www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Вольський

Останнім часом в соцмережах набирає популярності нова тенденція. Пішли розмови про те, що час ієрархічних структур минув, а попереду нас чекає руйнування територіальних держав і виникнення держав-корпорацій. Буквально завтра можна шикуватися в чергу за паспортами держав Facebook, Google чи Apple. І нібито на цьому тлі Росія розвалиться сама по собі, і нинішній військовий конфлікт просто відживе своє. Попереду світле корпоративне майбутнє, товариші!

Однак така постановка питання викликає здивування. Оскільки люди, що розповідають про новий технічний лад, постіндустріальне суспільство і радикально нові способи організації соціуму, впадають у неадекватний до ситуації оптимізм. Явно забуваючи, що «ліс рубають – тріски летять», і нічого не виникає просто так. У цій статті я хотів би розглянути передумови виникнення та можливі організаційні форми існування держави-корпорації. І показати, що умови, які необхідні для виникнення та успішного функціонування таких структур фактично кинуть світ в нове середньовіччя, перекресливши всі досягнення Нового часу.

Звичайно, як будь-яка футурологія, ця стаття є лише чорновиком в жанрі «інтелектуального живопису», а майбутнє, ймовірно, буде прекраснішим і жахливішим, ніж ми здатні уявити.

Але вже зараз видно перші боязкі кроки транснаціональних корпорацій (ТНК) на шляху до отримання власної державності. Так, нещодавно корпорація Google підняла тему побудови приватних міст, зі своїми власними законами і незалежною адміністрацією. Це є невеликим, але рішучим кроком до отримання статусу незалежної держави.

У наступному розділі ми розглянемо, у якому світі ТНК могли б дорости до рівня повноцінних державних гравців, прирівняних за потужністю до звичних для нашого часу держав.

«Дивний новий світ»

Насамперед, для розуміння можливості існування держави-корпорації, про яку ми говоримо, нам необхідно визначитися з тим, яке організаційне та територіальне оформлення вона може мати. Адже инакше у нас не буде «реального» предмету для обговорення.

У голову приходить концепція «чартерних міст», озвучена економістом Полом Ромеро. Він запропонував будувати високотехнологічні міста-анклави на територіях країн третього світу. І в них вводити окремий правовий режим, який би максимально сприяв розвитку бізнесу. Згідно з його проектом, такі міста мали б будувати ТНК, котрі експортують туди кваліфіковану робочу силу і інвестують у створення робочих потужностей. Це привело б до створення величезного поля для соціальних експериментів.

Адже без звертання уваги на вже сформований уклад і необхідність погоджувати свої дії з урядом і місцевими традиціями, можна спробувати зреалізувати найбільш неймовірні моделі облаштування суспільства. Саме в побудові такого міста вже висловила зацікавленість корпорація Google. Однак на шляху реалізації такої форми соціальної організації стоїть низка перешкод. Давайте спробуємо розглянути хоча б деякі з них.

Першою умовою для формування світу, в якому можливе виникнення таких «міст- держав», є величезних розмірів вакуум влади на глобальному рівні. Фактично ми говоримо про глобальне знищення або ослаблення практично всіх традиційних державних гравців на міжнародній арені.

Необхідні великі, ніким неконтрольовані території, на яких можна робити все, що заманеться, і нічого тобі за це не буде. На жаль, зараз на планеті таких «вільних» місць уже не залишилося.

Так, відомі спроби самого П. Ромеро, за підтримки Google, взятися за реалізацію проекту чартерного міста. Вони відразу напоролися на саботаж вже на рівні країн Третього світу, куди і пробували вникнути. Гондурас, який був спочатку згоден на співпрацю, ввів стільки обмежень при створенні «приватного міста», що його побудова просто втратила сенс. Фактично уряд цієї, досить злиденної латиноамериканської країни, швидше погоджувався пожертвувати величезною кількістю грошей, які могли б вкласти в неї ТНК, ніж віддати шматок свого суверенітету.

