www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Гуманітарні катастрофи ХХ століття – геноцид вірмен, Голокост, геноцид у Руанді змушують раз за разом повертатися до осмислення поняття ксенофобії. Те, що таке явище людство не може подолати свідчить про те, що воно його до кінця так і не осмислило. Звісно, що цією маленькою розвідкою його не вичерпаєш. Проте – вода камінь точить.

Тим більше це актуально і для нашого суспільства. Особливо, якщо зрозуміти, що ксенофобія не обмежується однією українофобією чи антисемітизмом, вона охоплює і нехіть до переселенців з Донбасу, нехіть до втікачів з Криму – в тім і мусульман, нехіть до ЛГБТ-спільнот і т.д. Ксенофобія всежерна. Вона може пожерти всіх без винятку – і саме цього багато хто не розуміє – бо, як то кажуть – «а нас за що?»

Перше, що кидається в очі, так це те, що ксенофобія є інструментом поділу. Загальна лінія розмежування йде між «своїм» та «чужим»,  «чужий» грекою буде – ξένος - ксенос. Однак не греки винайшли такий розполовинений, причому на дві нерівні частини, світ, який ділився на – «нас» і «них», на «ми» і «світ». Цей архетип є загальним для всяких спільнот. Сама суть «спільноти» передбачає виділення її в окремий домен.

Якщо дивитися історично, то в світі великих цивілізацій вже у Єгипті ми бачимо протиставлення єгиптян (обрізаних!) та інших (необрізаних!). Те саме повторюється у Давній Греції, де йде поділ на світ еллінів та не еллінів. Не відставав і давній Рим, який жорстко інституціонував поділ римлян (громадян риму) і варварів та інших (негромадян). Але і словянський світ не відставав. Це зафіксовано вже в самоназві словян - словяни (це ті, що володіють словом) на противагу найближчим сусідам - німцям (тим, що не володіють словом, є буквально німими). Великі монотеїстичні світові релігії йдуть тими самими торами і розмежовують єгудім (יְהוּדִים) та гойїм (םייוג - народи), християн та нехристиян, мусульман (вірних) та «ґяурів» - gävur, «кафірів» - رفاكلا (невірних). Але не лише представникам цих світових релігій це при таманне. Для японців всі неяпонці -  «ґайджін» - 外人, ґайкокудзін» - 外国人.

Більш узагальнено лінія розмежування пролягає між: «ми» та «вони», «наше» – «їхнє» (наша земля, наша культура, наша релігія, наша раса, наша кухня, наші сексуальні орієнтації ets.).

Що веде до протиставлень «правди» (нашої) та «неправди» (їхньої), «добра» (нашого) та «зла» (їхнього), «любові» (до нашого) та «нехіті» (до їхнього), а врешті до формування образу «нас» та «ворогів».

Лінії розмежування формуються на основі спільності походження (в різній степені – родичі, одноплемінники, приналежні до однієї раси), способу життя, мови, релігії і навіть сексуальної ідентичності.

Проте типологічно всі ці розмежування ідентичні. Це одне і те ж розмежування на «ми» і «вони».

  І ніхто від них не може бути убезпеченим. Що з іншого боку означає, що ніхто не має остаточного права на свою ексклюзивність чи на ексклюзивність тільки його «правди». При цьому я далекий від того, щоб заперечувати правду взагалі.

Однак це загальні міркування. Наведу приклад зовсім свіжий і стосується він справ неначе б то благородних. Однак диявол ксенофобії і тут встромив свою ратицю.

