www.ji-magazine.lviv.ua

Васілій Жарков, кандидат історичних наук (Москва)

1. Досвід Росії показує обмеженість утилітарного розуміння національних інтересів у міжнародній політиці.

Якщо ми визначаємо національний інтерес як якусь переважно матеріальну потребу, усвідомлену на рівні тієї чи иншої спільності і реалізовану в ім’я самозбереження, процвітання і могутності цієї спільності, то протягом століть Нового часу Росія демонструвала скоріше щось протилежне.

Не тільки процвітання, а й багато життів її населення принесли в жертву єдиному мотиву – амбіціям правителів або правлячих груп. Честолюбство, чи в гоббсівському визначенні «жага слави», в класичній політичній теорії розглядається як принаймні один з головних мотивів війни [1]. Саме честолюбство – бажання опинитися нарівні з европейськими монархами, з самим Римом [2] (за фактом, в умовах війни всіх проти всіх – це значить прагнути бути найвище), керувало зовнішньополітичною доктриною Російської держави з самого об’єднання земель навколо Москви на рубежі XV-XVI століть. Утилітарність виникла трохи пізніше, після воєнних поразок другої половини XVI – першої половини XVII століття, в момент входження Московського царства в Вестфальську систему, багато в чому як зовнішньополітичний порядок майбутніх петровських перетворень. Ці інтереси мали чіткий географічний вимір. Південний (азово-чорноморський) напрямок був обумовлений необхідністю захищатися від набігів з Криму, васального Оттоманській Порті. Північно-західний (балтійсько-литовський) напрямок був пов’язаний з необхідністю найкоротшого шляху до Атлантики, що ставала світовим хабом, де створювалися і розподілялися основні гроші, технології та ідеї. Обидва прагматичні завдання були реалізовані протягом XVIII століття шляхом захоплення земель, на яких в наші дні розташовані щонайменше вісім незалежних европейських держав. Росія стала аграрною імперією, одним з найбільших постачальників сільськогосподарської сировини зі східноевропейської периферії в Західну Европу.

2. Реалізувавши континентальну імперську повістку, російська зовнішньополітична лінія опинилася в глухому куті.

Геополітично (цей термін цілком підходить до аналізованої епохи) Петербурзька імперія виявилася найбільшою країною в світі з континентально єдиною територією. Однак, поки Англія завойовувала Індію, а Північноамериканські Сполучені Штати рухалися в бік Каліфорнії, росіяни використали всі свої сили для захоплення найменш придатних для колонізації і, як наслідок, найменш заселених і господарсько освоєних величезних територій на півночі Східної півкулі. Инше порівняння: захопивши Гібралтар, британці один за одним підкоряли собі найбільш важливі транзитні острови в Середземному морі, тим часом Росія лише мріяла про контроль над протоками, здатними з’єднати її з символічно значущим Східним Середземномор’ям, яке, однак, економічно і політично давно пішло в «дауншифтинг».

3. У европейському квартеті великих держав Петербурзька імперія XIX століття виконувала роль засмученого контрабаса, майже завжди намагаючись грати по своїй, відмінній від инших партитурі. Відмова від внутрішнього розвитку і вдосконалення політичної структури спровокувала все більше відставання від світового порядку і все менше порозуміння з партнерами по «европейському квартету».

«Жага слави» повертається у вигляді мотиву збереження себе в ролі однієї з великих держав, що вершать долі Европи і світу, де надзавданням стає позбавлена практичної користі підтримка «слов’янських братів» на Балканах. Інерція територіального розширення спричинила вимоги розпаду Османської імперії, але цього не сприйняли в економічно розвиненіших країн атлантичного центру. Територіальна експансія в результаті наткнулась на відомі кордони, пов’язані з зовнішнім стримуванням, наростаючим дефіцитом власної сили і природними географічними бар’єрами. На рубежі XIX-XX століть, коли майже всі придатні для життя частини суші були вже відкриті і поділені між різними державами, Петербурзька імперія не могла претендувати на «колоніальний переділ», оскільки не мала для цього ні внутрішніх підстав, ні реального потенціалу. Ірраціональні цілі «слов’янського братства» і захоплення проток втягнули Росію в Першу світову війну. Подальша катастрофа була в основному викликана внутрішньою нестійкістю і невирішеністю домашніх проблем [3], де вступ в світову війну послужив лише тригером обвалення. У світі, між тим, не знайшлося жодної зовнішньої сили (і тим більше союзу сил), здатної поставити під контроль гігантський і різнорідний спадок монархії Романових. В результаті імперію перебрали як поліетнічний центр повсталого проти капіталізму «світу голодних і рабів» на мові «Інтернаціоналу», або «світу принижених і ображених», що ближче до старого російського літературного дискурсу. «Привид комунізму» на кілька десятиліть став примарною альтернативою, обіцяючи яку, перезавантажена імперія «силою або хитрістю» (Гоббс) намагалася перепідпорядкувати своєму проекту пригноблені країни і народи колоніального світу.