Це є проявом державної дурості чи політичної мудрості? Погодьтеся, якщо, наприклад, територією нашої країни зацікавляться великі корпорації і захочуть побудувати тут місто на кілька мільйонів жителів, то це буде лише початок.

Звичайно, транснаціональний капітал побудує це місто, що принесе Україні величезну кількість грошей. Але місто не стоїть у вакуумі. І тому неминуче міжнародний капітал почне проникати в усі щілини нашої країни. Це, з одного боку, означає інвестиції і знову-таки економічне зростання, а з иншого – враховуючи «прозорість і некорумпованість» нашої державної системи, ми і ойкнути не встигнемо, як наша країна повністю опиниться в кишені у ТНК. Після чого наші олігархи втратять владу. У чому, власне кажучи, немає нічого поганого, але якщо місцеві олігархи втратять владу, то фактично країна втратить незалежність.

Так що очевидно, що жодна держава третього світу таку «розкіш», як чартерне місто, дозволити собі не може. Оскільки це означає автоматичне відсторонення місцевої еліти від влади і втрату суверенітету.

Звичайно, у ТНК є й инший шлях: найняти найманців і висадитися в якомусь «Сомалі» – благо в Африці багато країн, які існують тільки формально – і поставити світ перед фактом. Але тут на сцену виходить друга лінія оборони. Весь світ вже поділений на сфери впливу між розвиненими державами. І нові голодні конкуренти їм не потрібні. Тому, якою б багатою не була ця корпорація, вона матиме величезні проблеми і муситиме забиратися геть, спіймавши облизня.

Далі нам варто обговорити при яких умовах для людей вірність якійсь ТНК може стати важливішою, за традиційну форму лояльності. Тобто, очевидно, що якщо є держава «Facebook» або инша корпорація-держава, то необхідна і відповідна мораль, яка пояснює, чому вмирати і вбивати заради цієї держави є життєво важливим. Більш важливим, ніж вірність своєму етносу, культурі або територіальній державі.

Тому другою умовою виникнення держави-корпорації є повний розвал традиційного суспільства і радикальна зміна нинішньої політичної концепції організації світового простору. Що, очевидно, тісно пов’язане з попереднім пунктом. Зрештою, навіть якщо якийсь конкретний уряд зазнав краху, то народ все одно залишається. І люди просто відтворять знайому їм організаційну форму суспільства. Навіть якщо ця нова держава матиме иншу назву та инші кордони.

Для радикальної зміни політичної архітектури необхідно, щоб люди забули саму суть того, що відбувається, ідею, яка стоїть за їхньою країною, кровноспоріднений зв’язок між територією і її населенням. Потрібно, щоб країна деградувала просто до рівня території, яку можна змінити в будь-який момент, якщо запропонують кращі умови.

І тут ми зустрічаємося з тим фактом, що Західна цивілізація, та й, власне кажучи, і всі инші культури на планеті, перебувають на різних стадіях вмирання. Цей процес чудесно описали у своїх роботах Освальд Шпенглер і Арнольд Дж. Тойнбі. Можна довго сперечатися про правомірність застосовних ними метафор, але деякі загальні тенденції вони підмітили точно.

Згідно з їхніми позиціями, будь-яка окрема цивілізація, як носій певних цінностей, спочатку йде за велінням своєї культури і виступає, як єдиний живий організм. Але одного разу суспільство зустрічається з проблемою, яка йому не під силу. Після чого відбувається надлом і деградація колосальних розмірів. Війни, революція, кров...

