www.ji-magazine.lviv.ua

Ігaр Тишкевiч

Після Майдану російські ЗМІ заговорили про диктатуру в Україні. Було смішно слухати таке, спостерігаючи за особливостями місцевої політичної кухні. Минув час і все більше чуємо українські голоси про неї – про диктатуру. Ні, не про те, що вона є. А про те, що вона необхідна. Як ліки від тієї самої місцевої політичної кухні. Останні півроку про переворот як варіант виходу з нескінченного циклу політичних криз говорять цілком серйозно.

В принципі, для того є передумови. Не буду довго втомлювати спробами здатися розумним, розмірковуючи про давно відомі речі. Постараюся коротко. Отже:

·                        В Україні практично не змінилася система формування внутрішньої повістки. Країна живе в режимі балансу між різними ФПГ. Самі фінансово-промислові групи можуть втрачати вплив або купувати. Система не змінюється.

·                        Спроби невеликої кількості прихильників модернізації держави з числа політиків натрапили на явну і приховану протидію лобістів збереження системи. До яких відносяться «кишенькові» політики, «вожді» з іменними партіями (які вважають, що можуть годуватися вже не від однієї, а від кількох ФПГ) і представники «молодших ліг» (політичні лідери і проекти, які хочуть дорости до «кишенькових» або вождистських). Ну і, звичайно, особи і групи, які бажають створити / зміцнити свої ФПГ на тлі падіння впливу «динозаврів».

·                        При цьому у населення є запит на «реформи». Але специфічний. Народ чекає «дива» – райське життя після клацання пальцями. А уявлення про «рай» у кожного своє. Звичайно, що нікуди не поділася і система перекладання відповідальності в суспільстві. Люди «не винні». Влада – «винна». Значна частина населення не аналізує навіть свої дії. І в результаті потрапляє під вплив популістських гасел. Скидає стару владу, віддає «кермо» новій (у кого обіцянки красивіші), розчаровується і знову готова скинути вже ту владу, яка встигла стати «старою».

·                        Ті, хто намагався і намагається так чи інакше проводити (підтримувати) реформування країни дуже пізно усвідомили необхідність створення структур. Або ще гірше – необхідність солідарності за принципом «солідарно діяльні». Немає структур – нема взаємної підтримки – окремі люди (малі групи) беззахисні від атак супротивника. Немає структур – нема сформульованого чіткого і простого посилу суспільству – немає розуміння з боку простих українців.

·                        Все перераховане вище перейшло в нескінченну боротьбу за сфери впливу. Де всі «воюють» проти всіх. Поки що воюють без зброї – словами. Два роки подібної штовханини повалили рейтинги довіри практично всіх сил, які в тій чи іншій мірі присутні на політичному полі. Нових сил немає – структури «новачки-реформатори» тільки починають створювати.

·                        Ну і, звичайно, зовнішній фактор. Для РФ абсолютно підходить формат України, розділеної між ФПГ. У такому режимі країна існувала з 1992 року. І Кремль навчився домовлятися з усіма групами. Таким чином одне із завдань російської політики в Україні просте – «хай продовжують в тому ж дусі». Тобто качати ситуацію і виходити на зміну персоналій в Раді (а можливо і в кріслі президента). І вже з новими людьми (які будуть проголошувати супер патріотичні гасла) «тихенько домовлятися».

Ось і виходить ситуація, в якій еліти втратили довіру громадян. Та й сама ідея ведення політики за допомогою політичних компромісів між різними групами дискредитована. При цьому народ схильний вірити в казки. Тобто чекає прекрасного сьогодення. Все таки хороший був лозунг: «покращення вже сьогодні». Та й клюнули на нього теж непогано.

Що ми зробили неправильно

Валерій Пекар

І ось на цьому тлі і на кухнях, і у дворах, і вже в політичних шоу говорять про військовий переворот і «диктатуру» як засіб досягнення бажаного. Та що там далеко ходити – лідером за популярністю серед іноземних політиків стає диктатор – Алєксандр Лукашенко.

Військовий переворот або його спроба дійсно реальна перспектива. Здійснити його не важко. Важко утримати владу групою ініціаторів. А також щось зробити.

На жаль, сьогодні немає жодної сили, яка здатна самостійно вирішити це завдання. Адже:

·                        Якщо ти хочеш взяти владу – тобі потрібні ресурси. Люди, гроші. Але взяти владу мало – її треба втримати. І забезпечити реалізацію своєї програми.

·                        Якщо ти хочеш утримати владу – тобі потрібні ресурси. Перш за все структура, кадри, інтелект. Це створює передумови для наступного кроку. Реалізації програми.

