www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Баняс

Альбер Камю писав, що кожне повернення додому є «поверненням у невідомість». Нобелівський лауреат із літератури мав на увазі феномен невпізнавання рідних місць опісля того, як певний час не бачив їх. Уродженці Срібної Землі (такою є поетична назва Закарпаття), котрі нині мешкають в інших регіонах України, «не впізнали» малу батьківщину другого літнього місяця 2015-го, коли читали новини про мукачівське жахіття. Одначе пережитий тоді шок невдовзі посилився новим, породженим таким усвідомленням: якщо закарпатці іноді «не впізнають» рідний край, то решта українців узагалі нічого про нього не знає.

НЕ ТЕ, НЕ ТЕ І НЕ ТЕ

Чимало рейтингових вітчизняних ЗМІ (електронних і друкованих), «натхненних» стріляниною в другому за значенням місті найзахіднішого регіону, написали про Закарпаття купу нісенітниць. Причому настільки безглуздих, що, скидається на те, мешкаємо не в одній державі, хоч і в різних областях, а на протилежних кінцях світу!

Відомий політик Володимир Горбулін іще десятиліття тому сказав, що ледь не найбільша біда України — незадовільне транспортне сполучення між різними її частинами, внаслідок чого ми погано знаємо велику за територією державу, бо мало їздимо. Вихід зі становища екс-голова РНБО бачив у густій мережі швидкісних поїздів, аби громадяни, долаючи відстань, умовно кажучи, з Ужгорода до Луганська, не витрачали на це кілька діб. Проте, як бачимо, відтоді стан справ не надто покращився.

Ймовірно, саме тут першопричина величезної кількості міфів, легенд, хибних уявлень, фальсифікацій, брехні та недолугих провокацій про Срібну Землю, що випірнули на сторінках ЗМІ за наслідком збройних розбірок у місті, офіційна назва котрого Мукачів або Мукачеве, проте місцевий варіант — Мукачево (і тільки так). «Відкриття другого фронту Путіна», «Регіон із найпотужнішими сепаратистськими настроями бунтує», «Вотчина Медведчука розкриває істинне обличчя», «У Закарпатті українська мова лише четверта за вживаністю»… — й т.д. у цьому ж стилі. Й жодних зусиль по-справжньому осягнути ситуацію, зрозуміти специфіку регіону, спробувати не дивитися на нього крізь окуляри стереотипів!

Ні, Срібна Земля ніколи не вимагала й не вимагатиме «почути її» — тутешні люди надто самодостатні, щоб опуститися до такого. Йдеться, радше, про те, аби мешканці інших областей перестали бачити у землі за Карпатами «не зовсім Україну». Проявили повагу. Показали, що поняття здорового глузду не порожнє для них.

ЩО ВПАДАЄ У ВІЧІ

Зійшовши з потяга на будь-якій станції, відтак подорожуючи машиною, найперше, чим будете вражені, — закарпатськими дорогами: з якихось причин вони у незрівнянно кращому стані, ніж загалом у державі. Ба більше: головні магістралі цілком комфортні навіть для туристів із Заходу! Й повсюди ведуться ремонти, причому не традиційним для нас «ямковим способом», коли щороку латаються одні й ті ж дірки, — працюють капітально.

Парадокс у тому, що ці тектонічні зрушення (без перебільшень: у моєму Хусті зникли вибоїни, котрі були там багато десятиріч!) сталися за нової влади. Значить, навіть сьогодні, коли національна економіка існує на «ін’єкціях» МВФ, півтора року триває війна на Донбасі, зусібіч лунає лемент про кризу і брак грошей, реально щось змінювати на краще. Автодороги Срібної Землі — красномовний тому доказ. Найбільше ж їхній стан дивує водіїв сусідніх регіонів (особливо Івано-Франківщини), котрі не розуміють, «чому так добре тут і так погано у нас»…

Іще одна річ, яка одразу привертає увагу, — чистота. Мені, вже багато років мешканцеві столиці, просто-таки відняло мову од побаченого! На тлі нинішнього Києва, перетвореного на гігантський смітник… І що важливо, розмовляючи з місцевим водієм у день приїзду, почув од нього два різні й разом із тим — взаємопов’язані пояснення: з одного боку, справно відробляють хліб відповідні комунальні служби, двірники починають працювати тоді, коли й належить, — ні світ ні зоря; з другого, люди самі усвідомлюють, що «чисто там, де не смітять». «Я був на заробітках у Чехії, Португалії, недавно два місяці в Австрії, — розповів мені згаданий водій, — бачив тамтешнє життя. Змінився: вже не можу дозволити собі викинути недопалок не в урну. Багато земляків скажуть вам щось схоже. Є розуміння, що починати треба із себе».

«НЕ ЗОВСІМ УКРАЇНА?»

Термін «русини» автор цих рядків уперше почув у глибокому дитинстві. Вже тоді він вживавсь у подвійному контексті: за одною версією, ним позначувалися представники окремого народу, за іншою — особливий різновид українців.