На 9 Каналі ізраїльського телебачення йшов сюжет про реалізацію у Львові проекту облаштування єврейських памяток (здебільшого понівечених чи знищених нацистами) – про проект «Простір синагог». Мій давній товариш звернув увагу на текст Максима Суханова: «Львов вспомнил о своих евреях» (http://9tv.co.il/news/2016/03/12/222857.html), що й стосувався меморіалізації єврейської спадщини Львова:

«…реализацию проекта «Пространство синагог», в рамках которого в бывшем еврейском квартале Львова появится мемориальное общественное пространство. Все началось пять лет назад с международного конкурса по благоустройству объектов еврейского наследия столицы Галичины, в котором участвовали 35 проектов из 14 стран. Победителем тогда стал молодой архитектор из Берлина Франц Решке, но реставрационные работы на территории квартала начались только в прошлом году. Основную часть затрат профинансировали Львовский городской совет и Немецкое общество международного сотрудничества GIZ, поэтому к настоящему времени уже завершена консервация остатков синагоги «Золотая Роза» (построена в 1582 г., разрушена в августе 1941-го)… Проект, реализация которого идет полным ходом, имеет характерный слоган: «Еврейская история Львова - общее наследие и ответственность». «Для людей из разных уголков мира, которые едут сюда искать личные и семейные истории своих предков, важно увидеть, что мы — современные жители Львова - чтим и храним общее наследие», - заявил в этой связи мэр города Андрей Садовой, добавив, что этот подход должен стать примером для всей страны.»

Що дивним чином призвело до дуже симптоматичної дискусії в блогах під статтею. Ось її фрагменти:

«David Fisher: Увековечить память уничтоженных, конечно, хорошо. Но только после одной общепринятой в цивилизованном мире процедуры-покаяния. Покаяния за усердие в уничтожении евреев во время войны (про колиивщину и хмельнитчину вообще молчу в данном контексте). Иначе-фарс.

Samuel Hollander:..А Вам не кажется, что покаяние - это сложный и длительный (!) процесс, а создание таких мемориалов, восстановление разрушенных памятников - это тоже признак и форма покаяния, в каком-то смысле идущего «снизу»? А вот разовые «извинения», озвученное официальными лицами одной стороны перед официальными лицами другой - это в значительной мере и есть фарс?...И поэтому тезис «вначале кайтесь, а потом восстанавливайте» - как минимум лишён смысла?... а в Вашем понимании - покаяние - это что, непременно ежемесячная рента, исправно заходящая на Ваш счёт? Или президент Украины, на коленях ползающий перед Кнессетом в свете прожекторов?!...

David Fisher: С чего бы? Покаянной ренты не существует, а президент Украины пусть ползает в любом удобном ему месте. Есть отработанные веками процедуры…

Єврейський Львів. До основ, а далі що?

Костянтин Мельман

Samuel Hollander:..Я не уверен, что сами Вы понимаете, о каком «алгоритме» толкуете, особенно в свете выше изложенной темы... Вы хотите получить удовольствие от унижения 50-милионного народа? Тогда у Вас серьёзная проблема с рабскими галутными комплексами, потому что свободный человек не испытывает потребности в унижении других… поразительно, что среди комментаторов не нашлось ни одного, кто выразил бы признательность инициативе, энтузиазму и подвижничесту людей, старающихся по крупицам восстановить этот огромный пласт еврейской истории!!! Вместо этого выродки и недоумки «всех стран» соединяются в бессвязной и обоюдной блевотине – «нацисты», «неофашисты», «бандеровцы»…

Dobry Dokror: Ну вот Вы признательны, что внуки убийц, хранящие дома золотые украшения награболеные при погроме, восстанавливают интерьер. А я вот не признателен им за это…

Samuel Hollander: ...во-первых, в свете еврейской традиции праведность сына грешника вменяется в большую заслугу, нежели праведность сына праведника. А во-вторых - а кто Вас надоумил, что люди, делающие это доброе дело - обязательно дети и внуки убийц?

Dobry Dokror: Во первых причем еврейские традиции к неевреям. Во вторых праведность в восстановлении декораций трагедии - в чем тут праведность? В третьих - а Вы откуда знаете, что они не внуки убийц?... В любом случае «громада» убивала и ее члены были виновны.

