www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Усатенко,
аспірант Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова,
учитель історії ЗОШ №2 м.Ладижина

есе

Гуманітарна наука – ще й система цінностей

«Наука – це класифікація фактів і виявлення зв’язків між ними, гуманітарна наука – ще й система цінностей. Покликання і мета науки – добувати смисл реальності» – писав свого часу український літературознавець, дисидент Юрій Бадзьо.² Історія беззаперечно відноситься до групи гуманітарних академічних дисциплін. Історики, як зарубіжні, так і вітчизняні, тепер, як і у минувшині, продовжують у своїх доробках видобувати «смисл реальності», або конструювати багатовимірну реальність одразу кількох смислів. Саме так – «кількох смислів». Нікого із сучасних істориків наразі не вразять спроби відступу від конвенціональних мудрощів минулого.³ Наприклад, відхід від історіописання у межах жорсткого дисциплінарного поділу науки або перехід до розгляду нетрадиційної одиниці аналізу. Розвиток історіографії останніх десятиліть доказав, що в центрі уваги історика може бути що завгодно: географічний макрорегіон, наново переосмислена історія людського тіла або ж історія довкілля.

Поступово, оригінальні методологічні принципи та нові підходи до історіописання все більше завойовують думки українських учених. Разом з проникненням до українського історіософського простору вони привносять нове дихання до українського гранд-наративу,⁴ збагачуючи його розумінням структур, а не подій; механіки, а не телеології; мотивів, а не поривань.  

У такого корисного запозичення ідей, на жаль, є і зворотній шкідливий бік. Він полягає передусім у тому, що при такому масштабному й, подекуди не зовсім критичному засвоєнні чужих ідей, український інтелектуальний простір залишатиметься вторинним, безнадійно відсталим від Заходу. Особливо відчутною за таких умов є втрата евристичного потенціалу у дослідженнях молодих вітчизняних науковців. Саме вони є майбутнім науки. Однак, замість того, аби задовольняти свій пізнавальний інтерес, творчо та неупереджено підходити до розгляду старих та нових історичних феноменів, молоді науковці нерідко обирають протоптані стежки вивчення та ретрансляції ідей, які в іншій півкулі вважаються уже застарілими. Згадаймо хоча б приклад з цивілізаційним дискурсом, який розцвів буйним цвітом на пострадянському просторі після падіння монополії марксистської історіографічної доктрини. І для такого розквіту, звісно ж, були свої причини.

Не зрозумійте мене неправильно. Автор цієї статті аж ніяк не закликає «замуровувати вікна» та «варитися у власних ідейних соках», але виступає за те, аби українські мислителі ідейно та методологічно не заганяли вітчизняну науку в рамки затертої провінції. Будь-якої. Ні московської, як це було раніше, ні західної, як це є тепер.

На цьому місці, щоправда, потрібно вдатися до однієї короткої зауваги. Річ у тім, що об’єктивні фактори, що перешкоджають українським історикам зростати фахово (відсутність коштів на дослідження, бюрократизація, слабке викладання іноземних мов, довільний добір тематики спеціальних курсів адміністрацією ВНЗ і багато чого іншого) породжують суб’єктивні проблеми кожного з цих істориків, а отже і проблеми сучасної історичної науки загалом. До останніх, варто віднести механістичність у спробах ревізії історії. Це коли «переписування» історії здійснюється не під дією введення в обіг нових невідомих документів, а через зміну кон’юнктури. Не змінюється майже нічого – джерела, обличчя та навіть риторика залишаються тими самими. Єдине, що набуває іншого характеру це тональність. Особливо чітко це проявляється в огляді питань, що стосуються соціального структурування: замість «класу» з’являється «нація», замість «класова боротьба» - «національно-визвольний рух». Ті, хто гадає, що ми пройшли та забули цей етап на початку 90-их, коли більшість викладачів з кафедри історії СРСР без особливих методологічних труднощів та моральних докорів «перефарбувалися» в дослідників історії України, дещо помиляється.