Але це не кінець. З кривавого хаосу з’являється «світова імперія», яка об’єднує землі цієї культури у своєму лоні. Вона приносить мир і процвітання. Принаймні, на якийсь час. Адже ця імперія є, по суті, механічним, мертвим зсередини, об’єднанням. Тому всередині неї відбувається повільний, але неминучий процес деградації. І за зовнішнім процвітанням затаїлось багато гнилі. Ключовою проблемою «світової імперії» Арнольд Дж. Тойнбі визначав все більш зростаючий «внутрішній пролетаріат». Таким терміном він позначав людей, які існують всередині суспільства, але не відчувають себе його частиною, не поділяють його базові цінності. По суті, збільшення такого прошарку заганяє суспільство в стан все більшої аномії та апатії. Що змушує правителів цієї «світової імперії» ставати все більш авторитарними і жорстокими до своїх підданих. Адже якщо людина не хоче вмирати за батьківщину сама, то їй можуть у цьому допомогти загородзагони і «ненав’язлива» пропаганда. Проблеми починаються, коли всім настільки все одно, що не можна знайти достатньої кількості «небайдужого» людського ресурсу для бюрократії і тих самих «загороджувальних загонів». Ось тоді імперії дійсно приходить кінець. В кінці шляху немає більше охочих за неї вмирати. Вона розвалюється під ударами зовнішніх ворогів на тлі тотальної пасивності населення.

У цьому сенсі показовою є історія Римської імперії, яку поділяють на два великі періоди. Це принципат і домінат. Принципат був формою облаштування суспільства, що зберігала органічний зв’язок з республіканськими часами, вона при сильній імперській владі зберігала деякі демократичні свободи, наскільки вони були можливі в ті часи.

Домінат же починається з III століття н. е. І, по суті, це був пізньоантичний римський «тоталітаризм», спровокований тотальної апатією і деградацією суспільства. Всім все було байдуже. І єдиним способом утримати державу від повного розвалу стали «масові розстріли». В принципі, домінат відстрочив крах Риму на кілька століть.

Якщо ж ми поглянемо на нинішній Захід у контексті вищевикладеної теорії, то можна легко побачити, що, за результатами обох світових воєн, «світова імперія» Заходу, в особах ЕС і США, цілком сформувалася. І зараз ми перебуваємо в кінці «золотого століття» цього культурного періоду. Епоха Принципату добігає кінця. Привид наступної світової війни і стрімко інтенсифікуючі міграційні потоки в найближчі роки переведуть західні держави в режим «доміната». А «домінат» органічно завершить процес деградації соціуму. Адже який сенс бути вірним державі, де ти лише найбільша етнічна меншість, і уряду, на рішення якого практично не можна вплинути?

У цьому контексті, і вся історія Росії – яскравий приклад того, як зірка «світової імперії» сходить, а потім гасне. До 1917 року це був принципат, потім комуністи, в особах Леніна і Сталіна, ввели на території Російської імперії домінат, відтермінувавши крах держави на 70 років. Після чого суспільство впало в стан повної аномії, і імперія розвалилась. Тепер же ми, в особі Путіна, бачимо спроби зібрати імперію минулого, але, в культурно-історичному плані, це просто тривала агонія.

Починаючи зі вступу Европи в Новий час, централізований контроль над територією був ключовим чинником у формуванні держави. І вже наступним кроком було формування, на основі домінуючого в державі етносу, політичної нації.

Це створювало концепцію «плоского простору» всередині держави. Всі громадяни були умовно рівні перед урядом, що закладало можливість існування демократії, прав людини і всього иншого. А якщо люди відчували себе ще й частиною якогось клану, а не тільки громадянами держави, то таким суспільством можна було керувати тільки авторитарними методами. Що ми зараз бачимо в Іраку, Сирії та Лівані.

Таким чином, розпад єдиного культурного і політичного простору всередині держави, спричиняє виникнення «меншин». Усередині такого суспільства неможливо сформувати стабільну більшість, яка сформулювала б загальнообов’язкові для всіх правила, і меншість, яка мала б гарантовані права, при виконанні правил більшості. У таких умовах уряду доводиться авторитарно нав’язувати загальні правила суспільству. При цьому не маючи стабільної підтримки в суспільстві.

Знову-таки, якщо людина більше не виступає як окрема автономна особистість у відносинах з державою, то у неї більше немає окремих прав. Максимум є права тієї групи, до якої вона належить. А враховуючи нерівноцінність різних соціальних груп, то вибори за принципом «одна людина – один голос» втрачають будь-який сенс, оскільки вони більше не визначають думку всередині політичної спільноти. Тепер держава складається з окремих кланів. І саме між ними необхідно встановлювати рівновагу, виходячи з реального балансу сил.

