www.ji-magazine.lviv.ua

Анастасія Гайдукевич

Давно, здавалося б, перевірені і надійні моделі в сучасному світі перестають працювати. Національні конфлікти загострюються, стереотипи ростуть та ширяться, а питання безпеки стає все більш гострим. Анастасія Гайдукевич з «Агенції іміджу України» порозмірковувала для Platfor.ma про важливість культурної дипломатії, та про те, чому треба забути про стосунки «свій-чужий» і перейти до «свій-інакший».

Сучасний світ переживає вир глобальних змін, який зробив питання безпеки чи не найважливішим. Система, вибудована по завершенню Другої світової війни, добігла завершення своєї ефективності. І попри ХХІ століття за вікном, знову загострились конфлікти на національному підґрунті, а право-радикальні та ліво-радикальні партії – саме ті, які оперують поняттями ідентичностей – набули популярності по всій Європі.

Разом з тим європейська спрямованість на тактику мультикультуралізму останні роки зазнала нищівної критики. Шальки маятника від тотального домінування однієї нації змістились до  іншої крайньої точки – підкресленого дистанціювання від публічної демонстрації національної ідентичності. Зрештою обидва варіанти спровокували загострення антагонізму «свій-чужий» та збільшення дистанції між цими позиціями як в міждержавних, так і у внутрішніх відносинах.

В основу теорії мультикультуралізму була закладена основа лояльного співіснування різних культур без потреби асиміляції. Важлива мета, враховуючи вплив культури на формування цінностей. Але недосконалий підхід до реалізації спровокував розмежування в суспільстві на основі категорій культури, цінностей та національної приналежності.

Світові дослідження соціології та психології стверджують, що стан невідомості та непередбачуваності сприяє прояву імпульсивної агресії, притлумленню критичного мислення та посиленню фактору керування стереотипами при прийнятті рішень. Динаміка сучасного суспільства, швидкість та об’єм інформаційних потоків виступають постійним чинником тиску на прийняття рішення. Стиснені часові рамки змушують керуватися полегшеними алгоритмами діяльності. Сформовані (або ж передані від більш авторитетних носіїв) комплекси стереотипів стають керуючими при визначенні позиції чи точки зору.

При накладанні описаних вище факторів формується картина сучасного суспільства, останні десятиліття схильного до вибуху війн, повстань, конфліктів.

При цьому застосування методів «м’якої сили» у вирішенні питань безпеки може стати відповіддю на виклик щодо пошуку альтернативних стратегій. Чи однією з відповідей, з огляду на неможливість спрощеними підходами вирішувати складні завдання.

Один з методів «м’якої сили» – це зменшення різкості сприйняття позиції «свій-чужий» через зняття фактору непередбачуваності і невідомості.  Тут варто наголосити, що мова, перш за все, йде про порозуміння між різними народами шляхом взаємного допускання інакшості. Своєрідного внутрішнього морального «дозволу» інакшості в оцінках до історичного минулого, мови, культурних традицій, ціннісних базисів. А це можливо тільки за умови розуміння того, хто є цей умовний «чужий», чим керується, чим мотивований, які його світоглядні основи. Розуміння не крізь призму власного світобачення, а через моделювання тимчасового вдягання чужої «шкури». Усвідомлення характеристик об’єкта інакшості дозволяє припинити пошук чорних котів в чорній кімнаті, оскільки об’єкт стає розпізнаним.

Ціннісні категорії найбільш яскраво проявлені саме у культурі. Фактично кожен публічний дискурс, літературний твір, витвір мистецтва, налаштована система креативної економіки – це інструменти донесення власного ідентифікаційного коду. Самовираження. Самопрезентація. Самоідентифікація. Інструмент діалогу.

Культура – один з потужних елементів стратегії «м’якої сили».  Він дозволяє донести свої цінності до аудиторії та сприйняти цінності аудиторії, не ангажуючись ними та уникаючи «небезпеки» стати адептом і носієм «не своїх» цінностей. За умови презентації власного культурного коду з позиції безоціночного допускання «інакшості» формується міжкультурне взаєморозуміння.

Культурна дипломатія (як внутрішня, так і зовнішня), переслідуючи мету зняття фактору невідомості і непередбачуваності, мала б піти шляхом створення прецедентів мереживного (від слова «мереживо», «плетення») співіснування культур. Як щодо співіснування країн – близьких сусідів (потенційна конфліктність взаємодії яких закладена у спільних складних сторінках історії), так і щодо співіснування представників різних культур і народів в одній країні (без потреби створювати культурні резервації).

Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму чи дилема часткового і загального?

Тарас Возняк

Такий підхід – це стимул розвитку культурних ініціатив та виведення гуманітарної сфери в цілому з  категорії другорядних на «передову». І тут питання не пропаганди чи нав’язування будь-кому власних трактувань і світобачення. Це довгострокова стратегія замість дихотомії «свій-чужий» та акцентованій противазі на користь «свій-свій» вибудовувати категорію «свій- інакший». Інакший, але зрозумілий – тому не є носієм небезпеки – тому закладає «м’яку» і конструктивну основу для співпраці.

За такої спрямованості можна безконфліктно виводити на публічну поверхню національну самоідентифікацію, повертаючи її з маргінесу до життя. А це, в свою чергу, стане потужним поштовхом до трансформації культурних процесів в Україні, зменшення зони конфліктності у публічному просторі, частково сприятиме зростанню рівня суспільної довіри, безтравматичному відновленню білих сторінок історії. Та, врешті, буде кроком до побудови можливо принципово іншої системи безпеки.

22 09 2016

http://opinion.platfor.ma/vidchuti-vsikh-v-bezpetsi/?_ga=1.196851182.335343044.1472299609