www.ji-magazine.lviv.ua

Володимир Баняс

Що може бути простіше за пошук зовнішніх причин пережитих бід? Чи існує щось більш порочне, ніж упевненість у своїй невинуватості на тлі винуватості всіх і всього довкола? Хіба реально вилікуватись од хвороби, якщо не визнаєш її та її владу над собою?

ФАТАЛЬНИЙ ВИБІР ЦЕРКВИ

Доля кожного народу визначається сумою факторів, із яких найсильніший — віросповідання: зроблений якоїсь миті вибір окреслює орієнтири подальшого існування, створюючи своєрідну запрограмованість подій, із-під упливу котрої вкрай складно вивільнитися.

Ще у школі нам роз’яснювали мотиви, котрими керувався князь Володимир Святославович, віддаючи перевагу православ’ю як державній релігії Русі: буцімто його вразила краса богослужінь у Царгороді. Насправді ж цього представника династії Рюриковичів, який був надзвичайно практичним політиком, зацікавило щось зовсім інше, а саме — суто візантійська зрощеність Церкви й держави, чого немає, скажімо, в католицизмі.

Слід пам’ятати, що наприкінці X ст., коли відбулося хрещення Русі, православ’я переживало період занепаду, з якого, по суті, не вибралося посьогодні. Грандіозна духовна філософія, вибудувана трьома отцями-каппадокійцями — Григорієм Богословом, Василієм Великим та Григорієм Ніським, зосталась у півтисячолітньому минулому, поступившись місцем значно приземленішим принципам.

Уже тоді Східна Церква акумулювала риси, що все більше віддаляли її від істинного християнства (російський священик Гліб Якунін називав це «язичництвом православного обряду»). Крім згаданої схильності до синтезу з держапаратом, ідеться про: консерватизм та замкненість як фундамент існування; обрядовість богослужінь, коли ґрунтовне вивчення Святого Письма підмінюється низкою механічно повторюваних ритуалів; моральний релятивізм і фарисейську двоїстість (що, зокрема, лягло в основу феномена homo sovieticus), унаслідок чого «завжди з усіма можна домовитися й піти назустріч»; неповагу до людини, її гідності, а пізніше — приватної власності (саме тут витоки комуністичного «колективізму»).

Василь Стус писав у щоденнику: «Думаю про 1000-ліття християнства в Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстости духу, двоїстости, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу і призвів до жіночости духу як атрибуту нашої духовности. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивности й пірамідальности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. Не люблю християнства. Ні. Можливо, важило й те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі, жертвою православ’я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію…»

Висновки уродженця Вінниччини (поета направду колосального масштабу) вважаю правильними в усьому, крім одного пункту: Стус ототожнює християнство і Православну Церкву, що, безумовно, є помилкою. Бо справжня суть учення Назаретянина — у розумінні, що всередині кожної людини є часточка Всевишнього (котра зобов’язує вести серйозну індивідуальну роботу з осягнення Божого Слова), а сама вона вільна у вчинках, має абсолютне право вибору, зобов’язана бути чесною й відкритою до світу, розвиватися, любити ближніх, як братів, і шанувати їхнє право на «свою територію».

Тому найбагатші країни християнського світу — протестантські (там відбулася найглибша євангелізація), а найбідніші — православні. Тому Скандинавія, котра до прийняття лютеранства була найубогішою частиною Європи (значною мірою через складні кліматичні умови), з часом перетворилася на найзаможнішу. Тому співвідношення важливих показників морального здоров’я різних держав — наприклад, рівня корупції, який найвищий у Росії і найнижчий у Данії, — наштовхує на самоочевидні умовиводи…

Марно обмірковувати долю своєї нації через призму умовного способу. З другого боку, складно утриматись од спроб уявити розвій нашої історії, якби один державний діяч обрав іншу Церкву. Опріч цього, пам’ятаймо: щонайдетальніша реконструкція подій минувшини та виявлення рушіїв еволюції дають змогу осягнути біди теперішнього, а також, якщо є бажання, — переформатувати майбутнє.

