www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Баняс

Від червня 2014-го, коли Петро Порошенко поновив проведення АТО (це офіційно, фактично ж ідеться про повномасштабну російсько-українську війну) на вітчизняному Сході, в геометричній прогресії зросла кількість журналістських матеріалів, написаних під загальним грифом: «Я багато чого розумію, терористів треба гнати, проте мені дуже жаль мешканців Донбасу, котрі в будь-якому випадку програли, саме вони страждають найбільше й ні за що». Не хочу мати вигляд безсердечного садиста, тим паче — розумнішого за когось, але для мене нинішня трагедія Луганщини та Донеччини цілком логічна, навіть, мовити б, закономірна. Отже, пропоную три версії першопричин того, що там коїться.

ВЕРСІЯ ХРИСТИЯНСЬКА

В одному з найбільш вражаючих місць Святого Письма Господь, звертаючись до юдеїв, каже: «Ви поєдналися з Єгиптом і думаєте, що переможете?» Пророчість оцих слів тисячу разів проявлялася в історії людства: щоразу, коли якась християнська держава йшла на союз із «Єгиптом», сиріч — із силою, котра базується на язичницьких чи сатанинських підвалинах, оту державу очікував неминучий крах. Рано чи пізно. Навіть попри те, що на першій порі існування такого богозневажливого альянсу його можуть супроводжувати небуденні успіхи.

Візьмемо, як приклад, найсвіжіший випадок — маю на увазі грошовий альянс поміж Росією та Євросоюзом, що остаточно оформився впродовж 2000-х. Попервах загіпнотизовані, сліпі західноєвропейці не могли нарадітися — аякже, «Russian is going» і приносить шалені гроші, не надто ретельно рахуючи їх! До чого це призвело? Причини нинішньої жорсткої поведінки Заходу зумовлені (хоч як прикро це визнавати) не стільки анексією Криму, війною на Сході України чи збитим «Боїнгом». Справа в тому, що росіяни настільки масово проникли в різні сфери національних економік Європи, що фактично контролюють їх — тією чи іншою мірою. Отож і отримав цивілізований світ привнесені з Кремля корупцію, підкупи на всіх рівнях, «брудні» гроші й… непевне нерозуміння того, як із цієї кабали вийти.

Те ж саме (тільки на іншому рівні) отримали мешканці Донбасу: вони спокусилися злукою зі своїм «Єгиптом» — обіцяним кимсь приєднанням до РФ, яке гарантувало б їм насамперед збереження панівного в цьому краї «стану рівноваги» (саме так: чинники на зразок більших зарплат і пенсій — вторинні), що полягає в подальшій консервації совка. От і…

Подивіться на довколишні області: у Дніпропетровська вистачило розуму не спокушатися взагалі; Харків трохи прогнувся, втім, якраз трохи, тож відбувся малою кров’ю; Одеса відбулася порівняно малою кров’ю; натомість Донбас пожинає «жнива скорботи».

Іще про Біблію: хотів би звернути увагу на інше показове місце у Книзі книг, де пророк запевняє, мовляв, якщо не хочеш стати на коліна добровільно, тебе поставлять примусово. Річ у тім, що «фірмовою» рисою характеру населення Донецької та Луганської областей здавна є неймовірна гординя: вже багато десятиліть їхні мешканці чомусь переконані, що «кормят всю страну», причому десь зі старту 2000-х, од моменту, коли там почала правити балом Партія регіонів, оце уявлення лише зросло. Уявлення цілком хибне, але жодні об’єктивні дані, що свідчать про зворотне — дотаційність двох регіонів, не потрапляють у тамтешні вуха й мізки.

Ота неймовірна гординя, під’юджена лукавими місцевими маніпуляторами, із часом зробила наступний крок — виникло нове уявлення, навіть, можна сказати, новий мем: «Донбасс еще никто не ставил на колени!» Й це при тому, що до нинішніх подій донбасівці «ставали на коліна» мінімум двічі: вперше — в 1990-х, коли дали себе поглинути місцевому криміналітету, відтак кількадесят бандюків тримали під невсипним кривавим контролем шість мільйонів осіб; удруге — півтора десятиліття тому, коли всі природні ресурси регіону, а головне — його волю, настрої, мислення захопило псевдополітичне утворення на чолі з Віктором Януковичем і Ринатом Ахметовим.

Ну, а за останній рік «ставати на коліна» донбасівцям довелося втретє й учетверте: спочатку у відповідну позу їх «прилаштували» пару сотень чеченських бойовиків та головорізів-гереушників (ви можете уявити щось схоже, припустімо, в Рівному?), а тепер — війна, котра, що найпечальніше, забирає життя дітей.

ВЕРСІЯ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА

Поза всяким сумнівом, події, котрі наша держава та ми з нею переживаємо від (орієнтовно) 18 лютого 2014 року, прикметні, зокрема, регулярною появою фактів, які підтверджують: фундаментальних історичних особливостей розвитку людського суспільства неможливо уникнути.

Наприклад, донедавна більшість патріотично налаштованих українців вірила: за умови існування незалежної держави із плином років та частина населення, котра поки не асоціює себе з титульною нацією, помалу «акліматизується». Так ось не вийшло: котел внутрішніх суперечностей і протиріч, який кипів увесь час од 24 серпня 1991-го, не зменшивсь, а війна з РФ показала істинний стан справ.

