www.ji-magazine.lviv.ua

«Читання не може бути обов’язком: доля читача стає яскравою й цікавою, коли він шукає свої книжки», – розмірковує письменник на зустрічі зі львівськими студентами.

Письменник Тарас Прохасько живе в Івано-Франківську – хоча з його текстів може видатися, що в якомусь паралельному вимірі. Він має унікальну здатність, складаючи прості слова, описувати найскладніші явища, роблячи їх зрозумілими кожному. Всупереч усім жанровим канонам він пише репортаж про те, що сталося тридцять років тому, й не поспішає його завершувати. На зустрічі зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету Прохасько говорив про хвороби росту української літератури; про свій роман, який уже багато років пише, але постійно відчуває, що кожен наступний день чекання може зробити його кращим; про фільм «НепрОсті», який начебто мають зняти; про консерватизм Івано-Франківська на відміну від Львова і про те, що не можна навчити бути письменником.

Я дуже люблю говорити. Писання для самого себе не має сенсу: письменство починається з бажання комусь щось розказати. Але у прагнення самовираження закладене й бажання знайти потрібні слова та образи. Мені стало страшно, коли з’явився інтернет, адже раніше я писав у газеті колонки і статті і знав, що звертаюсь до мешканців Івано-Франківська, яких я знаю. В інтернеті мої тексти могли прочитати люди, яких я не знаю; я ризикував мимоволі написати те, що їх образить. Тепер, пишучи текст, я думаю про те, які люди це можуть прочитати, і як вони зрозуміють те, що я скажу. Не йдеться про манію лайків – бажання сподобатися, йдеться про прагнення бути зрозумілим.

Письменник нічого не мусить. Мене смішить антипремія «Золота булька», що існує в Україні. Її отримували Ірена Карпа, Юрій Андрухович, а останнього разу – Таня Малярчук. Книжки, які її отримали, є непоганими – книжка Тані Малярчук «Забуття», наприклад, перемогла в конкурсі «Книжка року Бі-бі-сі». Але все стає на свої місця, коли прочитати формулювання: «за несправджені очікування». Хто несе відповідальність за несправджені очікування – той, хто їх не виправдав, чи той, хто очікує? Як я можу бути винен у тому, що не виконав чиїхось сподівань? Ні юридично, ні морально письменник ні за що не відповідає. Він має право бути нудним, смішним і жалюгідним. Від нього нічого не потрібно очікувати. Він не є експертом, моральним авторитетом і пророком, який знає, що треба робити. Він може в певні моменти бути всім і будь-чим, але вимагати цього від нього не можна. Письменник має бути готовий до того, що його кожен потрактує по-своєму в залежності від свого досвіду й неповторного набору життєвих асоціацій – цим література відрізняється, наприклад, від тригонометричних таблиць. Література сильна своєю різноманітністю: книжок багато, і вони мають право бути різними.

Української літератури дуже довго було замало, й те, що тепер письменників стає більше, не може цього компенсувати. Ми не можемо наздогнати Європу, написати те, що не було написане в дев’ятнадцятому і двадцятому столітті. Можемо хіба що збільшити окремі кількісні показники. Але ми пропустили багато важливих щаблів розвитку, і тепер можемо хіба що перескочити – стрибнути відразу вперед, придумати щось нове. Але не потрібно намагатись когось переплюнути: нехай буде те, що є. Не варто включатись у змагання з іншими літературами. Головне, що є в нашій літературі – розвиток та еволюція нашої мови. Тому література потрібна передусім тим, хто цією мовою користується. Я не бачу чогось особливого, надзвичайного, що ми можемо розповісти людям з інших культур. Адже наша література як інструмент сама спирається на неукраїнські взірці, тож навряд чи те, що вона розповідає про Україну, може когось здивувати. Був період інтересу до української літератури в Європі, але він згас. Тепер єдиний автор, який цікавить публіку за межами України – Сергій Жадан. І то треба розуміти, що картина України, яку він змальовує, є фантасмагорійною та не відповідає реальності.

Розмова про долю окупованих територій необхідна. Однією з наших бід є те, що ми не знаємо, як діяти: ми можемо тільки пасивно сприймати те, що робить хтось інший. Перетворюємось із суб’єкта на об’єкт. Взяти назад ці території зараз неможливо: це небезпечно. Відмовитись від них – також недобре. Тому страшенно важливим є вироблення спільної думки про те, що має бути з Україною. Суспільна дискусія та стратегія виникне тільки тоді, коли дуже різні варіанти – навіть химерні, фантасмагоричні – будуть висловлені. Біда наших нервових людей полягає в тому, що вони сприймають точки зору як абсолют і починають звинувачувати автора.