НЕПОДОЛАНЕ ЯЗИЧНИЦТВО

В українській культурі класичного періоду (середина XIX — перша половина XX ст.), попри розмаїття тематики, магістральний сюжет присвячувався землі: згадайте однойменний фільм Олександра Довженка (вершина вітчизняного кінематографа й шедевр світового) та повість Ольги Кобилянської, п’яту збірку образків Василя Стефаника, інші літературні твори, картини, театральні постановки, пісні…

Ще раніше в усній традиції неймовірного розмаху (майже як у Німеччині!) набув фольклор, із якого потім активно запозичували мотиви різного калібру митці, починаючи від романтиків (кульмінація — «Лісова пісня» Лесі Українки). Більше того, і сьогодні свідомість нашого народу, сказати б, усуціль фольклоризована, навіть міфологізована: ми по-африканському забобонні, віримо у домовиків, русалок і пристріти, звертаємося по допомогу до ворожок, зважаємо на прикмети й астрологічні прогнози.

Про що сигналізує така довколишня реальність? Про неподолану язичницьку спадщину: за наслідком неглибокої євангелізації під час упровадження християнства в X — XI ст. люциферіанське бачення світу і праслов’янський пантеон божків залишилися цілком живими, зазнавши певної трансформації після входження в інший релігійний контекст. І вийшло так, що для українців фактично до кінця XX ст. єдиним «істинним богом» — точніше, богинею — була земля: лише їй ми беззастережно поклонялися, вірили в неї, цілком покладаючись на її волю; саме через обіцянки «стати господарями своєї землі» пішли на зговір із більшовиками; через неї вояки УНР дезертирували з армії, наші ж діди, часом навіть батьки, засинали й прокидалися не з розмірковуваннями про відмінності між чотирма Євангеліями, а про те, яким буде врожай…

Язичницька сутність українців — це довколарелігійна «руїна в головах», де Свята Трійця, реінкарнація та солом’яні обереги «органічно» зрощені в єдиний клубок; це вспадкована з радянських часів залежність од халяви, породжена небажанням «у поті чола» заробляти на хліб насущний; це ностальгія за моделлю, коли держава — ще одне втілення образу «доброї богині» — опікувалася всім і замінювала людям усе; врешті-решт, це правовий нігілізм і переконаність, що «закони існують, аби їх не дотримуватися».

СВІТОГЛЯДНА ВСЕЇДНІСТЬ

Посеред весни 2014-го київський історичний сайт розповсюдив маловідомий факт: упродовж нацистської окупації всі вітчизняні регіони, крім одного, охопив потужний або не дуже партизанський рух; винятком був… — хто би ви подумали? — Донбас!

Для мене, людини, котра багато років займається історією національного футболу, наведена інформація гармонійно вписалась у вже відому систему координат. Бо ще раніше я дізнався про унікальний парадокс донбасівського варіанту гри «11х11»: більшість тамтешніх «змагунів» спочатку грала за радянські команди, потім за сформовані «фріцами», відтак знову почала виступати під стягами різних спорттовариств «Країни Рад»! До пристосуванців належали всі місцеві легенди, в т.ч. три найпрославленіші — Олександр Пономарьов, Георгій Бикезін та Віктор Шиловський.

«Главное в жизни, чтобы в холодильнике была колбаса!» — сказав на одному з мітингів початку 2000-х якийсь донецький пролетарій. І в цьому вся суть менталітету його краю: байдуже, яка над нами влада якої держави, ми приймемо її, якщо вона нас нагодує! Одначе мусимо визнати, що відгомін такого ставлення до життя легко знайти в будь-якому регіоні України, ба більше: воно вкорінене у нашому національному характері. Адже навіть поверховий огляд найтрагічніших етапів вітчизняної історії безжально доводить: часто ми програвали, бо ворог перекуповував нас, спокушав оманливою перспективою ситості, а ми спокушалися! Найхитрішими, знову-таки, були більшовики («фабрики — робітникам, землю — селянам…»), отож логічно, що наслідки того вибору предків виявилися катастрофічними.

Тепер запитання: чому після закінчення Першої світової на комуністичну брехню не «купилися» поляки, балтійці, фіни? Чому її відкинули всі народи Західної Європи, хоча «червона агентура» працювала там денно і нощно? Й чого ми продались?