Однак давайте повернемося від обговорення питання про те, чому крах нинішньої форми демократичної держави фактично неминучий, до обговорення умов, що необхідні для формування держави-корпорації.

Третьою важливою умовою для існування корпоративних держав є натуралізація економіки. Якщо ми хочемо реального існування корпоративного міста-держави, то ця держава повинна виробляти все, що їй необхідно в межах своїх кордонів. Для повноцінної реалізації суверенітету такому утворенню, з одного боку, необхідний дуже високий рівень розвитку, а з иншого боку, щоб всі ключові ресурси виробляли на дуже компактній території. Це необхідно для мінімізації впливу навколишніх держав. Инакше нашу «корпорацію» завоюють, або розширять настільки, що вона трансформується в державу звичного нам типу.

Схожий виклик для управлінців майбутнього, ймовірно, простимулює розвиток дешевих і компактних джерел енергії, а також енергозберігаючих технологій.

Тут у голову приходить аналогія з Катастрофою Бронзового століття. Свого часу, майже 3000 років тому, цивілізація, яка базувалася на бронзових знаряддях праці, досягла свого найвищого розквіту. Близький Схід і Середземномор’я були поділені між величезними імперіями, які дарували своїм народам мир і процвітання. І все це благополуччя раптово закінчилося «глобальною» кривавою різаниною і зменшенням чисельності населення в 7-10 разів. Саме це явище і отримало назву Катастрофи Бронзового століття. Раптово всі досягнення цивілізації і імперії, що існували століттями, пішли прахом. І фактично на порожньому місці почалося «середньовіччя». Саме в цей «середньовічний» період заклали основи античної культури і стався перехід до заліза.

На думку істориків, цей тотальний крах викликали кліматичні зміни – прямий аналог сучасних екологічних проблем – і брак олова. Бронзу роблять з міді та олова. У порівнянні з залізом, це доволі малопоширені метали. Особливо олово, яке у той час було прямим аналогом нафти. У давнину його добували в Британії, яку тоді навіть називали олов’яним островом. Звідти олово везли на Близький Схід, де, в оплоті тодішньої цивілізації, виготовляли корисні речі. Здавалося б, доволі складний процес, оскільки спочатку потрібно везти олово в таку далечінь, а тільки потім робити бронзу. Адже цивілізації Бронзового віку вже за кілька століть до свого краху вміли неабияк працювати з залізом. Але бронза має багато властивостей, яких немає у заліза. Не іржавіє, їй легше надати необхідну форму... Єдиним важливим плюсом заліза, в ті часи, було те, що з ним можна працювати в «промисловому» масштабі в межах одного села. А для бронзи необхідний великий, добре організований простір з контрольованими шляхами комунікації. Тільки повний розвал добре організованої держави, створив місце, в якому залізо змогло вийти з тіні бронзи. Причому в перші століття масового використання воно, як мінімум, не перевершувало бронзу за якістю. Так що саме організаційний крах в масштабах планети, послужить основою для натуралізації господарства при будь-якій погоді. Єдине питання тільки в рівні ефективності цієї натуралізації.

І, можливо, в цей момент у вас виникне думка. Ну, добре, ніби все детально розписано і кінці з кінцями сходяться. Але корпоративне місто-держава – це лише плід фантазії, теорія, загалом.

Однак це не так. Вже зараз на нашій планеті можна побачити прибульця з другої половини XXI століття. Я кажу про Сінгапур. По суті – це єдине сьогодні незалежне місто-держава. Причому, саме держава, а не історичне непорозуміння як Монако чи Ватикан.

Сінгапур спочатку виник як маленька ізольована китайська колонія в морі ворожих сусідів. Яку, незважаючи на її прагнення влитися у склад Малайзії і стати частиною повноцінної держави, вигнали та полишили саму на себе. Це змусило його населення, на чолі з добре відомим Лі Куан Ю, зробити диво і побудувати державу, яка багато в чому відрізняється від усього того, що раніше бачила історія.