·                        Якщо ти хочеш реалізувати свою програму – тобі потрібні ресурси. І керованість країною. Причому, кажучи про ресурси варто згадати слово «багато». Багато, дуже багато. Не грошей. Розумних людей і систем зв’язків. Простий приклад: штат середнього міністерства – не менше 100 чоловік. З них 20 – ключові. Сюди ж райони, області. Це колосальна кількість людей. І не «хороших хлопців», а людей розумних.

·                        І, нарешті, якщо після всього цього ти хочеш керувати країною – тобі потрібні ресурси.

Причому, якщо задуматися над кожним пунктом, то під ресурсами перш за все мається на увазі людський ресурс. І інтелектуальний. Адже в умовах фактично війни головним є збереження керованості всією системою. І чітке бачення, що і як ти будеш робити після «дня А». Тобто взяв владу, утримав, а далі? Набрати, як зараз модно казати «технократів», не проблема. Проблема придумати в яких сферах вони потрібні і якими якостями вони повинні володіти. Тобто створити систему відбору. При цьому утримуючи владу і хоч мало-мальськи контролюючи ситуацію.

Кому брати владу

Отже, ситуація при якій може статися переворот – існує. Питання в тому, хто може його зробити?

Існуючі політичні партії. Сприймати це без сміху неможливо. Як би не пнулися партійні боси. Структура, яка не може сформувати навіть список з 450-ти потенційних депутатів буде проводити переворот. А якщо ще врахувати, що в кожному з партійних списків присутні лобісти абсолютно різних ФПГ... взагалі весело. Є ще один аспект – це рівень довіри суспільства. Достатньо поглянути на результати опитувань (наприклад ті, які опублікував «Рейтинг»), щоб переконатися: не довіряють люди політичним структурам. Як парламентським, так і тим, які намагаються взяти планку на 5% електоральних переваг.

У заморожуванні нинішнього стану речей більше всього зацікавлений Ахметов

Сергій Дацюк

А, може, це не завадить – мовляв всі перевороти робили невідомі групи. Так, робили. Але маючи структури і не маючи сильних опонентів. У нашому випадку – великі арсенали зброї на руках і десятки, якщо не сотні, невеликих і добре озброєних груп.

Крім того, є ще один надзвичайно важливий аспект. Переворот означає, що ти, персонально ти береш всю повноту влади і ти відповідаєш за результати своїх дій. Тут, на жаль, у всіх політичних лідерів «кишка тонка». Говорити грізні гасла, махати аксесуарами (сумочка, вила, коса, окуляри чи цукерка) можуть всі. А ось замкнути все на собі, без звичного «розподілу впливу» і «зливу відповідальності» в коаліції якось не видно охочих.

Президент. На перший погляд, реальна перспектива. Указ, війська на вулицях. І все. Але тут теж є проблема. З одного боку – читай вище – купи збройних груп. Яких такий варіант розвитку ситуації не потішить. З іншого боку – «союзники по парламенту». Вони теж будуть не в захваті. І візьмуть участь у розгойдуванні ситуації. Тим більше, що в разі успіху (перемогли диктатора) – повноважень отримають більше. А відповідальності ще менше: адже буде війна всіх проти одного. І «коаліція переможців» буде надзвичайно широкою – є на кого вину спихнути.

Ну і, нарешті, авторитет самого президента. Його рейтинги малі. Та й популярність в силових структурах, як би не говорили про зворотне по ТБ, далека від ідеальної картинки. Тобто, буде якщо не протидія, то саботування наказів. І позиція очікування частини з’єднань. Щоб приєднатися до переможця.

Ветерани, добробати. Ну, по-перше, більшість з таких з’єднань досить автономні. І не сильно прагнуть «віддаватися під командування» інших «героїв-комбатів». По-друге, існує питання дисципліни і структур. Переворот же не тільки в Києві. Під командою однієї людини (або групи) повинна опинитися вся вертикаль влади. У кожному регіоні. На рівень як мінімум до району і міста. Сумнівно, щоб така структура виникла в найближчим часом. Та й не варто переоцінювати кількість добровольців. У порівнянні з регулярними частинами ЗСУ і НГ. А ось з ними, в разі «перевороту добробатів» доведеться воювати. Принаймні з частиною з них. Чи підуть на побратимів колишні фронтовики – питання. І, нарешті, практично всі колишні добробати сьогодні є частиною або ВСУ або НГ.

Правий сектор. Про цю структуру поговоримо окремо. Так, з одного боку є мережа «батальйонів» в тилу. Але назвати ці тилові з’єднання боєздатною силою язик якось не повертається. Крім того, всередині самої організації йдуть постійні чи то перевороти, чи то компроміси, чи то боротьба за владу з розколами і поділом сфер впливу. У те, що структура франшизи здатна на скоординовані силові акції із залізною дисципліною віриться якось слабко. Це як, наприклад «економічне ембарго від Макдональс».

