www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Тульський - політолог, президент російського
дослідницького центру "Політична аналітика"

— Чому мінський процес зайшов у глухий кут, а на Донбасі тривають бойові дії?

— Якщо відповідати коротко, то Путіну не потрібен мир, йому потрібен постійний конфлікт з Україною, постійно тероризувати, мучити її, не давати їй нормально розвиватися.

— Чому?

— У царській Росії і особливо в СРСР ще в школах виховували людей, особливо чиновників, сприймати Росію як "велику державу". Мовляв, це країна, яка повинна тримати навколишні країни на словах "під своїм впливом", а на ділі — під колоніальним гнітом. Ми такі великі, непереможні, у нас інтереси в усьому світі, у нас всюди повинні бути "союзники". Хоча, звичайно, ніяких добровільних союзників у Росії немає, а є тільки нещасні окуповані російськими військами колонії — як були, так і залишаються. Ніякий СРСР нікуди не зникав, він всього лише перейменований в СНД — ось і вся "найбільша геополітична катастрофа століття" (як казав Путін). І навіть тоді, починаючи з першого місяця утворення СНД — з грудня 1991 року — в цю колоніальну імперію "СНД" цілі країни точно так же заганяли російськими танками і гарматами, як і в колоніальну імперію "СРСР" в 1917-22 роках, як і до цього в Російську імперію.

Країни Балтії завжди вимагали незалежності, навіть в 1960-і і 1970-і там російські туристи відчували, що місцеві жителі незадоволені російською окупацією, і загалом для всіх було очевидно, що вони набагато ближче до Фінляндії (Естонія), скандинавських країн, Німеччини і Польщі (Латвія і Литва) — і по історії, і по культурі, і по мові, і по релігії, і навіть по латинській писемності. І на Заході вони сприймалися не просто як частина Європи, а, по суті, як частина Західної Європи, абсолютно НЕросійської Європи, і в Москві їх сприймали так само, як більш розвинені, ніж Росія, країни, яким Росія явно ніякого прогресу не принесла — навіть для російських імперіалістів це було очевидно. Плюс Кремль — як і всі диктатури — завжди був дуже чутливий до виходу людей на вулиці: в Москві не було великих масових протестів проти введення російських військових в Тбілісі, Баку, Алмати або Ош, але введення російських танків до Вільнюса, Риги і Таллінна викликало масові мітинги протесту на початку 1991 року.

Європа і Америка також взяли Балтію під захист: мені розповідав помічник найжорсткішого антиєльцинського опозиціонера Михайла Астаф’єва, як йому західні журналісти і політики говорили: "Ми згодні з вами, що Єльцин має диктаторські нахили, і ми готові підтримати Верховну Раду, якщо ви не будете чіпати Прибалтику". Я думаю, такі ж слова багато західних політиків, політологів і журналістів говорили тоді буквально всім російським політикам. І це вплинуло на те, що Кремль тоді не зачепив країни Балтії. А всі решта 12 країн колишнього СРСР були загнані в російський колоніальний СНД (по суті СРСР-2) силою російських танків і гармат.

— Як саме?

— Першою країною з цих 12, яка явно і публічно відмовилася вступати в СНД, і глава якої не приїхав навіть на підписання "Алма-Атинській декларації" 21 грудня 1991 року, стала Грузія Звіада Гамсахурдії. Тому вже в грудні 1991 російські танки і гармати і російські військові були кинуті на те, щоб роздовбати, розбомбити центр Тбілісі і поставити на чолі Грузії російську маріонетку. Гамсахурдія тоді на весь світ говорив, що стріляє по центру Тбілісі ніяка не грузинська опозиція, а переодягнені російські військові, і "їх мета — привезти з Москви і поставити на чолі Грузії Шеварднадзе". Всі кремлівські маріонетки з "грузинської опозиції" всі звинувачення Гамсахурдії спростовували, заявляючи: "Ми не маємо ні до Росії, ні до Шеварднадзе ніякого відношення, і ніякого Шеварднадзе з Москви привозити не збираємося". Війна в Грузії