Сінгапур є мультиетнічним суспільством, тому його система голосування досить специфічна і припускає голосування за етнічною ознакою. При цьому ніякої демократії там немає. Вибори і політична діяльність там не спосіб вирішення протиріч між різними соціальними групами. Вибори – це ще один спосіб тестування управлінців і отримання зворотного зв’язку від населення. Що радикально змінює звичне для нас уявлення про суть правління.

Уряд там особливо акцентує на пошуку талантів. Починаючи з 10-12 років діти проходять різноманітні тести, і тих, хто «відрізняється розумом і кмітливістю», беруть під особливий нагляд. Уряд формують за результатами тестів та психологічної перевірки. Для цього розроблено цілу систему. У країні присутні тілесні покарання і закони украй жорсткі.

Таким чином, ВВП Сінгапуру на душу населення є третім у світі, а рівень корупції практично дорівнює нулю. Додатковою милою рисою цієї системи є схильність режиму до євгеніки: державі потрібні талановиті люди, а не посередності. В рамках захисту суверенітету розробили програму NeWater. Після її реалізації сінгапурці більше не імпортують воду з континенту, вони стали незалежні. Тепер кожен сінгапурець може пити ретельно відфільтровані каналізаційні помиї. Згідно з експертним висновком ВООЗ, після процесу фільтрації це найчистіша вода на території Сінгапуру.

Висновки

Людство зараз перебуває на межі найбільшої кризи у своїй історії. Ця криза радикально змінить всі наші політичні інститути. У найближчі роки перед нами стоятиме вибір: змінитися чи загинути. Анатомію цієї кризи блискуче описав Юрій Романенко у своїй статті «Загроза глобальної війни: рушійні сили, протиборчі коаліції та перспективи України».

Однак необхідно розуміти, що за прилизаним словосполученням «глобальна криза», стоїть потенційна можливість наймасовішого кривавого жертвопринесення в історії людства. Адже вистачить єдиного локального ядерного конфлікту десь на Близькому Сході чи між Індією і Пакистаном, щоб клімат «трохи» змінився, і тоді тільки побічні жертви налічуватимуть мільярди. Уявіть собі на мить, що в Індії та Африці випав сніг і морози рівня -10 °C протрималися лише два-три місяці? Який, по-вашому, там буде рівень виживання серед населення? А після кількох років неврожаїв?

Після цієї глобальної кризи, найімовірніше, виживуть лише дуже добре організовані та високоефективні суспільства. Мабуть, оптимальним способом, яким могла б закінчитися Третя світова війна, буде формування світового уряду в тій чи иншій формі. Або шляхом однозначної перемоги однієї наддержави над конкурентами, що найбільш імовірно, або шляхом якогось консенсусу між провідними державами планети, що менш ймовірно, але потенційно також можливо.

Швидше за все, такий уряд буде достатньо тоталітарним. Адже, враховуючи обсяг поставлених перед ним завдань, діяти йому доведеться в жорсткому командно-адміністративному режимі. При цьому розпад і деградація норм традиційних культур продовжиться. Фактично, з погляду цивілізаційної теорії, буде сформована перша дійсно світова імперія, де лапки будуть не потрібні. Але це не змінить того факту, що під цим урядом не буде культурного ґрунту. І в перспективі, через кілька десятиліть, вирішивши безліч нагальних проблем, він зазнає краху через занадто велику кількість «внутрішнього пролетаріату».

Виникнення ж світу, де можливе існування корпоративних міст-держав, буде ознакою того, що всі держави та культури, які зараз борються за контроль над світом, зазнали поразки.

З одного боку, такі державні утворення виступлять в ролі шлюпок на Титаніку. А з иншого боку, стануть фінальним етапом класового розшарування у всесвітньому масштабі і тріумфом постіндустріального суспільства.

Тому що постіндустріальне суспільство – це суспільство, націлене на виробництво інтелектуального продукту. У своїй книзі «Розколота цивілізація» В. Іноземцев говорить про те, що у виробництво інноваційних технологій, залучено від 20 до 80 мільйонів чоловік. По суті, ці люди і втілюють у собі основну частину розумового потенціалу людства. Не так вже й багато, якщо замислитись. Якщо велика частина цих людей збережеться, то науково-технічний прогрес людства загалом збережеться на нинішньому рівні.