Або таке: ще буквально півтора року тому не менше двох третин громадян сприймали нашого північно-східного сусіда через призму понять «братній народ» і «братня країна». Натомість ота третина (ідейним її центром завжди була Галичина), котра бачила в «москалях» смертельних ворогів, піддавалась осміянню. Тепер видно, хто мав слушність! (Зверніть увагу: останнім часом нереально почути дебільні анекдоти про кровожерних «западенців», які вчиняють звірства над «кацапами»; навіть сумнозвісний «95-й квартал» замовк.) Тому не дивно, що ще в березні 2014-го найкмітливіший філософ РПЦ — протодиякон Андрій Кураєв (який довго не визнавав нас окремою нацією) сказав, мовляв, уже незабаром галицьке сприйняття росіян і Росії переможе по всій Україні. Як бачимо, цей сценарій помалу втілюється в життя.

І те ж саме, тобто підтвердження неуникності суспільно-історичної еволюції, спостерігаємо в драмі Сходу України, бо події, що розгортаються там од початку минулорічного квітня, показують: нереально законсервувати те, що не консервується. А той, хто все-таки замахнеться піти супроти ходу історії, отримає від неї безжальний удар у відповідь.

Адже всім було зрозуміло: мешканці Донбасу хочуть не стільки в РФ, скільки у СРСР, вони так і не змогли змиритися з дезінтеграцією «єдиного та неподільного», попри те, що мали на це майже чверть століття. Відтак за роки національної Незалежності послідовно робили все можливе, щоби законсервувати совок — у собі та довкола.

Тому й жорстоко поплатилися:

— за те, що не змогли й не захотіли перетворюватись із совкової біомаси (бидломаси?) на громадянське суспільство європейського штибу;

— за те, що ніколи не протестували (хіба що гірники могли організовано «піти на Київ», але це, як ви розумієте, з іншого «розділу»), не обстоювали своїх переконань публічно, патологічно не боролися за себе та свою гідність;

— за цинізм у ставленні до Євромайдану: коли люди у столиці боролися, страждали, мучилися, мерзнули, недосипали і недоїдали, донбасівський пролетаріат сидів по теплих домівках (виправдовуючи це іншим облудним мемом: «Мы — народ рабочий, у нас нет времени бастовать!»), удома ходив на короткочасні проплачені мітинги, висилав на Майдан найдеградованіших представників, аби ті формували банди тітушок, а впродовж масових розстрілів 18-21 лютого 2014-го «душею та серцем» був на боці беркутівців, російських гереушників, снайперів-убивць і всієї кліки Януковича;

— за те, що протягом усього часу існування нашої держави завжди голосували за антиукраїнські партії: попервах віддавали голоси комуністам, по тому — вітренківцям, регіоналам і знову комуністам, причому, що найгидкіше, робили це усвідомлено, кажучи «за» політичним силам, які працювали на знищення України;

— за те, що в усі органи влади повсякчас обирали тільки «своїх», заплющуючи очі на їхню людську «якість» (родичка дружини з Макіївки гордо казала мені, мовляв, голосувала за Януковича, «потому что он — наш»);

— за те, що не захотіли по-справжньому прийняти Бога, глибинно увірувати в Нього, відтак сьогоднішнім уособленням тих країв є жінка, котра ходила по уламках малазійського «Боїнга» й збирала розкидані парфуми, а інші донбасівці зривали з трупів коштовності-прикраси, забирали із сумочок гроші та кредитні картки (ось вам «бездуховний Захід» і «православна духовність»), при цьому місцеві попи не лише публічно благословляли сепаратистів — вони ще й організовували у храмах склади зброї та навіть очолювали сформовані на місцях банди;

— зрештою, за безпрецедентну легковажність, яка множить смерті: промоніторивши Інтернет, знайдете купу свідчень наших військових, які шоковані нехлюйством донбасівського люду, котрий, замість того, щоби сидіти по домівках, ховатися, берегти себе, біжить у магазин, де оголошено про знижки, ходить у кав’ярні та в кіно, стоїть обабіч доріг (із малечею на руках!), по яких суне важка військова техніка чи навіть відбувається перестрілка.

ВЕРСІЯ «ЕНЕРГЕТИЧНА»

Вже наприкінці лютого, коли мала місце досі не пояснена втеча Януковича з України, а квазіполітична сила, котра стояла за ним, просто-таки розсипалася, найвідоміший донбасівський журналіст Денис Казанський написав: є один фактор, який заважає радіти від падіння антиукраїнського режиму, — протестний потенціал його земляків. Мовляв, дико розчароване втечею Баті (Донбас же не прощає слабкості!), озлоблене на весь світ (надто на «бандерівців») і абсолютно нездатне мислити критично, бачити проблеми в собі (тим паче — каятися), населення двох областей акумулювало настільки потужну енергію негативного змісту, що лячно подумати, куди її буде спрямовано.

Тоді Казанський передбачав, що, радше за все, знову постраждає Україна — наприклад, на президентських виборах, де луганці та донеччани традиційно проголосують за чергового людожера. Втім, сталося навпаки — постраждали вони самі: якщо вірити в матеріальність думок, розумно припустити, що той гігантський жмуток злоенергії, породжений душами мешканців Донбасу, спрацював бумерангом, притягнувши до них війну.

2014