ФПГ. Так, є варіант так званої «змови олігархів». У цих хлопців достатньо людського ресурсу для управління процесами. Бійців можна набрати з перерахованих вище груп. Алгоритм простий: домовляються, купують частину силовиків як «гарматне м’ясо» і вперед. Але тут теж своя проблема. Ті олігархи, які не беруть участі в угоді зрозуміють, що перш за все «бити будуть їх». Отримуємо об’єднання і війну всіх проти всіх. У кращому випадку – 2-3 потужні угруповання. Яких окремо будуть бити дрібні групи з числа добробатов, гравців «другої ліги» і просто озброєних громадян. Це якщо структури державної влади відразу викинуть білий прапор. Що малоймовірно. Тому в разі змови ФПГ сторін протистояння буде багато.

А якщо все ж трапиться

А якщо все ж сьогодні або завтра будь-яка з перерахованих сил спробує взяти всю владу в свої руки, отримаємо сценарій війни всіх проти всіх. Адже ніхто з тих, хто почав процес, не зможе досягти повного контролю над країною хоча б протягом 3-4 місяців від «дня А».

Природно, що практично відразу виникнуть «вогнища спокою». Збройні групи, політичні сили або ФПГ будуть захищати «свої» території. Причому останні цілком погодяться спонсорувати згаданих на початку списку. Це вже питання збереження своєї ресурсної бази і хоч частини активів. Тоді отримаємо сіру зону з острівцями стабільності – народними республіками. Які, можливо, будуть воювати і один з одним. Ну, наприклад, війна Вінницького князівства з Дніпропетровською державою, з огляду на непрості відносини відомих вихідців з цих областей. Вільне місто Лева буде намагатися підпорядкувати собі сусідні території.

Зовнішні гравці не залишаться байдужими. Похід РФ на Київ мало ймовірний (ну дуже важко буде утримати території під контролем). Локальні операції – так. Зокрема, заради контролю над ключовими територіями або активами. А заодно вихід з-під санкцій.

Для Європи, США та інших країн регіону ключовою стане безпека транспортних коридорів і важливих підприємств. Тобто з одного боку будуть домовлятися з місцевими князями. З іншого – можуть навіть миротворців ввести. Не на всю територію країни. За принципом кайзерівських військ на початку ХХ століття. Контролювати логістику і транспортно-інфраструктурні вузли. А хто з ким стріляється в глибині лісів, на височині рік або на просторах степів – абсолютно все одно.

Чи таки диктатор? Але не відразу

Але є й інший варіант. Це поява групи або структури, яка:

1. Має ресурси для отримання контролю;

2. Має досвід і ресурси для організації системи управління;

3. Має бажання і сміливість взяти владу і відповідальність.

Протиріччя? Я вже трохи вище писав, що таких немає.

В жодному разі. Таких немає для миттєвого захоплення влади. Але:

·                        якщо знаходяться ті, хто створює структури для «другої хвилі революції».

·                        просто мають структури, але до пори до часу не втручаються в процеси.

Такі групи можуть взяти владу. Причому легко: війна всіх проти всіх стомлює населення. І виникнення третьої сили, яка хоч трохи має уявлення про те, що робити і має ресурси для забезпечення порядку – сприймуть «на ура». Якщо така сила до того ж на момент початку заворушки мала позитивний рівень довіри – ще краще.

Крім того, зовнішнім гравцям на тлі хаосу буде простіше домовитися з кимось одним. І підтримати його. Звичайно, не в війні до переможного кінця. А принаймні в справі формування зони безпеки навколо транспортних артерій і в регіонах, де є інтереси зовнішніх гравців. А далі, як то кажуть, самі.

Тепер давайте подумаємо, хто має шанси на роль «дідуся Леніна» у разі «лютневої революції і жовтневого перевороту».

З одного боку – це може бути президент. Якщо він після початку сценарію «війна проти всіх» зможе зберегти контроль над частиною території. А також вплив на силові структури. Але цей варіант не надто реальний. Адже, якщо ти мав контроль над всією територією і пішов «в резервацію», то ні народ, ні зовнішні гравці, ні армія не вірять на 100% в можливість переможної ходи.

Крім того, президент змушений буде втрутитися в разі початку бунтів. Це його обов’язок. А тому зберегти ресурси і структури навряд чи вдасться.

Варіант третій – найбільш реальний для президента. Це позбавлення посади, але повернення в результаті чергового перевороту. Таких прикладів в історії хоч греблю гати. Але є проблема – структури, вірні гаранту. Таких, на 100% вірних, не багато. А тих, які такими залишаться в разі «пішли на паузу з влади» буде ще менше. Та й рейтинг – бридка штука.