В становищі тотального хаосу і катастрофи міста-держави стануть магнітом для цих людей, почнеться тотальний витік мізків. Фактично ситуація буде, як у романі Айн Ренд «Атлант розправив плечі»: світ залишиться сам по собі і почне розвалюватися без поставки нових інноваційних технологій і рішень.

Не варто уявляти собі населення такого міста-держави, як збори виключно інтелектуалів. Звичайно, їм буде потрібне обслуговування, починаючи від медицини і закінчуючи офіціантами. І в кожному разі хтось повинен працювати на верстатах і вирощувати їжу. Однак такі міста будуть, по суті, втіленням концентрованого елітаризму. Це в сучасному масовому суспільстві на кожного «генія» припадає 20 посередностей. Адже якщо є «зірка» – геніальний хірург для еліти – тобто є і 20 середнячків, які лікують на рівні районних поліклінік. Створення професійно підготовлених середнячків – це ознака масового індустріального суспільства, де еліта дбає не тільки про себе, а й пускає культурні та матеріальні блага до широких «робітничо-селянських» мас. У постіндустріальному місті-державі таких мас не буде, вони будуть вмирати за межами міст. Без нормальної державної підтримки та доступу до нових технологій, які могли б їх врятувати.

Таким чином, виникає жорстко стратифіковане уздовж когнітивних ліній суспільство. Де нагорі буде каста «творців», здатних виробляти нові технології. А у кого гроші – у того і влада. Далі йтиме різний обслуговуючий персонал. Починаючи від військових, продовжуючи медиками і висококласними фахівцями на виробництвах. Таке розшарування приведе до того, що правлячий клас буде дійсно радикально перевершувати «широкі народні маси» в інтелектуальному сенсі. При цьому велика частина населення буде розділена на безліч дрібних професійних груп, там не буде марксистського пролетаріату, як такого.

Звичайно, не варто очікувати, що життя поза корпоративними мегаполісами припиниться. Однак, ймовірно, що стан політичної концепція простору відкинуть назад, у середньовіччя. Вся попередня історія людства – це історія боротьби за контроль над територією. Територія означала все. Всі нинішні уявлення – про національну, про імперську державу – побудовані на невисловленому припущенні необхідності встановлення контролю над територією. Контроль над територією був, по суті, рівнозначний контролю над ресурсами. А ресурси – це добре.

Але сучасні засоби комунікації руйнують те поводження з простором, під яке створені нинішні держави. Раніше, якщо ви хотіли з кимось поговорити, це можна було зробити тільки при особистій зустрічі в певному місці. Тепер же можна вільно говорити з людиною на иншому боці земної кулі. І дістатися до неї за короткий час. Це позбавляє необхідності створення великих безперервних територіальних масивів, як необхідної умови для реалізації державної влади. У цій ситуації перед державою виникає дві перспективи. Перша – це стрімке дроблення і, в потенціалі, «поклаптикове» існування, при якому є певна кількість мережевих анклавів, що взаємодіють між собою. Другий же підхід – це поширення влади на великі території. Цей підхід передбачає безмежність, формування великих масивів простору під єдиним управлінням.

Ймовірно, держава-корпорація буде існувати у форматі мережі з відносно ізольованих міст-мегаполісів. П’ять-шість міст-мільйонників, розкиданих в стратегічних точках земної кулі, оазиси Першого світу в країнах Третього. Вже зараз такі утворення можуть функціонувати як єдине ціле, а технології завтрашнього дня ще більше спростять вирішення проблем відстані.

На мою думку, в майбутньому, якщо світовий уряд не виникне, ми зможемо побачити реалізацію обох підходів до державного контролю над простором. З одного боку, будуть існувати локальні міста-держави, а з иншого – виникнуть величезні тоталітарні імперії. Історія показала, що тоталітарні держави можуть триматися на плаву. Навіть якщо їх населення стрімко зменшується, їх тоталітарна державна машина здатна мобілізувати для проведення модернізації величезні ресурси. Таким чином, навіть в умовах браку ресурсів і тотальної екологічної катастрофи, така форма організації суспільства має майбутнє.