Samuel Hollander: 1) «причем еврейские традиции к неевреям» - а такое понятие, как «праведник народов мира» Вам тоже ничего не говорит?.. 2) ...и я категорически против «статистических» обвинений, потому что именно таковые веками практиковались в отношении евреев... А Вам самому нравится, когда Вас обвиняют «статистически»? 3) понятие «презумпция невиновности» из юридической практики Вам знакомо?»

Тут добре відчутний цей типологічний поділ на «ми» і «вони» з усіма наслідками.  Особливо тема відособленості «нас», тих, кого стосується єврейське право, і «їх», на яких це право (з правами і обов’язками, звісно) не поширюється. Ну і класика – звинувачення в груповій відповідальності «їх» за те, що «вони» зробили. Гадаю, що це ми вже проходили ще у нацистських 1930-40-х. І дивними, особливо в Ізраїлі, проте типовими для всіх нас є рецидиви такого мислення. Люди самі не зауважують, як стають на стежку протистояння «ми»-«вони», яка далеко не заведе. Не далі, ніж до чергового концтабору чи катівні, як у нас на Донбасі.

Отож проблема, попри всі історичні уроки, все ж залишається. Історія нічого не вчить. І ця проблема ширша за стосунки євреїв з неєвреями чи українців з неукраїнцями. Бо те саме стосується стосунків японців з корейцями і навпаки, китайців з в’єтнамцями і навпаки. Ну і ЛГБТ-спільнот з сексуальною більшиною і навпаки.

Отож – чи можна подолати ксенофобію і як її долати?

Ксенофобію ми вульгарно трактуємо як «страхом перед чужими» чи «ненависть до чужих» - це зворотна сторона ксенофобії. Зазвичай ці дві сторони ксенофобії йдуть в парі. Грекою ξένος – це чужий, а φόβος – страх. Так і прийнято вважати у загальноприйнятому дискурсі. ЇЇ зазвичай зводять до расизму, фашизму, шовінізму, націоналізму, релігійного фундаменталізму але й мізантропії – нелюбові до людей взагалі.

Однак, давайте приглянемося до грецького розуміння «чужого» – ξένος’а.

Першим «чужим» в світі людей у філософському сенсі був вічний подорожній Одісей - Ὀδυσσεύς. Чому? Та тому, що покинув свою малу батьківщину – Ітаку, поневірявся світом практично все свідоме життя, завжди був гостем чи приблудою в чужих краях, завжди серед людей він був чужим – ξένος’ом. Навіть, коли він повернувся через двадцять років, його не впізнали – і не лише тому, що був «хитромудрим», але й тому, що відчужився від дому, що не дивно. Є ще, щоправда й інший резон, чому він був чужим у світі людей – він мав напівбожественне походження, тому був у нашому світі трохи іншим, трохи чужим, трохи відстороненим. Типологічно це щось подібне і до подібної відстороненості Христа – людини і Сина Божого. А оскільки серед людей він чужий, то його доля – поневіряння світом. Чи, точніше, поневіряння у світі, закинутість у світ таким, яким він є. У світі він йшов від порога до порога, від дверей до дверей. Одне з пояснень його імені зводять до слова οδυσ – гість – вічний гість. Ὀδυσ – гість – який стукає у чиїсь двері, у твої і мої двері.

Ключовими словами тут є слова «закинутість» і «відчуженість».

Але так само ключовим є і слово «поріг». Бо все, що пов’язане з ξένος’ом діється на порозі. Бо ξένος пізнає себе як ξένος’а лише тоді, коли постає перед тобою чи мною на порозі. Чи коли ти та я самі стаємо на поріг іншого – і тоді входимо в долю ξένος’а.

Бо ж чи Одісей не є кожним з нас – людиною? Саме так. То тоді кожен з нас «закинутий» у свою конкретність – з усім, що з цього витікає – расою, кольором шкіри, етнічністю, громадянством, релігією, мовою – аж до конкретного розміру взуття. І ця конкретність з одного боку робить нас самими собою – надає нам різного роду ідентичностей – я українець, греко-католик, львів’янин, ets. Але разом з тим відрізняє мене від інших. І, що головне, - робить мене саме мною!