Новина про екранізацію моєї книжки передчасна. «НепрОсті» важко екранізувати. Там є багато добрих сцен, але укласти це в цілісність дуже тяжко. Кілька років тому з’явилися режисери, які перейнялись цією ідеєю і домовились зі мною, що будуть думати про екранізацію. Я пообіцяв відмовляти, якщо інші робитимуть мені такі пропозиції, хоча це була лише усна домовленість. Вони думали, шукали, їздили в Карпати. А кілька тижнів тому з’явились люди з Польщі, які сказали, що мають готовий сценарій; тоді мої старі знайомі видали новину про те, що мають право на екранізацію, аби «застовпити територію». Так може тривати ще десять чи п’ятнадцять років. А ось «Фелікс Австрію» Софії Андрухович справді екранізують.

В Івано-Франківську гостро реагують на сучасні мистецькі акції. Мистецтво досі асоціюється нас із поняттям «гарно», проте сучасне мистецтво не можна назвати гарним. Тому значна частина людей у нас не готова до сучасного мистецтва. На відміну від Львова, де є традиція міського життя, в Івано-Франківську люди рідше пов’язують своє життя з життям міста. Львівська ситуація більше сприяє толерантності; до того ж, існує нав’язаний образ Львова як столиці мистецтва, культурної столиці, куди приїжджає багато людей, аби щось побачити. Щоб прийти до цього, Франківську потрібен час і практика. Є речі, які потребують багаторазового повторення, перш ніж стають частиною твого життя.

Графомани можуть писати геніальні речі. Графоманія – це лише нестримне бажання писати, а не якість письма. Є кілька відомих талановитих графоманів, і було б добре, якби їх було більше. Проте кількість сама по собі не може перерости в якість. Нам бракує виробленого культурного поля, яке мають, наприклад, поляки. Там століттями писалися репортажі, есеї, мемуари; з’явилася величезна кількість письменників, які не є зірками, але доповнюють цей простір. У Чехії так само багато інтелектуалів із довгим волоссям і з бородами, які сидять у своїх розтягнутих светрах у кнайпах і говорять важливі речі про дрібниці, що не виходять поза чеський простір. У нас, натомість, є потяг до зірок, стовпів, на яких усе тримається, але тканини немає. Проте виникає покоління письменників, яких можна віднести до «другої полиці». Не класики, але якісні, добрі, мудрі, літературні. Цьому сприяє й те, що нарешті запрацював нормально книжковий ринок.

Мені часто доводиться щось рекомендувати почитати. Коли мені було чотирнадцять років, один товариш попросив мене написати список із десяти найважливіших книжок на світі – чомусь він мені довіряв і вважав, що я знаю відповіді на всі питання. Тоді я склав цей список, але відтоді зрозумів: можна порадити щось цікаве, проте кайф читацтва полягає не в тому, щоб, як рибалка-невдаха, купити рибу в магазині й видати за свій улов. Кайф у тому, щоб зловити рибу власноруч. Читання не може бути обов’язком: доля читача стає яскравою й цікавою, коли він шукає свої книжки – пробує, смакує, відкидає, приймає. Особиста історія читача є важливішою за список книжок, обов’язкових до прочитання.

Література є одним із способів описування й досліджування світу. Як наука не може описати всього, так і мистецтво, і література не можуть описати всього. До того ж, не тільки описування й вивчення світу є завданням літератури: вона також є препаратом, який потрібно вживати, щоб перейти у змінений стан. У цьому сенсі вона є подібною до фармакології. Важливо пам’ятати, що написаний текст – як і музичний твір – починає вести власне життя.

Часом я розповідаю щось на курсах письменницької майстерності – якісь світоглядні речі: як попуститися, як кайфувати від того, що пишеш. Говорю про мотивацію бути письменником. Бачу, що є багато розчарованих тим, що я розповідаю: вони хотіли б конкретних указівок, інструкції, як писати. Але в для кожної людини така інструкція була б індивідуальною. Коли я був журналістом і працював у франківській газеті, я побачив на стовпі оголошення «пишу дипломи, курсові, а також художні твори у стилі Андруховича, Дереша, Прохаська». Мене зацікавила не так ця людина – здатних щось імітувати є чимало – як те, на що він сподівався. Навіщо люди мали до нього звертатись? Я знайшов цього чоловіка: він сказав, що ніхто по твір у стилі Прохаська до нього ще не звертався.

Занотував Отар Довженко,
фото Анни Чуданової

http://tvoemisto.tv/exclusive/desyat_dumok_tarasa_prohaska_pro_literaturu_grafomaniyu_i_kayf...