Проблема закарпатського «русинства» має ледь не сторічну історію. Очевидно, кінцевого розв’язання вона не здобуде, суперечки ніколи не припиняться. Втім, більш-менш науковий підхід беззаперечно доводить: «русини» — це тимчасово розповсюджений на деяких територіях синонім терміна «українці». Просто десятиріччя за десятиріччями різноманітні сили підживлювали полеміку, педалювали її, знаходячи вигоду в тому, щоби вона не зникала. Попервах чехи, потім угорці, а після розпаду СРСР — словаки (по той бік кордону) та кремлівські спецслужби (по цей бік) витрачали силу-силенну грошей, аби вкарбовувати у мізках закарпатців думку, нібито вони — виразники окремої нації, гідної якщо не державного самовизначення, то принаймні етнічно-культурно-мовного.

Так ось сьогодні питання закарпатського сепаратизму, уречевленого т.зв. «русинським рухом», розв’язано. Воно — переконаний: назавше! — зникло з порядку денного. Відтепер згаданий рух презентують од сили 10 тис. осіб, із яких 99% старшого й похилого віку (такий-собі «клуб кому за 50»): вони мають кілька малотиражних газет, якесь видавництво, здається, одну православну церкву й цілковиту відсутність підтримки серед молоді. Тобто у них немає майбутнього.

Потрібна була війна, щоби ментально аморфна частина населення Срібної Землі сколихнулася, відтак зробила остаточний світоглядний вибір, порвавши із сепаратистськими забавками в «інакшість»…

Узагалі нинішнє Закарпаття патріотичне як ніколи. Всім відомі геройства 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади в зоні АТО. Багато краян пішли на Донбас добровольцями, ще більше стали волонтерами. Змінилося навіть візуальне «обличчя» регіону: нині тут рябить од національних синьо-жовтих стягів та стрічок, які висять на будівлях і парканах, майорять на приватних автомобілях і дитячих голівках.

Тому розмови про українську мову як «четверту за вжитком»… Ну, до такого абсурду ще треба було додуматися! Безумовно, в Закарпатті й надалі домінує діалект (точніше, діалекти: у кожного села своя специфіка), причому, здається, так буде завжди. Втім, панове, то діалект державної мови — рідної для 75% краян. Не забувайте про це.

ПОПЕРЕДУ ДОВГА ПУТЬ

Немає сенсу впадати в інфантильний оптимізм, змальовуючи ситуацію як усуціль позитивну: Срібна Земля переповнена суперечностями й труднощами. Деякі притаманні всім областям України, інші мають суто регіональну «тональність». Те, що трапилось у Мукачеві, — верхів’я айсберга, невидима частина котрого вражаюче багатогранна.

Безумовно, є біда з контрабандою — як і на будь-якій прикордонній території (до речі, з-поміж закарпатців мало хто сумнівається, що в липневій трагедії немає невинних…). У крайовій владі направду сформувалася система, чимось схожа на середньовічний феодалізм: у 1990-х усім завідували сімейства Суркісів та Медведчуків, опісля на понад півтора десятиліття область захопила родина Балогів; те ж саме на районному рівні. Не в останню чергу описана модель є продуктом місцевих умонастроїв: найзахідніша область усе ще дуже патріархальна, поняття сім’ї-родини (ma fia) тут сильне як ніде інде.

Ба більше: з певного кута зору Закарпаття — то мікроскопічна копія Донбасу (в мене, уродженця й патріота Срібної Землі, є право на цей висновок!). Либонь, ніде в Україні так не зневажають бідність, ніде не зустрінеш такого плазування перед багатством! Що й казати, якщо вчителька у середній школі повчала мене: «Не матимеш грошей — ніхто тебе за людину не вважатиме»…

Тобто проблем чимало. Крім вищезгаданих, окреслю ще одну — релігійну. Точніше, церковну.

З одного боку, Закарпаття поліконфесійне: православних не більше 40%, є потужні громади католиків, уніатів, протестантів (зокрема, регіональна Реформаторська церква лютеранського штибу), іудеїв. Тому тут не пройде «фокус», який часто беруть на озброєння політикани в інших регіонах, коли напередодні виборів «раптово» стають дуже віруючими, активно візитуючи храми — зазвичай православні.

З другого боку, Срібна Земля по-своєму розкольницька: Мукачівська єпархія уніатів не підпорядковується УГКЦ, маючи окремий статус — sui juris, визнаний Ватиканом (правда, ви не знали, що у нашій державі дві незалежні греко-католицькі Церкви?).

«УЧІТЬСЯ, ЧИТАЙТЕ…»

Покійний футбольний тренер із Криму Анатолій Заяєв не раз повторював, що немає на світі країни, прекраснішої за нашу. А найпрекрасніше у ній — різноманітність: географічна, архітектурна, топонімічна, культурна, мовна, релігійна, ментальна. Гадаю, сенс у тому, щоб оту різноманітність вивчати й насолоджуватися нею. Бо сон розуму насправді породжує химер. І паніку. І відчай. І зневіру.

2015