Варіант з однієї або кілька ФПГ ще менш реальний. Не зможуть вони взяти під контроль всю країну. Та й не вигідно це власникам бізнесу. Тому, якщо другим ешелоном підуть олігархічні угруповання – отримаємо ковдру з клаптиків-міні-держав, які будуть вести довгі переговори про об’єднання.

Можливо, в такому випадку з’явиться абсолютно нова сила. Цілком реальний варіант, враховуючи настрої населення, бажання перетворень і недовіру до старих структур. А також велика кількість зброї та збройних груп. Але ця структура повинна мати чітке уявлення про те, чого вона хоче «завтра». Інакше стане лише однією з учасників великих розборок.

Аве Пастор!

Однак є ще одна група, яка здатна взяти владу, утримати її, і навіть намагається щось зробити. Це структура МВС. І частина РНБО. Звичайно, якщо поліція і Нацгвардія не розгубили потенціал в першій фазі. Наприклад, будуть нейтральними на початку першого перевороту. Чому так?

А давайте подумаємо разом. МВС – доволі автономна структура. Яка зараз починає набирати популярність серед населення. Причому як «вуличний фасад» – патрульна поліція, так і «силовий блок» – Національна гвардія. Зауважте, критики щодо Генштабу, офіцерів ЗСУ повно. Частина, можливо, справедлива. А частина – всього лише політичне замовлення. Бо ВСУ = президент. Атака на ВСУ = атака на президента. Для порівняння: спробуйте згадати хоча б прізвище трьох керівників Національної Гвардії – командувача і його заступників.

Ага, а НГ – це не менше 60 тисяч багнетів. І техніка.

Крім того, структури МВС і НГ рівномірно розподілені по всій країні. Тобто, у випадку проблем (і якщо вони витримали паузу і не поклали особовий склад в перші дні стрільби всіх проти всіх) вони в змозі взяти під контроль більшість ключових населених пунктів. Адже та ж Національна гвардія має техніку і в тилу, і на фронті. А МВС досить активно займається матеріальним забезпеченням.

Виникає питання: а під кого? Міністр Арсен Аваков? Можливо, але є фігура сильніша. «Кривавий Пастор» – Турчинов. Чоловік, якого ще 6-7 років тому сприймали як тінь «жінки з косою» показав себе непоганим управлінцем. Він зумів більш-менш грамотно розпорядитися зваленою на нього владою в 2014 році. А на посаді секретаря РНБО він, як риба у воді. Тобто маємо людину, що володіє досвідом управлінця, контактами та впливом на силовиків. До речі, не тільки на «старих». Той же «Азов», частина «Донбасу» та інші – це Нацгвардія. Наприклад, Білецький цілком комфортно себе почуває в команді МВС і під опікою Турчинова. А це вже більше, ніж просто виступ «мєнтів». Це демонстрація об’єднання різних сил.

Друге питання: чи зможуть вони утримати владу і сформувати структури. Тут, як не парадоксально для представників українських еліт, відповідь позитивна. Згадані три прізвища. Всі вони свого часу або брали, або беруть сьогодні відповідальність. І у всіх є «історії успіху». При цьому всі розуміють важливість командної гри. Не формування з «кумів», а саме команди. Та що там говорити, самі Аваков, Турчинов і той же Білецький – далеко не «в одному дворі виросли».

Тому ймовірність утримання влади є. При цьому новий диктаторам (або диктатору) доведеться фізично «відстріляти» більшість революціонерів першої хвилі. Це закономірно – так відбувається завжди. А паралельно займатися формуванням команди.

Уже без партійних впливів. Не виключена і присутність старих облич. При певних розкладах навіть повернення крісла президента. З однією поправкою: всіх старожилів будуть набирати під функції, а не «за квотою». Формат диктатури виключає поділ влади.

Таким чином може виникнути той же «технократичний» уряд. Який, до речі, цілком зможе і провести реформи, про які так багато говорили більшо.. ой, українські політики.

Імовірність цього дуже невелика. Адже спочатку потрібно, щоб політики примудрилися зрівняти свої рейтинги з нулем і нескінченним поділом портфелів довести населення і групи впливу до сказу. Потім у кількох силовиків має вистачити витримки, щоб спостерігати за розвитком сценарію хоррору/бойовика/чорної комедії. А вже тоді брати владу. Занадто багато припущень. І, сподіваюся, що до цього не дійде.

Але, про всяк випадок, підучу крилаті фрази «Аве Пастор!», «Ave Parochus! Ave sanguinum Parochus!»

http://hvylya.net/analytics/politics/osnovnyie-stsenarii-ustanovleniya-diktaturyi-v-ukraine.html