4. Совєтська політика всередині і зовні виявлялася майже бездоганно успішною лише в тих випадках, коли виступала в кооперації з США і їх союзниками.

Так було не тільки під час Другої світової війни, але і в довоєнний період сталінської індустріалізації. Совєтський проект гегемонії не мав реального «другого полюса» все більш глобалізованого світу. Протягом всього часу свого існування совєтський блок був в тій чи иншій мірі залежний від капіталу, технологій та ідей, які проводилися за його межами, перш за все на Заході.

Опинившись в «совєтському таборі», різні країни, а особливо це стосувалося народів Центральної та Східної Европи, опинялися в стані безвиході і втраченого часу, відчували власну непереборну провінційність, несвободу і ущербність бранців совєтів за залізною завісою. Перебування під владою Москви, часто оформлене як відкрита окупація, не залишало навіть ілюзії опинитися в числі вільних, розвинених і багатих сусідів по европейському континенту. В історичній перспективі досить швидко з’ясувалося, що обіцяний «альтернативний проект» виявився хибним і антигуманним – совєтський блок, як і СССР, був розпущений абсолютно добровільно.

5. Головний національний інтерес Росії, вистражданий усією нашою історією, особливо за підсумками XX століття, є прагненням до загального миру.

Дивним чином під кінець свого існування Совєтський Союз зумів сформулювати чи не найкращий і найбільш раціональний підхід до розуміння національних інтересів. «Нове політичне мислення» Горбачова, по-перше, повернуло саме поняття «національний інтерес» у вітчизняну зовнішньополітичну риторику, по-друге, фактично описало його як прагнення до миру – вищого блага міжнародного політичного спілкування. Подолання воєн, роззброєння і мирне співіснування, таким чином, постулювались як глобальне суспільне благо, служіння якому покладали насамперед на місію світових наддержав. Такий підхід, що стихійно співпав з західним ліберальним порядком в міжнародній політиці, безсумнівно, був вистражданий досвідом російського народу в XX столітті, який переніс жахливі події і втрати двох світових воєн, сповна заплатив власним достатком за «змагання систем», абсолютно виразно, на рівні здорового глузду, відчуваючи загрозу самознищення людства в ядерну епоху. «Нове мислення» представляло воістину російську відповідь на світові виклики, але його поспішно і категорично відкинули. Як в Росії, так і на Заході, закінчення Холодної війни було переосмислено переважно в термінах силової політики, де горбачовську доктрину роззброєння і відкритості помилково назвали причиною розвалу совєтського гегемоністичного проекту [4].

6. Постсовєтська Росія виявилася проектом не модернізації, а архаїзації, що особливо чітко проявилося в її зовнішньополітичних діях.