Таким чином кожен з нас має свою абсолютно неповторну ідентичність. Кожен з нас є ξένος’ом – іншим, чужим – бо є собою, неповторним собою.

Саме тому образ Одісея є образом архетипічним.

І напевно, саме розуміння того, що кожен з нас є ξένος’ом, οδυσ’ом – чужим, гостем, посланцем може стати філософською основою для розуміння поняття ксенофобії та підказати шляхи для її подолання. Не прийнявши тієї засади, що кожен з нас є ξένος’ом, οδυσ’ом, ми її не подолаємо.

Отож долати ксенофобію потрібно упритомлюючи своє місце в світі. Дискутанти David Fisher, Dobry Doktor, якщо вони не провокатори чи тролі, так і не опритомнили свого місця в світі ні у сенсі персональному (тому апелюють до групових відповідальностей), ні у сенсі філософському (тому ховаються за загальноєврейським «ми»).

Чи можемо ми позбутися своєї неповторності? Ні, звичайно. То як прийняти інакшість іншого?

Починаючи з розуміння і прийняття своєї інакшості ми можемо дійти до толерування інакшості іншого.

Якщо виходити з норми, що ми є «нормальними», а вони ні, то ми кружлятимемо в замкнутому колі ксенофобії, яке рано чи пізно розриватимуть ексцеси.

Виходячи з «нормальності» самих себе (на різних рівнях) до повного і щирого прийняття іншого, ξένος’а, οδυσ’а ми ніколи не прийдемо.

Однак все це міркування на рівні філософсько-екзистенціальному.

А що ми маємо у нашій практиці? Як практично ми  маємо долати ксенофобію?

Пробувати ввійти в долю ξένος’а настільки, що аж розчинятися в ньому, відмовлятися від самого себе. Настільки широко відчинити двері, бути настільки гостинними, що забудувати Монмартр мечетями та знести Базиліку Сакре‑Кер? А на Високому Замку у Львові так само збудувати конфуціанський храм – з огляду на можливу появу Чайна-тауну (唐人街) в майбутньому? Вже сьогодні під редакцією Журналу «Ї» процвітає китайський ресторан «Пекін». Що я маю робити?

Однак повернімось до справ реальних. Чого маємо досягти? Ми маємо належним чином прийняти гостя. Не уразити його гідності. І не зронити гідності своєї. Не позбавити гостя - οδυσ’а - його ідентичності. Але і не позбутися своєї ідентичності.

Тут можемо пригадати відомі максими: «Гість у дім – Бог у дім». І ще в нас кажуть: «Почувайтесь, як удома, але не забувайте, що Ви гість».

Якщо до мого дому, який має свою правду (свого Бога), завітає інша правда з іншим Богом – то що маю чинити? Дискутувати, чия правда старша? Це безглуздо і неконсруктивно. Точніше деструктивно – хтось з нас має відмовитися від своєї правди. А, отже, і відмовитися від своєї ідентичності – перестати бути самим собою.

Разом з тим, щоб подолати це φόβος  ми повинні «їхнє» зробити «нашим». Чи означає це, що «ми» маємо стати «ними». Чи ми настільки маємо ввійти в долю мусульман, щоб самим стати ними – прийняти іслам? Є і така позиція. А що тоді з нашою правдою? Ми маємо її теж релятивізовуати? Так само, як і релятивізовувати добро, наше розуміння добра, блага.

Світ, європейський світ, за останні чотири сотні років неначе намацав ледь намічений шлях.

І цей шлях полягає у так званій «світській релігії». Світська релігія визнає і практикує Декалог – Заповіді, не входячи в дискусії щодо самого джерела, яке нам їх дало.

Тобто мова йде про релігію, яка трансформувалася у мораль і суспільні практики.