У сукупності це ознаменує крах нинішньої, знайомої нам, моделі демократії. У ній просто не буде потреби. Зате при цьому ми зможемо побачити нові моделі ефективного авторитаризму.

Фактично, в описаній вище соціально-політичній конструкції, слова «права людини» або «демократія» будуть таким же анахронізмом, як зараз «церковна десятина» або «право першої ночі».

Коли ми говоримо про майбутнє і «вибираємо» між виникненням світового уряду і світу, де планету ділять між собою корпоративні міста-держави і імперії, ми фактично робимо вибір між продовженням «агонії» сучасних культур в лоні «світової імперії» і початком нової історичної глави в стані «неосередньовіччя».

З одного боку, корпоративні міста-держави фактично можуть виступити інструментом інтелектуальної сегрегації людства. При цьому вони сформують нові культурні смисли, які піднімуть нас усіх на новий рівень. Але, будемо відверті, для нас, нині живучих, ці смисли будуть абсолютно чужі і незрозумілі. Хоча, можливо, в результаті людство нарешті переросте стан «мавпи з гранатою».

З иншого боку, не варто ідеалізувати нову главу людської культури. Цивілізаційна теорія історії створює небезпечну ілюзію, що розвиток різних культурних типів йде від хорошого до поганого. Але це не так. Коли культура греків була цілісною і «здоровою», греки були лише купкою «смердючих» селян. І вершиною їхніх досягнень було спалити якусь «Трою». Саме розпад традиційної грецької культури породив таких титанів, як: Аристотель, Платон, Сократ. А римляни потужністю своїх легіонів завоювали імперію, навчили варварів митися і побудували дороги з акведуками. Так само і досягнення сучасного Заходу в рази перевершують досягнення середньовіччя, коли він був цілісним і юним.

Мені здається, тут доречне порівняння між 14-тирічним підлітком, який п’є з друзями дешеве пиво в під’їзді і закоханий в Таньку з сусіднього двору, і тим же підлітком 40 років опісля, який п’є шампанське за 1000 евро пляшка на фоні Ейфелевої вежі з розумною і красивою жінкою. І нехай підліток був щасливий і здоровий, а дорослий чоловік може мати проблеми зі здоров’ям, порожнечу в душі і жаль про нездійсненні надії, але, погодьмося, «занепадом» це стосовно більш ранніх років його життя не є. Знову-таки життя показує, що можна і в 50 років бути гнилою руїною, як Росія, і в 100 років активно цікавитися навколишнім світом і навіть претендувати на світове панування, як Китай. Втім, не варто забувати, що це лише футурологія.

Набагато важливішим є той факт, що в нинішньому суспільстві змогла виникнути дурна мода на розповіді про постоб’єктний світ, мережеві структури і корпоративні держави. Це говорить про те, що ми починаємо забувати ті ключові культурні смисли, які стоять за нашою епохою. Ми потроху стаємо морально готові до нового «середньовіччя», оскільки нам простіше мріяти про втечу у віртуальні держави, де нам буде ситно і тепло, ніж захищати свою реально існуючу державу. Ми більше не хочемо вмирати за «свій Рим», коли у нього прийдуть «варвари».

Дещо наївно тут закликати до індивідуальної совісті. Якщо пацюк хоче втекти з корабля, він все одно це зробить. Однак «пацюк» повинен розуміти, що «корабель» знаходиться посеред океану. І втікати з нього, насправді, нікуди. І навіть, якщо він якимось дивом допливе до берега або иншого корабля, то, ймовірно, його там зустріне зондер-команда, яка покладе край його мукам. Тому йому не потрібно втікати, а потрібно докласти максимум зусиль, щоб його корабель залишився на плаву.

http://hvylya.net/analytics/society/novoe-srednevekove-gosudarstva-facebook.html