Еліти «нової Росії», які виросли з совєтської імперії, діставши зі спецархівів тексти столітньої давності, зробили ставку на «повернення до квартету великих держав». Запит зовнішнього світу на цьому етапі російської історії виявився, мабуть, найбільш суперечливим, часом зовсім незрозумілим для партнерів на міжнародній арені. За відсутності чітко осмисленої і артикульованої стратегії, прохання про гуманітарну допомогу на тлі краху економіки і актів внутрішньої громадянської війни на відносно короткому часовому відрізку сусідили з претензією бути «другими» після «єдиного світового лідера». Повернувшись з-за залізної завіси, Росія не встигла усвідомити змін, що відбулися в світі з кінцем колоніальної системи. Стара концепція Realpolitik, яка досить швидко змінила визнане наївно-ідеалістичним «Нове політичне мислення», неувага до прав людини як ключового пункту міжнародного політичного регулювання (щире нерозуміння, чому це важливо) – все це розцінили основні зовнішні актори як небажання змінюватися, прояв архаїки і неоімперських амбіцій. На тлі все більш очевидних невдач внутрішньої перебудови Росія відчувала розчарування і почуття ураженого честолюбства. Це і проявилось в новому протистоянні із Заходом, яке викликала реакція на европейський вибір України. Приєднання Криму і конфлікт на Донбасі жорстко розкололи не тільки Росію і Захід, а й саме російське суспільство зсередини. Взаємні санкції і загрози породили подобу нової стіни на Сході Европи, значно далі від Берліна і значно ближче до Москви. Неспроможність мрії back to USSR і стратегічна програшність «кримського атитюду» тим часом стають все більш очевидними в перспективі не лише long terms, але і значно ближчого горизонту.

7. Нова холодна війна з Заходом легалізує і закріплює місце Росії серед країн третього світу.

Незважаючи на зрозуміле невдоволення міжнародним становищем країни, висловлюване як патріотами-імперцями, так і умовними лібералами, сьогоднішня Росія досить непогано і міцно вписана в анархічне «міжнародне суспільство» – як одна з все більше проблемних країн третього світу. У такій ролі вона присутня перш за все на світових ринках. За останню чверть століття Росія навряд чи зуміла досягти успіху хоча б в одній міжнародно значущій сфері, пов’язаній з винаходом і розвитком нових технологій, виробництв чи послуг.

Лише два фактора – багаті мінеральні ресурси і ядерна зброя – дозволяють правлячим верхам країни вимагати від решти світу, щоб він поважав їх так само, «як вони поважають самі себе». Незважаючи на це, в тому, що стосується сприйняття Росії як виклику міжнародній безпеці, ми опинилися десь в одному, періодично змінному ряду «порушників спокою» разом з мережевим сунітським джихадизмом, іранською проблемою, Північною Кореєю, Венесуелою і жебрацькими африканськими автократіями. Політика стримування щодо Москви при цьому стає прямо пропорційною її зовнішньополітичній активності, під яким би соусом її не подавали. Перелік потенційних санкцій вже настільки великий, що поряд з реальним посиленням військової присутності НАТО в Центральній Европі це формує нові параметри статус-кво щодо Росії. Зросла ступінь зовнішньої ізоляції, яка отримала виправдання у вигляді воскреслої «російської загрози», що поряд з посиленням «самоізоляції», слугуватиме збереженню тенденції до все більш периферійного і залежного становища нашої країни.

8. Глобальну роль на міжнародній арені Росія зможе зберегти тільки як сила, що сприяє підтримці миру і рівноправності між країнами.

Прорив або, якщо комусь легше сприймати, «повернення» Росії в розвинений світ воістину могло б стати завданням національного відродження, що об’єднує все суспільство. Однак це можливо лише через припинення конфронтації з Заходом (що навряд чи буде успішним, якщо трапиться в односторонньому порядку), визнання миру основою власного і одночасно глобального інтересу, але головне, через корінні внутрішні структурні реформи. Успіх на подібному шляху (який навряд чи оберуть в короткостроковій перспективі) не обіцяє бути блискавичним і зажадає колосальної роботи. Але тільки в цьому випадку наші спільні шанси як єдиної нації можуть бути вищі нуля.

Примітки

1. У трактаті «До вічного миру» Канта честолюбство взагалі розглядається як головна і єдина причина війни.

2. На момент початку Нового часу «Римом» в свідомості сучасників була, з одного боку, все більш кризова «Священна римська імперія німецької нації», а з иншого боку, захоплена турками-османами Візантія.

3. Однією з цих найгостріших проблем був дефіцит селянської ріллі, що виник на рубежі століть. Країна з найбільшою континентальною територією мала не так багато землі, придатної для сільськогосподарського освоєння, а низька соціальна мобільність заважала урбанізації та освоєнню нових територій на сході і півдні.

4. Той частий випадок, коли реакційні сили постфактум плутаються в причинах власної поразки.

http://gefter.ru/archive/17974