Однак минуло буквально 2 місяці і саме життя підтвердило слова Гамсахурдії: з Москви приїхав член Політбюро ЦК КПРС Шеварднадзе, і вся "грузинська опозиція" одноголосно передала йому владу. Коли читаєш опис тодішніх російсько-шеварднадзевських загарбників, дивуєшся, наскільки це один в один нагадує нинішні ДНР-ЛНР, аж до того, що вони також випускали вбивць з в’язниць в обмін на їх вступ в свої збройні формування. Приїхавши, Шеварднадзе тут же попросив у Москви допомоги у відновленні зруйнованого російськими танками і гарматами Тбілісі, а також попросив кредитів на розвиток економіки Грузії (кредити МВФ і будь-якої іншої міжнародної організації для незаконної, бандитської влади були абсолютно недоступні до проведення нею легітимних виборів, перші "вибори" Шеварднадзе провів лише в жовтні 1992, де тут же по-комуністичному намалював собі 98% "за", при цьому настільки ж по-комуністичному на цих "виборах" не було жодного альтернативного кандидата).

Кремль же на прохання своєї маріонетки дати грошей на відновлення зруйнованої російськими ж військовими Грузії відповів дуже специфічно — грошей не дав ні копійки, зате підніс нові війни в Південній Осетії, а потім в Абхазії (причому "народне ополчення Абхазії" очолили два громадянина РФ Султан Сосналієв і Юрій Шанібов — тодішні "Гіркін і Бородай"; воювали проти Грузії там і нинішній творець ЛНР російський "отаман" Микола Козіцин, і тоді ще маловідомий КГБшно-грушний терорист Шаміль Басаєв — теж, до речі, громадянин РФ). В результаті Шеварднадзе "все зрозумів", вступив до СНД в грудні 1993 року забезкоштовно, а Кремль в обмін на це припинив обидві війни. Потім, коли вже Саакашвілі навіть ще не вийшов з СНД, а просто спробував вести самостійну зовнішню політику, Кремль знову влаштував війну в Південній Осетії (2008 рік), план якої — як визнав сам Путін — Кремль готував ще з 2006 року.

Крім Грузії, яка категорично відмовилася вступати в СНД в грудні 1991 року, вже в січні 1992 року з’ясувалося, що цілих три країни (Азербайджан, Молдова і Киргизстан) відмовилися ратифікувати свій вступ в СНД, а в ще одній країні — Таджикистані — за участь в СНД виступає тільки правляча комуністична верхівка, а весь народ — за об’єднання з таджиками та іншими іраномовними етносами Афганістану.

 В Азербайджані весь народ, який є азербайджанськими турками (і іменує себе "тюрками" — точно так само, як і турки називають себе "тюрками") і говорить з турками абсолютно однаковою мовою, природно хотів об’єднання з Туреччиною (а також і іранськими азербайджанцями) і не розумів, чому він повинен залишатися в колоніальній імперії Кремля тільки на тій підставі, що Росія в XIX столітті захопила цей шматочок турецької землі. Та ж ситуація була і в Молдові, де "молдавани" — це ті ж румуни, що говорять з румунами на одній мові і навіть одному діалекті (і належать до них до однієї релігії і Церкви, мають повністю спільну історію), і столицею князівства Молдова були Ясси, які завжди входили до складу Румунії, просто східну околицю румунської землі в XIX столітті захопила Росія і назвала її "Бессарабією".

І ось уже в січні 1992 року російські війська почали війну проти Азербайджану в Карабасі нібито від імені Вірменії, яка ратифікувала вступ в СНД тут же, в грудні 1991 року (а Азербайджан і в 1992 році НЕ ратифікував).

Між вірменами і азербайджанцями з 1988 року було міжетнічне протистояння. Історично вірмени з азербайджанцями-турками аж до кінця XIX століття жили дуже дружно і черезполосно — подивіться, скільки вірменських прізвищ з турецьким корінням: Мурадян, Мусатян, Джанибекян, Караханян, Аллахвердян тощо. Практично у всіх містах нинішнього Азербайджану — навіть в Баку — вірмен і азербайджанців було майже порівну, а 40% селян Єреванської губернії становили турки-азербайджанці, була навіть така етнічна група — хемшилів — це вірмени-мусульмани, а на півночі Азербайджану жила група Удін з вірменською релігією; посварили вірмен з турками саме російські колонізатори, які створювали групи вірменських терористів, які використовуються проти Османської імперії — як і радянські колонізатори потім створювали курдських терористів; причому, стравивши вірмен з турками-азербайджанцями, російська влада не посоромилася після цього в 1920-21 роках завойовувати і ділити Вірменію вже в союзі з Туреччиною!