Час, в якому ми живемо, відзначається подібними кренами в бік звеличення націоцентристських та державотворчих тенденцій у вітчизняній історії. Услід за неполіткоректним терміном «Велика Вітчизняна війна», який радянська історіографія використовувала для окреслення радянсько-німецького збройного конфлікту 1941-1945 років, зміненого на «Друга світова на українських землях» прийшла черга більш-менш компромісного поняття «Київська Русь». Згідно з новою програмою з історії України для учнів 7-го класу безвинний та колись компромісний термін «Київська Русь» рекомендується підміняти державницьким (бо запропонований він був апологетами державницької історіографічної школи – В.Антоновичем та М.Грушевським) терміном «Русь-Україна». Тепер семикласники говоритимуть на уроках історії України про Русь-Україну що політичним, господарським і культурним центром величезної середньовічної імперії були землі сучасної України. Їм залишається хіба що говорити про це, оскільки читати їм про це не буде з чого – Міністерство освіти провалило кампанію з друку підручників та забезпечення ними шкіл.

Проте, не думайте, що у нас подібно Російській Федерації, де старий термін також поміняли, щоправда на «Древнерусское государство», «Київська Русь» остаточно канула в Лету. Come back відбудеться під час повторення на першому ж уроці історії України у 8-класі, або ж на ЗНО знову вигулькне стара-добра «Київська Русь», оскільки аналогічних приписів в інших класах щодо термінології не було.

***

Як на такі казуси реагують вчителі? По-моєму, їм байдуже. По-моєму, єдина реакція українського вчителя затиснутого у трикутнику адміністрація-діти-батьки на усе, що відбувається навколо нього, чи то надіслані положення про новий конкурс, у якому пропонується «добровільно-примусово» взяти участь, чи то звістка про страйки вчителів у Словаччині або де-небудь в Чикаго одна. Точніше дві. В залежності від обставин, її можна озвучити або словами «Не чіпайте мене» або окликом «Слава Богу». «Не чіпайте мене», якщо йдеться про якийсь конкурс, обрання необов’язкового іспиту, який мають здавати учні чи про будь-що, пов’язане з додатковими клопотами та відповідальністю. Ну і «Слава Богу», якщо цієї відповідальності та клопотів тобі вдалося благополучно уникнути.

Тут автор статті має розкрити свої карти і коротко розповісти про себе. Я – учитель історії в школі і водночас аспірант останнього курсу заочного відділення аспірантури одного з найстаріших українських вишів. Я не з чужих слів знаю систему, що склалася в освіті (зауважте, не «систему освіти») і можу розмірковувати про психологію наших педагогів. Так ось, ця система зумовлює саме таку психологічну реакцію вчителя, яку я описав вище. Якщо ви переконані, що психологія людей, які навчають та виховують ваших дітей у школі не відіграє жодної ролі у становленні їхньої особистості, то постарайтеся якось на дозвіллі подумати над змістом англійського виразу: «Не виховуйте дітей, вони все одно будуть схожими на Вас. Тому виховуйте себе».

Не буду описувати чому система діє саме так, аби ніхто не звинуватив у тому, що вчителі, що «погрузли в корупції» (саме такі закиди я постійно чую у ЗМІ), мають намір черговий раз поскаржитися на свою злиденність. Не дочекаєтесь. Просто продовжу ділитися своєю рефлексією з приводу дидактичної політики нашої держави та сприйняттям її з боку вчителя й учнів. А така безумовно існує. Існують окремі накази з відзначення круглих дат та цілі комплексні документи (стратегії, концепції) з національно-патріотичного виховання, програми яких неухильно виконують педагоги. Інша справа як вони (себто, ми) це роблять (робимо). Буду говорити лише зі свого досвіду, в надії, що «думки на тему», які спорадично виринають у моїй свідомості, таки кружляють і в головах інших.