Українська світоглядна всеїдність походить зі складного минулого народу, котрий, перебуваючи на геополітичному перетині різних цивілізацій, звик до частих завоювань та змін влади, от і виробив своєрідну форму захисту — вірус «неприйняття боротьби» (тут, звісно, йдеться про збочений виверт відомого біблійного постулату). Вірус, який століттями змушував демографічний базис нації — селян переконувати себе: нас не обходить, хто керує, — Відень, Берлін, Варшава, Будапешт, Москва, Київ чи Вавилон, аби дали спокійно обробляти землю. Розуміючи це, допускаєш гріховну думку про можливі екзистенційні причини Голодоморів…

Нині кримчани радіють російській окупації, бо та принесла підвищення зарплат і пенсій. Цікаво, якби півострів захопила, до прикладу, «Ісламська держава», запропонувавши великі соціальні витрати в бюджеті, місцеві так само потирали б руки? Й не зважали би на розстріли «невірних», як сьогодні ігнорують репресії щодо кримських татар, розгул ефесбешників і ганебну пошесть стукацтва, що охопила Тавриду?

ЗАПІЗНІЛА НАЦІОНАЛЬНА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ

Гадаю, всіх, хто прочитав повість-хроніку «Старосвітські батюшки та матушки» Івана Нечуя-Левицького, мусив шокувати один із діалогів між о. Харитоном Моссаківським та його дружиною Онисею: балакаючи на різні теми, попадя раптом бовкнула, мовляв, «А що таке Україна?», відтак її здивований чоловік одказав: «Ну, то земля, на якій ми живемо…»

Описані в класичному творі події художньо змальовують ментальну ситуацію Правобережжя першої половини XIX ст. У контексті європейської культури то була епоха розквіту романтизму, коли, крім іншого, ледь не весь континент охопили націоналістичні тенденції: народи — «великі» (на зразок німців чи поляків) та «малі» (фіни, словенці) — неначе прокинулися зі сну, почали гарячково вивчати минуле (так, до речі, виникла історіографія), шукати засоби виокремлення себе з-поміж решти. Апогеєм цього стала кривава Весна народів 1848 — 1849 років.

І ось на цьому тлі — діалог персонажів Нечуя-Левицького… Колись на ньому закцентував сучасний історик Данило Яневський, зробивши вражаючий висновок: на той час у схожому ключі мислила більшість населення етнічно українських земель.

Запізніла (повільна, неповноцінна) національна самоідентифікація є четвертим визначальним бичем нашого народу. Якщо мешканці Праги, Брна, Острави відчували себе чехами ще за часів Яна Гуса, то мільйони українців досі не переймаються цим питанням. Прочитайте книги того ж Стефаника чи Івана Франка про галицьку етнічну аморфність кінця XIX — початку XX ст., будь-якого закарпатського автора про ще критичнішу і тривалішу відсутність світоглядних координат у тамтешніх краях, урешті, згадайте все, що знаєте, про стан справ на Півдні та Сході України вже в епоху Незалежності…

Життя — надзвичайно складна штука. Воно, зокрема, не терпить половинчастості. Це неповторно демонструє, наприклад, уривок із Нового Заповіту, де Всевишній звертається до Лаодикійської Церкви: «Ти була ні холодна, ні гаряча, ти була тепла, тому я тебе виплюну…» Процитованими словами Творець засуджує формалізм і поверховість духовного існування людини, інакше кажучи — ментальний стан, за якого все робиться неглибоко, наполовину.

Цей стан віртуозно розкритий, скажімо, в американському кінофільмі «Зіткнення» 2004 року. Там є сцена, де афроамериканка, втративши молодшого сина, дорікає старшому — поліцейському за професією: «Я знаю, хто вбив твого брата: ти! Своєю байдужістю, незацікавленістю його життям…» Відтак сьогодні, аналізуючи катастрофу Донбасу й трагедію України, схиляюся до невтішного вироку: головними винуватцями є ті мільйони наших громадян, які ніколи не замислювалися про свою національну приналежність і для котрих важила тільки регіональна ідентичність; вони були «теплими», за біблійною термінологією, тому їх «виплюнули» у вихор історії, котрий зачепив усіх.

…Такий він — код українського Мордору. Змінивши його, зупинимо себе на шляху до небуття.

2015