Протистояння в 1988-91 роках було в основному словесне, лише зрідка доходило до ножів і пістолетів, а ось з січня 1992 року це протистояння перетворюється на справжню війну, що почалася з застосування з російської ("вірменської") сторони найважчої ствольної артилерії і танків, в результаті чого буквально за якийсь місяць-два під контроль "НКР" (Нагірно-Карабахська республіка — ред.) потрапила територія, що в 2-2,5 рази перевищує територію НКАО (Нагірно-Карабахська автономна область) — може бути, з точки зору історичної це і справедливо, але чи можливо було б таке "торжество справедливості", якби маленька Вірменія поодинці боролася з Азербайджаном і Туреччиною? Ні звичайно.

Азербайджанців це "перше російське попередження" не "напоумило" і вони навпаки, на єдиних за всю історію країни конкурентних демократичних виборах червня 1992 року проголосували за першого справжнього тюрка на чолі Азербайджану (радянського главу Муталібова всі вважали представником іранського етносу татів) Абульфаза Ельчібея — він відкрито виступав проти входження в СНД і за об’єднання азербайджанських турків з турецькими турками в одну державу. Але позаяк це суперечило колоніальним планам Єльцина, який тільки на словах був демократом, а в реальності був таким же вихованцем КПРС і КДБ (найближчими соратниками Єльцина в 1985-96 роках були КГБшники Коржаков і Барсуков і Грушники-десантник Грачов, і навіть коли він перед виборами-1996 від них позбувся — на зміну їм тут же прийшли ФСБшники Бордюжа, Путін, Степашин і Примаков), імперцем і колонізатором, як і всі інші російські керівники — навіть у своїй інавгурації-1991 Єльцин вимовив "Велика Росія піднімається з колін", хоча народ тоді явно хотів би почути "ми забезпечимо всім зростання доходів, яке випереджатиме зростання цін, приплив іноземних інвестицій і будівництво сучасних мирних виробництв, які наповнять ринок товарами і ліквідують дефіцит" (ось, наприклад, результати опитування ВЦВГД 1991 року: зростання цін хвилює 69% росіян, дефіцит — 56%, а ось розпад СРСР — лише 8%), то конфлікт посилювався.

Спочатку Ельчібея намагалися вмовити, але потім Кремль вирішив повторити в Азербайджані те ж саме, що і в Грузії з Гамсахурдіа: російські війська переодяглися в "азербайджанських опозиціонерів Сурета Гусейнова" і пішли в травні 1993 року захоплювати Баку (серед цих переодягнених російських військових був — як і в Грузії — все той же Шаміль Басаєв — той самий, який в 1995-му разом з Кадировим прославився тим, що на замовлення Коржакова-Грачова зробив все, щоб не допустити миру в Чечні). Ельчибей, маючи перед очима руїни центру Тбілісі, і не маючи сил протистояти російським танкам, гарматам і "Градам", вважав за краще здатися і тут же був замінений — як і в Грузії — на члена Політбюро ЦК КПРС Гейдара Алієва, який був ще й генералом КДБ (за походженням Алієв був курдом, і призначили його головою азербайджанського КДБ в 1967-му саме для того, щоб тренувати і засилати до Туреччини курдських терористів). Алієв тут же ратифікував вступ Азербайджану в СНД і провів "вибори", намалювавши за себе-коханого 99% за 98% явки (як власне, і член Політбюро ЦК КПРС Шеварднадзе, який за себе намалював 98%).

Така ж історія була і з Молдовою, де теж молдавани та румуни — один народ, як і азербайджанці з турками, як і таджики Таджикистану з таджиками та іншими іранськими народами Афганістану. Природно Молдова хотіла об’єднатися з Румунією, і природно вона теж не ратифікувала створення СНД, не вступила в СНД. І в березні і в червні 1992 року Молдова піддалася двом атакам вже офіційного російського військового угруповання з Придністров’я. І якщо ви подивитеся тодішній виступ глави цього російського військового угрупування генерала Лебедя — ви побачите, що це була одна-в-один точно та ж "боротьба з фашизмом", яку Кремль зараз веде проти України.