Редукція учителя

Якийсь певний час я думав, що консонанс (тобто співзвуччя) національної парадигми освіти та особистісних переконань у моєму випадку є майже бездоганним. Втім, раз по раз, окремі пасажі з підручників, перегини у відзначенні тих чи інших пам’ятних дат, патос у промовах владних мужів, що проводили паралелі між сьогоденням та минувшиною, (особливо тих, хто після Майдану таким чином планував відбілити своє ім’я від клейма співпраці з попередньою владою), все глибше врізалися у свідомість. Інколи такі заходи викликали суперечливі емоції. Скажімо, як це було у випадку з відзначенням 1000 роковин Володимира Великого. Лист МОН приписував зображувати на класних годинах та уроках «рівноапостольного» таким собі шляхетним та прогресивним державним діячем, який робив вибір на користь християнства мало не з євроінтеграційних переконань. De mortuis aut bene aut nihil ⁵ – закликали древні. За відносини «рівноапостольного» з братами, жінками та колишніми богами якось говоритися не хотілося, тому про особисте nihil. Про державні справи лише bene. Але ж на серці залишився осад від того, що діти у своїй фантазії сконструюють образ дуже несхожий на справжнього правителя.

Гортаючи шкільну програму, підмічаю, що в українській школі через перенасичення навчальної програми навіть теоретично не вистачить часу для спроби застосування на уроках усієї технології розвитку критичного мислення. Проглядаючи підручники задаюся запитанням, за яким принципом добиралися історичні документи, приведені нижче текстів. Щоб заохотити дитину до осмислення матеріалу та прийти до своєї думки? Навряд чи. Тоді б потрібно було наводити як мінімум два опозиційних один одному документи. Скоріше для того, аби проілюструвати думку автора підручника.

  Одного разу, в бесіді з журналістами колишній глава греко-католицької церкви Любомир Гузар сказав такі слова: «Учитель – це не просто професія чи служба, а покликання, подвижництво. Учитель - це скульптор людини. І якщо він просто служить державі і виконує програму, то заперечує своє єство. Ми редукували вчителя до стану держслужбовця».⁶ Блаженніший говорив насамперед про мудрість, яку має нести вчитель. Саме тому, за його переконанням, Інтернет ніколи не зможе замінити вчителя у навчальному процесі. Але тут, як на мене, є ще одне дуже влучне визначення – «редукція вчителя».  Мені здається, що поряд з таким фразеологізмом маємо говорити про феномен «редукції вчителя-історика». Соціальне значення шкільного вчителя історії зійшло до двох речей. За невеликі гроші він має реалізувати державне замовлення по формуванню в учнів належних патріотичних почуттів, та ретранслювати зміст підручників та навчальних програм. Не подумайте, що я противлюсь першому пункту. Більше того, вважаю розбудову незалежної правової держави одним з першочергових завдань, до якого маю долучатися сам та до якого маю залучати своїх учнів. Інша справа як це робити – тонко, від душі чи демонстративно і «для галочки».

Можливо, хтось зауважить, що в такій ситуації ми перебували завжди. Згоден, однак ми мали і досі маємо шанс усе змінити.

Національна парадигма історичної освіти: можливість чи необхідність?

Взаємозв’язок проблем націєтворення з історичною дидактикою є тим комплексом питань, в яких позиція українських істориків скоріш за все і надалі буде принципово відмінною від позицій західних авторів. Більшість українських учених, авторів підручників та методистів, погоджується з тим, що вивчен­ню історії має бути притаманна функція насадження ідей про одвічну боротьбу за державність та свободу українського народу. З огляду на потреби нашої держави, яка наразі перебуває у стані неоголошеної війни, існування такої функції виглядає цілком виправданою та необхідною.

Західні дослідники традиційно відносяться до даної проблематики набагато стриманіше. Це й зрозуміло, з огляду, наприклад, на легендарну репліку про прусського вчителя, якому нібито має завдячувати країна своїми перемогами. Її авторство традиційно приписують Отто фон Бісмарку, хоча достеменно зафіксованого факту про те, що «залізний канцлер» колись таке говорив не існує. Скоріш за все, подібну думку після перемоги над австрійцями при Садовій у 1866 році вперше висловив професор географії з Ляйпціга Оскар Пешель. Але хто такий Пешель, а хто такий Бісмарк?!І що означає навіть такий гучний тріумф прусської зброї, як бій під Садовою у порівнянні з військово-політичною катастрофою Франції та створенням Німецької імперії?

