www.ji-magazine.lviv.ua

Інтерв'ю з Борисом Акуніним, російським письменником, громадським діячем

Зоя Светова: Десять років тому в інтерв'ю французькій газеті «Ліберасьон» ви говорили про те, що в Росії «вперше в нашій історії цілування дупи сатани перестало бути обов'язковим пунктом на шляху до професійного успіху». І саме інтерв'ю, здається, називалося «золотий вік Росії». Тобто, ще десять років тому люди культури в Росії могли вільно займатися творчістю: ставити спектаклі, видавати книги, не побоюючись цензури, обшуків і арештів. Коли ситуація змінилася і чому?

Борис Акунін: Це довга історія. Можна назвати її на стародавній манер «лествичнbv сходженням», спуском по сходах.

Якщо озирнутися назад і вгору, на майданчик, де російське суспільство перебувало в 1999 році, просто дух захоплює. Це була зовсім, зовсім інша країна - так, дикувата, погано влаштована, але вільна, майже демократична. Я кажу «майже», бо з виборами президента було нечисто, але депутатів, губернаторів і мерів обирали більш-менш по-справжньому, держава не контролювала пресу, незалежність суду визначалася лише порядністю конкретного судді, а приватний бізнес, бувало, міг відбитися від спецслужб.

Але з приходом, а вірніше з приводом до влади Путіна почався рух по сходах вниз. Кожна із сходинок була епохальною і означала перехід в іншу політичну систему, яка живе за іншими правилами.

Давайте згадаємо, що це були за ступені.

У 2000-2001 роках, з розгромом НТВ, видихалася свобода преси.

У 2003 на справі ЮКОСа присмирнів великий бізнес, і це б ще добре, але заодно випарувалася незалежність суду.

У 2004 році регіони втратили право вибирати губернаторів - скінчився федералізм і встановилася авторитарна «москвократія».

У 2008 році з «рокіровкою» стало ясно, що режим Путіна націлився на пожиттєве правління. Влада остаточно стала незмінюваною.

У 2012 році, з 6 травня, авторитарна держава стала ще й поліцейською. З тих пір основним методом дискусії з опозицією є державне насильство.

У березні 2014 року країна подолала ще одну важливу сходинку: взяла курс на самоізоляцію, яка необхідна для всякої довічної диктатури.

Наступною сходинкою, мабуть, стане перехід від авторитарної поліцейської держави до «м'якого» тоталітаризму. Різниця тут вельми істотна. При авторитаризмі карають за протест; а при тоталітаризмі – за непідтримку. Дуже можливо, що справа Серебренникова, який не дуже протестував, але і не підтримував - якраз ця межа.

Зоя Светова: Чи винне в цьому саме суспільство?

Борис Акунін: Не думаю. Я взагалі погано розумію, коли кажуть, що суспільство в чомусь винне. Винні бувають тільки структуровані системи. Я переконаний, що, якщо вже говорити про вину, то її причина криється на самій конструкції російської держави. Ця конструкція, яка вміє функціонувати тільки в умовах тотальної централізації влади, змушує навіть спочатку демократичний режим поступово посилюватися, «вертикалізуватися». Згадайте, які промови виголошував той же Путін в 1990-і роки - сьогодні за таке посадили б. І я не думаю, що він, соратник Собчака, прикидався. Не думаю, що він спочатку збирався влаштовувати весь цей морок, куди все сповзло. Просто за однією сходинкою слідувала інша.

Поки не зміниться фундамент російської державності, буде повторюватися все та ж казка про білого бичка: за реформами - контрреформи, за революцією - диктатура.

Зоя Светова: Що стосується «справи Серебренникова» зараз багато хто задається питанням, хто приймав рішення про його затримання. В одному зі своїх блогів ви написали, що впевнені, що рішення приймав Владімір Путін, і що без його відома не могло б з'явитися справу проти настільки відомого в світі режисера. Ви не вірите в те, що СК і ФСБ можуть бути самостійні у цьому питанні?

Борис Акунін: Чесно кажучи, мені нецікаво говорити про собаку двірника, коли є двірник, який може її посадити на ланцюг або спустити з нього.

Зоя Светова: Чи пов'язуєте ви виникнення цієї справи з передвиборчою кампанією і який меседж влада посилає інтелігенції?

Борис Акунін: «Хто не з нами, той проти нас», я вважаю.

Зоя Светова: Гліб Павловський написав в ФБ, що «ситуація з Кирилом Серебренниковим - не привід для коментування, а привід обміркувати форми опору. Зустрічатися, обговорювати й обмірковувати це в соціальних мережах. Головне - методи результативноїнепокори владі. Потрібно політично масштабувати ситуацію. Найгірше, що можна зробити - це тинятися між кремлівськими кабінетами і шукати в одному кабінеті управу на інший кабінет. Це те, до чого нас постійно підштовхують, і ось результат ». Які на вашу думку можуть бути ці методи результативної непокори владі?

Борис Акунін: Я, звичайно, давно не був в Росії і можу помилятися, але у мене відчуття, що у російського суспільства поки немає готовності до масового спротиву. Був би радий помилитися. Я вважаю, що головний наш ворог - не путінський режим, який є всього лише благоотримувач, а набагато більш глибоке явище. Воно називається «страх перед змінами». Наш народ історично травмований змінами, від яких йому щоразу ставало тільки гірше, і тому тримається за владу, яку сприймає як запоруку стабільності. Ніяких ілюзій з приводу влади люди не відчувають, але вважають за краще паршиву реальність жахам невідомого майбутнього. Так воно і буде тривати до тих пір, поки хоч якось можна жити.

На мій погляд, треба боротися саме з цим: зі страхом змін. А для цього, мені здається, потрібно пояснювати людям, яке майбутнє ми їм пропонуємо замість сьогодення. І що боятися такого майбутнього не потрібно, воно буде по любому кращим від сьогоднішньої реальності. Наскільки переконливі ми будемо і – що дуже важливе - чи будемо ми сприйматися як люди, які заслуговують на довіру - ось що, на мій погляд, головне.

Зоя Светова: Як ви бачите розвиток ситуації навколо «театральної справи»?

Борис Акунін: Погано. У цього крокодила м'язи працюють тільки на стиск. Благополучний результат можливий, хіба що, в передвиборний період в якості піар-жесту, у відповідь на вірнопіддані моління близьких до престолу діячів культури.