Зрозуміло, що Лебідь це говорив не від власного божевілля, а тому, що йому доручили це сказати Єльцин-Коржаков-Грачов (коли Лебедя виключили з кремлівської обойми, він, навпаки, став говорити правду: зокрема, звинуватив Путіна в організації вибухів будинків в 1999-му, після чого Лебедь в 2002-му несподівано загинув в авіакатастрофі). Таким чином, і Молдові показали, що або СНД, або руїни.

Подібна ситуація повторилася з Таджикистаном, де практично всі були налаштовані на об’єднання з таджиками Афганістану, а не зовсім чужою Росією. В результаті танками і гарматами Таджикистан в 1992-93 теж загнали в СНД. І це Таджикистан, який навіть ніколи не входив до складу Російської імперії, а лише до складу СРСР. До 1920-х років Таджикистан ніколи не був у складі Росії.

У 1994 році Єльцин за допомогою величезних грошей втрутився у вибори в Україні і Білорусі. Витрачалися гроші на виборчі компанії Кучми і Лукашенка. Паралельно для контролю над Україною в 1994 році Кремль організував кримську проблему вдруге. Нагадаю, що перший раз кримську проблему для України організовував Горбачов, а не Єльцин, ще в 1990-91 роках.

— Горбачов?

— Так. У Горбачова була ідея підвісити всі союзні республіки на "гачок", знайти в кожній проблемний регіон, що чимось відрізняється від решти республіки. І з ініціативи Горбачова навіть був прийнятий в 1990-му році закон СРСР про те, що якщо якась республіка хоче вийти з СРСР, то по всій її території проводиться союзною владою референдум, і ті шматки республіки, які висловлюються за те, щоб залишитися в СРСР, союзна влада відокремлює від цієї республіки і приєднує до СРСР. І такі проблемні регіони Горбачов знайшов у всіх республіках, навіть в самій Росії. У РРФСР ними стали Чечено-Інгушетія, Північна Осетія, Татарстан і Тива — влада цих республік за наказом Горбачова в березні 1991 року бойкотувала референдум про впровадження поста президента РРФСР, ініційований Єльциним (тоді було одночасно два референдуми — горбачовський про СРСР, і єльцинський про пост президента РСФСР), і не видали на своїх територіях жодного бюлетеня за єльцинський референдум, тобто фактично вийшли зі складу РРФСР (а в 1992-94 Чечня і Татарстан вже і юридично називали себе такими, що вийшли зі складу РФ).

В Естонії була Нарвська республіка, яка загрожувала Естонії виходом з її складу в разі виходу з СРСР. Такі ж республіки і такі ж загрози були в східній Латвії, в трьох польських районах Литви, в Придністров’ї і Гагаузії в Молдові, Криму в Україні, Абхазії і Південній Осетії в Грузії, а за Нагірний Карабах і Нахічевань Горбачов підвішував одночасно і Азербайджан, і Вірменію. У Центральній Азії влада змушена була настільки бути лояльною Горбачову, що там на референдумі про СРСР навіть в 1991-му намалювали 94-98% "за", тому там не було необхідності активно виділяти сепаратистські регіони, а й щодо них плани були: російськомовний Північний Казахстан, узбецький Ош і російськомовна північ в Киргизії, Каракалпакія і таджицький південь Узбекистану, узбецький північ Таджикистану...

Політика розвалу республік СРСР була закладена Горбачовим, про якого досі наївні люди в Росії і на Заході думають як про демократа, гуманіста і мало не противника комуністичної системи, яку він насправді всіма силами намагався зберегти. На ділі Горбачов — такий же імперець і колоніаліст, як і всі інші. Тому те, що робить Путін — логічне продовження традиційного, кремлівського, комуністично-КГБшного виховання і така ж практика, він мислить категоріями колоній і їх завоювань.