Втім, повернімося до національного виховання. Ще одним виразом, який приписують Бісмарку, є «хто економить на школах, той будуватиме в’язниці». Князь не жалкував державних грошей у справі створення широкої мережі гімназій, які прививали молодому поколінню набір цілком визначених рис: педантизму, дисциплінованості, поваги до старших та патріотизму. Для молодої німецької держави це було прагматичним рішенням. Прагматичним воно є і у реаліях теперішньої України. Однак, чого не можна не враховувати в національно-патріотичному вихованні - це умови, в яких воно має відбуватися. Бісмарку вдалося створити Другий Райх «кров’ю та залізом», а його громадян об’єднати на основі спільного уявлення про власне минуле. 

Ернест Ренан у своєму виступі під назвою «Що таке нація?» називав головним чинником творення нації «забуття» фактів насильства на початку будь-якого політичного утворення. «Єдність завжди створюється насильно» – стверджував французький філолог та історик. Українці в більшості своїй не готові наразі сприймати факти того, що ми могли виступати у антиномії хижак – жертва в різних ролях. Інколи навіть одночасно. Звідси і образи на адресу українських істориків Ярослава Грицака та Наталії Яковенко, які сповідують принцип «у кожної нації є за що перепросити і за що просити прощення». Ми не готові порвати зі своїми комплексами, і тому в примордіалістській манері вкотре і вкотре доказуємо собі, що «ми тут жили ще до часів потопу».⁷ А чи змінилося щось від того, якби ми знали, що то не зовсім МИ? І чи лише на основі віри в трипільсько-арійську космологію можна розвинути національне почуття? І тут ми підходимо до ключового питання, питання «Яким має бути співвідношення цього «націєтворчого» та «відсторонено-об`єктивного»?

Ніхто не ставить під сумнів, що державний національний за змістом гранд-наратив у молодих націй має бути присутнім. І наскільки критично, а можливо й захоплено, ми не відносилися б до Д.Донцова та його ідейного доробку, дивлячись на те, як попирається нині суверенітет нашої держави, важко знехтувати його словами про відсутність в історії «прав» нації. Засновник інтегрального націоналізму писав «історія не знає рівности, як і природа; є там здібні і нездібні, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довести свою здібність до того. «Право» кожної, хоч би і з євнухськими інстинктами нації на життя не існує, а коли б існувало, це було б найбільш не моральною річчю в світі».⁸

Тому питання «Виховувати чи не виховувати громадян України?» не стоїть на порядку денному. Воно поступилося місцем іншому питанню – «Як це зробити так, щоб наші діти не стали потім байдужими чи лицемірами?». Як на мене (тут пишу як учитель) для того, аби цього не сталося, кожен має докласти своїх зусиль. Батьки мають виховувати і себе також, вчителі мають нести мудрість, а чиновники виходити за рамки співпраці з підлеглими на рівні «папірець-лист» – «папірець-звіт». І можливо тоді, (уже пишу як молодий науковець), коли наші діти отримають можливість мислити так як вони хочуть, а не так як нам від них потрібно, вітчизняна історіографія перестане подавати «майже ідеальний зразок методологічної одноманітності»⁹ і перетвориться з периферії на потужний інтелектуальний центр.

Примітки

¹ Алюзія на назву публічної лекції Н.Яковенко «Інтелектуальна ситуація сучасного історика»

² Бадзьо Ю. Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного часу.

³ Конвенціональна мудрість - термін, який в науковий обіг було введено економістом Д.К.Гелбрейтом у 1958 році, що використовується для опису ідей, які приймаються громадськістю або експертами як в цілому правильні та раціональні.

⁴ Гранд-наратив (буквально «велика оповідь») – термін, який запровадив філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар у 1979 р., з метою постмодерністської критики історичної науки. В статті під поняттям «гранд – наратив» мається на увазі стандарт історіописання, який уніфікує культурну, економічну , політичну та інші складові історії.

⁵ De mortuis aut bene aut nihil (лат.) - «про мертвих або добре, або нічого»

⁶ Три дороги. Бесіди Блаженнішого Любомира Гузара з журналістами. – Львів: Видавництво «Друкарські куншти». – 120с. – С.20.

⁷ Слова з відомого віршу «Європі» Б.Олійника

⁸ Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2006. – 236 с. – С.185.

⁹ Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія // Критика – 2002. – № 4.