милості пана критикує систему за її ж гроші, до инших маститих метрів, які півстоліття воюють з режимом без шкоди для себе. І все ж раді дати пораду. Повчити. Вказати.

І спробуй тільки не погодься! Спробуй тільки не прислухайся. Ось, наприклад, посміли укропи проявити недостатньо поваги до Познера – і як це зачепило товариша Красовського. Не цінуємо ми Познера, бо немає у нас політичного дискурсу і не потребуємо професіоналів. Провінціали ми. І перемогли ми не тирана, а так, сільського мільйонера. А великого Путіна самі не здолаємо, на це Познер потрібен. У нього досвід і вислуга років. І взагалі, тільки завдяки йому в Росії ще залишилися 16% тих, хто не вважає, що на Львів треба скинути ядерну бомбу.

Тут варто по пунктах, згодні? Вже дуже типовий випадок, аж в енциклопедію проситься.

Почнемо з передостаннього пункту. Останній пропустимо, в ньому інвективна лексика, а почнемо з передостаннього.

Нам по... ай, блін, знову інвективна. Нас абсолютно не хвилює, скільки в РФ людей вважає, що на Львів пора скидати ядерну бомбу. Оскільки коло людей, що приймають в РФ рішення про застосування ядерної зброї, з цими 16% не перетинаються. І вони не мають навіть натяку на вплив на це коло людей. Якби мали – це було б цікаво. А так – ні. На нашу думку Познер (якщо погодитися з тим, що це його робота) старався даремно, оскільки думка цих людей, в результаті, важлива лише для них самих та їхньої совісті. Їх може бути 16%, їх може бути 3%, їх може бути 90%, але поки у них в руках немає ні ядерної валізки, ні каменюки, ні яєць членів тамтешнього Центрвиборчкому – на нас це ніяк не вплине. Танки, як і раніше пруть через наш кордон, російські військові, як і раніше, вбивають наших хлопців, частина нашої території досі віджата. Спасибі за співчуття, але воно вам насправді потрібніше, ніж нам.

Далі – стосовно політичного дискурсу, якого у нас немає, а там, під світлом рубінових зірок, є. Можливо. Ось тільки у нас є політика. Циркова, не дуже пафосна, без присмаку сталінського ампіру – але вона є, вона жива і активна, як нескінченне котяче весілля. Навколо неї навіть є дискурс – такий же цирковий, непафосний, метушливий, подекуди дурнуватий, часто дилетантський. Почасти це пов’язано з тим, що у нас немає кастовості і пропускної системи. У політичному дискурсі повно людей з вулиці – у нас це не доля субкультури племінного небидла, а щось на зразок футболу, де є місце всім.

У Росії політики немає – без образ, хлопці, це медичний факт. У ній є процес державного управління. Навколо нього є дискурс – пафосний, трагічний, глибокий. Інтелігентні люди ріжуть в колонки, статті та бложки тонкі рядки про вічне – про права людини та те, як їх ще можуть потоптати, про філософію, про динаміку історичного процесу. Про геополітику: особливо про геополітику. Часто це роблять дуже високохудожньо: українці реально відстають.

І це природно. Український політичний дискурс відрізняється від російського, як кухонні посиденьки від урочистого читання некролога. Дуже легко говорити про цінності, коли більше нема про що говорити; ще легше, коли від тебе нічого не залежить. Як багато уваги можна приділити формі, коли не треба паритися вмістом, легко писати про політику, коли ти її об’єкт, а не суб’єкт. Це ж великий секрет російської літературної традиції: коли навколо бруд і безправ’я, чудово мислиться високе і пишеться глибоке.

Куди вже нам, провінції. У нас город і скоро місцеві вибори. Куди нам до геополітики, нам би паркан побілити. До речі, вам би теж.

Ой, справді, вам не до цього.

І ще, найголовніше. Про те, що ми прогнали сільського мільйонера, а хлопці там воюють як мінімум з Сауроном, а то і з повним Морготом. Чиста правда, хлопці. Чиста правда. Все так.

Ось тільки ми воювали – і перемогли, а хлопці навіть мечів не витягали – і... Та що ж таке, знову інвективна лексика!

Ні, все розуміємо. Страшно, набагато страшніше, ніж нам. Не хочеться даремно помирати. Але ми живемо на планеті, де цінують результат, а не зусилля. Якщо Ікс прогнав сільського мільйонера, а Ігрек лежить під чоботом Моргота і страшно пишається тим, що наважився кліпати і супити брови – то давайте Ігрек Іксу хоча б лекції читати не буде? Добре? Давайте перед тим, як говорити, що Іксу треба робити і кого слухати, Ігрек хоча б виповзе з-під чобота?

Тому, хлопці, без образ, якщо хтось у вас в Москві великий пурец, а у нас в Одесі ледве-ледве поц. Ось такі ми провінціали. І нам реально не потрібні професіонали, які півстоліття б’ються з драконами. Нам би тих, хто хоча б крокодилів, але перемагав. За що грузинів і любимо.

А, може, ну їх?

Приблизно рік тому я був прихильником діалогу з притомною частиною росіян, навіть якщо доведеться для цього подекуди їм поступатися. Дивився на професора Зубова і думав: блін, а це ж, принаймні, варіант – перетягнути до нас ту частину російської ліберальної і не дуже інтелігенції, яку цікаво і корисно послухати. Розумні люди – це теж ресурс, і якщо супротивник сам його до нас вичавлює – просто гріх цим не скористатися.

Частково я і зараз так думаю. Але вже є застереження. Дивлюся, наприклад, на Павла Шехтмана і на його чудовий фейсбучок. Ось, приїхав до нас з Росії цікавий чувак. І пише, найчастіше, недурні речі... але перебуває в стані постійного срачу з українською патріотичною громадськістю. Я не виню його: він подекуди намагається звести питання історії або там мовознавства до загального наукового знаменника, борючись з міфологією, якою голови наших патріотів забиті не менше, ніж голови иншої вати.

Але добра ложка до обіду. Років через десять це було б актуально. Зараз він тільки викликає агресію на себе.

У якийсь момент я зрозумів: так, він саме це і робить. Він звик до цієї рольової моделі у себе, йому в ній комфортно. Він відтворює дискурс.

А вищезгаданий нацик відтворює свій дискурс. Він хреново вкладається в наші умови, але людина старається.

А втікача-екс-ФСБшника, якому президент особисто дав громадянство, на мою скромну думку, час від часу тягне відтворити в Україні свої звичні взаємини з державою.

А приїде ліберальна інтелігенція – буде відтворювати свої схеми. Навіть у тих випадках, коли немає практичної потреби. Звичка. Натура.

Не те, щоб це смертельно – але, хлопці, це зайвий головний біль. І не факт, що він не знецінить всю затію.

Це щодо тих, хто до нас таки їде. А щодо тих, з ким можна говорити через кордон... Тут кожен вирішує за себе. З одного боку – шукати точки дотику з нормальними людьми можна і потрібно. Навіть якщо це непросто, боляче і іноді смішно. З иншого – не можна обманювати себе, не можна забувати, що ми живемо в різних парадигмах не тільки з ватою, але і з антиватой, і цей розрив зростає.

Втім, і ми, і вони ще можемо не раз переродитися.

https://site.ua/victor.tregubov/194-o-normalnyh-russkih/