Весь цивілізований світ ще років 100 тому перестав захоплювати колонії і навпаки пішов шляхом надання незалежності 100% колоній, адже переконався, що колонії не тільки не приносять прибутку, а приносять величезні витрати на їх утримання, підтримання там соціальних стандартів, що хоча б нагадують центральні, нарешті, витрати на утримання їх під контролем тощо. А найбільша економіка світу — США — практично не приєднувала до себе жодної території шляхом військового захоплення, а майже всі їх купувала за гроші (Луїзіанська покупка нинішніх 13 штатів в 1803, ряд покупок у індіанців 1801-16, покупка Флориди 1819, покупки 5 штатів в 1848 і 1 853, покупка Аляски в 1867 і навіть крихітного Форт-Росс в 1841), останні ж 150 років США перестали робити навіть це, і Пуерто-Ріко вже більше 100 років проситься до складу США (в 2012 на референдумі 61% голосували за то, щоб стати штатом США, 33% — за збереження нинішнього статусу і тільки 5% — за повну незалежність від США) — а США її не беруть, хоча в Пуерто-Ріко ВВП на душу всього в 1,8-1,9 рази нижче американського. Для порівняння: ВВП Криму на душу в 2014 був в 7,3 рази нижча за російську (в РФ — 533 тисячі, в Криму — 73 тисячі рублів), і Крим нікуди не просився, а навпаки Кремль божеволів, щоб його за всяку ціну захопити...

Всьому світу зараз очевидна істина, що чим менше у країни територія — тим краще вона живе: подивіться на список країн-лідерів в світі за ВВП на душу населення — якщо перша десятка, то це Монако, Ліхтенштейн, Люксембург, Катар, Норвегія, Макао, Бермуди, Швейцарія, Мен, Каймани, а слідом за ними йдуть ще й нормандські острови Джерсі і Гернсі. Що об’єднує практично всі ці 12 країн? Маленька територія, здебільшого — просто мікроскопічна...

Але керівники Росії виросли на комуністичній маячні про те, що "чим більше колоній, чим більше захопити територій — тим більш великою державою є країна". Причому вони ще й впевнені, що "так вважають всі капіталісти всього світу" — вони це про "капіталістів" дізналися з книг Маркса і Леніна, "мислителів", а точніше бредоносців, які ніколи ніде не працювали і ні копійки не заробили корисною суспільству працею. Той же Ленін, отримавши юридичну освіту, програв поспіль 9 судових процесів, після чого більше ніколи не намагався працювати на благо людей, а вирішив "працювати" лише над тим, щоб "помститися" всьому "цього світу" за власну бездарність.

Мало того, що писанина Маркса і Леніна вже 100-150-річної давності, так навіть в ті часи, якби вони займалися об’єктивним аналізом, а не висмоктуванням з пальця приводів "розпалити світову пожежу", то вже за підсумками 2-ї половини XIX століття виявили б, що найбільш динамічно розвиваються якраз ті країни, які практично не мали колоній — США у всьому світі, Німеччина в Європі тощо.

А крім ось цього виховання, як традиційного російського, так і комуністичного, щодо України у Путіна додався ще й практичний, майже особистий момент.

— Який?

— Відхід України в Європу і приєднання її до Євросоюзу стало би прикладом для Росії, куди треба йти. Колись в Росії були дискусії між слов’янофілами і західниками. Сьогодні ці суперечки подолані, оскільки всі слов’яни вже в Європі (а хто зі слов’янських країн ще не вступив ЄС — ті кандидати на вступ до ЄС), і всі "західники" теж хочуть туди. Для росіян логічно йти в ЄС, особливо якби на прикладі України виявилося, що її вступ став вдалим. І якби російський народ потягнувся в європейському напрямку, то для Путіна це була б катастрофа: він не бачить для себе місця в цьому русі Росії в Європу, тому що ні в одній країні ЄС не можна бути президентом-прем’єром вічно. А плани бути вічним "господарем землі російської" у Путіна є, і абсолютно позамежні — він мріє переплюнути в цьому імператора Австро-Угорщини Франца-Йосипа, який просидів на троні 68 років.

Я особисто бачив удома в одного соратника Суркова (радника Путіна) портрет Сталіна і другий портрет, який виявився зображенням Франца-Йосипа, і коли я запитав, а в зв’язку з чим він, мені відповіли: "Франц-Йосиф забезпечував стабільність в Австро-Угорщині 68 років". Правда, вони забули, що одразу після смерті Франца-Йосипа Австро-Угорщина розпалася на 7 частин...

Отже, у війні проти України у Путіна і колоніальні мотиви присутні (нікого не випускати зі своєї "тюрми народів"), але так само є і мотив не давати росіянам приклад, який міг би підірвати політико-економічну модель Путіна. З цього і виросла вся війна...

Далі буде...

Бесіду вів Олександр Куриленко