Однією з суспільних практик є формування самої атмосфери, яка дає можливість такій «світській релігії» функціонувати. Атмосфера чи загальноприйнятий дискурс тут підміняють осердя всякої релігії – Бога.

Але формування дискурсу, це не лише лінгвістичні практики. Це ще й власне практика. В тім і у збереженні та ревіталізації матеріальної та культурної традиції.

Однак що робити, коли в певному культурному контексті носіїв інших культурних практик, культурних практик ξένος’ів вже з відомих причин немає – поляки або самі покинули Львів, або були депортовані, галицькі євреї були поголовно знищені. Проте їхній культурний спадок значною мірою залишився. А головне – залишився міт і атмосфера міста, міста Львова.

Що робити з тими матеріальними об’єктами, які і складають місто Львів? Іншого шляху, ніж о-своювати – «робити своїм» – немає.

У всього цього матеріального і не тільки спадку немає інших спадкоємців, окрім сьогоднішніх мешканців міста Львова. Без нас він знидіє сиротиною.

І тільки сучасні жителі Львова можуть стати його господарями – грецькою мовою οικοδεσπότης. Однак для того, щоб стати «господарем» - οικοδεσπότης  - потрібно вчитися. Навчання жити в місті з розумінням і прийняттям його духу, дискурсу у всьому його різноманітті я й називаю о-своєнням.

Ми о-своюємо, робимо своїм це місто – з його польським та єврейським спадком. Але чи при цьому ми позбавляємося своєї ідентичності? Цього так бояться консерватори. Зовсім ні.

Чому? А тому, що тут ми працюємо на рівні «світської релігії» - прав особи, спільноти, етносу ets. Ми не мусимо лізти до інших з своєю правдою.

І разом з тим не забувати про міру. Міру і ритуал як для гостя - οδυσ’а, так і для господаря - οικοδεσπότης’а. Господар має бути гостинним, проте не улягати. Гість має бути зичливим, проте не влізливим.

«Світська релігія» тримається не на метафізичній основі – релігії як живому зв’язку з Богом, а на ритуалі. По суті вона є свого роду неоконфуціанством. Тому ми повинні розуміти і дотримуватися цих ритуалів.

А ці ритуали передбачають права особи, права спільнот (і меншин, і більшості), права націй, права тварин і т.д.

Коли на наш поріг ступає нога οδυσ’а – гостя – то двоє чужих, ξένος’ів – опиняються віч-на-віч, опиняються перед вибором у відповідності з яким ритуалом укладати свою зустріч.

Якщо ξένος є завойовником, то він задає формат зустрічі і навіть можливого подальшого співжиття οδυσ’а-завойовника та господаря. При цьому ξένος асимілює, якщо не руйнує світ чи дім господаря, який необачно відчинив йому двері. Це історія Південної Америки.

Якщо ξένος є гостем, то укладається певне перемир’я, в майбутньому οδυσ і господар можуть століттями жити паралельно (апартеїд у різних формах – від гетто до національно-культурних автономій). Щоправда це співжиття періодично переривається різного роду ексцесами.

Якщо ж ξένος є битим долею подорожнім, прохачем чи бранцем, то формат зустрічі задає повновласний господар дому і родини – δεσπότης – при цьому не слід плутати «деспота» у грецькому сенсі (первинне значення – той, що володіє джерелом і ласкаво дає подорожньому і всім іншим напитися з нього) з «тираном» як людиною свавілля – τυραννίς – людиною, що не знає правил чи законів, а лише свою волю - сваволю. Господар знає і задає правила. В наші часи це регуляції «світської релігії». При цьому ξένος силою обставин приймає правила співжиття у цьому домі. Він асимілюється. І стає американцем чи канадцем.

І насамкінець: При цьому ми самі маємо розуміти головне, що всі ми у цьому світі ξένος’и, які в цьому житті є лише гостями - οδυσ’ами, яких доля жене світом, так як і хитромудрого Ὀδυσσεύς’а.

23 березня 2016, Львів